Василь Іванович Зеленчук

«ЛЮФТІВНИКИ»

маленька п'єса на три відслони

Василь Іванович Зеленчук,

філолог

с. Криворівня, Верховинський р-н

Присвячується пам'яті професора

Івана Денисюка

Дійові особи

Олексій Волянський - священик у с. Криворівня

Марія Волянська - його дружина

Іван Франко

Гнат Хоткевич

Процьо і Дмитро - місцеві гуцули

Жид Сруль - корчмар

Лесьо Захарук - місцевий гуцул (без слів)

Петро Шекерик - місцевий гуцул (без слів)

Час дії: 1912 рік (серпень)

Місце дії: Криворівня

Відслона перша

До хати отця Олексія Волянського «на каву» приходять Іван Франко та Гнат Хоткевич

ФРАНКО: Слава Йсусу

ВОЛЯНСЬКИЙ: Навіки слава Богу

ХОТКЕВИЧ: Як дужі отче? ци миром у вас?

ВОЛЯНСЬКИЙ: Миром, дякувати Богу! Сідайте, будьте ласкаві, дорогі панове. Зараз Марія загріє якоїсь гарбати, бо маємо таке слотаве літо , що нема на то ради. Аді, Коцюбинський з Гнатюком не можут на цей бік навіть дарабчинов із Заріччя перебратиси. Тай я уже дві службі без дяка відправляти мушу.

ФРАНКО: Дякуємо красно за запрошення. Хай гаразд сідає у вашій хаті , всечесний отче.

ХОТКЕВИЧ: Чи не діставали, отче, свіже число «Громадського голосу»? Кортіло би знати, що у світі діється.

ВОЛЯНСЬКИЙ: Нема гаразду у світі. Якийсь такий несупокій, шо най Бог боронить від гіршого. Аді, дісталисьмо доброго цісаря. Але так вже ведеться, що добре довго тривати не годно. То поляк ворохобиться, то москаль з кождого боку своїх шпіонів підсилає. Та кому, як не вам, Игнате, про маскаля знати?

Стук у двері. Марія Волянська приносить гарбату, ставить на стіл і виходить подивитися, хто прийшов. Повертаючись

МАРІЯ ВОЛЯНСЬКА: Олексію, то до тебе прийшов Лесьо Захарук за хрестини домовлятися. Вчора йому його Василина сина народила. Чула, що Андрієм назвуть.

ВОЛЯНСЬКИЙ: Панове, перепрошаю. Справи парафіяльні. Маю потребу вас залишити. (запрошує гуцула до покою)

ФРАНКО (по паузі): Лишім сьогодні політику, ми цього доста маємо у Львові. А тут хоть не можеш про неї перестати думати, але у цій колисці зелених гір найкраще і пишеться, і бесіда провадиться про пишну гірську природу та дітей цих гір - гуцулів.

ХОТКЕВИЧ: А як зайшла мова про гуцулів, Іване Яковичу, то скажіть мені, хто найкрашше про них написав тай удав їх бесіду красну передати?

ФРАНКО: Я тебе розумію, Мартиновичу, на що натякаєш. Замість того, аби тобі не давали спати гуцульські молодиці, то тобі не дають спокій «Тіні забутих предків» Коцюбинського.

ХОТКЕВИЧ: (підкреслено вимовляючи слова на гуцульський манір) Та чьо', мені ни лиш «Тіні...» в голові. Ади, уже довгий час мучить мене ота Криворівська попадя, шо з опришком Марусяком упрєла в ліси.

ФРАНКО: Е, тут ти вже трохи лукавиш. Почав про готові твори, а перескочив на попадю. Нема що перечитися. Добре читаються і «Тіні...», і твої напрацювання до «Гірських акварелів» та «Гуцульських образків». Та нема що, як кажуть гуцули, і мій «Терен у нозі». Ну скажи, як той Коцюбинський файно описав гуцульську природу (читає уривок)

«За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю.»

(наприкінці читання Хоткевич невдоволено кашляє, Франко це помічає)

ФРАНКО: Або в тебе які чудні картини, які буйні натури. Ану почитай щось нового, поки підійде отець Волянський.

ХОТКЕВИЧ: (читає) «Гей, Черемоше, Черемоше, з гір потоками годований та чорногірськими зимами! Гуцульська ріко! Красуне дика, вибаглива, змінлива!.. Красна ріко, таємна ріко!. Під уломами чорногірськими напоїлася тайнами і несеш їх тепер в кожній хвилі і можеш оповісти тисячі дивних і страшних пригод. Видиш усю Гуцульщину в бистрім бігу своїм, забираєш всю поезію. Надивишся і на полонини розлогі, безкраї, і на густі сигли непрохідні і дико-суворі, оглядаєш з усіх боків і гуцульську самотню садибу  у відлюдній тишині, і вчуєш там співаночку дівочу, як стане дівча на березі, само посеред безконечностей лісових, серед височенних до небесних гір та й  вигукує на всі простори, аж відляски йдуть, аж нявки і люзони з-під каменя визирають зацікавлені і змовляються утопити колись дівчинище»

(підходить отець Волянський , вирядивши гуцула)

ФРАНКО: А ти, Мартиновичу, краще розкажи, як тобі збрело на думку створити гуцульський театр у Дідушковій Річці, і що ти такого доброго зробив у тому Харкові, що заслужив цього «заслання» .

ХОТКЕВИЧ: Ну, на Гуцульщину мене ніби й не засилали, а, як кажуть гуцули, «загулив» Гнатюк. Надходило літо - я  й питаюся його:

-         Куди би ви порадили поїхати на літо?

-         А от їдьмо на Гуцульщину, до Криворівні. Я там буваю щороку й кращого нічого не можу порадити.

І кращого ніхто не міг би порадити, бо кращого нічого й на світі нема.

А про оце чудо театральне у Дідушковій Річці радо розповім. (поступово відкривається вид корчми.). Одного разу я з отим голівським парубком Петром Шекериком мав намір завітати до нашого приятеля Гарматія у Головах. По дорозі мусили «вид плови» завернути до корчми і стали свідками (трохи не учасниками) вельми цікавої «гуцульської войни». Ми два сіли перепочити, а поруч за столиком, так виглядало, що двоє селян чи то мали якусь поважну нагоду почастуватися, чи просто пропивали грунти.

Відслона друга

1 ГУЦУЛ: Дмитрику солоденький, Дмитрику любий, Бог би вас вкрив. Та напийтеси зо мнов, прошу вашеї ласки, бот то тілький чєс ни виділисми си, тай Господь свєтенький знає, коли би шє Бог поміг изийтиси в добрім здоров'ю.

2 ГУЦУЛ: Я вам, Процю, ни смію противитиси, бо знаєте, шо уважєю вас, єк нашего найєснішего дєдика.

1 ГУЦУЛ: Аді, най шє нам у цу флєшку досипле Сруль горівки. Добра хороба, єк вип'єш, то усі нужди в твоїй утробі обиймає, а кому нужда си й забуває.

2 ГУЦУЛ: Добра ци ни добра - то таке. Це така віра засилиласи у наші верьхи, шо рада би й смоли всипати, лиш аби кіцько-тіцько грунту вициганити у нашего брата. Аді, чюв, икої уже зачєли співати в нас:

Ой горівка оковита, ой горівка люта

Але жиди з-за горівки закупили грунта

Тай це замість  Довбушівскої:

« Ой підемо, милі братя у гори, у гори,

Будем бити, розбивати жидівскі комори»

ЖИД: (вибігаючи на передний план) Вей мір. Ике вно, ото Дмитро, нифайне говорило. Та я єму нічьо й ни зробило. Шьо си чьоловікови стало. Колис до корчьми, єк до церькви, повертало. А типер шє буде й других нагонило. Вей-вей. Ни буде народови Мойшовому коло гуцула мило. Вей-вей.

ПРОЦЬО: Ану, паршєку, усип осуда оковитої. Най ми з побратимом поуважєємо один одного.

ДМИТРО: Гирьке побратимство при горівці.

ПРОЦЬО: Та шо ви, Дмитрику, отакої говорите. Я шє хотів у вас запросити за отой кавальчік цариночьки, шо генде, коло мої хати. Мені так би було вигідно єго косити. А вам з того й так нима користи.

ДМИТРО: ШО?! Та я би тобі мав оце виддати?. Аді, з другого боку ти ни видобрав у мої сестри грунтик, шо й хату мусіла розбирати. И ни дививси єс, шо то одовиця з сиротами. А витак шо? Жидови виддав за берівку горівки. Єк бес ни просижував днински дири на жидівских лавицях, то шє може бих з тобов говорив, а це... Тьфі!..  Мерза погана!..

ПРОЦЬО: Ну та я на вас, Дмитрику мій «найсолодший», по такій бесіді иншу управу найду. (сєгає руков за бартков. Дмитро схапуєтси, зачєнаєси сутичька. Під крик шинкаря вимотуютси з шинку)

ЖИД: (у паніці) Вей-вей. Ике гуцул прикре си зробило. Добре, шьо вно мені вікна ни побило. Та єкби то шє вно п'єне бити си зачєло, то й мені би шьош си лишило. А так, бідний Срулю, маєш тобі дулю.

Відслона третя

(у хаті отця Волянського)

Відкривається попередня картина (Франко, Хоткевич, Волянський)

ХОТКЕВИЧ: От така пригода трапилася  нам з Шекериком. Після такої оказії гуцули помирилися і таки випили до якогось часу мирову. Петрові то була не дивина. Він знав і тих газдів, і їх лукавство та щирість. А я зрозумів, що з такого люду, що в побуті вже витворяє такі сценки, вийшли би добрі актори.

ФРАНКО: Дивна натура гуцула. Пам'ятаєте, отче, оту нашу давню бесіду про старого Кочеранюка, як ви мені тоді вповідали про натуру гуцула (читає уривок з «Терену у нозі»)

Простота тут, первісні ще люди.

Гляньте, ген по горах, по узбіччях,

На верхах, сегельбах недоступних,

Всюди гуцул гніздиться, газдує.

Любить він, як той орел, самотність,

Любить жити сам серед природи,

Так, що інколи півднини ходу

До найближчого бува сусіди.

Можете собі подумать, пане,

Що за люди, погляди та вдачі

Виростають у такім околі,

На гірських вітрах, під шум потоків,

В ненастанному стогнанні лісу,

При маржині вічно та в безлюдді!

Як тут дико пристрасті буяють,

Як тут близько від думок до діла

І які тут скорі переходи

Від високих поривів геройства

Аж до звірства найдикшого шалу!»

ВОЛЯНСЬКИЙ: Це все, панове, дивні і приємні спогади. Але хотів би запросити вас до покою, бо є певна бесіда про нашу «Просвіту», а то не конче, аби чули московські шпіони.(виходять)

ЗАСЛОНА

(Твір написаний гуцульським діалектом)