Ліки від страху
Після повістевого циклу, що викликав різноманітні оцінки, але не залишав байдужими читачів, Степан Процюк апробував себе у царині роману - «Інфекція» (Львів: Літературна агенція «Піраміда», 2002), який сьогодні висунутий редакцією журналу «Кур'єр Кривбасу» на здобуття Шевченківської премії. Ще якихось 15 років тому цей факт сприймався б за безперечний успіх автора. Нині ж найбільш престижна й найбільш суперечлива літературна премія в Україні, попри всі зусилля Шевченківського комітету на чолі з його головою Іваном Дзюбою, залишається суто локальним явищем. Коли ще когось цікавить щось у цій щорічній процедурі, то, мабуть, сума грошової винагороди. Для багатьох письменників це також єдина можливість у цій державі заробити своєю літературною працею бодай такі-сякі «легальні гроші».
Щодо цьогорічних домінантів, то тут, як сказав би Лермонтов «смешались в кучу кони, люди». Маємо аж одну премію на номінацію «Художня література, публіцистичні і культурологічні праці», а серед претендентів такі імена, як Емма Андрієвська, Іван Яцканин, В'ячеслав Медвідь, Юрій Барабаш, Микола Ільницький, Михайло Андрусяк, Василь Герасим'юк, Василь Слапчук, Лариса Крушельницька, Богдан Стельмах, Павло Глазовий. Справжня тобі, як висловився б класик «хохляцької» гумористики, сміхологія.
Однак за тим же Коцюбинським, «коні не винні». Багато із претендентів справді заслуговують літературної відзнаки, яка на українському грунті звелась до ганебної подачки - своєрідні урядові ліки від страху перебування в культурній резервації.
Степан Процюк - один із тих небагатьох письменників, що дуже добре усвідомлюють ситуацію, в котрій опинилися. І який своєю творчістю постійно кидає виклик. Він перейнятий суспільною роллю літератора й літератури змушений повторювати той самий шлях, що ним простували українські письменники від Шевченка до Стуса. Він просто змушений це робити керуючись відомим принципом: якщо не я, то хто? Він не належить ні до «співаків», ні до «глобалістів» (як ділить українську інтелектуальну еліту вслід за журналістом із «Дзеркала тижня» Микола Рябчук). Він є сучасним українським письменником високої проби, який, розуміючи і знаючи всю кон'юктуру суспільну й літературну, свідомо залишається в силовому колі україноцентризму. Напевне, це доля. Особисто мені Процюк нагадує трагічний шлях Франка з його 40-річним служінням нації. Що з того вийшло, - не мені нагадувати. Але Процюк, услід за Франком, учить галичан бути українцями, а східнякам прищеплює почуття національної гордості. Не знаю, чи сам Процюк прагне вчити, але ЦЕ сильніше за нього, і він робить те, що належиться зробити саме йому. Вслід за Франком Процюк зізнається в НЕЛЮБОВІ до Галичини й України в цілому. Чи має він таке право? Адже він Процюк - не Франко... Так, він має право, бо народився, виріс і чується українцем в неукраїнській державі. Як людина з чітко сформованою позицією, яку не спрофанував дрібними компромісами, Процюк має право вимагати такої ж чіткості від інших. Знову ж таки, йому не залишається вибору, себто, не залишається компромісів у виборі.
«Інфекція» - соціальний роман. Навіть соціально-психологічний. Як би це комусь не подобалося, але виходить на те, що Процюк знайшов свою тему і свою форму. Вона далека від літературної еквілібристики і схоластики. Процюк не вписується в теперішню псевдодемократичну літературну ситуацію з її «дутою» романоманією, коли вчорашня домогосподарка чи телеведучий пишуть на «общєпонятном» білялітературні тексти, які тут уже улесливими літературними синками (на кшталт «чєво ізволітє») розрекламовуються, як «книги року». Єдина можливість протистояти себе цьому білялітературному пофігізму - не писати або ж писати, сповідуючи ідею високої літератури, орієнтуючись при цьому на класичні зразки національної і зарубіжної літератур. Власне, Процюк йде цим шляхом.
«Інфекція» - це роман про нас сьогоднішніх. Сава Чорнокрил, Кирило Орленко, Остап і Назар Кисільчуки, Іванка, Ірен, черниця Франциска - це ми. Такі, як ми є. Сила Процюка - в умілому зриванні соціальних масок. Недолік Прцюка - у тому ж самому. Процюк - актуальний, він просто реагує на всі соціальні й психологічні зміни. Однак сучасний читач віддає не гострій соціальній прозі, соціально-викривальній журналістиці. Прозаїк змушений або втікати в лабіринти форми, або освоювати розважальні жанри. Процюк же повторює досвід Франка - «довбає сю скалу», він скульптор роденівського розмаху.
Степан Процюк - письменник вітаїстичного таланту. Його вірі й переконанням можна щиро заздрити. Бо, попри всі крайнощі змалювання, проза Процюка - «неймовірно сумна і неймовірно прекрасна музика».
Євген Баран
Критик, літературознавець
// Галичина. 2003.- 25 січня.
