Ольга Деркачова: ”Я роблю те, що мені до вподоби”
Викладач одного з навчальних закладів Івано-Франківська, кандидат філо-логічних наук, оригінальний літературознавець і не менш оригінальний прозаїк, постійний автор нашого часопису – у всіх цих іпостасях постає перед нами Ольга Деркачова. Нещодавно у видавництві „Тіповіт” побачила світ її перша книжка прози „Синдром під сніжника”.
– Знаю твоє давнє захоплення літературою, ще з пори твого прихованого віршування, і все ж запитую, що дає тобі заняття літературою? Які комплекси приховує і якими амбіціями сповнює?
– Ніколи не думала над тим, чи щось мені дає заняття літературою. Я роблю те, що мені до вподоби, і мені від того добре. Приховує певні комплекси? Так. Які, не скажу, бо нащо тоді їх ховати, а потім розповідати. Амбіції? Можливо. Я знаю власні можливості і намагаюся їх реалізувати. Хоча мені іноді видається, що заняття літературою мало чим відрізняється від, наприклад, побутових справ: хтось увечері дивиться телевізор, хтось випиває сто грамів. Мабуть, у загально-онтологічному сенсі між цими справами немає великої різниці... Бо все це – різні варіанти втечі. Це ілюзія, що життя не нудне. Це шляхи заповнення якоїсь порожнечі, недовершеності, що є в кожному.
– Сьогоднішній літературний процес структурувався – можемо виокремити декілька літературних і навкололітературних „тусовок”, столичних і провінційних, то яке із цих середовищ тобі найближче і чому?
– За великим рахунком, я не належу до жодної тусовки. А визначати, яка мені ближче... Можна визначити близьких письменників, людей, а тусовки всі однакові. Ні, я нічого проти них не маю. Але якось так у мене складається, що я поза ними, може, тому, що у великих компаніях можу видаватися нудною. Мені легше спілкуватися з однією людиною, аніж з гуртом людей. Є літератори, з якими я спілкуюся активніш, є такі, з якими рідше, але це все йде теж якось позатусовочно.
– Ти співпрацюєш у журналі із сумнівною репутацією, чи не думаєш, що така співпраця може лише зашкодити твоїй літературній кар'єрі?
– А що, може зашкодити? І за яку таку сумнівну репутацію ти говориш? Я пишу те, що хочу і як хочу, мені ніхто нічого не вказує, то чим це так зле? Якщо літературним кар'єрам не шкодить писання замовних рецензій на графоманські книжки, то невже мені зашкодить те, що хтось там щось думає, щось вважає чи комусь не до вподоби, що і де я друкую?.. Зрештою, чи багато ти знаєш речей без сумнівної репутації?
– Виступаючи із критичними відгуками, оглядами, рефлексіями, ти досить часто вдаєшся до такого собі „кавалерійського нападу” (наприклад, матеріал про прозу Ігоря Павлюка), чи виправдовує себе такий літературно-критичний прийом і чи саме він приносить естетичне, а то й етичне задоволення?
– Ну от. Знову Павлюк. Кажуть, що він мене тепер ненавидить, хоча мав би любити. Бо хто, окрім мене, сказав йому таку щиру правду про його твір? З іншого боку, якщо це його так зачепило, значить, я дійсно мала рацію. Я знаю, що отой „ка-валерійський напад” нічого суттєвого не змінить, але особисто я отримую від цього етичне та естетичне задоволення. Мене страшенно дратує, коли автор посереднього тексту претендує на щось більше, Я знаю людей, які пишуть майже графоманію, але вони нікуди не пруться. Найбільша радість для них – подарувати книжку знайомим. Таке навіть розчулює. А от коли людина, яка пише посередньо, але вважає себе ледве не пророком новітньої української літератури, то це навіть не смішить, а лютить. Зрештою, це елементарна неповага до читача. Ми вимагаємо якісних прод- і промтоварів, а книжка – певною мірою товар, який читач купує і відповідно має право на якісну продукцію. Але несвіже молоко і неякісний шампунь обурює нас більше, ніж книга тієї самої якості.
– Чи вважаєш ти себе безкомпромісним літератором? Якщо так, чи існують літератори, яких ти ніколи не образиш у своїх літературно-критичних опусах?
– Іноді так, а іноді – ні. Я – людина, яка пише не тільки розумом, а й емоціями, але намагаюся, аби моє ставлення до літератора не впливало на ставлення до його тексту. Але літераторів я ніколи не ображала і не буду ображати. Я пишу не особисто про них, а про художні твори. А те, що дехто з них ображається через це. Що ж... Хай ображаються і далі. Мені, якщо чесно, байдуже до того. Якщо людина пише текст і наперед готується до його позитивно-солодкавої рецепції, то це не письменник, а людина, яка складає докупи речення. Як на мене, письменнику має бути байдуже тоді, коли він пише, хто і що скаже про його твір. Принаймні я ніколи не думаю, коли пишу те чи інше оповідання, як, що і хто про нього скаже. Я пишу, бо відчуваю внутрішню необхідність писати так, а не інакше, і не ображаюся, коли мою прозу називають, скажімо, порнографічною чи вагінально-кліторною. Хай говорять. Так цікавіше і веселіше жити.
– Чи існують для тебе в сучасній українській літературі безперечні авторитети? Можеш їх назвати і обгрунтувати свою позицію?
– Авторитети – це прерогатива студентських років. Такими для мене свого часу була Оксана Забужко, а з літературознавців – Соломія Павличко, Віра Агеєва. Це було щось не таке, що я звикла зазвичай сприймати. Тепер як таких авторитетів нема. Є автори, творчість яких я сприймаю чи не сприймаю, люблю чи не люблю. Але „не люблю” не в сенсі, що вважаю текст поганим, а в тому, що він мені чужий, попри свою високу якість.
– Ти пишеш відверту прозу, хтось навіть вважає її вульгарною і аморальною. Чи вважаєш ти свою прозу вульгарною та аморальною, і що ти вкладаєш у ці поняття?
– Коли мої батьки прочитали вже надруковані у журналах оповідання, тато не сказав нічого, а мама назвала „похабщиною”. У неї зринуло багато питань на „як”: як я це пишу, як це друкують, як знаходяться ті, хто це читає. Але я пишу про звичайні щоденні речі, в тому числі і про секс. У нас іноді вважається аморальним говорити відверто. Відвертість – це не порнографія. Звичайно, легше вдавати, що її нема, і підміняти її поняттям „розмова по душах”, сутність якої часто зводиться до обговорення сімейно-побутових проблем, а не проблем твого внутрішнього світу. Мої героїні іноді занадто наївні і називають речі своїми іменами, забуваючи, що так не прийнято. Вони хочуть лю-бити світ, себе, знайти рідну людину, часто в них, як і у більшості з нас, це не виходить. Але невже це вульгарно? Це швидше сумно. Мені важко дати чітке визначення поняттям аморальність і вульгарність. Легше назвати деякі речі, які я так сприймаю. Наприклад, для мене вульгарним є вдягти подерті колготки під джинси чи вдягнути синю білизну під прозору червону сукню. Аморально – свідомо скривдити людину, збирати чутки і плітки, а потім розповсюджувати їх. Але для мене не є аморальним позувати без одягу перед фотокамерою мого чоловіка.
– Сьогодні ми всі переживаємо глобальну кризу гуманізму, чи можуть сучасні літератори бодай якоюсь мірою згладити цю кризу, вже не кажу подолати її? І який вихід бачиш для себе?
– Не думаю. У світовій літературі безліч творів на цю чи дотичну цій тематику. І що далі? Хто їх читає? Аби цю кризу хоч трохи згладити, потрібен масовий читач, але щось я на жодному каналі не бачила реклами про те, як круто читати книжки. Для себе я бачу вихід перш за все у тому, щоб не кривдити найближчих людей, бо з цього все почи-нається.
– Ольга Деркачова – літературознавець, критик, прозаїк. Яка із цих іпостасей є справжньою?
– Перш за все – я жінка. Оце справжнє. А все решта – комплектуючі моєї впевненості, цікавого життя, свободи. Це як зміна одягу, кольору волосся. Сьогодні я хочу писати мудру літературознавчу статтю про суїцид, завтра – критичний нарис про літературу Прикарпаття, післязавтра напишу оповідання про фіолетову мишку. Мені поки що необхідні всі ці три іпостасі, як буде далі – побачимо.
– Чи відчуваєш себе гармонійною людиною? Якщо так, то чи є гармонійними твої писання (літературознавчі, літературно-критичні, художні)? І взагалі, чи повинен сучасний літератор прагнути стати гармонійною людиною?
– Так. Зараз я почуваюся гармонійною людиною. Мої писання гармонійні лише у тих межах, які дозволені тим чи іншим жанром. Я чітко розмежовую наукові і критичні статті, і тим більше – прозу. Мені радять визначитися зі своїми вподобаннями і зосередитися на чомусь одному, Але я так не можу, бо після серйозної літературознавчої статті хочеться написати якесь оповідання, яке не матиме до неї жодного стосунку. Можливо, з часом я зосереджуся на чомусь одному. Можливо, ні. А можливо, коли я буду зовсім стара, мені для гармонії не вистачатиме пензлів і фарби чи я захочу навчитися грати на фортепіано. Літератори – більш-менш гармонійні люди. Вони пишуть, бо відчувають, що щось не так, чогось бракує для їхнього гармонійного існування, а писання їм дає відчуття повноцінного перебування у світі. У кожного своє поняття гармонії: комусь для її настання потрібно з'їсти булочку, комусь написати роман. І те, і друге важливо – аби лиш людина почувалася комфортно і щасливо.
– І останнє. З яким книжковим проектом ти найшвидше плануєш прийти до читача? Адже він, попри всі скептичні прогнози, існує. І хто твій активний читач?
– Щойно вийшла збірка оповідань „Синдром підсніжника” в івано-франківському видавництві „Тіповіт”. Читач у мене є. І дуже класний. Я його люблю, тому що йому не байдуже, що я пишу. Я не можу не любити свого читача хоч би тому, що він мені довіряє. Люди, яким подобається моя проза, створили мені сайт, допомагали у виході збірки, за що я їм дуже вдячна. Тому що вони роблять це не за гроші, не тому, що є моїми близькими людьми чи чимось мені зобов'язані, а тільки тому, що люблять мої твори. Мої читачі – це люди, різні за віком і фахом. Хтось відстежує прозу в журналах, комусь надсилаю електронкою, хтось читає на сайті. Я не перепитую їх, за що вони люблять мою прозу. Загалом, коли любиш, не важливо, за що саме. Важливо любити лише через те, що любиш.
– Дякую за розмову.
Розмовляв Євген Баран
Книжковий клуб-плюс. – 2007. - № 3. – С. 28-30.
