Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Бойко Любов Ярославівна



«МУЗА ЯК МРІЯ І ПЕКУЧА РЕАЛЬНІСТЬ»

Есе

Бойко Любов Ярославівна,

краєзнавець, поетеса, прозаїк,

член Національної спілки журналістів України,

завідувачка інформаційно-видавничого відділу

 Національного заповідника «Давній Галич»

м. Галич, вул. Є.Коновальця, 19/8

«Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом», - писав Іван Франко в одному з листів до А. Кримського. А й справді, вся творчість письменника, як, зрештою, кожного митця - це літопис душі, змалювання найтонших відчуттів, найменших порухів серця.

Під час своїх других відвідин Станіслава восени 1883 року Іван Франко познайомився з Йосипою (Юзефою) Дзвонковською, з якою пізніше хотів одружитися.

Юзефа справила на Франка сильне враження. Він оцінив її критичний розум. Мало того, Франко вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа - саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Він покохав її.

Десь у вересні-жовтні 1883 р. Іван Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з просьбою «про руку і серце» її дочки. Батька в дівчини вже не було. 20 жовтня 1883 року письменник отримав листа-відмову від матері Юзефи з побажанням зберегти й надалі дружбу.

У присвяченій Ю. Дзвонковській поезії «Тричі мені являлася любов»І. Франко з болем пише:

Явилась друга - гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня,

 

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

У Станіславові Франко написав ліричні поезії: «Не схиляй своє личко прекраснее», «Я й забув, що то осінь холодна» та інші.

Відмова Юзефи стати дружиною Івана Франка прикро вразила його друзів. Фелікс Дашинський, також закоханий в Юзефу, старався розрадити Франка: «Мені так сумно, коли дивлюсь, що Ви, Івасю, найбільший з відомих мені людей, що заслужили на щасливе життя, не маєте його. Повірте мені, Юзефа не вартує вашої любові...»

Та Франкове серце не розуміло цього. І хоч Юзя відверто при всіх заявила, що не піде заміж за рудого Франка, він продовжував сподіватись. Адже, як пише Ф. Дашинський, «Хто тільки в цьому маленькому Станіславові не був закоханий у неї! І всі безнадійно...» А тому приятель радить забути про неї, викинути її з голови, бо з нею Франко не буде щасливий.

Іван Франко має задум - організувати спільне господарство з Михайлом Павликом, а до цієї спілки думає також залучити Антоніну Дзвонковську, матір коханої. Але її господарство, занедбане і велике, потребує значного внеску, а грошей у Франка і Павлика немає, тож із цього нічого не виходить. Зрештою, Дзвонковська свій маєток продає, і на цьому історія з «хліборобською комуною» закінчується.

Влітку 1884 р. Франко організував туристську подорож студентської молоді містами і селами Прикарпаття. Під час цієї мандрівки молодий письменник відвідав родину Дзвонковських...

І. Франко не пориває стосунків з Юзефою. Якщо вона хоче працювати і бути корисною для людей, то він їй допоможе. Він пропонує їй спробувати свої сили в літературі, спочатку перекладачкою, а потім письменницею.

Юзефа Дзвонковська свою долю вирішила трохи інакше: стала народною вчителькою. На 30-му році життя вона померла. Похована в Івано-Франківську. Як згадував Франко, «...чуючи в собі початки сухіт, відправила мене, і в кілька років пізніше вмерла як народна вчителька».

Та життя тривало. Наступною музою Франкової творчості була Целіна Журовська, у заміжжі Зигмунтовська.

Явилась третя - женщина чи звір?

Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне, -

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялась,

І смокче кров, і геть спокій жене.

У листі до А. Кримського Франко писав: «Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; під її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів'яле листя», дві п'єски в «Ізмарагді» і ненадрукована повість».

Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала  і не мала наміру читати «Зів'яле листя», присвячену їй поезію. Коли їй все ж прочитали вірші (після смерті Франка працівники музею) і запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, вона відповіла, що їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала по вулиці Вронських у Львові. І більше нічого.

Батько Целіни втратив маєток. Сім'я була приречена на загибель. Целіну врятувала її тітка, яка дала племінниці всього по трохи: трохи знань, трохи порядності, трохи лицемірства і повно чарівності. Все виховання зводилось до того, щоб вигідно вийти заміж. Майбутнє кожної порядної жінки в кишені чоловіка - цих настанов Целіна твердо дотримувалась протягом свого довгого життя.

Свою кар'єру Целіна почала на львівській пошті, де її й побачив Франко - за віконечком для видачі листів до запитання. Вона була гарненька, тож біля її віконечка завжди крутились хлопці. Видаючи кореспонденцію, панна Журовська часто зауважувала, що її «пасе» очима якийсь молодик. Співробітники сказали Целіні, що це Іван Франко, газетяр чи ще щось в цьому роді, тобто людина непевних занять. Але Целіна нічого не знала про Франка. Його прізвище для неї нічого не значило. Його не було в списку, де були занесені ті, з котрими варто знатись.

Потім почала зауважувати панна Журовська, що на її адресу надходять листи від якогось невідомого, що підписувався Стефаном Маєвським. Целіні подобалися ті листи, гарно написані. Але, на жаль, їй абсолютно не подобався Франко. Тому йому довелося почути байдужо-вбивче: «не надійся нічого». Коли багато років потому Целіну Зигмунтовську запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто і спокійно сказала, що він їй просто не подобався - був рудий, а їй подобались брюнети. І прізвище не подобалось, і грошей не мав. Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом. Це тривало місяцями. Він, як школяр, боявся промовити до неї й слово, підступити ближче, годинами вистоював під її вікнами. Панну Журовську це смішило і злило одночасно... Потім він зник. Аж одного дня знову з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. Товаришки по праці сказали, що то дружина Івана Франка. Панна Целя полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

Та їх стежки ще не раз будуть переплітатись. Франко і Зигмунтовська познайомились ближче. Одного дня він прислав їй листа, в якому просив бути хресною мамою його дітей. Целіна відмовилась, бо сама на цей час чекала дитину. Після смерті чоловіка Здіслава Зигмунтовського Целіна деякий час з дітьми живе в домі Франка. Пізніше вона опікувалась хворою дружиною письменника. А в 1940 р. прийшла до сина Франка Петра, тоді депутата Верховної Ради УРСР, з проханням придбати у нової влади для неї... гарний будиночок. Згодом, як твердила дружина Петра, вони відвідали Целіну Зигмунтовську в її новому помешканні.

З цього часу Целіна Зигмунтовська стала частим гостем музею Івана Франка. Її можна було побачити у президіях, багатьох зборів чи конференцій, які проводив музей. Вона охоче погоджувалась на зустрічі з учнями, студентами.

Я не тебе люблю, о ні.

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію... -

скаржився поет у «Зів'ялому листі».

З жінкою, котра була поруч, Ольгою Хоружинською, Франко одружився, за його словами, «без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою». Як з гіркотою зазначає письменник у листі до А. Кримського, «Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш».

З Ольгою Хоружинською Франко познайомився 1885 року в Києві. Вона, як свідчила її сестра Антоніна, «була привітна і дотепна» і відразу «впала в око» Франку. Він їй теж сподобався - така енергія, такий розмах, культура, розум. Та й зовнішність - гарні очі, високе чоло... 4 вересня 1885 р. І. Франко пише зі Львова О. Хоружинській: «Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас... А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке, що сказали б ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?.. Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати ваше серце... Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безглядно  veto...»

І Ольга приймає пропозицію Франка. Її згода наводить страх на родичів дівчини, які всіляко відраджують, або й відверто залякують Ольгу, адже Франко «з тюрем не вилазить».

Ольга мала над чим задуматись. І все ж таки вона стала дружиною Франка.

Цей шлюб Франкові здається порятунком, адже Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя, вона - його спокій, його пристанище і захист. На світ одне за одним з'являються діти.

Ольга і Франко шокують навколишніх своєю простотою у поведінці. Галичанки дивуються непрактичності Франкової дружини, її «демократизму». Як пише Григорій Величко, «Хоружинська була на свій час освіченою людиною, курсисткою, з багато поступовішими поглядами, ніж у галицьких дівчат за тих часів, але вона не була дібраною дружиною для Франка. Вихована в вигодах, в буржуазній родині, звикши до послуги, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові вигоди і спокійного життя; в буденних справах не вміла вона пристосуватись до обмежених фінансових ресурсів Франка і задовольнитись малим та тісним колом родинного життя».

Ще інший дослідник зазначав, що вона «... була добра, чуйна до людського горя, але непрактична в житті, не навчена до біди, не підготовлена до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя».

Ольгу Франко звинувачували ще й у тому, що вона була «малоросска» і ніколи не навчилася добре української мови та зовсім не відчувала «глибини чуття до народу, що мав Франко».

Мрії про спокій, про тихе сімейне життя поволі розвіювались. Сім'ю Франків почали переслідувати злигодні. Хворіли діти, важко захворіла й сама Ольга.

Та все ж через багато років дочка Ганна про матір скаже: «Чи ж не вона  була вірною помічницею-дружиною батька, чи ж не допомагала йому в його літературній праці? Поклавши нас, дітей, спати, вона ішла в його кімнату і там обговорювали, опрацьовували, плануючи нові видання. Скільки разів її ім'я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його інспіраторкою, його порадницею».

На Личаківському цвинтарі є могила з маленьким скромним надгробком, де похована Ольга. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь від скелі з могили Франка пригортає могилу тієї, що була поруч у найтяжчі часи його життя.

Оновлено 17-08-2017
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика