Ущенко Олег
Нещодавно івано-франківський журналіст Олег Ущенко презентував громадськості свою першу прозову книжку під дивною назвою „Барменцаль (Сучасна клінічна проза)”, яка вийшла друком у місцевому видавництві „Лілея-НВ у серії „Агресивна бібліофілія”. Зважаючи на ті обставини, що хоч і літераторів нині не бракує, але серед журналістів їх таки обмаль, а також на спроможність видати книжку, ми й запросили Олега Ущенка до розмови.
- Я не хочу долучатися до суперечок, хто письменник, а хто ні, – відповів на Олег Ущенко. – Я просто пишу. А письменником автора літературного твору нехай називають читачі. То буде як форма суспільного визнання.
- Як тобі вдалося вихід книжки приурочити до свого ювілею?
- Це лише збіг обставин. Власних грошей для такого дорогого задоволення я ще не заробив.
- А як сталося, що ти взявся писати „Барменцаль”?
- Коли ти сидиш вдома зі зламаною ногою у фотелі, а з розваг – лише телевізор і дзвінки друзів, то вилікувати тебе можуть лише „мультики”. Що в перекладі зі сленгу означає „кумедні випадки”. А в кіно чи інших зйомках, до чого я вже багато років маю певну причетність, їх аж забагато.
Уявіть собі: до міста приїжджає знімальна група з професійним обладнанням, оренда якого сягає до десяти тисяч доларів за добу. Оскільки зйомки розпочнуться аж завтра, то актор, який грає роль головного героя, йде трохи розвіятися, а на ранок заходить у наш номер з фінгалом на півобличчя. Траплялися в моїй кінокар’єрі таки справжні казуси. Колись молодша сестра мого колеги, яка закінчувала одинадцятий клас, увесь вечір допікала йому запитаннями, як перемогти на кастингу, тобто на розподілі ролей. Щоби відчепилася, порадив: якщо вона зранку натре ніздрі зсередини паприкою, то увесь день виглядатиме бадьорою і рожевою. Вона, очевидно, через фанатичне бажання зніматися, повірила в цю дурницю. Дівчину так страшенно пекло, що батьки мусили викликати „швидку”, а колега два тижні боявся приходити додому.
Отож чому б для розваги не поділитися таким „багатством” з читачами?! Тому й захотілося писати щось цікаве, яке б легко читалося.
- А що це за таке туманне слово „барменцаль”? Де ти його відкопав?
- Коли я зламав ногу, то у хаті був лише диск івано-франківського гурту „Паркалаба”. Поки мені не принесли щось інше, я його буквально запуцував прослуховуванням, і саме з нього запам’яталося слово „барменцаль”. Це слово видумане, а мені подумалося: а чому б не використати його й собі у назві? Он Чебурашка не існує, а про нього знає півсвіту...
- Чому б усі ці приколи з книжки не зліпити докупи і не зняти цікаву україномовну кінострічку?
- Сьогодні для зйомок доброякісного фільму доводить збирати людей майже з усього світу – професіонали, щоб не втратити кваліфікації, шукають роботу на всіх континентах. Нам дай Бог щось простіше запустити. Я два роки вмовляв різних чиновників зробити фільм про Опанаса Заливану. Його бюджет – це цілих 50 тисяч доларів. Заливаха помер, не стало великого художника, а якийсь „жлоб” зекономив 50 тисяч баксів. Це половина невеличкого особняка або пів доброго джипа, яких хмара в Івано-Франківську. Хіба таке можна порівнювати з величчю Заливахи?!
Але річ не лише в чиновниках. Ми самі копаємо собі ями своєю нерішучістю і зоологічною заздрістю одне до одного. Мусимо всі нарешті зрозуміти, що культура давно вийшла за рамки розважального „бум-цик-цик”. Це державна ідеологія. Ці істині ніби й прописні, але для „жлобів” вони недосяжні. Про таких у моїй книжці написано багато.
- Олеже, а ти продовжуєш свої літературні вправи чи заспокоїшся на виданому?
- Нині готую до видання річ під назвою „Шукаючи свою столицю”. Вперше ця галицька автентика, як називає ці есеї дехто з моїх знайомих, побачила світ у „Газеті.IF.UA”. У мене тепер голова тріщить, як видати „столицю” окремою книжкою. Але стан видавничої справи, на жаль, такий самий, як культури...
Окрім того, вже готовий текст ще однієї книжки, теж про кіно, але вона буде ближча до „екшину”, тобто пригодницького жанру. Набирає форм і друга частина „Барменцало”.
- А як справи в тебе зі зйомками?
- Переважно надходять пропозиції на створення музичних кліпів, але робити щось стандартне не цікаво, а на добре в артистів немає грошей. Я нині не рвуся за новими проектами, бо дай Бог подокінчувати розпочате.
Розмову записав Петро Парипа
Галичина. – 2007. – 25 жовтня. – С. 18.
