Степан Пушик - лавреат міської премії ім. І. Франка 2013 року за значний внесок у розвиток української літератури
Лауреат премії ім. Івана Франка (2013) в галузі літератури за „Значний внесок у розвиток української літератури".
Український поет, прозаїк, драматург, есеїст, фольклорист, літературознавець, публіцист, журналіст, економіст, політик, культурно-громадський діяч, кандидат філологічних наук (1991), професор кафедри української літератури Інституту філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (2000). Заслужений діяч мистецтв України (2007). Член Національної спілки письменників України (1971) та Українського ПЕН-клубу (1989), Міжнародної асоціації україністів (1989), Наукового товариства ім. Т. Шевченка (2000). Почесний член „Просвіти", Національної спілки краєзнавців України. Народний депутат України (1990-1994) від Коломийського виборчого округу № 199; входив до Демократичного блоку, Народної Ради, був членом комісії з питань культури і духовного відродження, головою підкомісії національних меншин. За прийняття декларації про суверенітет і закону про без'ядерний статус у складі депутатського корпусу був висунений на здобуття Нобелівської премії Миру. Ім'я С. Пушика увіковічнене на панно у приміщенні Верховної Ради України в числі 346 народних депутатів, які проголосили незалежність України 1991 р.
Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка в галузі художньої літератури (1990) за роман „Галицька брама" та книгу „Страж-гора", премій ім. Р. Федоріва (2011), ім. П. Чубинського (1999), ім. О. Копиленка (1988), літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького (2007), обласних премій ім. В. Стефаника (1998) за збірку вибраних творів „Хмаролом", М. Ірчана (1971), премій м. Галича ім. П. Беринди (2001), фундації Українського Вільного університету в Нью-Йорку ім. Воляників-Швабінських (2001), часописів „Україна", „Жінка" (1972), „Березіль" (1980, 2011), багатьох літературних конкурсів. Нагороджений орденом „За заслуги" III ступеня, орденом святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня, почесними відзнаками НСПУ, медаллю „За заслуги перед Україною" Товариства „Просвіта", „Гвардієць Помаранчевої революції" та ін., занесений до „Золотої Книги України - 2000". За вагомий внесок у розвиток української науки та культури нагороджений Дипломом Міжнародного відкритого Рейтингу „Золота Фортуна".
Народився 26 січня 1944 р. у с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області в сім'ї хліборобів. Середню освіту здобув у Вікторівській семирічній школі №1 та в середніх школах села Комарів Галицького району і м. Косова. Закінчив Тлумацький сільськогосподарський технікум (1964), Літературний інститут ім. О. М. Горького (Москва, 1973). Захистив кандидатську дисертацію на тему „Слово о полку Ігоревім" та слов'янська міфологія" (1991).
Трудову діяльність розпочав у 14 років. У 1958-1964 роках працював у сільському господарстві. У 1964-1967 рр. проходив військову службу. З 1967 р. по 1972 р. - літпрацівник, кореспондент івано-франківської обласної газети „Прикарпатська правда". У 1972-1987 рр. - голова ради обласного клубу творчої інтелігенції. У 1987-1990 рр. - керівник літературної студії Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. У 1989-1990 рр. - голова оргкомітету і перший голова Івано-Франківського крайового Товариства української мови ім. Т. Шевченка „Просвіта". 1992-2000 рр. - асистент, старший викладач, доцент, професор Київського університету їм. Т. Шевченка, Івано-Франківської медичної академії, Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Член редколегій часописів „Дзвін", „Березіль", „Перевал" та ін. У 1991-2006 рр. - член Головної ради Національної спілки письменників України, правління Українського фонду культури, голова Ради Товариства охорони пам'яток та культури.
Обирався делегатом з'їздів письменників в Україні починаючи з VI (1971), учасник VIII з'їзду письменників СРСР; делегат всесвітніх форумів українців, Собору 1000-ліття християнства в Україні, міжнародних конференцій, „круглих" столів.
Писати почав з восьмирічного віку, друкуватися - з весни 1959 року. Перша збірка „Зелена хвоя" видана на правах рукопису на ротапринті літературно-мистецьким клубом „Іскри юності" (1964). З того часу видав багато книжок поезії, прози, пісень, есеїстики. Окремими збірками вийшли поетичні збірки: „Молоді громи" (1967), „Золотий тік" (1971, відзначена літературно-мистецькою премією ім. М. Ірчана), „Писаний камінь" (1973), „Задума гір" (1980), „Головиця" (1985), „Луни" (1988), „Галич" (1990), „Заплаканий промінь" (1992), „Хмаролом" (1998), „Тайна" (2002), „Сенети" (2004); книжки для дітей „Маленьке шпаченя" (1976), „Золотий човник" (1986), „Зелена борода", „Новинкар" (2004).
Літературне ім'я здобув як автор слів дуже популярних пісень: „Треба йти до осені" (1966, музика О. Білаша), „Любисток" (О. Білаш, Б. Юрків), „Над горою місяць повен" (О. Білаш), „Козак гуляє (Не пийте хлопці)" (М. Литвин, Б. Шиптур), „Гей, музики, грайте" (М. Магдій, Б. Дерев'янко), „А яблука падають" (О. Гавриш) і інші. На музику покладено близько 100 віршів, кращі видані збіркою „Співають гори. Пісні на слова С. Пушика" (1985), буклетами: „Любисток", „Над горою місяць повен", грамплатівками, аудіоальбомами, відеокліпами. Вони увійшли до репертуарів Д. Гнатюка, Н. Яремчука, Ю. Гуляєва, М. Кондратюка, А. Мокренка, багатьох інших виконавців та ансамблів; автор сценаріїв вокально-хореографічних картин.
Зі шкільних років записує фольклор і на сьогодні має унікальну (понад 200 томів) збірку різних записів, мала частина яких видана книжками: народні казки „Чарівне горнятко" (у співавторстві, 1971), „Казки Підгір'я" (1976), „Золота вежа" (1983, літ. запис), „Срібні воли" (1995). Впорядкував і видав книжку ліричних пісень „Сміються, плачуть солов'ї" (1989), до якої включив власні записи фольклору. Вийшли „Пісні Карпат" (у співавторстві, 1972), „Українські тости" (1997, 2002), „Приповідки" (2009).
Поетичне світосприймання, добре знання народної поезії, фольклористичні експедиції, журналістська праця, мандрівки (С. Пушик побував у багатьох країнах світу, був учасником альпіністської експедиції в Гімалаях, майже в усіх республіках колишнього СРСР, населених пунктах Карпат, Закарпаття й Прикарпаття) синтезувалися в оригінальну прозу. Повість „Перо Золотого птаха" (1978, 1979, 1982, 1989, 2004) була новим явищем в українській прозі (відзначена 3-ю премією на конкурсі на кращу повість, роман про сучасника), жанрово (як роман з народних уст) твір „Страж-гора" підтвердив народження оригінального прозаїка, роман витримав багато видань (1981, 1982, 1985, 1989, 2004, 2005 рр.).
Добре зустріла критика збірку оповідань та повістей „Ключ-зілля" (1981), повісті та есеї „Дараби пливуть у легенду" (1991), новели та оповідання „Ватра на Чорній горі" (2001, відзначена першою премією Українського Вільного університету в Нью-Йорку фундації Воляників-Швабінських), повісті й оповідання „Славетний предок Кобзаря" (2001), роман „Галицька брама" (1989, 2006), повість та есеї „Блискавиці б'ють у найвищі дерева"(2011), книжки публіцистики „Івано-Франківщина" (1984), „Українці в Тюмені" (2000, у співавторстві); низки фотоальбомів (спільно з В. Пилип'юком та О. Мінделем): „Землі нев'януча краса. Івано-Франківщина" (1985), „З верховини тисячоліть. Івано-Франківщина" (1999), „Місто на Бистрицях. Івано-Франківськ" (1999), „Де шум потоків і смерек" (2003).
Перевидав „Народний калєндар" А. Онищука, опублікував історичний есей „Бусова книг" (2001-2004, 2007-2008).
Автор перекладу та багатьох досліджень про „Слово о полку Ігоревім", „Моління Данила Заточника", праць з літературознавства, фольклористики, етнографії, історіографії, краєзнавства, культурології, статей для енциклопедій та ін.
На сцені Івано-Франківського облмуздрамтеатру ім. І. Франка йшли вистави, п'єси „Земле моя" (у співавторстві), „Заплакані вікна" (1996), „Золотий Тік" (1999), „Я іду по своїй землі" (2005).
Вибрані твори С. Пушика у 6-ти томах, 7-ми книгах видаються впродовж 2004-2012 рр.
Твори перекладалися на російську, англійську, башкирську, румунську, білоруську, польську, молдавську, італійську, іспанську, киргизьку, непальську, узбецьку, татарську та інші мови.
У 2019 р. видано двотомник лірики Степана Пушика «Я для Вкраїни жив» (упорядник Ольга Слоньовська; Івано-Франківськ: Місто НВ, 2019), до якого увійшли нові поезії, які поет встиг підготувати ще при житті для своєї майбутньої книги й над якою працював до останніх днів, а також нові варіанти відредагованих і удосконалених автором деяких його раніше вже опублікованих поезій.
Степан Пушик - автор одного з найбільших рукописних щоденників у світі. Цей щоденник налічує близько 300 томів, у кожному з яких є до 200 сторінок.
Письменника і фольклориста не стало у ніч на 14 серпня 2018 року внаслідок серцевого нападу.
Похований у рідному с. Вікторів, Галицького району Івано-Франківської області.
18 вересня 2019 року в Івано-Франківську по вулиці Шевченка відкрито пам'ятник письменнику.
