ББК 91.1: 63.3 (4УКР)6

Ж 74

ЖИТТЯ І ЧИН СТЕПАНА БАНДЕРИ [Текст] : до 100-річчя від дня народж. : біобібліогр. покажч. / Упр. культури Івано-Франківської ОДА ; Івано-Франківська держ. ОУНБ ім. І. Франка ; [уклад. І.Боднарчук ; відп. за вип. Л.Бабій]. – Івано-Франківськ, 2008. – 48 с.

Біобібліографічний покажчик присвячено визначному українському політику, теоретику і практику національно-визвольного руху, борцю за незалежність України, уродженцю Прикарпаття Степану Бандері з нагоди 100-ліття від дня народження.

До нього включені окремі книги, статті з матеріалів наукових конференцій, публікації з журналів і газет з фондів Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка про життєвий шлях, творчу спадщину та діяльність Провідника ОУН.

Допоміжний апарат складається з алфавітного покажчика праць Степана Бандери та іменного покажчика.

Видання розраховане на вчених, істориків, краєзнавців, педагогів, бібліотечних працівників, студентську молодь та всіх, хто цікавиться історією України, життям і державницьким чином Провідника ОУН.

Укладач: І. А. Боднарчук – головний бібліотекар

відділу краєзнавчої літератури

Редактор: Г. В. Горбань – заступник директора з

наукової роботи Івано-Франківської

обласної універсальної наукової бібліотеки

ім. І. Франка

Відповідальний за випуск: Л. В. Бабій – директор Івано-Франківської

обласної універсальної наукової бібліотеки

ім. І. Франка

Тираж 500 прим.

 Ідея суверенності нації у власній державі,

на яку спирається український націоналізм,

є універсальною світовою, вселюдською ідеєю.

Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення

тоді, коли вона свідомою волею і чинами

застосовується у реальне життя.

С. Бандера  

ПЕРЕДМОВА

До біобібліографічного покажчика включено твори друку, які висвітлюють теоретичну спадщину Степана Бандери, літературу про його життя і діяльність.

Видання складається із семи розділів та додатків, а саме:

1. Бандера С. Мої життєписні дані (Автобіографія)

2. Видання праць Провідника ОУН

3. Література про життя і діяльність Степана Бандери

4. Славний рід Бандерів

5. Вшанування пам’яті видатного краянина в

Івано-Франківській області

6. С.Бандера у фольклорі, в творах літератури і мистецтва

7. Інтернет-ресурси про Степана Бандеру

8. Алфавітний покажчик праць Степана Бандери

9. Іменний покажчик

У межах розділів література розташована за алфавітом авторів і назв книг та статей. Бібліографічний опис та скорочення слів здійснені згідно нових державних стандартів.
Користування посібником полегшить допоміжний апарат: алфавітний покажчик назв праць С.Бандери та іменний покажчик.

У виданні відображена література з 1948 по 2008 роки, яка знаходитьсяу фондах Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка.

Біобібліографічний покажчик орієнтований на вчених, істориків, краєзнавців, педагогів, бібліотечних працівників, студентську молодь та всіх, хто цікавиться історією України, життям і державницьким чином Провідника ОУН.

МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ

Степан БАНДЕРА

Я народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий, повіт Калуш у Галичині, яка в той час належала до австро-угорcької мо­нархії, разом з двома іншими західньоукраїнськими країнами: Бу­ковиною і Закарпаттям.

Мій батько, Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом в Угринові Старому (до парафії належало ще сусіднє село Бережниця Шляхетська). Батько походив із Стрия. Він був сином міщан-рільників Михайла Бандери і Розалії, дівоче прізвище якої було – Білецька. Моя мати, Мирослава Бандера, по­ходила зі старої священичої родини. Вона була донькою греко-католицького священика з Угринова Старого – Володимира Ґлодзінського і Катерини з дому Кушлик. Я був другою дитиною моїх батьків. Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександр, сест­ра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймо­лодша сестра Мирослава, що померла немовлям.

Дитячі роки я проживав в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та жи­вих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з’їжджалися активні учасни­ки українського національного життя Галичини, кревні і їхні знай­омі, наприклад, мої вуйки: Павло Ґлодзінський – один з основників „Маслосоюзу” і „Сільського Господаря” (українські господарські установи), Ярослав Веселовський – посол до Віденського парляменту, скульптор М. Гаврилко й інші. Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі дво- тижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і вели­ку різницю між українськими та московськими військовими час­тинами.

У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української дер­жави. Мій батько належав до організаторів державного переворо­ту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем) і я був свідком формування ним з селян довколишніх сіл військових відділів, озб­роєних захованою в 1917 р. зброєю. Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійності. Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки – Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині. Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу в січні 1919 р.

У травні 1919 р. Польща вжила у війні проти української дер­жави армію ген. Галлера, яка була зформована і озброєна держа­вами Антанти з призначенням до боротьби з большевицькою Мос­квою. Під її перевагою фронт почав пересуватися на схід. Разом з відступом Української Галицької Армії подалася на схід ціла наша родина, переїхавши до Ягольниці біля Чорткова, де ми зупинили­ся. Тут замешкали у дядька (брата матері) о. Антоновича, який був там парохом. У Ягольниці ми пережили тривожні і радісні мо­менти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі й батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919р. Жінки й діти залишилися в Яголь­ниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати разом з дітьми повернулася до родинного села – Угринова Старого.

Мій батько перебув усю історію УГА на „Великій Україні” (тоб­то на Наддніпрянщині) в роках 1919-1920, боротьбу з большевиками й біломосковськими військами, тиф. До Галичини він повернув­ся літом 1920 р. Спершу укривався перед польськими офіційними органами з уваги на переслідування українських політичних діячів. Восени того ж року батько повернувся на попереднє становище пароха в Угринові Старому.

Весною 1922 р. померла моя мати на туберкульозу горла. Бать­ко був на парафії в Угринові Старому до 1933 р. Того року перенес­ли його на парафію до Волі Задеревецької, повіт Долина, а опісля до села Тростянець, теж у Долинщині (вже після мого арештування).

У вересні або жовтні 1919 року я поїхав до Стрия і тут, після складання вступного іспиту, вступив до Української ґімназії. До народньої школи я не ходив взагалі, бо в моєму селі, як і в багатьох інших селах Галичини, школа була нечинна від 1914 р. з уваги на покликання учителя до війська та інші події воєнного часу. Навчан­ня в обсягу народньої школи я дістав у домі батьків, разом з сестра­ми і братами, користаючи з несистематичної допомоги домашніх учительок.

Українська ґімназія в Стрию була організована й втримувана спершу заходами українського гроомадянства, а згодом дістала право публічної, державної ґімназії. Около 1925 р. польська дер­жавна влада відібрала їй окремішність, перетворивши її на ук­раїнські відділи при місцевій польській державній ґімназії. Україн­ська ґімназія в Стрию була клясичного типу. У ній я пройшов усі вісім кляс у роках 1919-1927, виявляючи добрі успіхи в науці. В 1927 р. я склав там матуральний іспит.

Матеріяльну спромогу вчитися в ґімназії я мав завдяки тому, що мешкання й утримання забезпечили батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої сестри і брати під час шкільної науки. Літні й святкові ферії ми проводили в родинному домі, в Угринові Старому, який був віддалений від Стрия около 80 кілометрів. Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі. Крім того, почавши від четвертої ґімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки.

Виховання і навчання в українській ґімназії в Стрию відбува­лося за пляном і під контролею польських шкільних властей. Про­те ж деякі вчителі зуміли вкласти в обов’язуючу систему українсь­кий патріотичний зміст. Але основне національно-патріотичне ви­ховання молодь набула в шкільних молодечих секціях.

Такими явними – леґальними організаціями в Стрию були: Пласт – організація українського скавтінґу, і „Сокіл” – спортово-руханкове товариство. Крім того, існували таємні гуртки підпільної організації середньошкільників, яка стояла в ідейному зв’язку з Українською Військовою Оргаізацією – УВО – і мала своїм завдан­ням виховувати дібрані кадри в національно-ревлюційному дусі, впливати в тому напрямі на загал молоді та залучувати старші річни­ки до допоміжних дій революційного підпілля (наприклад, збірки на втримання українського таємного університету, поширювання підпільних і заборонених польським урядом українських закор­донних видань, протидія спробам виломів з фронту національної солідарности – бойкоту польських товариств, конскрипції, перших виборів тощо).

До Пласту я належав від 3-ої ґімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім. кн. Ярослава Осьмомисла, а після матури – в 2-му курені старших пластунів „Загін Черво­на Калина”, аж до заборони Пласту польською державною вла­дою 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл. 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок. два місяці у лічниці на водну пухлину в коліні). До підпільної Організації середньошкільників я належав від 4-ої кляси і був чле­ном провідного звена (ланки) Стрийської ґімназії.

Після закінчення ґімназії й іспиту зрілості в половині 1927 р., я старався виїхати до Подєбрад у ЧСР на студії в Українській Госпо­дарській Академії, але цей плян відпав, бо я не міг одержати пашпорту на виїзд за кордон. Того ж року я залишився в батьківському домі, займаючись господарством і культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні „Просвіти”, провадив театраль­но-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство „Луг” і належав до основників кооперативи). При цьому я провадив організаційно-шкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.

У вересні 1928 року я переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи. Студії на цьо­му відділі тривали вісім семестрів: два перші роки у Львові, а в двох останніх роках більшість викладів, семінарійних і лябораторійних праць відбувалися в Дублянах коло Львова, де містилися аґрономічні заведення Львівської політехніки. Абсольвенти складали, крім біжучих іспитів під час студій, дипломний іспит і отримували дип­лом інженера-аґронома. Згідно з пляном студій, я пройшов 8 се­местрів у роках 1928-29 – 1931-32, доповнивши два останні семест­ри в 1932-33 році. Мої студії закінчилися абсолюторією приписа­них 8 семестрів, а дипломного іспиту я вже не вспів зробити через політичну діяльність і ув’язнення. Від осени 1928 р. до половини 1930 р. я мешкав у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові 1932-34. Під час ферій перебував на селі у батька.

У своїх студентських роках я брав активну участь в організо­ваному українському національному житті. Був членом українсь­кого товариства студентів політехніки „Основа” та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюрі товари­ства Сільський Господар, що займався піднесеням аґрокультури на Західних Українських Землях. В ділянці культурно-освітньої праці з рамени товариства „Просвіта” я відбував у неділі і свята поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організуванні інших імпрез. У ділянці молодечих і спортово-руханкових організацій я був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів „Загін Червона Калина”, в Українсь­кому Студентському Спортовому Клюбі (УССК), а деякий час теж у товариствах „Сокіл-Батько” і „Луг” у Львові. До моїх спортових занять належали біги, плавання, лещетарство, кошиківка і пере­дусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того, співав у хорі та грав на ґітарі і мандоліні. Не курив і не пив алькоголю.

Найбільше часу й енерґії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність Ук­раїни, я вже в ґімназійному періоді шукав і знаходив контакт з ук­раїнським підпільним, національно-визвольним рухом, що його в той час організовувала й очолювала на Західньо-Українських Зем­лях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеа­лами і діяльністю я познайомився частково через родинні зв’язки, а ще більше під час праці в підпільній організації середньошкільників. У вищих ґімназійних клясах я почав виконувати деякі до­поміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служба зв’язку. Членом УВО я став формаль­но в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу. Одночасно я належав до студентської групи української націоналістичної молоді, яка була тісно зв’яза­на з УВО. Коли на початку 1929 р. постала ОУН – Організація Ук­раїнських Націоналістів – я зразу став її членом. Того ж року я був учасником І-ої конференції ОУН Стрийської округи.

Мої завдання в ОУН були загально-організаційні на Калуський повіт і членська праця в студентських клітинах. Одночасно я виконував різні функції у відділі пропаґанди. В 1930 р. я провадив відділ кольпортажу підпільних видань на Західньо-Українських зем­лях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з по­чатком 1931 р. ще й відділ достави підпільних видань з-за кордону. В тому самому році (1931) я обняв керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку в той час очолю­вав Іван Ґабрусевич (загинув у нім. концтаборі „Заксенгавзен” в Оранієнбурґу коло Берліну в 1944 р.). В 1932-33 рр. я виконував теж функцію заступника крайового провідника, а в половині 1933 р. був призначений на становище крайовго провідника ОУН і край­ового коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені від половини 1932 р., коли-то на Конференції в Празі в місяці липні завершено процес злиття УВО і ОУН так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, згл. відділ ОУН. Зв’язок з закордонними властями УВО й ОУН я втримував від 1931 р. з рації виконуваних мною організаційних функцій, виїжджаючи кількакратно за кордон різними конспіративними дорогами.

В липні 1932 р. я з кількома іншими делеґатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (т. зв. Віденська Кон­ференція, яка була найважливішим збором ОУН після основую­чого конґресу). У 1933 р. відбулися теж ширші конференції в Берліні і в Данцінґу, на яких я теж був. Крім того, на вужчих конференціях-зустрічах я мав кілька разів змогу говорити про революційно-визвльну діяльність Організації з Провідником УВО-ОУН сл. п. полк. Євгеном Коновальцем та з його найближчими співпрацівни­ками.

Революційно-визвольна діяльність на ЗУЗ за час мого керів­ництва продовжувалася в основному за тогочасними напрямни­ми, а сильніше акцентування одних ділянок і послаблення інших будо достосоване до ситуації і до розвитку визвольного руху. Ок­ремо відмітити можна б наступні моменти:

а) Широка розбудова членських кадрів і організаційної ме­режі по цілому терені ЗУЗ під Польщею. Особливу увагу присвя­чено охопленню Північно-Західних Земель і тих теренів, які були пенетровані комуністичною роботою. Теж розгорнено акцію се­ред українців, які жили на польських землях, особливо по більших містах. Поскільки перед тим кадрово-організаційна праця йшла го­ловно по лінії колишніх військовиків і студентської молоді, тепер її поведено серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво;

б) Зорганізовано систематичну кадрово-вишкільну працю на всіх організаційних щаблях. Ставлено три головні роди вишколу: ідеологічно-політичний, військово-бойовий і вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв’язок і т. д.);

в) Крім політичної, пропаґандивної і бойової діяльности самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких приймали активну участь широкі кола суспільства, діючи за ініціятивою, вказівками та під ідейним керівництвом організаційних кадрів. У такому пляні проведено: протимонопольну акцію (бойкот продуктів державного тютюневого й алькогольного монополю) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію про­ти польської денаціоналізаційної політики на тому відтинку та в обороні українського шкільництва й національного виховання;

г) Побіч революційної діяльности проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західньо-Українських Земель, поставлено другий фронт проти большевицької боротьби як рівнорядний і так само актив­ний теж на ЗУЗ (а не тільки ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М. Лемика на секретаря і політичного керівника совєтського консуль­ства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької аґентури, компартії та совєтофільства. Метою цих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західньої України з протибольшевицькою боротьбою Осередніх і Східних Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й аґентурно-совєтофільську працю серед українського населення.

ґ) В бойових діях занехано експропріяційні акції, які перевод­жено давніше проти польських державних установ, зате сильніше заакцетовано бойові акції проти національно-політичного утиску й поліційного терору польської влади супроти українців.

Цей період моєї діяльності закінчився моїм ув’язненням у червні 1934 р. Передше я був кількакратно арештований польською поліцією у зв’язку з різними акціями УВО-ОУН, напр., при кінці 1928 р. в Калуші й у Станиславові за організування в Ка­луші листопадових свят-маніфестацій в 10-річчя 1-го Листопада і створення ЗУНР у 1918 р. На початку 1932 р. я був притриманий при нелеґальному переході польсько-чеського кордону й того року просидів 3 місяці в слідчій тюрмі у зв’язку з атентатом на польського комісара Чеховського і т.п. Після арештування в червні 1934 р. я перебув слідство у в’язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 р. При кінці того року й на початку 1936 р. відбувся про­цес перед окружним судом у Варшаві, в якому я, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за зорганізування атентату на міністра Броніслава Пєрацького внутрішніх справ Польщі (який відповідально керував польською екстермінаційною політикою супроти українців). У Варшавсько­му процесі мене засудили на кару смерти, яку замінено на досмертну тюрму на підставі амнестійного закону, схваленого польським сеймом підчас нашого процесу. Вліті 1936 р. відбувся другий вели­кий процес ОУН у Львові. Мене судили як крайового провідника ОУН за цілу діяльність ОУН-УВО того періоду. На лаві підсудних було більше членів очолюваної мною Крайової Екзекутиви. Вирок у Львівському процесі мені злучили з Варшавським – на досмертне ув’­язнення. Після того я сидів у в’язницях „Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини ве­ресня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язни­цях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті. Про підготовку Організації до моєї втечі, що була пред­метом судового процесу, я довідався щойно на волі.

Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в’язнична адміністрація і сторожа поспішно евакую­валися і я разом з іншими в’язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в’язні-націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в судовій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в’язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі як і з польськими, так і з німецькиими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов’язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала твори­ти партизанські відділи, дбаючи про охорону українського насе­лення та заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбут­ньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в’язниці.

З ними я обговорив ситуацію і напрямні дальшої праці. Це був час, коли розвал Польщі вже був очевидним і стало відомим, що большевики мають зайняти більшу частину ЗУЗ на підставі дого­вору з гітлерівською Німеччиною. Отже, ціла діяльність ОУН на ЗУЗ мусіла бути швидко переставлена на один протибольшевицький фронт та достосована до нових умов. З Сокальщини я вирушив до Львова в товаристві пізнішого члена Бюра Проводу ОУН Дмитра Маївського-Тараса. До Львова ми прибули кілька днів після вмаршу туди більшовицького війська й окупаційної влади.

У Львові я був два тижні. Жив конспіративно, але з уваги на початкове неналаднання большевицької поліційної машини, користувався знач­ною свободою рухів і ввійшов у контакт не тільки з провідним ак­тивом ОУН, а й з деякими провідними політичними діячами украї­нського церковного життя. Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: роз­будову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при по­ширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевика­ми національного активу на ЗУЗ.

Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпо­середній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Орган­ізації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур’єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом з братом Василем, який повернувся до Львова з польського конц­табору в Березі-Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами: част­ково пішком, частково поїздом прибув до Кракова. Краків став у той час осередком українського політичного, культурно-освітньо­го й суспільно-громадського життя на західних окраїнах українсь­ких земель поза большевицькою, а під німецькою військовою оку­пацією та серед скупчень української еміґрації в Польщі. В Кра­кові я увійшов у працю тамошнього осередку ОУН, в якому зібра­лося багато провідного членства з ЗУЗ, польських в’язниць, було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо-Словаччині й Австрії. У листопаді 1939 р. я поїхав на два тижні до місцевості Піщани (Пєщани) у Словаччині на лікування ревматизму, разом з двома-трьома десятками звільнених з польських тюрем українських політичних в’язнів. Серед них було багато визначних провідників націоналістичного руху на ЗУЗ. До Піщан приїхало ще декілька провідних членів ОУН, які були в ос­танньому часі активні в організаційній праці на ЗУЗ, на Закарпатті і на еміґрації. Це уможливило відбути в Піщанах низку нарад про­відного активу ОУН, на яких проаналізовано ситуацію, дотогочасний розвиток визвольної боротьби, внутрішньо-організаційні спра­ви в краю і за кордоном. На цих нарадах викристалізувалася низка справ, важлива для дальшої боротьби ОУН, що вимагали розв’я­зання.

Зі Словаччини я поїхав до Відня, де теж була важлива закор­донна станиця ОУН, в якій концентрувалися зв’язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також з Закарпатською Украї­ною. При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім го­ловою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельником. Моя поїздка до цього була проєктована ще в Кракові. У висліді орґанізаційних нарад у Львові, Кракові, Піщанах і Відні мені при­пало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільне­ного з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв’язку з краєм. Я мав з’ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проєктів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру, для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним акти­вом. Після смерти основоположника і провідника ОУН полк. Є. Коновальця створилися ненормальні відносини напруження і розход­жень між Крайовим Проводом й активом Організації та ПУН-ом. Причиною того було з одного боку недовір’я до деяких осіб, найб­лижчих співпрацівників полк. А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського. Це недовір’я зростало на підставі різних фактів його праці й організаційного життя. З другого боку, зростало настороження крайового активу до політики закордонного проводу. Зок­рема, після т. зв. Віденського договору в справі Закарпатської Ук­раїни це перетворилося в опозиційну поставу до орієнтації на гітле­рівську Німеччину. Договір Ріббентропа-Молотова й політичне узгіднення між Берліном і Москвою на початку війни надало цьому розходженню політичної гостроти. Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати полк. А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження.

До Італії я поїхав перший в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є.Онацький. Там зустрінув­ся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським.

