Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 52-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Підсумки Першого Всеукраїнського конкурсу „СКАРБИ ЛЕМКІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ”



Підсумки Першого Всеукраїнського конкурсу

„СКАРБИ ЛЕМКІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ"

 

20 грудня 2016 р. у відділі літератури з мистецтва Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка відбулося засідання комісії «Лемкоклубу», щодо підбиття підсумків Першого Всеукраїнського конкурсу „Скарби лемківської культури"  

Перший Всеукраїнський конкурс „Скарби лемківської культури" проведено з метою заохочення людей, до глибшого пізнання лемківської культури, традицій й побуту, а також історії лемківського краю і роду.

Завдання конкурсу: не лише  відроджувати, але й розвивати рідну культуру, творити її в традиційних і нових сучасних формах.

У конкурсі взяли участь конкурсанти з різних регіонів України. Оцінювались роботи за їх змістовним наповненням та історичною цінністю.

На розгляд конкурсної комісії Першого Всеукраїнського конкурсу „Скарби лемківської культури" у складі голови конкурсної комісії Ігора Дуди  (м. Тернопіль); заступника голови  конкурсної комісії Галини Пристай, завідувачки відділу літератури з мистецтва (м. Івано-Франківськ); секретаря комісії,  журналіста Анни Кирпан (м. Івано-Франківськ); члена журі Марії Дем'янів, головного бібліотекаря відділу літератури з мистецтва (м. Івано-Франківськ), були представлені 32 матеріали.

Після обговорення конкурсна комісія переможцями Першого Всеукраїнського конкурсу „Скарби лемківської культури" визнала:

- Сокур Людмилу Анатоліївну, кандидата історичних наук, викладача Канівського коледжу культури і мистецтв Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини - Відокремленого структурного підрозділу університету.

- Власенко Людмилу Миколаївну, заступника директора з інформаційних технологій Полтавської обласної універсальної  наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського.

- Токовило Оксану Вікторівну, завідувача відділу краєзнавства

Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара.

- Збрицьку Тетяну Вікторівну, педагога-організатора Стримбівської ЗОШ І-ІІ ступенів, Івано-Франківської обл.

  Переможців нагороджено грамотами та цінними подарунками.

  Ми вдячні всім, хто прийняв участь у конкурсі.

 

 

 

 

КОНКУРСНІ РОБОТИ


Сокур Людмила Анатоліївна,

кандидат історичних наук

викладач Канівського коледжу культури і мистецтв

Уманського державного педагогічного університету

імені Павла Тичини -

Відокремлений структурний підрозділ університету

 

ЛЕМКИ В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Культура - це друга природа людини у якій вона живе, розвивається та яку власноруч творить навколо себе задля власного комфорту та самовираження. З огляду на певний психологічний склад та природно-кліматичні умови, кожна етнічна група має власну, притаманну лише їй культуру. Відмінність культур певних етнічних груп простежується у мовному діалекті, специфіці побуту, архітектурі, фольклорі, елементах національного вбрання та в інших зразках матеріальної культури.

Культурна палітра України досить багатогранна та колоритна. Впродовж багатьох століть на українській етнічній території відповідно сформувалися різні етнографічні групи українського етносу. Серед них найбільша і найважливіша в творенні державності цеполяни (кияни, руси); а такожлемки,долиняни, бойки,гуцули,покутяни,подоляни,волиняни,батюки,холмщаки,підгіряни,підляшуки,пінчуки,поліщуки,литвини, польовики,черкаси,переяславці,полтавці,кирдани,севрюки,слобожанці,степовики,задунайці,кубанці,донціта інші етнолокальні групи з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями[1].

З плином часу активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з навколишнім населенням, внаслідок чого специфічні особливості цих груп згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати.

За таких обставин, в умовах реформування освіти та зміни пріоритетів у вивченні вітчизняної історії, важливе місце відіграє популяризація серед молодого покоління духовної та матеріальної культури етнографічних груп українців, які, з огляду на історичні обставини, зникають з етнографічної карти України.

За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року 21400 осіб в Україні ідентифікували себе як гуцули, 10183 особи віднесли себе до етнографічної групи русинів, 672  особи - до лемків, 131 особа - до бойків, 22 особи - до литвинів і 9 осіб до поліщуків [1].А отже, перелічені вище етнографічні групи українців зникли назавжди з етнографічної карти України.

Досить вагомим кроком у вивченні історії України стало запровадження практичних занять та введення у вивчення питань особливостей повсякденного життя українців на різних історичних етапах. Однак, основна маса навчальної та допоміжної літератури зорієнтована на розгляд цих питань на основі етнографічних груп, які становлять більшість, тоді як висвітлення особливостей культури та побуту малих етнографічних груп, зокрема, лемків, представлено фрагментарно. Поруч з тим, саме лемки, як одна з найменших етнографічних груп українців, за даними перепису 2001 року, найкраще зберегли свої культурні та побутові особливості.

Варто наголосити і на тому, що свою увагу на долю та культуру лемків ми звернули не випадково. Історія розпорядилася так, що у період з 1944 по 1946 роки частина лемків була депортована з рідних місць на схилах Карпат як у східні регіони України, так і на Черкащину.

Їх переселення відбувалось у період побудови радянської соціалістичної дійсності. І зрозуміло, що після депортації традиційний уклад життя лемків зовсім змінився, оскільки розселяли їх по декілька родин, руйнуючи укладені зв'язки, громади. Світ, в якому жили попередні покоління, було брутально зруйновано. Крім того, лемки втратили все матеріальне, що мали: землю, ліс, худобу. Із забезпеченням лемків на нових землях необхідними умовами для господарювання виникали певні труднощі. Працювати переселенці могли виключно у колгоспах, що викликало не лише внутрішній супротив, а й певною мірою нерозуміння ситуації. Тому, при першій же можливості, силою депортовані до Черкащини сім'ї, старалися виїхати до Західної України.

Народ лемківський відрізнявся великою набожністю і прихильністю до своєї церкви і до свого обряду. Під час святкових богослужінь весь народ поспішав до церкви, а вдома залишалися тільки немічні старці й малі діти. Велике значення для віри, народності та обряду мала та обставина, що лемківські священики були одружені і в них була велика родина. Лемківська інтелігенція в основному була з сімей священиків. Народ був тісно пов'язаний зі священиком і його родиною. Парафія становила як би єдину духовну сім'ю, в якій батьком, вчителем і порадником був священик, а матір'ю парафії - його дружина, у якої жінки вчилися домашньому господарству. Сини священиків були організаторами хорів, гуртків, читалень, в яких давали свої звіти, влаштовували вистави, концерти і несли в лемковське селище освіту і культуру[2, с. 20]. Тому за умов відсутності церков та лобіювання політики атеїзму, яка активно просувалася в центральних та східних регіонах України, збереження власного духовного начала було майже неможливим. Замість до храму, у неділю лемків-переселенців відправляли в колгосп на роботу. Звиклі до тяжкої праці лемки, не могли звикнути до колгоспного рабства, тому при першій же нагоді втікали на Західну Україну, де ще не було запроваджено колгоспів.

Знайомство з переселенцями відбувалося також по-різному. Коли було розуміння, що ці вигнанці - лише жертви сталінського «великого переселення народів», тоді місцеві люди допомагали родинам новоприбулих. Але часом була й відкрита неприязнь, викликана, скажімо, тим, що чекісти, відправивши місцевих заможних господарів у табори, у їхніх хатах поселяли якихось чужаків[3].

Богдан Скаврон наголошує ще на одній особливості лемків - відмінності їхньої мови, ментальності та навіть одягу. Тому найчастіше лемків сприймали як чужих та інакших. Скажімо, лемки, депортовані на Донеччину чи Черкащину, зразу після прибуття у недільні дні одягались, як вдома: жінки - у народний одяг, незвичний для місцевих, а чоловіки носили «буржуйські» костюми-двійки чи трійки, привезені з заробітків у Америці, і навіть краватки. І цим різко відрізнялись від місцевого колгоспного люду. Як то часто буває, особливості мови, подібної, але «не такої», викликали знущання. Врешті-решт лемки «закрилися», вони вчили літературну мову і намагалися пригасити, знівелювати в собі будь-яку інакшість[3].

Поруч з цим, етнографи стверджують, що лемки - найяскравіша й найсамобутніша з етногруп. Горяни, за віки сусідства з поляками, румунами, чехами, угорцями не тільки не втратили характерних рис свого традиційного побуту, звичаїв та фольклору, а й примножили їх!

І все це в часи після депортації, коли заборонялося вивчати історію Лемківщини - її не можна було «чіпати». Більше того, лемкам заборонялося співати не тільки на вулиці, а навіть і вдома!

Проте, слід звернути увагу на інше: попри всілякі утиски ззовні, переселенці, що залишились на Черкащині та Луганщині, пристосовувались до нових для них реалій життя, також, не забували свою мову, пісню, традиційне вбрання, народні промисли, релігію, усвідомлюючи себе частиною українського народу.

Список використаних джерел

1. Етнографічні групи українців // Вікіпедія: Вільна енциклопедія. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до статті: https://uk.wikipedia.org/wiki/Етнографічні_групи_українців#.D0.9F.D0.B5.D1.80.D0.B5.D0.BF.D0.B8.D1.81_2001_.D1.80.D0.BE.D0.BA.D1.83. - Заголовок з екрана.

2. Лемки на Луганщині: сторінки історії і культури: Краєзнавчий нарис / Уклад. О.В.Манятіна. - Луганськ, 2012. - 72с.

3. Скаврон Б. Вигнанці з утраченого краю /Богдан Скаврон // Збруч. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до статті: http://zbruc.eu/node/51730. - Заголовок з екрана.


 

 

 

Власенко Людмила Миколаївна,

заступник директора з інформаційних технологій

Полтавської обласної універсальної  наукової бібліотеки

ім. І. П. Котляревського


Лемки на Полтавщині

Лемки - самобутня етнічна група українського народу, яка до 1944-1947 років жила по обох боках Карпат. 1944 рік - це рік узаконення окупації поляками українських земель. В 1944-1946 роках населення Північної Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини - 550 тис. чоловік, внаслідок зговору комуністичних режимів Польщі й Кремля було депортовано в Україну, а 140 тис. в Польшу [5]. Сім'ї лемків викидали з хат, били, кидали в вогонь живих людей, навіть немовлят, грабували майно, арештовували священників - страшні і трагічні знущання над українським населенням відкривають нам сьогодні архіви [9,11].

У 2016 році виповнилось 70 років з часу завершення депортації лемків до України, зокрема до Полтавської області. Перша хвиля депортації на Полтавщину розпочалась в листопаді-грудні 1944 року, потім січень і червень 1945 року, коли перші сім'ї лемків в товарних вагонах прибули до Полтавської області. Перший ешелон - 28 вагонів прибув в листопаді 1944 р., в грудні 1944 - 70 осіб, січні 1945 - 29, липні 1945 - 2094 особи [8,10]. Розвантажували їх в полі, по чотири доби чекали підвод, розкидали по селам по 3-4 сім'ї [5]. Як свідчать документи Держархіву Полтавської області, в районах Полтавщини було розселено 1911 господарств (8138 душ), в основному лемки з Люблінського і Краківського воєводств. Селили їх в колгоспних хатах-пустках, не придатних для проживання. Худоба і реманент усуспільнювались, а лемки повинні були працювати в колгоспах, без права переїзду в інші місця [4]. Рятуючись від «щасливого» колгоспного життя, тисячі сімей намагались повернутися хоча б на Західну Україну, де населення було не так вороже налаштовано до них: в 1945 р. 266 родин (1040 осіб), самовільно виїхало, шести сім'ям (20 осіб), влада надала офіційний дозвіл на переїзд. Найбільше родин переселенців остаточно осіло в Козельщинському (45), Чорнухінському (32), Нехворощанському (26), Машівському (25), Полтавському і Семенівському (по 4 сім'ї), Зіньківському районах [8,9].

Перші публікації про лемків та їх спогади з'явились в республіканській та полтавській пресі в 1997 р., 14 травня 1997 р. за сприяння товариства «Україна - Світ», обласного краєзнавчого музею та обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського були проведені наукові читання до 50-річчя операції «Вісла». Було створено обласне відділення Українського товариства лемків, головою якого обрали Володимира Лобовського, про це написала власний кореспондент газети «Молодь України» Ганна Дениско 3 червня 1997 р. в статті «Товариство лемків створено на Полтавщині»[2].

Зараз на Полтавщині мешкає понад 10 тис. лемків, їхніх дітей та онуків. Лемки дружні, віруючі, працелюбні, співчутливі, вони внесли помітний вклад у розвиток культури і мистецтва нової батьківщини [6] та зберегли свою самобутню культуру, обряди та звичаї. У листопаді 2005 р. Педагогічний колектив Опішнянської музичної школи (Зіньківський р-н Полтавської області) створив ансамбль «Яворина», який представляє широкому загалу національно-культурну спадщину лемків [7]. З 2011 р. проводиться регіональний фестиваль лемківської культури «Барви Лемківщини», в червні 2016 р. він пройшов в с. Лютенські Будища Зіньківського району, як обласне свято «Барви Лемківщини» та фестиваль лемківської культури.

Багато полтавських науковців, істориків, дослідників писали про трагічну долю лемків: Віра Кошова, Микола Якименко, Світлана Лозовська, Микола Ткачик, Володимир Прислонський та інші. В фондах Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського знаходиться 19 назв видань присвячених лемкам і лемківській культурі, є унікальні видання, які були подаровані українською діаспорою, а саме:

- Бучацький В. Лемківщина : історично-побутова розвідка / В. Бучацький. - Торонто : Наша мета, 1959. - 16 с.

- Красовський І. Лемківщина у боротьбі за об'єднання з Україною / І. Красовський. - Йонкерс : [б. и.], 1964. - 32 с. - (Б-ка "Голосу Лемківщини").

- Остромира М. Лемківщина в огні : повість / М. Остромира. - Буенос-Айрес : [б. и.], 1971. - 264 с.

- Чарторийський М. На зеленій Лемківщині : спогади з "Легіону" / М. Чарторийський. - Нью-Йорк : Говерля, 1971. - 128 с.

Частина видань фонду - це документальні свідчення тих трагічних подій, інша частина розкриває долю сімей лемків на Полтавщині, є поетичні твори, присвячені лемкам.

В електронній картотеці статей 46 записів на ключове слово «лемки», в фонді Українсько-Канадського сектору бібліотеки є журнал «Лемківщина» 1979-1988, 1994 р., який видавався фундацією Організація Оборони Лемківщини в Америці, Лемківські календарі за 1966 і 1973 р.

«...Кажуть, їх виселили ще й за те, що вони ... пекли хліб і не могли нікому відмовити, хто заходив до хати - ні упівцям, ні червоним партизанам, ні армії Крайовій, ні Людовій. Давно час визнати лемків депортованою етнографічною групою українського народу» [1].

Лемковина

В далекій дідусевій Лемковині

Збиває спогад ходаком росу,

Там прадіди мої у горах синіх

Клепали дзвінко долю як косу.

 

У Лемковині втраченій, далекій

Пісні забуті бродять між ялиць.

Десь там дитинство дідове по стежці

Біжить кудись із жменею чорниць.

 

Там за Бескиди сонце зачепилось,

Там спогад сів на трепетовий пень,

Стирає сльози з вій ялицям сивим

Луна давно відспіваних пісень.

(Софія Когут)[3]

 

 

Джерела:

1. Дениско Г. Полтавські лемки у рідних Бескидах / Г. Дениско // Вісті. - 2005. - 30 верес. (№ 40). - С. 7.

2. Дениско Г. Товариство лемків створено на Полтавщині : [про створення обласного відділення Українського товариства лемків] / Г. Дениско // Молодь України. - 1997. - 3 черв. - С. 1.

3. Когут С. Лемковина : [вірш] / С. Когут // Лемківщина. - 1993. - Рік XV. - Ч. 3. - С. 3.

4. Кошова В. Гнали лемків до Північного моря й за Ворсклу / В. Кошова // Полтавська думка. - 1997. - 4 квіт. (№ 14). - С. 7.

5. Олександренко Т. Поклик Лемківщини : [про переселення лемків у т. ч. на Полтавщину] / Т. Олександренко // Зоря Полтавщини. - 2005. - 23 верес. - С. 11. : фот.

6. Ткачик М. Довга дорога з батьківських земель на велику Україну : (спогади про колишніх мешканців с. Кам'яна) : [переселення лемків на Полтавщину] / М. Ткачик // Межею чужини розірване життя : депортація лемків із Польщі в Україну 1944-1947 рр. - Полтава : Сімон, 2007. - С. 27-31. : фот.

7. Ткачик М. Пишаймося земляками / М. Ткачик // Голос Зіньківщини. - 2006. - 9 груд. (№ 97). - С. 4.

8. Шаповал Л. Доля лемків : [про народність лемків, що їх було депортовано до Полтавщини 1944р.] / Л. Шаповал // Вечірня Полтава. - 2011. - 11 трав. (№ 19). - С. 8.

9. Якименко М. Лемки і Полтавщина / М. Якименко // Титульний етнос: здобутки, втрати : Збірник статей . - Полтава-Опішне : Дивосвіт, 2002. - С. 107-110

10. Якименко М. Депортація лемків із Польщі на Полтавщину у 1944-1945 роках та її соціально-економічні наслідки / М. Якименко // Межею чужини розірване життя : депортація лемків із Польщі в Україну 1944-1947 рр. - Полтава : Сімон, 2007. - С. 3-13. : фот.

11. Якименко М. Про що розповідають архіви. Лемки і Полтавщина / М. Якименко // Вечірня Полтава. - 2016. - 3 лют. (№ 5). - С. 24.

 

 

 

 

Токовило Оксана Вікторівна,

завідувач відділу краєзнавства

Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки

 ім. Олеся Гончара

ЛЕМКИ ТА БОЙКИ НА ХЕРСОНЩИНІ

Покидайте гори,

 Рідну Батьківщину,

 Бо ми вас завезем

 В далеку чужину.

 

В далеку чужину

 На Херсонські млаки,

 Нашу рідну землю

 Віддають полякам.

Анотація. У краєзнавчому нарисі йдеться про лемків на Херсонщині, одну з гілок українського народу, на чию долю випало трагічне випробування під назвою "депортація". Таке «незручне» питання, як примусове виселення населення з території західних областей України до Польщі та з Польщі в Україну, довгий час замовчувалося. На територію Херсонською області було переселено лемків та бойків.

XX століття вже охрестили століттям переселень. Здебільшого ці переселення були примусовими, а тому швидше їх треба назвати «депортацією». Вже нікого не здивуєш визначенням «депортований народ». В Україну повернулися визнані депортованими кримські татари, визнано статус таких же переселених колись німців. Але варто бодай натякнути про те, що були депортовані й українці - це викликає подив і навіть насмішки.

Лемки були привезені на Херсонщину в 1944-1946 роках, загалом переселенців у нас було 14 тис., переважно з Холмщини, Підляшшя і Лемківщини, але їх тоді ніхто не розділяв - переселенець з такого повіту і все. Ну і більшість з тих переселенців втікли на Західну Україну.

На Миколаївщині є пару сіл, де лемків є трохи більше ніж кілька сімей  На Херсонщині, за свідченнями дослідника, журналіста Романа Кабачія він зустрічався з двома лемкинями в Виноградному обидві з Сяноцького повіту, це Східна Лемківщина але вони приїхали в 1950-х в рамках вербовки жителів Західної України до роботи в колгоспах Півдня тобто спершу їх переселили з Польщі на Тернопільщину, а потім вони опинились на Олешші.  

На Херсонщині депортовані бойки з 7 сіл колишнього Нижньоустрицького району Дрогобицької області (зараз - гміни Устжикі Дольне та Лютовіска Прикарпатського воєводства РП) та їхні нащадки мешкають у 5 селах: Гаврилівці, Дудчанах, Золотій Балці та Михайлівці Нововоронцовського району і в Зміївці Бериславського району. На терен області були депортовані 1113 родин, у складі 5050 осіб. Найбільше бойків опинилися в Зміївці (2482 особи) й у Дудчанах (1043 особи), найменше - в Золотій Балці (400 осіб). В кожному з сіл бойки складають більшу половину населення.

В останні десятиліття в Україні, а також за її межами, написано досить багато про бойків та лемків. Але важливо, щоб про своє життя, історію розповіли вони самі. Лемки та бойки Херсонщини вперше, мабуть, за всі роки життя відкрито згадали історію свого переселення.

19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів'янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці  «Лодина» він майстерно описав моторошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно вантажили у вагони. Виявляється, однооосібникам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заявили: "Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!"

Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу «Зміївка». Транспорт, щоб перевести речі в село, виділяли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгоспі. Михайло Моцьо, батько автора книжки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з кишені в Дніпро, коли вантажив речі. Через кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід - поближче до малої батьківщини...

Мешканців Берегів, Лодини і Нанови спрямували у села Зміївської сільської Ради на Бериславщині - Вербівку, Костирку і Михайлівку. У цих селах були колгоспи, а у Зміївці - радгосп, де за працю сплачували гроші, а тому там охоче працювали місцеві. На Херсонщину в 1951 році прибули також бойки ще в чотири села Нововоронцовського району.

Всі бойки стали колгоспниками, проте своєрідності не втрачали. В 1951-му вертеп за участю переселенців справив незабутнє враження на місцевих українців і... парторга колгоспу тов. Зейкіна. Співробітники Бериславського КГБ арештували учасників, вивчали текст вертепу. Серед лютого морозу молоді колядники кільканадцять кілометрів йшли додому пішки.

Взагалі ця перша зима здалася депортованим надто довгою. Не всі встигли до морозів облаштувати саманні коробки, які їм виділили замість обіцяного готового житла. Згадують, як не вміли палити піч соломою, як вчилися виготовляти на опал брикети з кізяку, дим від яких виїдав очі. Коли почали опалювати свої хатки, на стінах з вологого саману почала рости пшениця і бавовна. Зелено було, як у гаю. Понад кілометр йшли за водою до колодязя, викопаного шведами - першими поселенцями. До церкви і за хлібом ходили пішки до райцентру за 15 км.  

Згадує Возняк Марія Федорівна, вроджена Крупин: «Приїхав до нас із Південної України (з Дудчан) покійний уже заступник голови колгоспу «Червонофлотець» Володимир Марковий Кустов. Наше рідненьке село називалось Лютовиська, пізніше, вже після війни, Шевченково Нижньоустріцького району Дрогобицької області. Ми жили великою родиною (три сім'ї): тато, мама, я, мої братики ; Іван, Михайло; дядько з сім'єю, тітка Марія з дітьми. Жили ми дружно, мали поле, три корови, коня. Сіяли льон, пряли і ткали своє полотно. У нас дуже гарна була природа: ліси, річки. І ось у квітні 1951 року зібрали людей на збори і сказали, що будуть переселяти цілий район у Південну Україну. Люди плакали. Ходили різні чутки. Казали, що там велика голодовка, жарко, багато гадюк. Пам'ятаю, як їхали, то мама цілувала всі кутки в хаті і землю біля порога. Всі плакали, як прощались із рідним селом. Насамперед, забрали всю молодь, забрали і мою тітоньку Анну, вона зараз проживає в с. Гаврилівні. А як вони поїхали, якісь злі люди пустили чутки, що затонула баржа з молоддю. Який то плач стояв над селом! Сказали, що брати з собою можна все рухоме майно, тільки печі і плити не чіпали, щоб хати лишались цілими. Машинами возили людей в район, а там саджали у вагони товарні, що возили худобу, в кожен вагон - 3-4 сім'ї. їхали цілий тиждень. Ні води, ні їжі не було. Що приготували в дорогу - псувалось, бо червень був надворі. Пам 'ятаю, як поїзд стояв на якійсь зупинці і тато побігли води принести, і тут поїзд рушив. Ми дуже настрашились, що загубимо батька, але він вскочив у інший вагон і прийшов до нас. Молодий хлопець Лнтон Чупіль мав чудовий голос і в дорозі склав пісню «В горах я родився». З тугою і болем юнаки й дівчата співали її всю дорогу, старі мовчки плакали. Як привезли нас в Херсон, я вперше побачила на базарі червоні помідори і варені раки. Раків я боялась, а помідори хотілось покуштувати. Я думала, що це такі яблука. Потім нас привезли на пристань. Тато лишивсь з худобою в Херсоні, а ми з мамою три доби сиділи на пристані. Люди порозпухали від укусів комарів. Пізніше теплоходом ми добрались в село Дудчани, де нас підселили у будинки місцевих жителів. Дуже у хорошої жінки жили ми, Ліварчук Надії. Вона нас прийняла як рідних. Жили ми дружно. Наша господиня була вдова, чоловік загинув на війні. Вона мала четверо синів. Під осінь переїхали усі жителі Лютовиськ. Ми дуже сумували за своєю домівкою, горами, лісами. Усе думали, що ми тут на якийсь час і скоро повернемось додому.

 У херсонському річковому порту на переселенців вже чекали пришвартовані баржі. Перевантажування з вагонів до баржевих трюмів йшло важко. Люди звалювалися з ніг. Від перенапруження судомило багатьом руки і ноги. Худобу загнали на баржу з бортами - "скотовоз". Буксирний катер ледве справлявся з п'ятьма, з'єднаними між собою баржами, буксируючи їх уверх по Дніпру. Здивовано зустрічали ці люди схід сонця на Славутичі, який чарував усіх шириною своїх водних плес і скалистими берегами. Дніпровські плавні вражали багатою рослинністю. У степах виднілися комбайни, закінчувалися жнива. Усе це було незвичайним для ока бескидського бойка, який щодня бачив ліси і гори, чув дзюрчання гірських потоків і струмків, ходив босоніж по росах. Ці переселенці - бойки, ще не знають яке їх чекає тут життя, але деякі вже відчули південну спеку, хоч на воді, з подувом вітру, жара переноситься легше.

 Багато наших «западенців», кому вдалося виробити паспорти, подалися з Херсонщини на шахти Червонограда, на хімкомбінати Нового Роздолу і Новояворівська. Деякі відразу виїхали на Дрогобиччину до кревних і знайомих, познаходили роботу і житло, вирішили прописку.

 Першу зиму на Херсонщині у 1951 році переселенці зустрічали з тривогою. Не в усіх будинках були встановлені двері, порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах виростала пшениці і бавовна. Жінки не вміли соломою готувати їжу, напалювати хату, не всі заготовили достатньо брикетів кізяку, дим з кого виїдав очі. Жінки і діти довго вчилися носити на коромислах воду з сільрадівської (викопаної шведами) глибочезної криниці аж на верхню вулицю, десь понад кілометр. За хлібом пішки йшли п'ятнадцять кілометрів до Берислава, або дев'ять кілометрів через плавню, і човниковою переправою через Дніпро до Каховки (Зміївка).

 Дуже переселенці дивувалися, чому на херсонських полях немає роси, журилися, що не можуть ступати босоніж по траві - всюди жахливі колючки. Мусять звикати до всього. Повернення назад неможливе. І все ж старші люди вірили в повернення на рідну землю. Розмовляючи з ними, відчувалося, що не хотіли б потрапляти під польський уряд. Повернення можливе лише з поверненням Нижньо-Устріцького району в Україну. Тепер більшість людей вважає, що Батьківщина там, де дім їхніх дітей. Вони щасливі, що діти мають можливість жити там, де народилися, жити разом зі своєї родиною, зі своїм українським народом.

Позбавлені рідної батьківщини, домівок, господарства, депортовані переселенці не втратили духовної спадщини своїх предків, що передавалася з покоління в покоління: своєрідність вишивки, різьбярства; особливості приготування щоденних і святкових страв; регіональні риси національного вбрання; мовний діалект. Але зберігаючи свої звичаї, лютовищани змогли внести у традиції дудчанців власні обряди, духовні цінності, усвідомлення самобутності.

 Як згадує Крохмаль (Лисишина) Галина Йосипівна, їхня мама щодня варила булі з квашеною капустою, а також подавала вівсяний хліб, що вважався святинею. Також Галина Йосипівна не уявляла свого життя без смачного борщу та вареного бобу. Саме лютовищани укорінили у Дудчанах страви з бобових, «саламаху»,  голубці з картоплею, «треники», «затірку» та інші. Ця традиційна для бойків їжа стала невід'ємною частиною повсякденної дудчанської кухні.

 А на свята у сім'ях села Лютовиська на столі завжди стояли голубці з квашеної капусти. Якщо в домі весілля, то воно не обходилось без печива «пара» або «двойка» - два невеликі хлібці, спечені разом; без короваю, який дарували молодим від всієї родини, як побажання щасливого життя в парі.

 Лютовищани, як і всі українці, носили вишивані сорочки, мали гарно оздоблені рушники. Але їхній одяг дещо відрізняється від вбрання дудчанців. Як свідчить Гонтей (Іванів) Стефанія Михайлівна, бабуня вчила її вишивати. Всі сорочки та рушники, які привезла і які згодом вишила Стефанія Михайлівна, вражають своєю особливістю техніки вишивання і різноманітністю, і яскравістю кольорів, серед яких переважають червоний, темно-синій, чорний, зелений.  Подібні вишивки можна побачити у корінних жителів Дудчан, що свідчить про те, що техніка вишивання бойків стала часткою побутового життя дудчанців.  Для їхніх дітей та внуків дудчанська земля стала рідною.

І чути на херсонській землі нині і бойківські колядки, і степові козацькі пісні. У селі Зміївка кожного року проходить різдвяний вертеп за галицькими традиціями, а також проводиться музичний фестиваль „Бойківська Ватра".

Згадкою про події 1951 року назавжди залишиться Пам'ятний знак, збудований на території церкви і освячений у 2001 році, коли українці згадували п'ятидесяту річницю депортації. Напередодні цього історичного моменту зміївські галичани взяли участь у міжнародній експедиції до Польщі і привезли на Херсонщину шматочок землі з рідних сел. Пам'ятний знак депортовані спорудили без сторонньої допомоги. «Спонсорів ми не шукали. Та й обійшлося не дорого, бо не наймали майстрів, а все робили власними руками. Самі проектували, самі принесли з дому матеріали, самі мурували», - розповів Микола Куривчак, голова місцевого осередку «Просвіта». Будував батько пана Миколи, Микола Петрович, а художню чеканку на металі виконав місцевий умілець Микола Трошнівський. На його полотні - рідні гори, вітряк, довга бойківська хата і широка бойківська церква. Потяг, який везе бойків на південь, не зобразили. Може тому, що не вірять, що колись цей потяг може поїхати у зворотному напрямку.

Мрія про свою церкву у селі Дудчани здійснилася лише через 40 років після виселення. Відразу після здобуття Україною незалежності гурт віруючих із Дудчан, один з перших у південній Україні, взявся за будівництво нового храму, який і споруджено виключно на кошти парафіян.

«Переселення людей - свого часу то була справжня трагедія, яка по-різному переживалася. Та сьогодні ми бачимо це переселення промислом Божим. Адже до 1951 року Греко-Католицька Церква була заборонена на Півдні України, її не існувало тут. Але з часом, коли наша Церква була легалізована, саме ці люди, насильно вивезені із рідних поселень, стали першопочинателями наших парафій на сході і півдні України. Я завжди кажу: добре коріння, навіть вирване насильно, воно не може пропасти і навіть в іншому місці завжди дасть добрі сходи» - каже о. Степан Макар.

Нинішне покоління бойків та лемків на Херсонщині вже стали корінними, бо вони тут народились і поховали своїх батьків, створили сім'ї, народили дітей і вже діждались онуків. У культуру південного краю вони привнесли елементи своєї, збагативши її карпатським візерунком і піснею, силою характеру і працьовитістю.

 

 

Список використаної літератури

 

1. Кляшторна Н.Бойки на Херсонщині: проблеми збереження субетнічної самобутності /Н.Кляшторна // День. День. - 2001. -  №121 (21 липня).

2. Кляшторна Н. "Трагедія, що обросла міфами" /Н.Кляшторна  // 3.Моцьо  В. Лодина: Історико-краєзнавчий нарис /В.Моцьо.  -  Львів, 2001. - 131 с.

3.Пронь, Т. М. Херсонщина: за півстоліття до проголошення незалежності України...: (До 60 річниці переформування прикордонної території України й переселення/виселення українців з Польщі на Херсонщину) / Т. М. Пронь // Наддніпрянська правда : громад.-політ. газ. Херсон. обл. - 2011. - N 66/67(26 серп). - С. 6-7.

4. Щерба Г. «Евакуація -депортація» українців з Лемківщини в 1945-1947  роках у спогадах самих лемків //  Визвольний шлях . - 1991. -  No 11. -  С. 1104-1114.


Збрицька Тетяна Вікторівна,

педагог-організатор

Стримбівської ЗОШ І-ІІ ступенів, Івано-Франківської обл.


Лемківщина - найдалі висунутий на захід край української землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею південної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржава - на тій підставі, що населення цієї території називають лемаками або лемками. Західною межею південної частини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить сьогодні до України (частина Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатської області). Основна ж частина - вся північна Лемківщина - належить до Польщі, а південно-східна - Пряшівщина - до Словаччини.

Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже у наш час, коли після другої світової війни внаслідок злочинного зговору між урядами Польщі і Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з прадідної землі і насильно депортоване у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.

Події 1944-1947 років розпочали трагічну сторінку в історії карпатського етносу та значною мірою послабили історичну єдність лемків. Восени 1944 року Тимчасовий уряд Польщі заключив угоду з урядом Радянської України про обмін населенням. Відповідно до угоди-«бартеру» українське населення, що проживало у межах повоєнної Польщі, підлягало виселенню в Україну в обмін на польське населення, яке переїжджало з України до Польщі. Нестерпна ситуація, яку створило націоналістичне польське підпілля, постійні залякування, непоодинокі вбивства, грабунки стали причиною «добровільних» виїздів понад 200 тис. лемків з етнічних батьківських земель і переселення їх на територію України. Подібні акції були надзвичайно жорстокими стосовно лемків, адже вони не лише на енергетичному рівні відривали етнос від власних коренів: рідних гір, могил своїх предків, але й змушували покидати виплекані ґаздівські багаті садиби і всі свої матеріальні пожитки в обмін на напіврозвалені, «голі» глиняні хати в бідних селах радянської України. Депортованих навесні 1945 року в Україну лемків намагались заслати якнайдалі на схід і південь, у Запорізьку, Ворошиловградську (тепер Луганська), Сталінську (тепер Донецька), Дніпропетровську, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську та Одеську області. Горянам-лемкам було нелегко адаптуватися до життя в степу, а ще важче було перевчатися від вільного приватного ґаздування до колгоспного хліба. Багато хто вже після перших тижнів прямував на захід, зокрема в Галичину, де ще на той час дихалося вільніше і було відносно легше перебути голод 1946-1947 років.

Чимало лемків (родичів тих, хто був вимушений покинути свій край раніше) нізащо не погодилися «добровільно» залишати свої села, утім вже невдовзі й вони були піддані знущанням з польського боку. Після перших хвиль виселення лемків у Польщі їх залишилося близько 140 тис. Їм теж не судилося й далі родинами проживати на своїх обійстях. Доля цих людей склалася по-іншому: весною 1947 року стартувала сумнозвісна акція «Вісла», яка з метою асимілювати лемків з поляками та навіки позбавити етнос самобутньої ідентичності розпорошила їх по західних і північних землях Польщі. Автором і виконавцем плану депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя у 1947 році був генерал Стефан Моссор - командувач Операційної Групи «Вісла» від 17 квітня до 31 липня 1947 року. Польське керівництво вмотивувало висилку помстою за вбивство заступника міністра національної оброни Польщі генерала Кароля Свєрчевського, як вважали, скоєного бійцями Української Повстанської Армії. Польська держава розглядала лемків як опору для «українських бандитів» (УПА), тому це й стало ідеальним приводом позбутися впертих лемків.

Пройшло 70 років, як лемки покинули Лемківщину, а любов до неї передалася дітям і внукам. Для них Лемківщина - казковий край. Рідко зустрінемо таку непохитну любов до рідного краю.

Наших краян, які повернулися на захід зі Східної України в 1946р. і які найбільше зазнали страждань, чекав голод і розбиті хати, залишені поляками.

На Західній Україні в 1946-47роках наших краян чекав не тільки голод і облаштування домівок, але вони зазнали  і бачили репресії тоталітарного режиму за  участь населення  у національно-визвольному русі та спротив йому. Облави, стрілянина, вивезення не винних людей в Сибір, знущання НКВД, застрашення - було звичним явищем у той час.

Після смерті вождя тоталітарного режиму Й.В.Сталіна, почався новий період у житті лемків. Вони розуміли, що важка рабська праця на колгоспних ланах їхнім дітям щастя не принесе. Батьки знаходили і віддавали останні кошти, щоб послати дітей на навчання до інститутів, технікумів, училищ. Так почалася зароджуватися нова лемківська інтелігенція, а центрами стали столиця Західної України -  Львів, міста Тернопіль, Станіслав (теп. Івано-Франківськ). До 1990-их років  публічно говорити про депортацію українського населення в 1944-46,1951р.р., акцію «Вісла», про роль комуністичних режимів Польщі і СРСР у цьому процесі, про трагедію українського народу, було не можливо. Ця тема була закрита.

В час «Горбачовської відлиги», 8 липня 1988р. зібралася ініціативна група з створення Товариства «Лемківщина», до якої увійшли Народна артистка України М.Байко, професор А.Гнатишин, І.Желем, П.Когутов, І.Красовський, Р.Кудлик, І.Кушнір, С.Кищак, доцент В.Масляк, В.Одрехівський, А. Сухорський, В.Хомик, доцент І.Чулик, Я.Швягла, І.Щерба, В.Ярема (який пізніше став патріархом УАПЦ).

1 квітня 1989р. відбулися перші збори, на яких створено Львівське Товариство «Лемківщина», обрано правління та Голову Петра Когутова. Так була створена одна із перших громадських організацій в Україні. Поява Товариства - це заклик до відродження Лемківщини, заклик до лемків встати з колін, зберегти свою ідентичність та започаткувати відродження самобутньої культури. Головами  обласного товариства у Львові  були професор Орест Чабан, професор Михайло Братищак, професор Іван  Щерба, Михайло Шпак, доцент Володимир Ропецький та Степан Майкович.

Створення першого Товариства була не ординарною і знаковою подією. Звістка  про створення організації розлетілася по світу.

Свідомі й активні у громадському житті лемки Тернополя, 20 січня 1990р. зібралися, щоб створити Тернопільське обласне Товариство «Лемківщина», яке стало одною з найбільших організацій (у Тернопільській області проживає близько 200 тисяч наших краян). Головою Товариства обрано Володимира Барну. Пізніше головами організації були Олександр Венгринович, Ігор Дуда і знову О. Венгринович.

18 травня 1991 року створено Івано-Франківське обласне Товариство «Лемківщина». Головою обрано Петра Пертея, а у жовтні цього ж року Головою обрано доцента Степана Криницького, який є Головою до сьогоднішнього дня.

Цими організаціями розгорнута величезна робота зі створення районних організацій, проведення наукових  конференцій, створення лемківських  мистецьких колективів, звернень до владних структур, видавництва газети, календаря, книжок, налагодження зв'язків між обласними організаціями. Значною подією у житті організацій була перша масова поїздка у липні 1991р. на Лемківську Ватру в Ждиню (Польща). Була проведена велика робота з виготовлення  більше 2000 закордонних паспортів і відправки людей на першу зустріч із рідним  краєм, із Лемківщиною. Туга, біль у серцях, ностальгія, сльози радості, довгождані зустрічі з рідними панували у ці дні. Сонячний  літній день 18 липня 1991р. назавжди  запам'ятається тисячам лемків як день хвилюючого побачення з рідною землею після піввікової розлуки.

Для тисяч  наших краян, мистецьких колективів стало традицією кожний рік брати участь у цьому міжнародному святі.

В 1990-92р. були створені районні організації і осередки в Самборі, Бориславі, Дрогобичі, Старому Самборі, Галичі, Долинах, Калуші, Снятині, Кутах, Чорткові, Бережанах, Монастириську, Збаражі, Козові, Козлові, Борщові,  Тернополі, Ходачкові, Жовтневому, Підзамочку, Микулинцях, Білокриниці. Керівники лемківських організацій поставили питання про координацію дій, про об'єднання лемків в одну організацію. В березні 1992р. організовано оргкомітет з підготовки до Першого Всеукраїнського конгресу лемків, до якого увійшли: від Тернопільського Товариства - Володимир Барна, Олександр Венгринович, Петро Сорока, від Івано-Франківського - Степан Криницький, Олександр Капустянський, Ігор Трухан, від Львівського - Орест Чабан, Ілля Чулик,  Дмитро Солинко, Мирослав Федоренко. Оргкомітет  намітив дату, представництво, програму Конгресу, а також підготовив статут нової організації - Міжобласного Товариства «Лемківщина».

 У червні 1992р. в Палаці культури «Текстильник» у Тернополі відбувся Перший Всеукраїнський Конгрес  лемків. У його роботі  взяли участь делегати і гості з Львівщини, Тернопільщини, Прикарпаття, Закарпаття, Черкас, Криму,Запоріжжя, Києва та краян  із Лемківщини. Конгрес відкрив голова оргкомітету Володимир Барна (Тернопіль). Крім делегатів виступили Представник Президента України  в Тернопільській області професор Роман Громяк, Павло Стефанівський - голова Бюро Громади лемків Польщі, Федір Гоч - керівник Музею лемківської культури в Зиндранові (Польща).

На Конгресі створено Міжобласне Товариство  «Лемківщина», прийнято статут, звернення до лемківської громади, обрані керівні органи. Конгрес став рушійною силою у збережені  і відроджені лемківської культури, за збереження ідентичності лемків.

Створювалися нові регіональні організації у Києві, Чернівцях, Полтаві,  а також районні організації в Галичині. У Тернополі, Івано-Франківську, Львові, Чорткові, Бориславі, Монастириську  були проведені  концерти лемківської пісні.

Товариство «Лемківщина» виступило з ініціативою об'єднати зусилля для співпраці з лемками Америки, Канади, Словаччини, Польщі і створити світову організацію лемків.

8-10 жовтня 1993р. у Львові відбувся Перший Конгрес Світової Федерації Лемків. У Конгресі взяли участь делегації з Америки, Канади, України, Польщі, Словаччини. Головою Світової Федерації Лемків  обрано  професора Івана Гвозду (Америка). Прийнято статут, ухвали, звернення, а  також заяву про «політичне русинство», в якій аргументовано, що лемки - етнографічна група українського народу і засуджує «політичне русинство». 1994-ий рік пройшов під егідою підготовки відзначення 50 річниці депортації українського населення з Лемківщини, Холмщини, Перемищини, Підляшшя.  Відбулися науково-практичні конференції у Тернополі,  Львові та Івано-Франківську, на яких виступили науковці Варшави, Києва, Львова, Тернополя, Черкас. На конференціях прийняті звернення до Президентів, Кабінетів Міністрів України та Польщі.

29 квітня 1994р. вийшов з друку перший  номер часопису Крайового товариства  «Дзвони Лемківщини», в якому висвітлюються життя лемків України, спогади, роздуми, наукові статті. Головними редакторами були Петро Сорока, а з 1998 року - Ігор Дуда.

 7-8 червня 1997р. відбувся Другий Конгрес лемків України, який  проходив у м. Івано-Франківську.

1997рік 50-річниця каральної акції «Вісла», другого етапу депортації українського населення  з Лемківщини, Холмщини, Перемищини. Організації Товариства відзначили трагічну дату науковими конференціями у Тернополі, Львові, Івано-Франківську та вечорами - пам'яті жертвам депортації.

Свята лемківської культури в Свиднику (Словаччина) та Лемківська Ватра в Ждині (Польща) спонукали лемків в Україні провести свої пісенні свята. Так Перший Крайовий фестиваль відбувся 5-6 червня 1999р. у с. Гутисько (Бережанський р-н, Тернопільської обл.) Головою оргкомітету був Ігор Дуда. На фестивалі виступили мистецькі колективи і окремі виконавці з Тернопільщини, Івано-Франківщини,  Львівщини. На наступний рік тут же відбувся Другий крайовий фестиваль, який пройшов ще з більшим успіхом.

Колегія Товариства зрозуміла, що б досягти успіхів у питаннях відродження  та збереження лемківської культури, необхідно створити і легалізувати лемківську організацію в масштабах України. Необхідно було створити не менше14 регіональних організацій, підготовити статут, провести організаційні заходи з підготовки Установчого з'їзду Всеукраїнського Товариства «Лемківщина» (ВУТЛ).

У 2002 р. Крайовий фестиваль отримав статус Всеукраїнського фестивалю лемківської культури під назвою «Дзвони Лемківщини». Фестиваль проводиться в Монастириську щорічно в першу суботу - неділю серпня і складається з концертної програми, експозиції виставок народної творчості, містечка народних майстрів, містечка лемківських страв, спортивного містечка, молодіжної забави. Побудовано капличку і дзвіницю, біля яких проводиться Служба Божа. Започатковано побудову Лемківського села - музею під відкритим небом. У фестивалі беруть участь більше 100 мистецьких лемківських колективів і збирає близько 20 - 30 тисяч гостей.

Крім того в Україні щорічно проводяться регіональні фестивалі лемківської культури у  Бориславі, Городку, Нагірному Львівської області,  Рожнятові Івано-Франківської обл.,  с. Кострино Закарпатської обл.,  с. Переможне Луганської обл.,  Зінькові Полтавської обл.,  с. Ягільниця Тернопільської області.

В Монастириську (Тернопільська обл.), створено Монастириський обласний музей лемківської культури. Створено музей в с. Ягільниця  Тернопільської області, музей лемківської різьби в с. Гутисько, в с. Литяче, Заліщицького району (приватний музей-садиба Миколи Горбаля), а також музейні кімнати у Тернополі, Бережанах, Копичинцях, Долині, Калуші, Брошнів-Осаді Івано-Франківської обл., садибу-музей Б.І.Антонича в с. Бортятин Монастириського р-ну Львівської області.

Крім державних заходів, Товариство провело і свої. «Молода Лемківщина» у Львові провела урочистий вечір - пам'ять, силами Тернопільської організації, обласної Спілки письменників, Інституту мистецтв, обласної філармонії, лемківського ансамблю «Яворина»  (Чортків, художній керівник  Йосипа Овод).

Стало традицією проводити щорічно Всеукраїнські і Міжнародні виставки - конкурси лемківської писанки «Воскресни, писанко!».У святі беруть участь як народні майстри з різних куточків України, так і учнівська та студентська молодь. Подібні  виставки проходили  у Тернополі, Івано-Франківську, Ужгороді, Бучачі, Чорткові.

Багато влаштовано виставок професійних художників, скульпторів та народних майстрів, аматорів. В 2001р. проведено у Львові  виставку скульптора, Заслуженого діяча мистецтв України, на той час голови Львівської обласної організації, Володимира Ропецького. Тоді ж вперше тернополяни побачили виставку творів художника-примітивіста   Никифора. У Львові(2001), Тернополі (2005, 2012), Івано-Франківську(2003), Києві (2009), Перечині(2003) проведено виставки лемківських  майстрів народних промислів та ужиткового мистецтва.

З великим піднесенням у 2008р. проведено 20-річчя створення Львівського товариства «Лемківщина». В програмі святкування була виставка професійних лемківських художників та урочистий концерт кращих мистецьких колективів Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини в Оперному театрі. Такі величаві концерти проходили під час з'їздів лемків України в Івано-Франківську, Тернополі, Львові, а також під час проведення трьох Конгресів Світової Федерації Лемків.

Лемківська пісня займає гідне місце у золотій пісенній скарбниці. Вона є в репертуарах оперних і естрадних співаків та мистецьких колективів. Українська співачка Джамала з піснею «Ой верше, мій верше» на Міжнародному фестивалі в Юрмалі отримала Гран-прі, а молода  співачка Христина Соловій на конкурсі «Голос України» (2013р.) увійшла в п'ятірку кращих голосів України.

Товариство приділяє постійну увагу видавничій справі. Крім газети «Дзвони Лемківщини» та альманаху «Лемківський календар», в Ужгороді виходить газета «Лемки Карпат», випущено багато спогадів, історичних нарисів  про села і міста Лемківщини, видатних осіб. Особливо, необхідно відмітити вихід у світ працю «Лемківський словник. 26 тисяч слів» (автор Ігор Дуда Тернопіль, 2011).

Лемками  зроблено  також вагомий внесок у духовному розвитку. Силами Фундації дослідження Лемківщини та Товариством у Львові споруджено лемківську дерев'яну церкву. Таку, тільки муровану, споруджено в с. Пастуше Чортківського районну, в стадії будівництва знаходяться дерев'яні церкви в м. Івано-Франківську, Тернополі, закінчують будову в м. Бориславі. Серед діючих духовних осіб в Україні є багато лемків.

Вихідцями з Лемківщини були Патріарх УАПЦ Димитрій (Володимир Ярема), єпископи Іриней (Бучацько-Чортківська єпархія), Василик (Коломийська - Снятинська єпархія), Гбур (Стрийська-Самбірська єпархія).  Вагомий вклад у відроджені духовності серед лемків, збережені ідентичності вніс отець - митрат Анатолій Дуда-Квасняк, який систематично проводить Служби Божі у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та в багатьох інших містах і селах Галичини на лемківській говірці.

З метою збереження лемківських традицій, звичаїв, духовності,  лемки щорічно масово відзначають Різдвяні свята: у Львові - Велию, Івано-Франківську - Новий Старий Рік, Тернополі - Лемківський Йордан, Чорткові - Пушчання. Такі свята проводять у Києві, Збаражі, Монастириську, Жовтневому.

Але при всій винятковій складності історичної долі, багатовікових асиміляційних потугах сусідів, які, до речі, продовжуються й досі, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з етнографічною самоназвою неодмінно вживають етнонім русини, в новіший час - українці, яким підкреслюють історичну приналежність до східнослов'янської спільності й органічну етнокультурну єдність з українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків - один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків - Низькі Бескиди - сприятливіша, ніж у східних сусідів - бойків, для хліборобства. Воно вважалося основним на Лемківщині і щодо структури, асортименту культур, традиційної агротехніки, знарядь тощо мало чимало спільного з бойківським рільництвом. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола - «боїще»). Рідше зустрічався селянський двір кількабудинковий. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування щілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-по-лиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»).

Народне вбрання відзначалося простотою і локальними своєрідностями в різних частинах і місцевостях Лемківщини.

Спільним для нього є те, що воно виготовлялось здебільшого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка безуставкова жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») - для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок - з чорної, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чоловічі штани, синя камізелька («катанка», сердаки з білої вовни («гуня»), коричнева сукняна куртка - «гунька», довга прямоспинна чуга («чуганя») з великим коміром, оздобленим довгими китицями («свічками»). Взуттям служили шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, багатому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, переказам, народній музиці, ужитковому декоративному мистецтву тощо.

 

Оновлено 17-08-2017
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика