ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ІВАНА ФРАНКА ПОЗА МЕЖАМИ ДОГМАТИЗМУ
Василенко М.
(На матеріалах книжки: Іван Франко. "Мозаїка" – Львів: Каменяр, 2001 (упоряд. З. Т. Франко, М. Г. Василенко).
Маловідомі твори, що не увійшли до зібрання творів Івана Франка в 50-и томах
Зібрання творів Каменяра у 50-и томах, видане протягом 1976-1986 років у "Науковій думці" має 45-ий том, де вміщено його філософські праці. Це, зокрема такі, наприклад, як "Лукіан і його епоха", "Мислі о еволюції в історії людскості", "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва", "А. Фаресов. Народники і марксисти", "Поза межами можливого", "Що таке поступ?", "Подув весни з Росії', "Одвертий лист до гал. [ицької] української молодежі", "Ідеї й "ідеали" галицької москвофільської молодежі", "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова", "Свобода і автономія", "Програма галицьких соціалістів", переклад статті Ф. Енгельса "Початок і теорія соціалізму" тощо.
Але поза цим томом і зібранням його творів ще є велика, приблизно така ж, спадщина філософських та інших праць, де мова йде про злободенні питання, які в тоталітарні часи просто не допускалися до читача.
Нині на книжку Івана Франка "Мозаїка" густо посилаються й цитують її десятки вчених. Зокрема, вчені-франкознавці, науковці-філософи, мовознавці, політики, такі, наприклад, як Роман Горак, Олександра Сербенська, Назар Горбач, Михайло Гнатюк, Михайло Нечиталюк, Ярослав Грицак, Михайло Шалата.
А ще ж треба пам'ятати, що Іван Франко – доктор філософії і захищав свою дисертацію "Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія" у Відні (Австрія) німецькою мовою.
"Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне, сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичного bon sensa, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів. Само собою все те не було би ще таке страшне, як би з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати – бачиться, на віки вічні – панування облуди і кривди людської" (Франко Іван, "Мозаїка" – Львів: "Каменяр", 2001. – С. 221).
Так напрочуд злободенно писав видатний письменник, учений і громадський діяч Іван Франко 105 років тому у майже невідомій для широкого читацького загалу статті "Між своїми. 1. З кінцем року".
Вагомі і визначальні його твори (вірші, поетичні переклади, літературно-критичні та публіцистичні статті, що не увійшли до 50-томного академічного видання,) надруковані у книжці Івана Франка "Мозаїка".
У цьому однотомнику знайшли місце далеко не всі філософські та наукові твори, що не потрапили в 50-томник, (а таких, за попередніми підрахунками, назбирується більш як на 10 томів, якщо не брати до уваги п'ятитомник "Апокрифів і легенд" і шестикнижжя "Галицько-руських народних приповідок"), а лише ті, які своєю філософською тематикою, ідейно-політичним спрямуванням не вписувалися в попередню епоху нищення українства.
У "Мозаїці" представлено чотири тематичні цикли творчості Івана Франка, хоч стосуються вони різних його стилів (художньої творчості, чи інакше, белетристики, літературознавства, публіцистики і науки, зокрема, філософії) і жанрів у межах кожного стилю.
Насамперед це твори, де порушувалися в філософському плані питання національної виокремленості, а звідси й національного усвідомлення і національного руху як суспільно-політичної сили. Потім це єврейська тематика у широкому комплексі її аспектів: від поезій і перекладів до статтей – "Семітизм і антисемітизм у Галичині", "Жидівська держава", "Мої знайомі жиди". Затим літературно-критичні статті із своєрідним кутом бачення, як це "Із лектури наших предків", "Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка", "Поет зради" (Адам Міцкевич) тощо. І нарешті статті, спрямовані проти ілюзій і явно хибних псевдофілософських доктрин соціал-демократичних партій, всього марксистського руху: "Соціалізм і соціал-демократизм", "До історії соціалістичного руху", "Із історії робітницького руху в Австрії" тощо.
Вірш, який став популярною піснею, "Не пора" виражав державні ідеали українського народу й тому не міг бути надрукований у застійні часи, як і поезія "Розвивайся ти, високий дубе". Поема "Великі роковини" мала в своєму змісті ту думку, що Україна "Ще не вмерла і не вмре", а вірш "Ляхам" трактував ідею українського самостійництва в національному плані. До "Мозаїки" ввійшли також вірш "Хрест" і поезії із циклу "Жидівські мелодії'.
Національно-філософські питання в цьому збірнику порушено в низці публіцистичних статей, що й нині не втратили своєї злободенності. У нинішню епоху думки Великого Каменяра набирають особливого звучання, бо багато в чому перегукуються з тими проблемами, які вимагають свого нового осмислення і розв'язання сьогодні, хоч по суті від Франкових часів дотепер лишаються не вирішеними: "Теперішня хвиля а русини", "Икгаіпа іггесіепг-а", "З кінцем року", "Як не по конях, так по оглоблях", "Між своїми", "Український і галицький радикалізм", "Двоязичність і дволичність".
Проблемне питання москвофільства, полонізації для Івана Франка було вельми болючим, що, як він пише в праці "Двоязичність і дволичність"," з питання політичного робиться питанням етичним." Зокрема, він розбирає й аналізує конкретні випадки, характерні як для Галичини, так і для Великої, за його ж означенням, України.
Для І. Франка питання мови є філософська, політична і також "глибоко психологічна проблема, якої коріння сягає малодосліджених досі тайників – зв'язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою" (виділено І. Франком). Що ж воно таке, запитує Каменяр, рідна мова, чим вона ліпша для нас від усякої іншої, що вадить нам змінити її на всяку іншу? Практик, утилітарист не надумуючися ані хвилини, скаже, що це спосіб комунікації людей з людьми, що мова дає можливість комунікуватися з більшим числом людей. Та якась потаємна сила в людській природі каже: – Ні! "Ти не маєш до вибору; (виділ. І. Франком) в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна" (там же, с. 265).
Тут Великий Каменяр наводить для прикладу двох геніальних українців – Миколу Гоголя і Тараса Шевченка. У Гоголя обставини, серед яких він творив, були безмірно корисніші, ніж ті, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А що ж бачимо в їхній духовій діяльності?
Іван Франко пише: "У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артистизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як "Марія". Які були причини такого кінця Гоголевої кар'єри, різні різно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія" (там же, с. 266).
Таке роздвоєння, заміна рідної мови на чужу, зазначає Каменяр, наводячи конкретний приклад діяльності москвофіла Івана Наумовича, паралізує не лише духовну діяльність, утрачається "живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності". Без сумніву, талановитий, енергійний і невтомно працьовитий чоловік, але з малою освітою, при тім сильно вразливий Іван Наумович був жертвою найрізніших сугестій і скакав з однієї суперечності в іншу.
"Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, – підкреслює Іван Франко, – могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного і певного курсу. Що відірвання від рідного фунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого" (там же).
Проаналізувавши життя і діяльність Наумовича, наприкінці статті І. Франко пише: "побачивши там (у Московщині – авт. М. В.), що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя - зажив отруту" (там же, с. 277).
Як наукове підтвердження цьому ось на цю тему і висновки великого вченого зі світовим ім'ям, академіка, психолінгвіста Олександра Потебні, зроблені ним у велико обсяговій рецензії (опублікована 1880 року) на збірник "Народні пісні Галицької й Угорської Русі" одного з членів "Руської трійці" Якова Головацького. За це глибоко наукове дослідження славетний мовознавець нагороджений золотою медаллю Академії наук Росії.
Олександром Потебнею ґрунтовно доведено, що "взагалі винародовлення зводиться на дурне виховання, на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзотність здичавіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюється лише слабким зв'язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, антиморальність, зпідлення... Денаціоналізація все-таки призводить до економічної і розумової залежності і слугує джерелом страждань".
Про це ми переконуємося щоразу, дивлячись на своїх денаціоналізованих співвітчизників як тоді, так і тепер.
Інтереси московського шовінізму в Україні зароджувалися давно й жорстоко, а 19-тому століттю це було вельми очевидно. Йшлося й про відступництво від рідної мови, як мовив Кобзар, "за шмат гнилої ковбаси", тобто все це оплачувалося добре, не було безкорисливим.
Такі статті, як "Сухий пень", "Блєднов", що І. Франко назвав політичним памфлетом, також були спрямовані проти обмосковлення, в якому б вигляді воно не було.
Іван Франко, Борис Грінченко, Леся Українка, передові українські мислителі мали одну думку: московська, так звана "передова" чи прогресивна суспільність, не подавала свого голосу на захист ув'язненої української душі, рідної української мови, як і не виступала проти нищення Московщиною українського народу не тільки в періоди засилля реакції, але й у інші періоди. Вся їхня "прогресивність" і "демократизм" перевірялася на українському питанні, як писав академік В. Вернадський, і вони цього іспиту ніколи не витримували. Вже в ближні до нас часи після 90-х років двадцятого століття, згадаймо, виступи проти українського національного духу й української самостійності та мови, здавалося б, передових російських учених, письменників, політичних і громадських діячів.
У статтях Каменяра на суспільно-політичну тему, що не ввійшли до 50-томника, критичне вістря політика і вченого, спрямоване проти основних положень учення Маркса-Енгельса. Їх не так і багато в письменника, але в його творчій біографії вони займають важливе місце для розумінння, наприклад, всього соціал-демократичного, тобто соціалістичного й комуністичного руху як тоді, так і тепер. Це такі статті, як "Соціалізм і соціал-демократизм" та "До історії соціалістичного руху".
Ідея знесення всіляких привілеїв, всякого поневолення і визиску зароджувалася в мислителів давно, але виокремилося та сформувалося все це як наука пізніше. Зокрема, пригадується із вивченого, що марксизм як наука постав із трьох складових частин. Це: праці французьких утопістів-соціалістів Фур'є та Сен-Сімона, англійців політикоекономістів, зокрема, Роберта Оуена, Д. Рікардо, німецьких філософів Георга Гегеля, Імануїла Канта, Людвіга Феєрбаха й багатьох інших мислителів. Або як пише Франко-дослідник, ідейна будова соціалізму постала" завдяки працям двох німецьких жидів, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, і головне заходами третього німецького жида Фердінанда Ляссаля" (там же, с.401).
Соціал-демократичний рух же оформився на теоретичних працях відомих діячів комуністичного руху, агітаційної діяльності соціалістів-революціонерів. Іван Франко пише, що "проклямований зразу як філантропія", як постулат християнської любові і справед ливості супроти бідних та покривджених, соціалістичний рух у 19-му столітті робиться світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонів мас, могутнім двигачем політичного та соціального розвою, окликом боротьби, для одних - найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться властиво історія, а для інших - грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу (див. с. 400).
Тут Каменяр особливо застерігає, що соціалізм і соціалістичні організації заслуговують на пильну увагу кожного освіченого українця, який цікавиться громадськими й політико-філософськими справами і не хотів би блудити навпомацки в сутолоці нових фактів та суперечних змагань і теорій.
У першій статті "Соціалізм і соціал-демократизм" Іван Франко глибоко і всебічно простежує та аналізує названі ідеї. У праці "До історії соціалістичного руху" пише про те, що "більша часть думок "Комуністичного маніфесту" (1848 р. – М. В.) Маркса й Енгельса запозичена без подання джерела, а по думці д. Черкезова ( теоретик-соціаліст – М. В.), навіть перепсована та баламутно передана з іншого маніфесту, написаного 1843 року ученим фур'єристом Віктором Консідераном" (там же, с. 407).
Відомі теоретики марксизму черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту В. Консідерана, але навіть форму, титули розділів. 33 паралелі, що мають доказувати плагіат Маркса і Енгельса і повною формою, нарахував В. Черкезов. А Іван Франко вже порівнює обидва маніфести та подає свої невтішні для послідовників марксизму, соціалізму та всієї соціал-демократії висновки.
Мислитель-Франко сміливо стверджує – взявши на озброєння пізніші програми, вироблені на підставі Марксових доктрин, оброблена соціал-демократами "програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій" (там же, с. 422). "Та й загалом всевладність комуністичної держави, – підсумовує Іван Франко, – в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовим життям" (там же, с. 423).
Можна з упевненістю повторити за Великим Каменярем, що для нинішніх і майбутніх поколінь буде добре, коли буде розбита легенда про їх (Маркса й Енгельса – М. В.) месіанство й непомильність, про те, що вони майже з нічого сотворили "науковий соціалізм" і дали в своїх писаннях нову об'яву, нове євангеліє робочому народові всього світу. Добре буде, коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння вменшить у вірних і невірних партійну заїлість і фанатизм, улекшить порозуміння, а через це й працю для осягнення великого ідеалу – соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття" (там же, с. 423).
