Обласна премія
Камінний хрест несе й досі...
Торік громадськість відзначила 135-річчя видатного українського письменника і громадського діяча Василя Стефаника. Ювілей минув майже непомітно, як і недавнє відзначення чергової річниці славетного новеліста. На його могилі в селі Русові Снятинського району ніхто з керівництва краю так і не спромігся бодай букетик квітів покласти. Найвищу в області відзнаку за письменницьку творчість – Стефаниківську премію (пора вже їй надати статусу всеукраїнської, бо виросла з обласних „штанців”) традиційно вручають лауреатам 14 травня – до дня його народження в рідному Русові. Цьогоріч, либонь, з метою заощадити час і кошти, нагородження відбулося не на батьківщині Стефаника, а в Івано-Франківську.
На честь лауреатів обласної премії імені Василя Стефаника поетеси Неоніли Стефурак, літературознавця Степана Хороба та гостей організатори підготували виступ про творчість письменника, аматорський концерт і моновиставу за листами та новелами Василя Стефаника. Це навіяло сум, бо талант і постать Стефаника, бігме, варті кращого пошануваня.
...Хоч і не дуже заможним газдою був Семен Стефаник, та робив усе можливе, аби його Василь здобув освіту. Послав його до Коломийської гімназії, а коли сина виключили звідти „за політику” – до Дрогобицької, а відтак і на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові.
Проте Василь Стефаник лікарем не став. Завадили цьому не блиск столиці польських аристократів і безтурботність її мистецької богеми. Він ніколи не прагнув особистого благополуччя, а перейнявся щирим співчуттям до земляків, яких злидні змушували, як персонажа його новели „Новина” Гриця Летючого, топити своїх голодних дітей, ставити самим собі перед виїздом за океан пам’ятники, як Іван Дідух з новели „Камінний хрест”.
Його твори не залишали байдужими Максима Горького: „Коротко, сильно і страшно пише цей чоловік”. Заробляючи на імені Стефаника політичний капітал, уряд УРСР, призначив йому пенсію, заплющивши очі на те, що він був далеко не останнім у радикальній партії „українських буржуазних націоналістів”, сидів у в’язниці за агітацію на користь її кандидатів у депутати до австрійського парламенту. Висувати свою кандидатуру Стефаник з властивою його землякам-селянам скромністю відмовлявся. Та радикали не уявляли собі парламенту без нього, тому свій мандат йому віддав Володимир Охрімович. Поки Стефаник був депутатом, він майже нічого не писав, бо кожну свою справу звик робити на совість.
Тож коли редактори народного календаря попросили в нього щось неопубліковане, відповів, що не зможе, бо „то пишеться кров’ю з-під серця”.
Богдан Лепкий згадував: „Стефаник не писав легко, ані скоро. Брав тему у свою кріпку як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. Як писав то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише... На такі малі твори (розмірами – малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість – ні... Напише речення, прочитає, і воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново...
- Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай, Боже, письменником бути. Несу на пошту трохи того „Камінного хреста”. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере, як віл. А я не писар, ані не кантеліст якийсь.
Він не сердився вголос, не кричав і не вибухав гнівом, як вулкан, а лиш гірким, з’їдливим словом кусав безпощадно. Cказав, як бритвою шарнув.”
Іван Дмитрів
Демократична Україна. – 2007. – 2 черв. – С.9.
