Садула Ірина Володимирівна
«СЛОВО ФРАНКОВЕ»
Есе
Садула Ірина Володимирівна,
учитель української мови та літератури
Тязівської школи І-ІІ ступенів
Вул.. Лесі Українки, 17, с. Тязів,
Тисменицький район
Я поборов себе, з корінням вирвав з серця
усі ілюзії, всі грішні почуття,
надії, що колись вільніше ще дихнеться,
що доля ще й мені всміхнеться,
що блиснуть і мені ще радощі життя... І.Франко
Євген Сверстюк писав, що все найкраще, найдостойніше і найвишуканіше було створено людьми, які володіли неабиякою силою духа. Дійсно, наш український простір повний яскравими, самобутніми і достойними іменами. Не зважаючи на те, скільки всього на життєвому шляху довелося пройти особам, які нині стали символами нації і вже стають силою для нас сьогодні... Українець, мабуть, прагне духовних заповітів, їх, зрештою, залишали і колись наші пращури через своїх наступників. А що ж письменник? Людина, яка часто буває не оцінена належно у свій час, людина, чия доля буває нелегкою, тернистою, але разом з тим - Божою, потрібною, знову ж таки, для нас... Письменник... він, у всі часи був митцем і його відчуття, звісно ж, були завжди більш виразніші, емоційніші, думки - розлогіші, прагнення - амбіційніші.
Ми маємо Франка... Нація, яка от уже 25 рік вважається незалежною, має честь називатися матір'ю цієї людини. Ось ми прийшли до ювіляра у його 160-річчя, чи приходили раніше? Приходили, але кожен по-своєму. Нині ж,певно, маємо прийти до нього усі. Яким чином? Через творчість митця, а її у письменника-тьма! Людина написала близько шести тисяч творів! Це ж виходить, що ледь не щоднини він мусив щось писати. Що ж, слово для нього було найпершою зброєю. Ми нині часто забуваємо, що саме Слово здатне вершити людські долі, змінювати нас, довколишній світ, пробуджувати наші заспані серця та ліниві уми. А ще ж Слово може ранити! Франко застерігає: «Якби ти знав, які глибокі чинить рани одне сердите, згірднеє слівце, як чисті душі кривить і поганить, і троїть на весь вік, - якби ти знав оце!»Власні бажання людини Франко називав демонами, які часто нас заганяють у болото, тому закликає не розпорошуватися, не дозволяти сліпим вести нас, а німим - вчити говорити.
Слово Франкове - вічне, адже у нього воно - «із духа, що тіло рве до бою». А він цей дух мав. Добував його, передовсім, із землі, по якій ходив ногами:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!.
Мабуть, щодень сідав у човен і плив до різних цікавих світів, аби потім ми мали змоги ті світи відкривати для себе. Але ж як жити заповів нам митець? Так, аби не гнити, аби не було соромно за скоєне, прожите. «З вершин і низин» поетового серця добуваємо нині найдорогоцінніше:
В житті лиш сила ломить перешкоди,
До лету вгору розпускає крила...
Не бійтеся!В кривавих хвиль навалі
Не згине думка, правда і добро...
Все ж, попри зроблену титанічну роботу, Іван Франко жив скромно, до себе ставився дуже вимогливо і навіть говорив про те, що часу таки було йому замало: «Хоч не згасав ніколи огник мій, та полум'ям не бухав, більш димився... Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився, та не високо плив в руці слабій, і хоч я жив, та все ж я не нажився...». Якщо говорити Стусовими словами: «Народе мій, до тебе я ще верну і в смерті обернуся до життя...» - то, здається, Франко відноситься саме до тих, хто в смерті зумів обернутися до життя, а ще до тих, хто вернув до свого народу. Нині, у 160-літній ювілей, мусимо пробудити власний дух, заради тих велетів Слова, які сподівалися на кожного з нас, заради велета духу - Франка, який закликав: «Нам пора для України жить!».
А поет і далі продовжує бути з нами, але уже через свої тексти. Тому його життя продовжується, адже неможливо померти, поки тебе пам'ятають...
