Війтенко Іван Дмитрович

«ІЗ ЖМУТКІВ ЗІВ'ЯЛОГО ЛИСТЯ»

Поезія

Війтенко Іван Дмитрович,

член спілки письменників України,

член спілки журналістів України,

лауреат премії ім. Т. Мельничука

с. Коршів, вул. Залізнична, 25, Коломийський р-н

Лолин*1

Дорога в'ється, кличе в Лолин,

В зелене бойківське село,

Де світлий образ, образ Олин

Гойдає вічності крило.

Сумують у задумі гори,

Де пломенів кохання шал.

Смерічки з травами говорять

І кличуть місяць з-поміж хмар.

Бо пам'ятає, пам'ятає,

Отой всевідо-стариган,

Як шепотів поет: «Кохаю»,

Як пригортав тендітний стан.

На сонці стрічка не поблідла,

Що кликала до місця стріч.

Таке близьке, таке щось рідне,

Зоріє з глибини сторіч.

«Зів'яле листя» - серця болі,

Смерічки мріють про весну,

Утаємничив гордий Лолин

Дві долі сплетені в одну.

*У цьому селі Іван франко зустрів своє

перше палке кохання - Ольгу Рошкевич.

Де Лолинця вода дзвінка,

Грайливо лине у скелястім руслі,

Кохання юне мрійника-Франка

Живицею у пам'яті загусло.

Янтариться осонцено воно

В туманах сивих спогадів колишніх,

Яріє в серці молодим вином

І квітне пишно, мов весняна вишня.

Там у далекім вимірі століть,

Ольга Рошкевич вигляда Івана.

І янголи із древніх верховіть

Закоханим співають про кохання.

Палає надвечір'я восени,

Зів'яле листя навіває спомин,

Вітри лихі порозвівали сни,

Та сонцем гріє те кохання Лолин.

Де Лолинця вода стрімка,

Спішить у далич й кличе засобою.

Палке кохання юного Франка

Живе у пам'яті живицею-сльозою.

***

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене...

Іван Франко

Чим вчарувала ти його, княгине,

Привітним словом, личком молодим?

Чи поглядом очей, мов дві тернини,

І станом, мов вербиченька струнким?

Чим вчарувала ти його, лебідко,

Красуне із карпатського села?

Зів'яло листя та не в'яне квітка,

Що барвами кохання розцвіла.

Шумлять смерічки на краю потічка,

Спішить вода за обрії світань.

У сутінках століть не гасне свічка,

На вівтарі невтішених бажань.

***

Мені тричі являлася любов...

Іван Франко.

Яка вона ота любов,

Що тричі пташкою манила,

Що збунтувала в жилах кров

І молодим вином хмеліла?

Яка вона ота любов,

Жадана, мила, всевельможна,

А чи як вітер серед трав,

Що квітку приголубив кожну?

Яка вона ота любов,

Що гріє крізь літа і верстви,

Означена з першооснов

Творця величним, віщим перстом?

Яка вона ота любов,

Що тричі вабила й манила?

Найперша збунтувала кров-

Дві інші шал не погасили.

***

Колись давно у іншому житті,

А, може, в загадковому астралі

Він дарував їй зоряні коралі

І ключики від серця золоті.

В'язав косиці лірики натхненно,

Не вірив, що зів'яне сад надій,

І насміхався місяць молодий

Із юнака, що був, мов лист зелений.

Вітри розвіяли зів'яле листя,

Літа забрали грішне і св'яте.

У жмутках віршів у віках цвіте

Образ княгині, світлий і пречистий.

***

Де призабутих предків сірі тіні

З старої гражди зирять у вікно,

Черемош криво в'ється в Криворівню

І жебонить, немов колись з Франком.

Там пломенить живицею живою

Гуцульська ватра в надвечірній млі

Й стоять смерічки у зелених строях.

Немов дівчата, в скелі на крилі.

А вітер в Жаб'є лине з полонини,

Де Параджанов з небом розмовляв,

І в потаємних старовинних скринях

Опришківські пістолі заховав.

Десь тут ходив Іван із Чорториї,

Марічка мила ноги у ріці.

І Чорногора й Піп Іван біліють,

Немов купаються в овечім молоці.