ТЕРПКЕ ВИНО СПОКУСИ І СПОКУТИ
Богдан Томенчук. Німі громи. - Коломия: Вік, 2007. - 320 с.
Для іванофранківця Богдана Томенчука це третя поетична книга. Перша під назвою „На паперті душі” вийшла ще 1993 року і мала декілька схвальних рецензій у вітчизняній періодиці, зокрема Дмитра Чередниченка у „Літературній Україні”. Наступна збірка „Сповідайтесь, мої тривоги” вийшла вже 2002 року із передмовою Степана Пушика. Відгукнулася на цю збірку тільки Неоніла Стефурак в обласній газеті „Галичина”. Не тому, що збірка була не вартою читацької уваги, просто Богдан Томенчук, на той час помітний державний посадовець, не надто переймався читацькою рецепцією власної творчости. І ось тепер вийшла третя книга. Так розумію, що маємо або поетичне вибране, або ж своєрідний поетичний підсумок автора. Пишу „або” – „або”, бо книжка скомпонована вкрай недбало. Не вказано у паспорті книги жанру творів. „Німі громи”. Назва гарна. Але це може бути роман, драма. Навіть мемуари. А Томенчук міг би розказати про особливості „національної” капіталізації області не одну цікаву деталь. Не структуровано віршів за жодним принципом. Не вказано, з яких збірок є повторені твори, а які все-таки нові. Та й анотація до книги потребувала би серйознішого ставлення. Зрештою, тут могла би бути ще чиясь передмова, яка би не завадила ні авторові, ані книзі. Бо його читач не знає як поета. Дивне недбальство як з боку автора, так і видавця, а заодно і редактора, Михайла Андрусяка.
Чому я почав розмову про книжку Богдана Томенчука із критичних зауваг? Найперше, мені шкода книги. Бо книжка таки вартує читацької уваги. Богдан Томенчук, хоча і не є професійним філологом, за фахом він математик, – має автентичний талант поета. Він чує слово. Вміє імпровізувати. Його імпровізації – політичного, інтимного, особистого характерів є влучними, дотепними, іронічно-гумористичними, сатирично-дошкульними. Він має ораторський хист і вміло його використовує у поетичній практиці. Він добрий декламатор своїх віршів. Майже третина його віршів із останньої книги є нічим іншим, як якісною і талановитою мітинговою поезією. Назву тут найколоритніші: „Усе продається. Ми всі – як на ринку...”; „Мерзота вічна, ніби мерзлота”; „Те самозречення Господнє...”; „І хам увійде першим у врата”; „Всього було – і пишності, і прощ”; „Скільки раз я волав: „ І ти, Бруте?”...
Окремі з цих віршів виходять за межі мітинговости і є такими гнівними поетичними інвективами a’la Євген Маланюк чи як я їх ще називаю „маланюкізмами”: „Припасують портрет до старих образів”; „І ти на це чекала trzysta lat...”; „В цій захеканій грі...”; „Це – твоя неприкаяна вічність”; „Серед поклонів, галасу й хули...”; „Ну ось і все. Затих, нарешті, Гімн...”. Вірші такої наснаги і такої жаскої любови-мсти знаходимо у Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Євгена Маланюка, Володимира Базилевського... Це сильний і потрібний досвід. Він потрібний, як відро холодної води на наші інертні душі. Хоча сьогодні, власне сьогодні, навряд чи є потреба „метати громи”, нехай і німі, – один із віршів Томенчука закінчується такими рядками:
За право жити, погляд
не підвівши,
На злій межі півправд
і півнеправд
Душа від болю вибухає
віршем...
І мені чомусь зразу хочеться запитати поета і громадянина Богдана Томенчука, – тільки віршем? А де ж громадянський вчинок людини, яка довгі роки була в системі влади? Поета я ще зрозумію. Колишнього чиновника – ні. І не хочу розуміти. Зрештою, це моє право, оскільки я себе ще не скомпрометував владою.
Ця моя деяка різкість не означає, що Богдан Томенчук написав погано чи сказав щось не те. Ні. Навпаки. Богдан Томенчук – один із найкращих поетів-публіцистів, яких дала українська література доби незалежности. Громадянське звучання, соціальний контекст його віршів очевидні. І такі вірші завжди будуть потрібними.. Не має значення час. Українська специфіка, – ми вічні патріоти боротьби за свободу і вічні раби животіння у свободі. У Богдана Томенчука ця особливість відчитана і відчута на власному досвіді.
Інший пласт поезії Богдана Томенчука – інтимний. Томенчук гарний лірик. І тут теж додається та особливість його інтимних віршів, що вони написані зрілим чоловіком, який теж має свій великий досвід Любови. І що найголовніше, – ліричний герой віршів Богдана Томенчука не розгубив у собі ніжності і вміння співати хвалу коханню.
Є у цій книзі кільканадцять віршів, їх майже двадцять, які я відзначив як особливий прорив поетичної душі. Такі вірші я б подав у власній антології поезії, якби таку упорядковував. Це справді яскравий вибух почуття: „В світі дикому, аж божевільному...”; „Це вже було – Геракли й Геракліти...”; „Ми пілігрими в просторі і в часі...”; „Маленька жінко в променях сивин...”; „Зима – неначе на чиєсь вінчання...”; „Хлоруєм слово. А нащо?”; „Смієшся: граю на одній струні...”; „У світі, де банкети і банкноти...”; „Клаптик ночі чужої – уривок довічного суду”; „В часи плебеїв і прагматиків...”; „Серед всія і всіх в просторах зорепаду...”; „Чужа зоря застигла у вікні”; „То наш горить вогонь чи тиха пісня лине?”; „Така вже біографія в народу...”; „Остогидло. Раб істин убогих...”; „Пізнав усе – від посту до коханок...”; „Розорена душа – прийшла орда чужинців”; „...Не озирайся на свої хрести...”; „Такий туск, такі тлуми плачів...” та інші.
Одним словом, Богдан Томенчук – поет справжній. Мені б хотілося, аби його світ відкрився для багатьох читачів. Тут стільки глибоких переживань, стільки всерозуміння і болю, любови-мсти, любови-спокуси і любови-спокути, яку просто так не придумаєш і не вигадаєш, тільки проживеш і вистраждаєш. Оце той досвід, який, попри всі максималістські крайнощі, ніколи не буде байдужим для людини. У цьому сенсі поезія Богдана Томенчука із розряду актуальної, а сам автор заслужив на свого читача...
Євген БАРАН
Баран Є. Терпке вино спокуси і спокути : [про зб. поезій Б. Томенчука „Німі громи”] / Євген Баран // Західний кур’єр. – 2008. – 14 лют. (№ 6). – С. 14.
