Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Олександр Смоляк : Слово не терпить фальші



Лауреатом цьогорічної Івано-Франківської міської премії імені Івана Франка в номінації література став письменник Олександр Смоляк за книгу „Річка снів і яви", що вийшла торік у коломийському видавництві „Вік". Премію традиційно вручали на День міста, сьомого травня. У середині 1990-х років Олександр Олексійович працював у газеті „Вперед", відтак колектив редакції щиро вітає письменника. Розмова головного редактора газети з автором - а не лише про цей твір, а про українську літературу, літературне життя й вагу слова.                  

Володимир Заник: Олександре Олек­сійовичу, Ваша книга - результат багаторічної праці та, очевидно, згусток життєвого досвіду й творчих пошуків. Що найважливіше для Вас у цьому творі, що хочете донести до читача?

Олександр Смоляк: Книжка з'явилася до мого 70-річчя, вона певною мірою підсумкова. Але це суб'єктивний момент, стосується тільки автора. До читача ж я хотів донести з життєвого досвіду таке, що повідати міг тільки я і ніхто інший. Така була авторська установка. Про результат хай судять читачі. Хроніку „На земній дорозі" я писав справді багато років. Коли ще навчався в Літінституті (1975-1981 рр.) моїм співкурсником був Микола Рудницький з Рівного, батько співачки Анжеліки Рудницької, котрої тоді ще, напевне, й на світі не було, і я розповідав йому окремі епізоди, які ввійшли потім у твір. Згадую про це як про особливість книжки, це не достоїнство її і не вада. Взагалі ж я завжди прагнув до літератури ставитися серйозно і відповідально, а до своєї особи в літературі - по можливості іронічно, або, принаймні з гумором. Це допомагало не розслаблятися і не зариватися.

В. З. Книга вміщує два Ваші твори: роман-хроніку „На земній дорозі" й об'єднані назвою „Річка снів і яви" новели, нариси, замальовки (Ви називаєте їх „пізніми записами"). Правду сказати, захоплює, як епізоди життя Ваших невигаданих персонажів вплетені в контекст української історії, збагачені влучними й красномовними літературознавчими „шкіцами". Зрозуміло, що то не література „з конвеєра". Хто посприяв виданню?

О. С. Я вже казав, що працював над книгою довго. Що ж до видання... У радянські часи вийшли дві книжки, 1981 і 1988 року, а потім була пауза тривалістю 16 років - ясна річ, не тому, що не мав що запропонувати. Такі довелося нережити часи. В останні п'ять років у мене вийшло дві книжки, й обидві профінансувала обласна влада. І це одне зі свідчень того, що в нашій області є увага до книжки, до книговидання. В області діє програма сприяння українському книговиданню - знаю, що такої уваги до книги нема в багатьох областях України.

В. З. Ваша життєва доля поєднала Чернігівщину й Прикарпаття. Це якимсь чином збагачує доробок?

О. С. Напевне, це важко буде простежити на моїх творах. Тут простіше говорити про стосунки з людьми Прикарпаття, і в першу чергу - з літераторами. Понад 30 років я постійно спілкуюся зі Степаном Пушиком, Галиною Турелик, Неонілою Стефурак, Павлом і Василем Добрянськими, Василем Ганущаком, теплі стосунки у мене були з покійним Богданом Бойком, Миколою Яновським, Анатолієм Онишком - блискучими письменниками Прикарпаття. При цьому найкращим товаришем мого життя назавжди став чернігівський поет Станіслав Реп'ях. Хочу згадати в цьому ряду і киян Миколу Стеблину, Вадима Пепу. Це люди, спілкування з якими, безперечно, збагачує. Думаю, як літераторові, мені пощастило жито не тільки на Прикарпатті, але й у місті Прилуки - ніде я не чув чистішої й милозвучнішої української мови як у Прилуках. А що багато епізодів і сцен, побачених на Прикарпатті, подано без стилізацій під місцевий колорит, пояснюється просто: боюсь сфальшивити. Слово не терпить фальші.

В. З. „Літературний цех" Івано-Франківщини дійсно багатий відомими іменами. Ви тривалий час були відповідальним секретарем обласної організації НСПУ. Трохи про потенціал спілки, так би мовити, зсе­редини.

О. С. Якщо взяти (суху цифру - на об­ліку у нас 52 члени НСПУ - то за кількістю письменників ми займаємо, здається, сьоме місце серед областей. Але потенціал спілки, звісно, не в кількісному показнику. Є у нас імена, які складають гордість су­часної української літератури. Декого я вже називав, можна додати до них Михайла Андрусяка, Євгена Барана, Степана Процюка... Але є і так зване „літературне жит­тя" з усіма його прикметами, зокрема заз­дрістю, бажанням „переплюнути" всіх за рівнем геніальності і т. д. Часом деякі по­біля літературні тусовщики, а то й журна­лісти, стараються щось привнести в це заземлене життя. Наприклад, суто внутрішнє спілчанське питаний, яке регулюється тільки Статутом НСПУ і більше нічим і ніким, чи потрібна сьогодні спілка пись­менників, постійно мусується десь поза нею, причому людьми, яким не загрожує бути колись насильницьки загнаними в цей „колгосп". А чомусь їм це болить більше, ніж самим письменникам... Втім, за роки секретарювання доводилось бачити й інші уявлення про спілчанське життя. Ось при­клад. Телефонний дзв'нок. „Це письмен­ницька організація" - „Так". - „Поклич­те мені... (називається дуже відоме ім'я)". - „Його нема". - „Як нема? Це ж пись­менницька організація?" - „Письменниць­ка". - „Ну то покличте..." - „Та ж нема його", - „А він що у вас, на роботу не хо­дить?"

В. 3. Ви завжди стояли, хай це не здається комусь патетикою, „на сторожі слова", мовного багатства. Чи відповідає нинішня література тим високим „стандартам", які заклали Коцюбинський, Стефаник (перелік можна продовжувати...)?

О. С. Питання непросте. Почнемо з того, що вважати нинішньою літературою? Якщо це поняття поширювати на такі імена, як Ліна Костенко, Микола Вінграновський, то моя відповідь однозначна: так! У своїх кращих зразках. Мій товариш С. Реп'ях якось підрахував, що сучасний прозаїк Юрій Мушкетик у своїх історичних романах повернув до вжитку понад шістдесят питомих українських слів, які на цілі століття випали з нашої пам'яті. Хоча не всі так свято ставляться до мови, не всі достатньо тонко відчувають рідне слово, і так було завжди. До речі, доводилось чути від молодих письменників слова неповаги до  Ю. Мушкетика, великого трудівник, в нашій літературі, і приємною несподіванкою для мене стало висловлювання молодого і чомусь скандального літератіора Романа Кухарука, що роман Мушкетика „Прийдімо вклонімося" він вважає геніальним. Дотепно сказав колись Валер'ян Підмогильний: „Література складається з творчості, а життя літературне - з розмов літераторів".

В. З. У Києво-Могилянській академії є традиція: першу лекцію на початку нового навчального року читає відомий письменник чи науковець. Якби Вам пропонували прочитати лекцію у якомусь вузі...

О. С. Пропозиція, що й казати, „на засипку". Я лекцій ніколи не читав, не уявляю себе в ролі лектора. Але, напевне, то може бути просто розповідь про щось, не дуже відоме на загал. Поет з Долини Василь Олійник, який багато років проводи у Лолині - „столиці Франкового серця" - дні Франкової ліричної поезії, мріяв до 150-річчя Каменяра провести письменників його стежками, від Нагуєвичів до Лолина. Чудовий задум! Моя Чернігівщина береже сліди перебування Гоголя й Шевченка. Чи багато знаємо про них? Сьогодні знаємо, та й то не всі, що Тарас Шевченко мав також прізвище Грушевський. А це означає, як писав Євген Маланюк, що „Шевченко з'явилося пізніше, і кріпацтво Шевченка треба обмежити, можливо, до одного-двох поколінь, а походження Тараса - козацьке! От звідки у нього козацький дух! Цікаво?

Про Гоголя. Недалеко від згаданих мною Прилук є селище Ладан, там до наших днів дожили корінні мешканці з прізвищем Бульба. У 60-х роках минулого століття у цьому містечку біля стадіону ще височів пагорб, який називали могилою Тараса Бульби. А ще перед першою світовою війною один учитель спробував розкопати той пагорб і знайшов обгорілі людські кістки. За розповідями, це був колись хутір Тараса Бульби; коли поляки спалили Тараса над Дністром, він уже нібито був удівцем, його алданська економка послала на місце страти селян, і вони привезли те, що залишилося від козацького полковника, поховали й насипали високу могилу. Отже у гоголівського Тараса Бульби міг бути реальний прототип.

А ось така болісна тема. Недавно один телеканал видав „сенсацію": знайдено нові документи про Шевченка та його останню любов Ликеру Полусмак. Демонструвалася записка нібито Ликери до Шевченка, явно образливу для нього: не пиши, Тарасе, мені записок, у нас в домі паперу вистачає... У мене одразу ж виникло питання до авторів „сенсації": а чи вміла Ликера писати, є у них про це документальні підтвердження? Кріпачка з села Липів Ріг, що під Ніжином, потрапила в столицю, Санкт-Петербург, до панської челяді, де не могла не прилучитися до певної розбещеності цієї челяді. Бачила, що подобається молодим хлопцям, і її це тішило. Їй було 20, а Шевченкові 46, навколо нещирі порадниці й заздрісниці, які перешкоджали стосункам - це ж добре відомо. Чи бачив мудрий і проникливий Тарас Григорович, кого обирає до пари? Не сумніваюся, бачив усе краще і далі, ніж ми собі уявляємо. Ну, не вийшло, посварилися. Як не вийшло з юною актрисою Піуновою, яку теж розумів краще, ніж вона себе, і прощав не менше, ніж Ликері. То чому ми такі немилосердні до української кріпачки? ... Коли вона довідалася про Шевченкову смерть, побігла до нього у відчаї з Васильєвського острова через крихкий лід, застудилася й сорок днів пролежала в гарячці. Пізніше, овдовівши, поїхала на могилу Тараса, щоб доглядати її до кінця свого життя. Є свідчення про те, що їдучи на Чернечу Гору, Ликера повернула у Липів Ріг до родичів, але вдома їх не застала, то залишила в сусідів гостинці, які їм везла, й заспішила далі до Тараса, їй не терпеливилося... Не випадково ж, думаю, Ликера - єдина з жінок, котрі зустрічалися на життєвій дорозі поета, що в людській пам'яті залишилася як наречена Тараса...

Ось такі причинки до життя геніїв, така вийшла б, з дозволу сказати, лекція.

Смоляк О. Олександр Смоляк : Слово не терпить фальші : [розмова з письм. / записав Володимир Заник] // Вперед. - 2009. - 29 трав. (№ 21). - С. 7.

Оновлено 18-04-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка