Нестерук Людмила Михайлівна
«ПРОСТИМИ СЛОВАМИ ПРО ФРАНКА ІВАНА»
Нестерук Людмила Михайлівна,
вчитель української мови і літератури
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
с.Ворона, вул.Роговича,44,
Коломийський р-н
Сучасній молоді присвячується...
Хто як живе...
Той хоче відпочити,
Той - від життя найкращий кусень відкусити,
Хтось вчиться, інший - байдикує,
А ВІН був тим, що все життя працює!
Загартував Франко свій дух в батьківській кузні,
Де в Нагуєвичах текли дитячі будні,
Але душа хотіла знань, Івась старався:
Він книги купував і з них навчався.
(А нині молодь де знання шукає?
У інтернеті в самоті блукає...)
Франка так вабили гімназії вогні,
Що спати доводилось і ... в труні.
І грошей бракувало. Де дістати?
Він взявся іншим учням помагати.
Писав всім різні твори, вчив учитись,
А сам хотів трудитись і трудитись.
(Хто нині з учнів хоче твори сам писати?
Це ж легше в «павутині» відшукати...)
Іван писав вірші, поринув у античність
І здійснював переклади незвичні:
Гомера, Геосіда і Софокла,
В Середньовіччя з Данте торував дорогу.
Відкрив Відродження славетні нам імена,
А також польського Міцкевича, французького Верлена...
(Як шкода, що «ВКонтакте» і «Facеbook»
Не кличуть взяти класиків до рук...)
Нарешті - місто Львів. Франко - студент.
Вступив на філософський факультет.
В журналі «Друг» почав він працювати,
Писати праці і публікувати.
Про погляди свої він говорив відверто:
За Україну ладен був і вмерти.
(Сміливі патріоти є й в наш час,
В АТО собою ризикуючи за нас...)
Та за сміливість Йвана покарали:
Із друзями його арештували.
Аж дев'ять місяців тюремного страждання,
Та ще й було утрачене кохання.
Рошкевич Ольгу - ту, яку кохав,
За іншого священик-батечко віддав.
(Хтось вибрав би попівну і багатство,
Франко не зрадив поглядів і братство...)
І «дух, що тіло рве до бою»
Повів Франка і далі за собою.
Поет вкладає душу в свої вірші,
Він кличе: «Йдем в Європу, ми не гірші!»
Та владі так казати не годиться -
І знову на три місяці в'язниця.
(І в наш час молодь до Європи утікає,
Де краще - тут чи там - ніхто не знає...)
А потім вже Франко жив у селі.
Вдень працював у полі, а вночі...
Вночі творив, перекладав і мріяв,
Хоча за ним слідкує жандармія...
Дозволили вернутися у Львів,
Але навчатися продовжити не зміг.
Поет в столицю їде. Там Лисенко, Старицький...
Студентка Оля - Оля Хоружинська.
(Іван символізує Захід, Оля - Схід,
Давно вже об'єднатися нам слід...)
Побралися. Жили в роботі та ще й в скруті,
Але що суджене, того нам не минути.
Франко зміг аж у Відні захистити дисертацію,
Став доктором наук, але не знав реакції:
Боялись прогресивного поета -
Не допустили викладати у Львівському університеті.
(Таланту й розуму і зараз важко пробиватись,
Бо сірістю і тупістю найлегше керувати...)
«Зів'яле листя» - наче символ, в'януть мрії,
Але в душі завжди живе надія.
Не вибрали в парламент, ні до галицького сейму.
«Це ж хлопський син! Куди йому до верху?»
(Тепер у нас синочки олігархів
Сидять «заслужено» в Верховній Раді...)
Як той Мойсей, Франко - за Україну!
Веде її, святу свою й нетлінну,
Він хоче самостійної держави,
Де буде панувати лад і право.
Все популярнішим стає Франко серед народу,
Святкує ювілей діяльності безперешкодно.
Енергія кипить, а слово - наче жар,
«Лупає сю скалу» наш рідний Каменяр.
(І нам потрібно у Франка навчитись
Ні перед ким ніколи не хилитись!)
Вже й діти підросли, теж патріоти,
Відкрились і для них нові висоти.
Життя пливе... Оглянешся назад -
А літ пройшло вже майже шістдесят.
Дружина захворіла,
Поховали сина Андрія...
Діти роз'їхались, вдома - тишина.
Чому не відпускає поета хвороба страшна?
Руки не слухають. Як же писати?
Думка прийшла - можна диктувати.
Усе - для народу, хоч біль проймає...
А свічка життя горить-догорає...
Сто років - як з нами Франка вже немає,
Та пам'ять про нього в людей не згасає.
Нам викував наш Каменяр майбуття -
Вкраїні присвячував своє життя.
Томів - п'ятдесят. Був у праці титан -
Величний і гордий ФРАНКО наш ІВАН!
(Всю творчість Франкову нам не осягнути,
Та роздумів болісних не оминути.
Куди ми ідемо? І хто ми у світі?
Чужі - чи Франкові й Шевченкові діти?)
