Пригода Ірина

«НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ»

Пригода Ірина, студентка

Коломийського педагогічного коледжу

с. Дорогів, вул. Т. Шевченка, 8, Галицький р-н

Геніальні люди народжуються нечасто. Вони, немов цвіт людства, спалах сліпучого світла. Нація, котрій Бог дарує хоча б одну таку людину, почувається відзначеною, нагородженою. По-різному, правда, складалися долі талановитих людей.

Сьогодні мова піде про того, кого, здавалося б, усі знають і пам'ятають. Він був у передніх лавах тих, хто ламав скелю старого світу в ім'я нового, скелю неправди в ім'я правди і краси. Він знав людський дух «вічним революціонером». Вічним революціонером він був сам. Він - це Іван Франко.

Цього року ми святкуємо 160 роковини з дня народження багатостраждального мужа української нації, письменника світового визнання, українського Мойсея Івана Франка. У такі дні ми ще раз замислюємося над нашим святим обов'язком: шанувати своїх геніїв і пророків, вивчати їх спадщину, постійно пам'ятати їх заповіти. Але не тільки пам'ятати, а ще й виконувати їх; жити гідно і працювати ненастанно для розвитку рідного краю і добра народу. Ми мусимо усвідомити не тільки серцем, а ще й розумом, а ще краще довести щоденною працею над розбудовою нашої держави, що вже дійсно «нам пора для України жить». Але жить так жертовно, як це розумів Іван Франко. Скромно нагадуючи «твоїм будущим душу я тривожу». Він бажав своєму народові увійти у світову спільність мудрим. Цивілізованим, культурним народом.

Є ще цінний здобуток від знайомства з Франковою творчістю. Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун національного оновлення. Він - «муж світла», мудрий, бо знає людську душу взагалі і, зокрема, українську душу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучасності. Від Франка багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збагачуєш. В своїх творах він звертається до свого народу, нації, тому він вічний як вічний народ, котрий його породив і котрому присвячені його твори. Поет проголошує слова, які не залишають ані крихти сумніву щодо твердої віри в український народ і в його щасливе майбутнє:

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

                                              (І. Франко)

Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва. Багато де в чому цей шлях відхилявся від загальноприйнятого в рідному його суспільстві, часто круто звертав від протоптаних давно вже «стежок», відкидаючи ці останні і протиставляючи їм «нову» і «велику дорогу», що по ній до ясної і високої мети повинні прямувати і окрема людина, і весь народ. Умови особистого Франкового життя, а ще більше умови національно-громадського розвитку українського суспільства склались так, що Франко не тільки проголошує «нові шляхи», а й дійсно стає, Каменярем-чорноробом, що «п'ядь за п'яддю» відвойовує доступ до «великої дороги» і перемагає безліч перешкод до неї. Франкова поезія цінна ще й тому, що зрозумів те лихе становище, в якому спинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин національної волі. Ось чому знати цю поезію - це наблизитись до пізнання самих себе. Полюбити творчість цього поета - це знайти в ньому джерело не тільки естетичної насолоди, але й запас вражень, що організують психіку українця й оздоровлюють його волю.

Гідність, відданість та патріотизм сьогодні засяяли новими гранями, стали своєрідним поштовхом для переосмислення глибокої суті людського життя. Згадаємо Франка, який ніколи не був прибічником ворожнечі між слов'янськими народами. Він писав, що «Ми мусимо навчитися почувати себе українцями - не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів. Щоб ми переживали кожен біль, і радувалися навіть дрібним і частковим успіхам, а головне, щоб почували себе частиною України.»

Сьогодні, оглядаючи з Франкової гори Україну, розуміємо: серце Великого Каменяра недаремно горіло найсвятішою любов'ю до неї. Він подав українському народові цілющої води. Стрілецький журнал «Шляхи» писав: «На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду чети каменярської сотні. Упав по боротьбі великій, склонив голову сиву по метушній життєвій поклався на вічний спочинок по праці виснажуючій, правовій, упав з піснею на устах, з окликом напіменним «Пам'ятай про життя», із закликом «Тільки ти придатний будь!». Ось так на важкому шляху України до суверенності, до волі і справедливості І.Я. Франко залишився першим жовніром. Сьогодні знову став животрепетним і актуальним його заклик «Ми мусимо навчитися чути себе українцями», бо в ньому падає невгасима синівська любов до рідної неньки - України.

Після проголошення незалежності України у всіх була впевненість, що розбудова нашої держави відбуватиметься на основі національної ідеї, необхідність існування якої в державотворчому процесі навали такі відомі діячі українського національного відродження як М.Драгоманов, Л.Українка, М.Павлик, В.Липинський і, звичайно, І.Франко. Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої історії, але вона також, як переконує нас Франко, - зберегла й інші сторінки, яскраві й барвисті, здатні викликати натхнення і пробуджувати до творчості, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий зміст. Поет любить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від забуття нащадків. В багатьох творах на «старі теми», запозичені з давніх переказів, літопис оповідань і пізніших подій української історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з історичного кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах давноминулого дає натхнення і немов починає жити вдруге, втілене в художній образи, а й тому і довговічніше. І завдяки цим образам нашого минулого, що відтворила франкова художня інтуїція, між нами і минулим повстала якась співзвучність і ми почуваємо нерозривний зв'язок з минулим, глибше відчуваємо свої корені, глибше усвідомлюємо «хто ми». Кожним своїм рядком поет вчив нас «чути себе українцями». Він оспівував «героїв духу» поетизував «лицарів обов'язку».

Хочеться нагадати ще один важливий «вирок» Івана Франка, винесений ним самому собі : «Нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається український народ!». Запам'ятаймо ці слова і нехай вони стануть вироком для нас самих.

На жаль, Україна сьогодні стикнулася з іншим, опинившись в трагічній ситуації. Але ми пишаємося тим, що в історії нашої славної країни є багато прикладів того, як треба любити й обороняти свій край.

Пробач нам «каменяре», що в дні ювілею твого

Ми мусимо братися не за вірш, а за зброю.

Та хай не радіють даремно в далекій Москві,

Що зможуть так легко поставити нас на коліна.

Ми нація сильна, на захист піднімемось всі.

Я вірю, я знаю - ніколи не вмре Україна.

На завершення хочу сказати: будуючи свою державу, ми повинні усвідомити, як тоді усвідомив Франко, що відродження - справа складна й довготривала. Поет вірив у світле майбутнє, вірив у єдність усіх людей України.

Розпадуться пута віковії, прокинуться люди,

Розпадуться тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами Україна встане.

Встане славна мати Україна

Щаслива і вільна,

Від Кубані, аж до Сяна річки

Одна нероздільна.