Іван Франко: погляд у третє тисячоліття

Т. Салига
     
      2006 рік – це рік Івана Франка, бо 27 серпня виповниться 150 років з дня його народження, а 28 травня – 90 років з часу завершення його земного життя.

      У час похорону Івана Франка львівська газета «Діло» віднайшла слова, які впліталися у терновий вінок його безсмертя, що поставила Галичина на його домовину. А вони ранилися колючками із сплетеного терня, і стікали кров'ю поетової життєвої долі. Вони летіли у світ, лунали всією Європою, бились тугою в серці, одягнуті в стрілецькі однострої 1916 року революційної України.
      «Все, чим цікавився людський дух протягом століть і тисячоліть його розвитку, – констатувало «Діло», – все, чим жили і живуть народи і племена всіх частин світу, всі можливі галузі життя думки для всього того жеврів пристрасний інтерес у душі Франка. Але хто в силі бодай приблизно перечислити ті галузі життя цілого людства, на які злітав невсипущий дух Франка».    
      Невсипущий дух Франка не тільки секуляризував галицьку культуру, вдихнувши в неї ідеї всеукраїнської цивілізації, але і європеїзував її, вивів її на шлях світового літературного процесу.
      Деякі сьогоднішні псевдоопоненти Івана Франка, як і, до речі, псевдоопоненти Тараса Шевченка чи Лесі Українки, якщо не сказати суворіше, намагаються цього не бачити, по-всілякому спростовуючи їх велич, мовляв: „Їх світ не читає, не перекладає своїми мовами”. Подібні цінителі мали б розуміти, що ні Леся Українка – це не вечірнє чтиво під сон, це твори, власне, для праці мозку, це твори для незасинання душі. Якщо є такий цивілізований світ, що їх не знає, то, очевидно, можна сумніватися у цивілізованості цього світу. Хіба мало того факту, що Франко лише кілька днів не дожив до одержання Нобелівської нагороди, яку йому присуджували не перечулені українці до своїх пророків, Мойсеїв, геніїв, до своїх духовних проводирів, а Нобелівський комітет.
      Він, Франко, був реалістом, романтиком, натуралістом, якщо хочете, імпресіоністом і всюди залишався Франком.
      «Хмельницький і ворожбит», «Терен у нозі», «Хома з серцем і Хома без серця», «Сойчине крило», «Неначе сон», «Як Юра Шикманюк Черемош брів» – це твори, які, як і цілий ряд неназваних Франкових речей, за своїм психологізмом, драматичністю сюжету, філософією життя героїв, художньою естетикою в цілому не тільки репрезентують собою кращі зразки української прози в новітніх для свого часу творчих шуканнях, але які нічим не поступаються кращим зразкам світової літератури. До речі, багато з них було вперше надруковано німецькою, польською, навіть російською мовами, а вже потім українською. То нехай це візьмуть собі до уваги літературознавчі космополіти, як відповідь на свої власні сумніви: чи знає Європа Франка? Шукаючи оцінної формули творчості Івана Франка, сьогодні важливо із порогу третього тисячоліття прислухатись до критичного голосу Симона Петлюри, який приблизно 80 літ тому прочитав Франка, як витончений естет, як політик, як воїн-державобудівник. «Франкова поезія, – казав він, – цінна насамперед тому, що у ній відбилася психологія діяльного українця, який зрозумів те лихе становище, у якому опинився рідний народ, що чільно підійшов до хиб свого національного характеру, до червоточин національної волі. Знати цю поезію – це наблизитись до самих себе, це знайти джерело не тільки естетичної насолоди, але й запас вражень, що організовують психіку українця і оздоровлюють волю його, таку пом'яту віковічними злигоднями історичними. Він – муж світла, поет національної чести». А ще казав Симон Петлюра, що Франкова поезія, мов хміль, хвилює і збуджує, підпалює почуття національної свідомості. «Дивний самітник і безутомний робітник», – не раз його так називала галицька преса. Та він ніколи самітником не міг стати, бо єднав Україну княжих часів з Україною Данила Галицького, Україну Шевченка з Україною Шашкевича, Україну Пантелеймона Куліша, Олени Пчілки, Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Гната Хоткевича з Україною свого часу, себто всією Галичиною, під духовно-політичною короною, яку йому сама наша героїко-трагічна історія поклала на його чоло, як заступникові свого народу, його провідникові і, водночас, може, найбільшому його рабові.
      Великі письменники тому й великі, що вони переживають свій час, і актуальність їх ідей стає непроминальною. Франкові слова перегукуються із сучасною дійсністю, дійсність сама у них струменить, озивається сумним нашим відлунням, нашим болем. Так, Юра Шикманюк із оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош», яке Іван Франко написав у Криворівні, мовби нині пробудився зі свого сну, зі своєї гіркої правди, і
картає себе, що проспав робочу літню днину, довгу, як гуцульська неволя. Не проектуючи сон Франкового оповідання у будь-який сучасний підтекст, в образ чи метафору, мимоволі пізнаємо себе в своєму сні, в своїй кривді. Ми теж проспали важливу робочу днину, самоошукавшись.
      Але інший Франків герой, персонаж «Сойчиного крила», застерігає нас від песимізму (бо песимізм – це признак хворобливої малодушності) без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму, але і без недбальства, у всьому розумно, оглядно, помірковано.
      Філософія Франкової науки, як, врешті, і його загального світогляду, вибудувана на засадах християнськості, що формувала морально і духовно здорову особистість.
      Понад сто літ Франкове «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служити» не втрачало сили духу, проростаючи в серцях поколінь, як непереможний і неспростовний поетів клич до національного самоусвідомлення, до державного самостійництва.
      І політики нашого часу стали би справжніми українськими політиками, коли б ішли за Франком, за його досвідом, за його наукою. Він утворив радикальну партію в Галичині тоді, коли вона була необхідною, і працював для неї десять літ. Ця партія сколихнула народовців, вдарила по москвофілах, як казали в Галичині, «по тій політичній нетичі і гнилизні під
десницею російського царя». На  жаль,   радикальна партія, яка хоч і влила свіжої крові народовцям але не виконала своєї більшої програми. Соціалістична група, що в ній утворилася, імпонувала Франкові і Грушевському,  та   «Громадський голос» віддав Франка нищівній критиці, інкримінуючи йому духовну смерть. Це було в першій половині 90-х років XIX ст., тобто протягом п'яти літ. Після,  цього Франко не вписувався до жодних політичних партій, побачивши, що вони не працюють на вкраїнський суспільний курс «Все, що йде поза рами нації, – писав він у статті «Поза межами можливого». – Це або фарисейство людей, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би вселюдськими широкими фразами прикрасити своє духовне відчуження від рідної нації». Заперечуючи соціалістичні утопії, Франко твердив, що «великі соціальні п'явки, нассавшись до нелюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тієї нації, соками якої вони наситилися».
      Цим Франковим словам, безкомпромісним у своїй гіркій правді висновкам, уже більше ста літ, але теж вони, на жаль, дуже сучасні і схоже, що їх нинішній день ніяк не спростовує. Справді, треба фантаста, щоб міг собі уявити, що ці п'явки, нассавшися нашої крові, кинулись до загального добра.

Салига Т. Іван Франко : погляд у третє тисячоліття / Т. Салига // Гуцульський калєндар на 2006 рік. Вип. 11. - 2006. - С. 36-37.