Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ПОВСТАНСЬКИЙ ТРИПТИХ ЗІНОВІЯ БОЙЧУКА



Перед нами - ще одна книга про боротьбу, біль і страж­дання українських патріотів, які наважилися вчинити спротив дужому, підступному, не зрівнянному ні з ким у своїй підлості й жорстокості ворогові - комуно-московським окупантам. По­дібних творів за останні півтора десятка років з'явилося вже чимало: від коротких спогадів безпосередніх учасників визвольної боротьби до широкомасштабних видань (як, примі­ром, 5-томник „Реабілітовані історією. Івано-Франківська область" - результат багаторічної праці науково-редакційного від­ділу з такою ж назвою при обласній державній адміністрації чи книги письменника з Коломиї Михайла Андрусяка). Кожен з авторів намагається висловити власний погляд на описувані події, викласти на папір результати тривалих роздумів над тим, що творилося в нашім краї більш як пів століття тому.

У книзі „У серці мали те, що не вмирає" Зіновій Бойчук, здавалось би, намагається поєднати те, що, на перший погляд, поєднати майже неможливо. Надто вже різні події змальовані в кожній із його розповідей, різні за характером своєї діяль­ності персонажі беруть у тих подіях участь. Навіть форми ви­кладу матеріалу теж неоднакові: перші два з них подаються від третьої, а останній - від першої особи, як спогади головної героїні. Одначе вже сама назва книги, що є трохи перефразо­ваними словами Лесиної Мавки, становить своєрідний стер­жень, що ідейно об'єднує всі оповіді. Це, насамперед, мораль­на вищість українських борців над загарбниками і водночас ницість та облудність комуністичної ідеології, проповідники якої видають окупацію за визволення, а нечувані жорстокість і терор - за гуманізм і справедливість панівного режиму.

Уже перший нарис „Вояк УПА з Шевченкового краю" переконливо спростовує твердження комуністичних апологе­тів, що, мовляв, „українські буржуазні націоналісти" поголовно нищили вчителів-східняків. Присланий до прикарпатсько­го села син українських степів, уродженець Звенигородсько­го району, вчитель зі зросійщеним прізвищем Павло Васіщев, замість сіяти в голови тутешнього люду комуністичну полову, хутко пройнявся ідеями українського націоналізму, зійшовся з місцевими підпільниками й сам воював у рядах УПА супро­ти коричневих і червоних окупантів. А повернувшись у рідні краї, потрапив до лабет НКВД і, подібно тисячам українських борців, пройшов усі пекельні кола совітських концтаборів.

І таких, як Васіщев, бійців зі Східної України у повстансь­кому війську було чимало. Головний герой нарису свого часу оповідав авторові книги, що деякі з його бойових побратимів ходили із прив'язаними коло ліктя гранатами - й у критичний момент, аби не попастися живими до ворожих пазурів, роз­ривали себе й напасників доокола.

Районову провідницю підпільного Українського Червоно­го Хреста з поетичним псевдом Калина (Розалію Шуляр із се­ла Боднарова на Калущині), героїню оповіді „Порятунок - смерть", вороги схопили зненацька. 24 січня 1946 року в лісі поблизу села Височанки вона йшла на зустріч зі членами об­ласного проводу пропаганди. Та раптом побачила групу енкаведистів, які прочісували ліс. Миттєво зорієнтувавшись у си­туації й оцінивши небезпеку, що чигала на її керівників, Ка­лина хитрістю змусила ворогів видати себе:

„Налягаючи на поранену ногу, Розалія йшла в напрямку Боднарова... Та несподівано наткнулася на боднарівських гарнізонників. Було ясно, що ті полюють не на неї, а на обласний провід пропаганди. Різко розвернувшись, дівчина пишіа до рі­ки Лукви. Облавник пустив услід їй довгу автоматну чергу й гукнув:

- Стой, стрєлять буду!

Калині відлягло від серця: провідники, без сумніву, по­чують постріли і зможуть безпечно відійти...".

Підпільниця не мала при собі зброї, щоби відстрілювати­ся, а останню кулю пустити собі у скроню й таким чином уник­нути принизливих допитів і страшних катувань. Її наздогнали. Обшукали впереміш із добірною московською лайкою (цією „соковитою" словесною приправою московські загарбники присмачували всі свої акції) й доставили затриману до гарні­зону, щоб завтра вранці допитати. Та все ж Розалія знайшла спосіб уникнути вже згаданих принизливих і садистських про­цедур - скочила у глибоку криницю на селянському подвір'ї недалеко від того будинку, в якому каралися арештанти.

Чому вона так учинила? Боялася, що не витримає тортур і викаже своїх побратимів? Були ж поміж повстанців вояки, які останній набій пускали у ворога, бо вірили, що зможуть витерпіти найлютіші муки, пройдуть через усі страждання, а відтак уже в нових умовах продовжать боротьбу. Декотрі з тих сміливців навіть дожили до Дня проголошення неза­лежності України. Та все ж добровільно піти в молодому віці з життя й переплутати таким чином карти ворогові, який уже заздалегідь потішався, що легко виб'є з підпільниці потрібні йому відомості, - це теж неабиякий подвиг.

Однак у читацькій душі теплиться надія, що такі люди, як Калина, не здатні на зраду. Якби не наклала дівчина на се­бе рук того зимового дня, витримала б усі злигодні, то, мож­ливо, дожила б і до наших днів, як інша підпільниця - Кате­рина Гуцуляк (Мотря), героїня оповіді „Дорогами долі".

У лютому 1945-го вона щойно повернулася із занять са­нітарок Українського Червоного Хреста, як до хати вдерлися енкаведисти й заарештували дівчину. І хоча Мотря лишень розпочала свою підпільну діяльність (вона вступила в ОУН наприкінці січня цього ж року) і ще не встигла насолити оку­пантам, це не завадило червоній феміді засудити її на 10 ро­ків концтаборів, 3 роки позбавлення громадянських прав та ще й конфіскувати все набуте власною працею майно.

Вона пройшла типовий для в'язнів радянських концта­борів шлях. Та цінність оповіді Катерини Гуцуляк полягає в тому що вона зуміла побачити й висвітлити не лише жорстокість, але й підступність і лицемірство радянської караль­ної системи. Системи, в якій люто катують не тільки ареш­тантів, але й їх рідних незалежно від віку. Мучать навіть тоді, коли самі звинувачені вже відбувають кару. Авторка стисло і водночас досить чітко описує нелюдські умови утримання в'язнів „найгуманнішої у світі" комуністичної держави:

„...Камера моя така страшна, смердюча і брудна, набита, як оселедцями в бочці, жіноцтвом різного віку. Знайомих ні­кого. Чую чийсь стогін у кутку камери: там лежить скатована жінка. Я нахилилася над цією нещасною й застигла: то була мама моєї доброї знайомої, майже подруги - Розальки Гунько із села Завалля за 6 кілометрів від Снятина.

- За що вас, дорога матусю? - зойкнула я.

- За Розальку... Питають, де вона. Катують мене, - і по­казує жахливі синці по всьому тілі".

Через декілька років авторка розповіді зустрілася з Розалією Гунько в Кенгірському таборі. В той час, коли у снятинській тюрмі катували її матір, донька вже була засуджена на 15 років каторги й „освоювала" шахти кольорових металів у да­лекому Джезказгані. Мамин слід загубився в тюрмах, батько помер на засланні в Архангельській області. По 12 роках поне­вірянь у таборах посиленого режиму Розалію „помилували". Та коли мучениця повернулася в рідне село, „кривоногий кагебешник Сіробаба наказав їй до 24-х годин покинути Україну".

А ще Катерина Гуцуляк дуже вміло описує, як і чиїми ру­ками споруджувалися величні будови комунізму: „Зранку, ви­ходячи із зони, скільки зором окинеш - високі огорожі одного жіночого й багатьох чоловічих таборів, звідки йдуть і йдуть чорні колони в'язнів, оточені конвоями й лютими вівчарка­ми. Не зчислити і тих будов із вишками, теж огороджених ко­лючим дротом, до яких пливе безкінечний чорний потік замо­рених, знедолених рабів-арештантів, „будівників комунізму". І далі: „А надвечір, коли сонце не перестає пекти, знов сунуть Довгі чорні колони змученого за день каторжною працею не­вільничого люду. Йдуть, ледве ступаючи, по коліна в пилюці, збитій машинами й арештантськими ногами. А зони ненасит­но поглинають тих рабів, „будівників комунізму".

Через кілька літ авторці спогадів, коли вона була вже „на волі", у Караганді, випала нагода відвідати Музей „ком­сомольської слави", де вона споглядала фотоекспонати цих гігантських творінь людських рук. „Із яким же болем у серці я читала, - пише Катерина Гуцуляк, - що ця Грандіозна бу­дова (місто Кенгір, гребля й електростанція на однойменній річці, комбінат із очищення і плавлення мідної руди. - В. Р.) піднята руками „ентузіастів-комсомольців"! Яка неймовір­на брехня, яке моральне знущання над тисячами замордова­них рабів, що їх надлюдський труд приписали тим, хто не заслужив цього!".

Отака гірка правда. Нині комуністи, позичивши в Сірка очей, по-собачому лають теперішню владу, лицемірно замов­чуючи все, що витворяли з українцями на нашій землі та поза її межами їхні „героїчні" попередники. Комуністи та їхні під­співувачі дуже полюбляють лити крокодилячі сльози, коли го­ворять про „рабів, які тяжкою працею заробляють гроші по закордонах". Лукавите, „товаріщі"! Ті, що заробляють гроші (між іншим, у декілька разів більші, ніж у себе на батьківщині чи навіть за найкращих часів „розгорнутого будівництва ко­мунізму" в СРСР), хай навіть гіркою працею, - називаються заробітчанами. А рабами були ті, що працювали на безмеж­них колгоспних ланах. Бо їм лише писали трудодні й нічого не платили. А за найменший непослух ще й жорстоко карали. Ра­би за баланду освоювали безкраї східні та північні простори СРСР, будували шахти, залізниці й цілі міста. Ба, їх навіть ста­вили гірше за рабів. Бо розумний рабовласник у Європі нама­гався хоч якось годувати свого підданого, оскільки голодний багато не напрацює. Раби ж у комуно-московській імперії де­сятками мільйонів гинули голодною смертю.

І підтвердженням цього ще одна книга - „У серці мали те, що не вмирає" Зіновія Бойчука.

                                                                                                  Василь РУДКОВСЬКИЙ

// У серці мали те, що не вмирає  /  упор. З. Бойчук. - Івано-Франківськ : Сіверсія МВ,  2005. - С. 6-10.

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка