ОЛЬЖИНІ ЛИСТИ

І.Драбчук
      До теми стосунків Івана Франка та Ольги Рошкевич-Озаркевич автор звертався уже неордноразово. Цього разу приводом стали листи, що колись Ольга писала, живучи у Сільці. Правда, адресатом сілецької їмості був Михайло Павлик.
      Михайло Павлик (1853-1915) – громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник. Закінчив Львівський університет. Дописував  до журналу „Друг”, де познайомився з Іваном Франком. Спільно вони видавали журнал „Громадський Друг” (1878), альманахи „Дзвін” і „Молот”, заснували Українську радикальну партію.
      Саме з цим другом Великого Каменяра Впродовж восьми роківз 1890 по 1898 регулярно листувалась колишня Франкова наречена. Тепер вона заміжня за священиком Володимиром Озаркевичом, виховує доньку, займається господаркою. Та навіть цей, на перший погляд, щасливий шлюб, не в силі перекреслити того, що що колись у Ольги було із Франком. Відголос того великого кохання не дає їй спокою, заставляє душу хвилюватись, хоча вона старається не виказувати на людях свого болю переживань.
      В одному з її листів знаходимо згадку про роман англійського письменника Г. Кейна „Манкоман”, в якому розповідається про жінку, котра люблячи всією душою одного, виходить заміж за іншого, приневолена силою обставин. „Та такого багато у світі буває” підсумовує Ольга, маючи на увазі безперечно саму себе.
      Під час навчання у Дрогобицькій гімназії чин коваля Іван Франко потоваришував з Ярославом Рошкевичем, нащадком відомої галицької родини священиків, часто відвідував оселю останнього в селі Лолин теперішнього Долинського району. Франко закохався в сестру Ярослава Ольгу (1858-1935 рр.). Їй він присвятив свою першу поетичну збірку „Балади і розкази” (1876 р.). Це кохання було щирим і обопільним, молоді люди мріяли про шлюб, та на заваді стали батьки з їх тогочасними моральними устоями. У червні 1877 р. Франка зааарештували за підозрою в приналежності до таємної соціалістичної організації. І хоча в січні наступного року суд не підтвердив звинувачення, Ольжині батьки не допустили, аби з ними породичався радикал, та ще й з простолюдів. Ольга скорилася, і в 1879 р. її видали заміж за В. Рошкевича, котрий через кілька років отримав парафію в Сільці. Майже через два десятки літ Франко напише, що вона була
      „..несміла, як ліея біла,
      З зітхання й  мрій уткана...”
      У Сільці Ользі Озаркевич жилося нелегко. Якщо б це була проста пані-матка без відповідної освіти вона, може, перебуванна у селі недалеко Станиславова та Галича вважала би за щастя і на життя не скаржилась. Але Ольга була не такою. Шість років вона вчилася у приватної гувернантки і чудово оволоділа французькою та німецькою мовами, грала на фортепіано. Пізніше пройшла „академію” самого Франка, під його впливом сформувала свої погляди, стала однією з активісток жіночого руху, збирала фольклор і перекладала з інших мов літературні твори, що, до слова, у неї виходило досить вдало.
      Сілець, за її словами, звичайне низинне село. „Воно не має ані гарного положення, ані ліса, ані близької ріки, всюди лиш густо хати і заорене поле”. Звісно, для Ольги воно було не рідним. Адже вона виросла у гірському Лолині.
      А з ким вона могла у селі поспілкуватись! Відповідь знаходимо в одному з листів: „Людина бажає не раз поділитись з кимось своїми гадками, в такім разі папір помагає. Отже чую потребу побалакати, приміром про літературу, про загальнолюдський поступ і т. п., а ту нема до кого й слова промовити, довкола лиш сама економія, значить та сама тяжко зацофана галицька господарка, о котрій нині навіть фахівці негодні одгадати, кілько десяток років їй ще такою бути.”
      Через це вона скаржиться на сільську одноманітність, на перебування у інтелектуальній пустелі. Коли їй замовляли статтю до якоїсь газети, то вона не тільки ретельно готується, але й роздумує, чи має взагалі право писати, живучи у селі. „При сільськім господарстві, що не лишає ніколи вільної хвилі, при недостачі книжок і потрібних матеріалів, при неможливости обміну думок лучше до писательства не братися. Я є за тим, аби лише ті писали, що мают дар до того, або ті, що вже через вихованє здобули собі спосібність до того”.
      Безперечно Ольга хотіла змінити ситуацію, але не могла. Тому і прожила у Сільці з чоловіком 21 рік. Відомо, що Володимир Озаркевич отримав парафію у цьому селі на основі конкурсу, перемігши шістьох кандидатів.
      Проте влада так і не змогла пробачити йому того, що він свідомо, переносячи глузування оточуючих, протягнув руку колишній Франковій нареченій, що зробив це з пошани і поваги до Франка, дав можливість Ользі перекладати, писати, а не тримав її в кулаці, як того вимагали усі. Не знаємо чи був Сілець для В. Озаркевича кращим варіантом ніж Новоселиця, Скопівка чи Белелюя, де він правив раніше. Мешкаючи у Сільці, Ольга бачила себе в іншому світі: „Хотіла би м бути близько Львова і мати нагоду входити частіше в кружки інтелігентних, ідейних людей. Цікаве, чи моя мрія сповниться коли, сми вже не для себе, то бодай для хісна моєї доньки вважаю село”.
      Дочка Ольги і Володимира Озаркевичів Олена народилася у 1890 р. в Сільці. Брала участь у роботі Першого українського просвітньо-економічного конгресу у Львові 1 і 2 лютого 1909 року. Одружилася у 1910 році з отцем Йосипом Іванцем. Проживала з ним у с. Рудно біля Львова. З початком Першої світової війни, коли її чоловіка забирають капеланом (військовим священиком) у діючу  армію (він повернеться після російського полону у 1919 р.), Олена з матір’ю поселяється у Львові. Пізніше вони разом житимуть у с. Беримівцях коло Зборова та с. Миклашеві, де о. Й. Іванець отримає роботу. Олена Озаркевич-Іванець відійшла у вічність на початку 1946 р., а через кілька місяців помер її чоловік. У цього подружжя було троє дітей: Оксана, Володимир, Марія.
      Але повернемося до листів Ольги. З них видно, що вона не тільки порається на грядках свого городу, випікає торти, але й постійно цікавиться політикою, стежить за діяльністю різних партій, прагне, щоб селянство розвивало свою свідомість. Хвилюють її й інші проблеми – вона виступає вимогливим і витонченим критиком, стежить за
новинками західноєвропейської літератури, готує реферати для вступу у
„Товариство руських жінок”. Досить цікавими у листах до М. Павлика є згадки про І. Франка. Це ім’я для Ольги дуже дороге, незважаючи на розрив. Він живе у тексті чи підтексті скупих її послань. Звісно, М. Павлик не той адресат, якому можна повідати про все, але він „гідний чоловік і правдивий, щирий друг”. У дев’яти з вісімнадцяти листів йдеться безпосередньо про І. Франка, у деяких інших – про спільну працю обох друзів, про їхні видання, роботу у партії. Ось деякі уривки з них: „Я дякую дуже доктору Франкови, що поручив адміністрації висилку тих чисел (йдеться про 3 і 4 число журналу „Народ” за 1895 р. – І. Д.), іменно дякую єму за його пам’ять, котру я все ціню, витаю. Прошу єму все сказати”.

      „Те, що мені пишете про Франка, про єго теперішні справи і обставини доймає мене глубоко, але і я думаю, що остаточно ліпше єму хоть на який час виїхати до Відня. Там він зможе бодай отрясти душу із галицької змори? І, певно, напише щось величного, о тім є у мене сильне пересвідчене”.
      „Чей не подивуєте моєй цікавости, впрочім не є се цікавість звичайна, а щось трохи інше. Отже ж, чи правда то, що пан Франко хоче покинути Галичину і не вернути вже ніколи? Я сему чомусь не могла дати віру, аж ось вичитала в „Ділі”, що п. Франко хотів поїхати до Росії, але „не пустили” єго туда, значить, тамошня поліція. Кілько, отже, є в тім правди? Чому не мали випустити, сми хотів туда їхати? І чому – коли єму вже Львів опротивів – чому не їде до Відня, але в Росію”.
      Використання цитат, безперечно, можна продовжити, але, гадаю, потреби в цьому немає.
      З поданого вище і так видно про ставлення Ольги до Франка, яким вона далі цікавиться, за якого переживає, пам’ять про якого береже. Можливо, тому у неї такі сумні очі, як вона сама зізнається в одному з листів. („В тебе очі сумні, невеселі” – співається в відомій українській пісні „Час рікою пливе”, текст якої належить очевидно, Франкові та Богданові Лепкому).
      Варто зазначити, що до того ж часу відноситься і останній зі збережених листів Ольги до Франка. Він датований 10 квітнем 1897 р. Чи листувались вони після цього – не знати. Але відомо, що окремі листи від нього, перев’язані синьою стрічкою, сестра Михайлина, виконуючи волю Ольги, поклала їй у труну.
      Що було в тих, і до якого періоду вони відносились – лолинського чи сілецького, так і залишилось таємницею.

Драбчук І. Ольжині листи : [про ставлення О. Рошкевич-Озаркевич із Сільця Тисмен. р-ну до І.Франка] / І. Драбчук  // Вперед. - 2006. - 21 лип. - С. 7.