Ці розмови закінчилися неґативним вислідом. Поскільки ран­іше розходження стосувалися головно до співпрацівників А. Мель­ника, то у висліді його становища вони мусіли звернутися так само проти нього. Полковник Мельник не погодився відсунути Я. Барановського з ключевого становища в ПУН-і, що давало йому вирі­шальний вплив і детальний вгляд у найважливіші справи Органі­зації, зокрема в справи крайові та зв’язків між краєм і закордо­ном. Так само він відкинув нашу вимогу, щоб плянування револю­ційно-визвольної протибольшевицької боротьби не зв’язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового акти­ву, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б більшовики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західних землях, щоб знищи­ти головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію.

*

На цьому вривається власноручно написаний Степаном Бандерою його життєпис. Дані про дальші роки його життя і праці подаємо з книги Бандера С. Перспективи Української Революції. – 2-е репринт. вид. – Дрогобич : Відродження, 1999.– 656 с.

*

Тому, що полк. А. Мельник не хотів поступитися в політичній і персональній площинах, у лютому 1940 р. створено Революційний Провід ОУН, очолений Степаном Бандерою. Рік пізніше Револю­ційний Провід скликав II. Великий Збір ОУН, на якому одного­лосно вибрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його про­водом ОУН знову стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить по­хідні групи ОУН з того членства, що було за кордоном, і в поро­зумінні з прихильними українській справі німецькими військо­вими колами творить український леґіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Перед вибухом німецько-російської війни Бандера ініціює створен­ня Українського Національного Комітету для консолідації укра­їнських політичних сил до боротьби за державність. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові, але тому, що Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю „змову українських самостійни­ків”, німці заарештували Ст. Бандеру вже кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави. Німецьким в’язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кіль­кох інших провідних членів ОУН з ув’язнення, пробуючи приєд­нати собі ОУН і УПА, як союзника проти Москви. Німецьку про­позицію Степан Бандера рішуче відкинув і на співпрацю не пішов.

На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН на УЗ у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН, об­рано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН. Як Провідник ОУН, Ст. Бандера у післявоєнний час вирішує далі про­довжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно органі­зує крайовий зв’язок і бойові групи ОУН, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерти.

У 1948 р. в Закордонних Частинах ОУН витворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організа­ційній і політичній. Того ж року за його апробатою представники ЗЧ ОУН входять до Національної Ради, щоб консолідувати полі­тичну діяльність української еміґрації. Але два роки пізніше Провід ЗЧ ОУН вирішив вийти з УНРади, бо вона не давала мо­ральної підтримки революційній боротьбі й узурпувала право ре­презентувати український нарід від імени фіктивних партій. Щоб справніше поладнати конфлікт з опозицією ЗП УГВР, у квітні 1948 р. Бандера запропонував Лебедеві перебрати головство Про­воду ЗЧ ОУН і зформувати його з участю членів опозиції, з чого Лебедь уже в липні зрезиґнував, віддаючи назад керівництво Бандері. Для утихомирення дальшої опозиційної критики Ст. Бандера в грудні 1950 р. уступив з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН, під­кресливши тим безпідставність закидів про його диктаторські ам­біції і плянуючи перейти в Україну. Тим часом він виконував функ­ції в Проводі ЗЧ ОУН, як член цього Проводу, під головуванням спершу Ст. Ленкавського,* а згодом, від квітня 1951 р. під голову­ванням Я. Стецька. Коли опозиція вперто поширювала вістки, що ОУН в Україні перейшла з націоналістичних позицій на соціялістичні і те саме мають зробити ЗЧ ОУН, Ст. Бандера радикальним потягненням вирішив примусити Крайову ОУН виразно визначити ідейно-політичні позиції, щоб унеможливити дальшу спекуляцію „краєвими позиціями” і підшивати під фірму ОУН неокомунізм. 22 серпня 1952 р. він уступив з посту Голови Проводу всієї ОУН. Це його уступлення не було, одначе, прийняте ніякою компетент­ною установою ОУН і Ст. Бандера остався далі Провідником ОУН до своєї смерти в 1959 р. Четверта Конференція ЗЧ ОУН в травні 1953 вибрала Ст. Бандеру знову на Голову ЗЧ ОУН Проводу. В лю­тому 1954 р. прийшло до розриву з новою опозицією, що наростала в Закордонних Частинах ОУН з 1953 р., після невдалих спроб до­говоритися на форумі „Колегії Уповноважених”, до якої „з волі Краю” входили Л. Ребет, З. Матла і Ст. Бандера. Рік пізніше, 1955 р., від-

* Ст. Ленкавський очолив Провід ЗЧ ОУН 3 грудня 1950 р.

булася 5-та Конференція ЗЧ ОУН, яка наново вибрала Голо­вою Проводу ЗЧ ОУН Ст. Бандеру і з того часу знову інтенсивно поведено роботу Організації. Тоді присвячено особливу увагу ор­ганізуванню теренів, крайовим зв’язкам і зовнішній політиці.

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера впав жертвою скритовбивства. Медична експертиза виявила, що причиною смерти була отрута. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивником Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивника Сташинського відбувся процес від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня, в якому Сташин­ського засуджено на 8 років важкої в’язниці. Німецький Верхов­ний Суд у Карльсруге ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є советський уряд у Москві.

ВИДАННЯ ПРАЦЬ ПРОВІДНИКА ОУН

1.       Бандера С. З невичерпного джерела / С. Бандера. – Дрогобич : Відродження, 1998. – 24 с.

2.       Бандера С. Перспективи Української Революції. – 2-е репринт. вид. / С. Бандера. – Дрогобич : Відродження, 1999. – 656 с.

3.       Бандера С. Слово до Українських націоналістів-революціонерів за кордоном / С. Бандера. – Б. м. [На чужині], 1948. – 69 с.

* * * * *

4.       Бандера С. Акт 30 червня 1941 року / С. Бандера // Бедрій А. Українська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941 року. – К., 2001. – С. 39-42 ; За незалежність. – 1992. – 27 черв.

5.       Бандера С. Висновки з новіших подій і процесів для української визвольної боротьби / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1957. – № 6. – С. 603-618.

6.       Бандера С. До засад нашої визвольної політики / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1977. – № 7-8. – С. 771-779.

7.       Бандера С. Друзі – українські націоналісти / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1985. – № 3. – С. 263-267.

8.       Бандера С. За правильне розуміння визвольно-революційного процесу / С. Бандера // За незалежність. – 1992. – 1 січ.

9.       Бандера С. Із його писань і промов / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1964. – № 10. – С. 1046-1066.

10.     Бандера С. Із „Слова до українських націоналістів-революціонерів” / С. Бандера // Західний кур’єр. – 1991. – 29 черв.

11.     Бандера С. Комунізм цілком противний духові української нації / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1989. – № 10. – С. 1159-1167.

12.     Бандера С. Концепції: Теорія боротьби / С. Бандера // За незалежність. – 1993. – 7 січ.

13.     Бандера С. Кріпить нас наша віра : [з промови над могилою Євгена Коновальця в двадцятиріччя вбивства] / С. Бандера // Галичина. – 2008. – 24 трав. – С. 4. 

14.     Бандера С. Національна політика червоної імперії / С. Бандера // За незалежність. – 1991. – 29 листоп., 6 груд.

15.     Бандера С. Незмінна стратегія Москви / С. Бандера // За незалежність. – 1992. – 25 січ.

16.     Бандера С. Питання атомної війни і визвольна революція / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1957. – № 7. – 727-732 ; 1958. – № 1. – С. 8-18.

17.     Бандера С. Протибольшевицька революція – єдиний шлях до визволення / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1959. – № 11. – С. 1210-1218.

18.     Бандера С. Розвиток і чинники революційного процесу / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1969. – № 6. – С. 643-663.

19.     Бандера С. Розвиток революційного процесу / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1960. – № 10. – С. 1101-1112.

20.     Бандера С. Спільний фронт національно-визвольних революцій / С. Бандера // Визвольний шлях. – 1969. – № 5. – С. 515-522.

21.     Бандера С. Україна не буде спільницею Москви / С. Бандера // Літературна Україна. – 1992. – 6 лют.

22.     Бандера С. Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс / С. Бандера // За незалежність. – 1992. – 6, 14, 18 січ. ; Українські проблеми. – 1994. – № 4-5. – С. 7-9 ; 1995. – № 1.