Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 2-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Латик Вікторія Василівна



«ОЙ, ЗАЦВІЛИ ФІАЛОНЬКИ, ЗАЦВІЛИ...»

Есе

Латик Вікторія Василівна,

учениця 10 класу Болехівської ЗОШ І-ІІІ ст. №2

вул. Ю. Дрогобича, 34; м. Болехів

Ой, зацвіли фіалоньки, зацвіли...

Пісня піднялася у височінь і не загубилася там, а набрала сили, на хвильку повисла над горами і полинула все далі і далі, зачаровуючи все на своєму шляху.

Навпростець до лісу крокував юнак. Дороговказом для нього була червона волічка, що її тут як умовний знак пов'язала сестра Ольги.

Зацвіли, аж ся гори з долинами покрили...

Повітря пахло свободою. Здавалося, тепер ніхто не відбере у них можливість бути разом. Все позаду. Франко на волі. Наближалася хвилина їх зустрічі після нестерпної розлуки. Серце тріпотіло у передчутті. Він пригорне кохану, обніме за тендітні плечі і в цю мить забудуться всі незгоди.

Збирала їх Марусенька знизенька...

Сонце лагідно голубило схили золотими промінцями. Хмаринки ледь-ледь торкали узгір'я. Ольга й Михайлина простували однією із стежок в надії перестрінути Франка. Стежка вихилялася, повертала направо і наліво та зрештою привела сестер додому. Минуло багато часу, але вони так і не спромоглися зустріти хлопця. А вдома чекала схвильована мати, котра повідомила: «Франко є».

Іван і Ольга кинулись одне одному в щирі обійми. У них накопичилося стільки несказаних слів і зізнань. Розмовляли довго. Та все обірвалось, коли повернувся батько дівчини - о. Михайло Рошкевич. Їмость одразу попередила його, що в хаті гість. Чоловік розгнівався, попросив залишити їх з Франком наодинці, повідомив, що той може не сподіватися на шлюб з його донькою і рішуче наполягав, щоб хлопець ніколи не з'являвся ні у Лолині, ні тим паче у їхньому домі.

Збирала їх Марусенька знизенька, а за нею її батенько зблизенька...

Того дня він покинув Лолин з твердим наміром будь-що сюди повернутися. Хоча б один раз.

Вони не планували так просто відмовлятися від свого кохання. Всупереч словам Михайла Рошкевича побачилися знову. Впивалися кожною секундою, сподіваючись, що вона не виявиться останньою.

Вони мріяли створити сім'ю. Вибирали імена майбутнім дітям. Хотіли гідно їх виховати та дати добру освіту. Вони були б хорошими батьками. Любов та взаємоповага - ось що стало б основною запорукою їхнього щастя. Майбутнє виглядало таким безхмарним, та надії з тріском розбилися об жорстоку реальність. Їх уламки засіли глибоко у серці й не раз озивалися болісним щемом.

Кажуть, що кохання - це вічний пошук двох половин під чарівні звуки зачарованої скрипки. Коли половини знаходять одне одного і поєднуються, скрипка затихає. Франко знайшов свою половину, але так і не зміг з нею поєднатися. Тому їх скрипка весь час плакала сумно-журливо, не затихаючи ні на мить.

Ольга була готова стати його опорою, підтримувати, залишатися вірною, навіть коли весь світ повстане проти нього, ділити з ним горе, пити разом з ним з гіркої чаші життя. Вона навчила його кохати і за злим жартом долі стала тією людиною, що навчила його страждати. Вона прагнула щастя, вималювала в уяві шляхи до втілення своїх мрій і мусила підкоритися сценарію цього подекуди жорстокого життя. Тоді, у Лолині, вона ще не підозрювала, що не зможе попрощатися з тяжко хворим Франком, не зможе провести його у вічність, туди, де не в'яне листя. Не зможе заспівати йому пісню, що сама запише у рідному селі. Не з її уст пролунає:

Ой, ходи ж ти, мій миленький, за мною...

Поруч буде тільки Софія Монжеєвська. Ольга не відізветься на прохання прийти до нього. Відмовить зі сльозами на очах і потім ще довго не зможе пробачити собі цей вчинок.

Франко зрозуміє її. Ну і нехай їм не судилося побачитися востаннє. Нехай їм не вдалося поєднатися під мелодію скрипки. Нехай не Ольга закриє його згаслі очі лагідною долонею. Він не тримає образи. Бо знає, що вона прийде. Просто пізніше. Торкне сірий, мертвий камінь. Вітер кине під ноги жменю торішнього зів'ялого листя. І скрипка буде плакати тоскніше, ніж завжди.

Але це буде пізніше. А поки вони вслухалися у тихий шепіт дерев, плекаючи у душі віру у те, що батько Ольги змінить рішення. Дерева шептали їм про кохання.

...Небо вкрилося багряними барвами. Надходила пора прощання. Він міцно стиснув її долоню у своїй руці, щоб потім відпустити назавжди.

Востаннє кинув погляд на глибокі, лолинські гори, котрі стали для нього до болю рідними. Десь перегукувалися птахи. Але й вони затихли, коли повними розпуки очима Ольга проводжала Франка, що понуривши голову, покидав місце свого першого, юнацького, наївного, прекрасного, вічного кохання. І лише понад бескидами вчувалася журлива мелодія скрипки, краяла-рвала серце.

 

«ОЙ, ЗАЦВІЛИ ФІАЛОНЬКИ, ЗАЦВІЛИ...»

Міні-оповідання

Старий рудий кіт вже не грів його руки, не ходив по хаті, примруживши хитрі зелені очі, не застрибав на коліна дітей. Муркотіння не порушувало тишу, котра тепер була господарем цього дому, єдиним і невблаганним. Жодній живій душі не було діла до похиленої, змученої постаті, що стояла біля вікна і вдивлялася у знайому вулицю Понінського.

Він виглядав сонце.

Дочекатися літа. Зараз це його єдине бажання.

А сонце все не з'являлося на обрії.

Хіба панна Зося, вона ж Софія Монжеєвська, завжди була поряд. Погодилася доглядати за тяжко хворим, немічним чоловіком.

Уста скривив гіркий усміх. «Немічний». Яка жорстока річ - життя. Ще ніби вчора він був проводирем народних мас, Каменярем, а зараз - покинутий, зневажений, відданий на поталу злим язикам недругів, змушений доживати віку у недобудованому будинку. Повернувся сюди з притулку, де мав тепле ліжко і постійний догляд лікаря, а ще чужі стіни, що тиснули, заважали дихати. Софія тоді перелякано спитала, навіщо він покинув те місце. Відповів, що хоче померти у своєму, рідному будинку. Відчував, що наближається фінал земного шляху Івана, сина Якова Франка...

Не видно сонця. Не проривалися золоті промінці крізь скло до темної, холодної кімнати. Довкола пустка. Чоловік кинув оком на двері, перевіряючи, чи міцно стулені. Ніби хотів переконатися, що ця пустка не пошириться далі, не поглине все місто.

Годинник вів свій вічний відлік. Секунди, хвилини, години. Секунди, хвилини, години. І так без кінця. Час не зупинявся ні перед чим. Час не цікавило людське горе, радощі, сміх, сльози. Львів безупинно рухався вперед. Хтось старів і помирав. Хтось народжувався і пізнавав перші принади юності. А він був осторонь цього бурхливого життя: намагався піти всупереч правилам і зупинити час, поринувши у спогади. У перервах між роботою думав про Ольгу. Відкладав вбік папір, відірвавшись від написання перекладу чи переспіву, і тоді опинявся серед глибоких гір, котрі кожного ранку цілує сонце своїм промінням-вустами та ніжно голубить небо. Таке чисте і ясне небо було тільки у Лолині, де розквітло їх кохання. Дочка священика, в міру гордовита, спочатку холодно спостерігала за ним, молодим, дещо наївним гімназистом. Пам'ятав, як зробила йому ущипливе зауваження за обіднім столом. Він спалахнув, опісля вирішив гідно відповісти, зайшов у її кімнату, але не зміг щось сказати. Її глибокі, розумні, широко розчахнуті очі дивилися гнівно-докірливо, з німим зацікавленням. Будь-які слова в ту мить виявилися порожніми. Ба! - потому він не міг згадати, що ж саме хотів відказати на іронічний коментар Ольги.

Вони мріяли створити сім'ю. Вибирали імена майбутнім дітям. Хотіли гідно їх виховати та дати добру освіту. Вони були б хорошими батьками. Любов та взаємоповага - ось що стало б основною запорукою їхнього щастя. Здавалося, що він уже більше ніколи не відпустить тендітну руку Ольги. Ніколи. Хіба закохані могли відати, що винятковий талант Франка будити душі, голосно, не криючись, проголошувати правду стане на заваді його особистому щастю?

Ольга була готова стати його опорою, підтримувати, залишатися вірною, навіть коли весь світ повстане проти нього, ділити з ним горе, пити разом з ним з гіркої чаші життя. Майбутнє виглядало таким безхмарним, та солодкі мрії з тріском розбилися об жорстоку реальність. Їх уламки засіли глибоко у серці й не раз озивалися болісним щемом.

Тамуючи колючий біль, він жодного разу не пошкодував, що дав право Ользі заволодіти своєю душею і думками. Вона дозволила йому кохати і бути коханим. Але провідникам нації іноді треба жертвувати чимось важливим, щоб виконати своє призначення, змінити прийдешнє або, принаймні, спробувати це зробити. Обраним іноді так бракує любові, ласки, теплого слова. Хтозна, як треба сприймати їх талант. Дар це чи важка ноша?..

Пізніше він зізнається, що любив її так, як тільки спосібний любити.

- Я любив її, як тільки я спосібний любити, а вона не захотіла побачити мене, знаючи, що це могла бути наша остання зустріч.

Давно наболіле врешті зірвалося з його уст хрипким шепотом. Ольга не відізвалася на прохання прийти до нього. Не міг пояснити собі цю відмову. Чи забула всі ті проведені разом дні? Чи охолола? Що керувало нею, коли почувши волю тяжко хворого чоловіка, відповіла «ні»?..

Ні, ні, ні! Не допустить більше таких думок. Хіба має право сумніватися у Ользі? Хіба не знає, як важко перенесла вона їх розлуку? Як мучилася, картала себе? Вона ж, напевно, боялася, що забракне слів, коли вони будуть потрібні. Відмовила зі сльозами на очах і ще довго не могла пробачити собі цей вчинок. Вона ж страждала не менше. Її доля також була понівечена.

Кажуть, що кохання - це вічний пошук двох половин під чарівні звуки зачарованої скрипки. Коли половини знаходять одне одного і поєднуються, скрипка затихає. Він знайшов свою половину, але так і не зміг з нею поєднатися. Тому їх скрипка весь час плакала сумно-журливо.

Львів у ці дні дивував похмурістю. Ніби у якомусь фільмі, де погода обов'язково описує стан душі головного героя. І, мабуть, сценаристи фільмів не помиляються. Адже під час прогулянки із Ольгою у далекій юності Львів для нього вигравав зовсім іншими барвами. Тоді мешканці та просто гості міста Лева зауважували двох молодих людей то у затишній кав'ярні за філіжанкою кави, то у парку під затінком крислатих дерев, то на якійсь із львівських заплутаних вуличок.

Ну і нехай їм не судилося побачитися востаннє. Нехай їм не вдалося поєднатися під мелодію скрипки. Нехай не Ольга закриє його згаслі очі лагідною долонею. Він не тримає образи. Бо знає, що вона прийде. Просто пізніше. Торкне сірий, мертвий камінь. Вітер кине під ноги жменю торішнього зів'ялого листя. І скрипка буде плакати тоскніше, ніж завжди...

У хаті було холодно і запах порожнечі не давав спокою. Почулися кроки. Доглядальниця стурбовано поцікавилася, чи щось потрібно. На жаль, панна Зося не могла дати те, що справді було йому зараз необхідне. Спитав, чи прийде її сестра Ірина. Заперечно похитала головою.

Він глибоко зітхнув, набираючи повні груди повітря, і тихо попросив:

- Заспівайте мені.

Приліг на ліжко, а дівчина сіла поруч, старанно виспівуючи: «Ой зацвіли фіялоньки, зацвіли». Цю пісню записала Ольга Рошкевич у Лолині. Вона лунала сільськими перелісками, коли двоє голосів спліталися у одній мелодії.

«Не ходи ти, мій батенько, за мною, не люба ми' бесідонька з тобою».

Хмари потроху відступали і ось-ось мало виглянути сонце.

«Ой ходи ж ти, мій миленький, за мною, люба мені бесідонька з тобою».

Все-таки хороше вміла співати оця Софія Монжеєвська...

28 травня 1916 року. Всього 3 дні до такого довгоочікуваного літа. Сонце врешті зійшло. Але він його не побачив. І ніколи не побачить.

...Старий рудий кіт вже не грів його руки, не ходив по хаті, примруживши хитрі зелені очі, не застрибав на коліна дітей. Муркотіння не порушувало тишу, котра тепер була господарем цього дому, єдиним і невблаганним.

Оновлено 27-04-2017
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика