І в світах паралельних росою впадеш ти…
«Світлотіні старих світлин» Галини Турелик, опубліковані в журналі «Перевал» ч. 2 за 1998 р., - це, власне, поетична книжка, що має свою внутрішню смислову структуру і читається, як-то кажуть, на одному подиху. Одразу впадає у вічі зміна поетичного тону, з яким звертається авторка до читача. Якщо в попередніх збірках, а їх, якщо не помиляюся, вісім, поетеса просто могла замилуватися красою природи, то тут всі поетичні засоби спрямовані на відображення думки, почуття, передчуття. Це - концептуальна поезія, «видихнута» зболілою душею. «Ми граємо свої маленькі ролі, слова якісь бурмочем, як паролі, та брама часу замкнена від нас. І голим пагорбом сіріється Парнас». А звідси - роздуми про роль митця, поета в суспільстві, який у нас, як відомо, повинен бути не тільки поетом... Але все старе, як світ, висловлює думку поетеса. Поетів далі хочуть «перерахувати», як солов'їв у саду чи зорі на Чумацькому шляху та розставити їх по ранжирах. Саме оте повинен бути й нині хапає поета за груди та тягне у дрібне придворне служіння підчашим Історії. А ця історія «сміється сама, аж не мов молодіє, як то служить поет, а крадій володіє. Але знудиться раптом... сплакне... спалахне: «Ці не гідні не так зрозуміли мене! Жартувати зі мною? Та хто ви єси? Ти - лиш злодій, які б не настали часи. Ну а ти, що тремтиш, як нещасна трепета, - ти вже більше ніколи не будеш Поетом...»
Поезії Галини Турелик читаються без внутрішньої принуки, як, скажімо, вірші Ліни Костенко. При цьому збігаються душевні регістри автора і читача. Вони в взаєморозумінні. А це найголовніше, бо як би не був гарно оздоблений ліхтар, він повинен передусім освітлювати. (О. Бальзак). Думка, висловлена поетесою, викреслює почуття, творить складний і трагічний образ нашої доби. «Не знаю навіщо я впадаю в цей нурт, де на рваних цератах - уламки імперії. Спорохніле століття дотліває, мов трут, і зіскакує ланц у старому ровері»...
Добрянський В. // Тижневик Галичина .- 1999 .- 6 трав.-№19 - С. 12
