СПОГАДИ СТАНІСЛАВА ВІНЦЕНЗА ПРО ІВАНА ФРАНКА

    М. ГНАТЮК
      Ім'я видатного польського письменника, культуролога, гуманіста Станіслава Вінценза (1888-1971) сьогодні повертається до польського та до українського читача. Адже саме з життям цих двох слов'янських народів пов'язана творча та громадська діяльність цього видатного гуманіста XX століття.
      Для нашого сучасника важливим є те, що Станіслав Вінценз більшу частину свого життя був пов'язаний з Гуцульщиною. Власне, село Слобода-Рунґурська є батьківщиною письменника. Після закінчення Віденського університету Станіслав Вінценз довгий час жив у Криворівні на Гуцульщині. У 1936 році на власні кошти спорудив пам'ятник Іванові Франкові у рідному селі Слобода-Рунгурська біля Печеніжина.
      Станіслав Вінценз – автор широковідомої фольклорно-етнографічної книги про життя і побут гуцулів „На високій полонині”та інших художньо-публіцистичних творів з життя Гуцульщини. Після окупації Галичини радянською армією С. Вінценз змушений був емігрувати до Швейцарії, де жив до останніх своїх днів. Саме ця гірська країна нагадувала письменникові рідні гуцульські плаї та полонини.
      Живучи на еміграції, С. Вінценз значну увагу приділяв популяризації української та польської культури в Європі. В останні роки значну увагу постаті С. Вінценза приділяв нині покійний професор Прикарпатського університету Володимир Полєк. У 1991 році у селі Криворівні заходами кількох ентузіастів проведено наукову конференцію, присвячену пам'яті С. Вінценза. У 1997 ропі видавництво "Червона калина" видало у перекладі на українську мову фольклорно-етнографічну книгу С. Вінценза „На високій полонині”. Польське телебачення продемонструвало художньо-документальний фільм про С. Вінценза.
      С. Вінценз був у приятельських стосунках з багатьма українськими діячами, зокрема з Іваном Франком. У 1985 році у краківському місячнику „Znаk” (№367 (6), С. 81-86) були надруковані спогади С. Вінценза про Івана Франка, в яких маємо цікаву характеристику цього геніального українського письменника і діяча, його стосунки з видатним польським журналістом, редактором часопису „Kurjer Lwowski” Болеславом Вислоухом чи геніальним самоуком, вихідцем з Гуцульщини Петром Шекериком-Дониківим.
      Спогад С. Вінценза про І. Франка цікавий ще й тим, що автор досить достатньо описує історію будівництва пам'ятного знака на честь Івана Франка, спорудженого С. Вінцензом у 1936 році до 20-річчя смерті українського письменника. Пропоновані тут спогади С. Вінценза, які друкуються українською мовою вперше (переклад Л. Петрухіної) мають увійти до другого видання „Спогадів про Івана Франка”, яке готує видавництво „Каменяр” до 150-річчя від дня народження Івана Франка.
Станіслав ВІНЦЕНЗ
 СПОГАД ПРО ІВАНА ФРАНКА
      Ось Він мене вб'є, і я надії не матиму, –
                                                     але перед обличчям Його
про дороги свої сперечатися буду!
Книга Нова 13, 15
     
      Не готовий на разі до того, щоб писати про творчість Франка, я тільки видобуваю з пам'яті скромні окрушини спогадів. Однак, я змушений почати цитатою з маловідомого полемічного вірша під назвою „Антошкові”. Саме у ньому для мене ще в наймолодших літах відкрився вихідний пункт і центр ваги піонерської творчості Франка. [Постанова від 31.07.1981 р. „Про контроль над публікаціями і видовищними заходами, ст. 2, п.З. (Вісник законів № 20, п. 99,...: 1983. Вісник законів № 44, п. 204].

Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща, -
Поки служив Матері в пригоді
То вона культурі не пропаща.

      Бо я хоча й поляк, та виріс на лоні багатої і „багатющої” гуцульської мови, тому українська мова не видавалася мені менш багатою, менш сильною і менш делікатною від інших. Навпаки, я був упевнений, що вона витримає будь яке суперництво, переможе, навіть завоює, лише сміливо, щиро і без фальші. „На чуже багатство ми не ласі, –/ ласа лиш душа твоя жебрацька”.
      Так пише Іван Франко (...) на початку XX ст. З цієї засади він зробив якнайдалекоглядніші висновки, бо видобув з глибини забуття, замовчування, і навіть приниження ці скарби своєї мови. Досить згадати принагідно тільки багатотомне зібрання народних прислів'їв.
      Я бачив Івана Франка в дитинстві і в юнацьких роках у самому серці гуцульського краю і на його тлі, і може саме тому визнавав його правоту без особливих зусиль з моєї сторони. Бо саме там, у Криворівні над Черемошем, де народилася моя мама, я з року в рік проводив канікули і свята. Греко-католицька церква і парафія залишалися під опікою колятора [колятор – фундатор церкви або його нащадок], мого дідуся, а родину священиків Бурачинських і родину моєї мами поєднували дружні стосунки протягом трьох поколінь. Дружина священика Волянська, з дому Бурачинська, була ровесницею моєї мами і її товаришкою з дитинства. Менш більш ровесником їх обох був Іван Франко, який приїжджав влітку до подружжя Волянських. Я часто трапляв його на дорогах і плаях у Криворівні, бо ми були сусідами. З роками, з приводу відвідин у нас, у Слободі, нашого приятеля, відомого народного діяча і сина священика Кирила Трильовського, згадувалося, що Кирило танцював на весіллі моєї мами, і там також був Іван Франко. Однак при траплях Франко, незважаючи на те, що я завжди вклонявся йому, не дуже на це реагував, навіть скупо, робився мовчазним, похмурим, і я чув, як говорили, що то не той Франко. Зрештою, він проходив повз мене задуманий, зосереджений, ніби не бачив світа навколо себе.
      Тоді мені було найбільше дванадцять років. Мене цікавили найрізноманітніші питання, вірогідно, під впливом почутих звідкись суджень, а саме те, чи то правда, що Франко не любить поляків, і чи правда, що він атеїст, бо є соціалістом. Делікатно, в обхід, як то у нас говорили, „через попову кукурудзу” я запитав про це дідуся. Правду кажучи, моє питання було підступним, якби прихованим, бо я добре знав, що соціаліст і атеїст це не одне й те саме, але у нашому колі, також і у моїй родині занадто безпідставно ідентифікували ці позиції, може, навіть для легшого осудження. З другого боку, вже дуже рано в школі ура-патріотизм і вузькі погляди деяких колег відштовхували мене, і я з якоюсь впертістю відповідав, що, очевидно, вони мають за що нас не любити.
      Однак, відповідь дідуся на моє запитання була категорично заперечною. „Він зовсім не атеїст, це неправда, не годиться так говорити. А що не любить поляків? Та, це можна зрозуміти, бо не всіх можна виправдати. Передусім Франко, – говорив дідусь, – не мав такого легкого життя, як я або ти. Але навіть якби так було, то внаслідок важких переживань не слід відплачувати тою самою монетою. Бо якщо, як це буває, ми посилаємося на традиції і нашу зрілість, то так звані старші не можуть бути закоренілими, а за молодість не можна докоряти”. Це усе, що я пам'ятаю із суджень дідуся у цій справі.
      Тоді, а тим паче пізніше, я думав так само. Дідусь і на цей раз не помилився. Я сумніваюсь, чи читав він колись твір доктора Джонсона „Оповідь про сенат ліліпутів” (із середини 18 ст.). З плином часу, читаючи в ній іронічні слова про жорстокий злочин молодості, бо цей молодик хоче користуватися своєю власною мовою, і про гідну зневаги невиправність старечого віку, яка й після тисячі помилок завзято їх повторює, я згадував ту розмову із вдячністю.
      Якщо говорити про релігійність Франка, то це легко можна було перевірити, що він не тільки жив у дружбі зі священиками, а й ходив до церкви, до якої ми також ходили. Тим більше, з плином часу я переконався у високій напрузі його релігійності, бо вона була до болю перевірена глибокою правотою: поєднувала довіру до Бога з його власною совістю, як я вже вище цитував з книги Йова: „Ось Він мене вб'є, і я надії не матиму, – але перед обличчям Його про дороги свої сперечатися буду!”.
      Якщо йдеться про його ставлення до поляків, треба було передусім згадати, що разом з Болеславом Вислоухом, колишнім учасником повстання (очевидно, тут йдеться про січневе повстання 1863-64 рр. - Прим, перекладача), і з Даниловичем він заснував демократичне видання „Львівський кур'єр” („Kurjer Lwowski”), відомий також своїм літературним додатком. У 1922 році я мав можливість зустрітися і зблизитися з Болеславом Вислоухом, значно старшим від мене, у зв'язку з однією непересічною справою. Наш сусід, парох парафії (нерозбірливо), старий отець Глібовицький був звинувачений у зв'язках з Петром Доників-Шекериком і опинився в ув'язненні у Львові. Ми пішли до Болеслава Висловуха за порадою.
      Старий член селянської партії і його друга дружина особливо зраділи геніальному самоукові Шекерику. Вислоух порадив нам, щоб Шекерик, незважаючи на те, що його не викликали як свідка, сам зголосився у суді. Тим часом Вислоух, користуючись своїм моральним авторитетом, випередив прокуратуру і, очевидно, вплинув на перебіг справи. Поява Шекерика у суді була справжньою бомбою. Прокурор доповів своєму начальству і отримав наказ відхилити звинувачення. Священика звільнили. Пізніше ми не раз приходили з Шекериком, а Вислоух, споглядаючи на такого талановитого „селянина”, яким був Шекерик, неодноразово згадував Івана Франка.
      Очевидно, ця епоха в діяльності Франка, епоха єдності і співпраці польської й української демократії, для багатьох ентузіастів є значно милішою, ніж пізніший розлам. Але не Франко був причетний до розламу. Навпаки, він і надалі симпатизував чесним польським пориванням, і навіть як критик валенродизму задемонстрував свої душевні муки. У період захоплення містицизмом, коли Франко вважав, що відкрив невідому поему Міцкевича, він, вірогідно, підтримував якийсь таємничий контакт з духом уже померлого польського поета.
      У гімназії завдяки читанню я не раз попадав під вплив Франка. Вкладені в уста королю-єзуїту його сповнені отрути слова про „братерство єдності”, дешевої для одних і занадто коштовної для інших, натрапили в моїй особі на дещо замінований грунт, бо, маючи заледве 14 років, я посварився з колегами з учнівської організації. В результаті, хоча я вже ніколи більше не зустрівся з Франком, у новій учнівській організації, зрозуміло таємній, бо у тому був головний смак, я не раз цитував слова Франка, особливо, що і він сам не захищав своїх власних пишномовних слів і мучився через них. Я також цитував підхоплений Франком вислів Словацького про дух вічного революціонера:
      Вічний революціонер, Дух, що тіло рве до бою, про активний дух, а не про автоматичну еволюцію, яка в результаті дійшла переконання, що все пізніше – це краще, особливо, коли воно жорстоке. Я цитував його гіркі, але вимовні слова:

Ти, брате, любиш Русь, як дім, воли, корови –
я ж не люблю її з надмірної любови.
      Я пізнавав у Франка також і те, що чув від моїх друзів гуцулів: „Стара правда є такою, що ліс не є ані панський, ані цісарський. Ліс належить Богу і людям зправіку”. Бо подібно відповів Захар Беркут боярину-воєводі, якому князь Данило надав маєтки в горах: „Не рухай гір і лісів! Ми не визнаємо жодної наказової правди”. – Подібно й у повісті „Борислав сміється” робітник говорить: „Борислав – це ми”. (...)
      Належиться ще сказати, що пам'ять про Франка промовляє до мене не тільки політично, суспільно і врешті героїчно, а й також літературно. Передусім він спричинився до того, що поставив під сумнів мої молодечі оцінки „Вогнем і мечем” Сенкевича. Пам'ятаю, як сьогодні, коли дідусь захворів у Станіславові, а я, перейшовши якраз у четвертий клас, поїхав з мамою до Станіславова, тоді у розмові зі старшим кузеном Добруцьким, я критикував фальшивий реалізм Сенкевича, і особливо його занадто типізовану характеристику Богуна. „Подивіться, – обурився мій кузен, – ледве від землі підріс, а вже критикує Сенкевича”. Недавно один з віршів Франка, як приклад великої ліричної поезії, простої і наближеної до народної пісні, подіяв на мене і залишився у моїй пам'яті:

Чим душа жива була,
Чим питалася...
Оце тая стежечка,
Щоб запалася!.
Та інші слова:
Решту красоти, решту сили
Поріжуть живо гострі пили

пояснювали мені, чому це вже не був той самий Франко, коли я його трапляв у Криворівні.
***
      Найважливіше, однак, що у моїй пам'яті (Франко) залишився людиною правди, так він на мене вплинув і таким залишився у моїх очах, як будитель, а не як представник певної соціальної верстви. Я не забув про це, а у 1936 році знайшов спосіб скромно це виразити. У Рунґурській Слободі, маєтку мого батька, ми мали невеликий парк попід лісом. Там була алея, яка виходила у поля. Чогось там бракувало. І саме там у 20-літню річницю смерті Івана Франка я наказав поставити цоколь (п'єдесталі з місцевого піщаника. Забракло мені грошей на таблицю з граніту. У той час мене відвідав приятель мого батька, з походження англієць, та скоріше австралієць Еглин Кауфман. Він покритикував те, що пам'ятник не має таблиці, і дав на неї гроші. Нагорі ми написали по-українськи: „Вірую в силу Духа”, а нижче – дати і польською мовою: „Пам'яті Івана Франка – сина цієї землі .
      З цим пам'ятником пов'язано кілька спогадів. Там стояли дві лавочки і мої гості, багато хто з яких уже не живе, ходили туди відпочивати і називали це „до Франка”.
      Новий комендант державної поліції, коли дізнався про пам'ятник, прийшов до мене досить офіціально і з певним заклопотанням звернув увагу на те, що треба
було б направити подання до влади з проханням дозволу на такий пам'ятник. Я відповів йому, що це мій парк, а він, якщо хоче, може доповісти про це по службовій лінії. Комендант „заспівав” по-іншому і викрутився заувагою, що він застерігає мене для мого ж „власного добра”. Більше про це не було мови.
      Безпосередньо перед початком війни, у 1939 році до мене приїхав разом з дружиною мій швейцарський приятель доктор Ганс Збінден з Берна, тепер голова швейцарської спілки письменників. Він бував у мене раніше, новий пам'ятник незмірно його потішив, а напис зробив враження. Він повернувся до Швейцарії
через Румунію, бо на заході Польщі вже йшла війна, і у статті з вересня 1939 року „Sturmischle Fart” у „Бунді”, що виходив у Берні, як втіху перед обличчям страшної війни згадав слова Франка, які надали йому надії: „Вірую в силу Духа”.
[—] [Постанова від 31.07.1981 р. „Про контроль над публікаціями і видовищними заходами, ст. 2, п.З. (Вісник законів № 20, п. 99,...: 1983. Вісник законів №44, п. 204].

Вінценз С. Спогад про Івана Франка  / С. Вінценз // Гражда. - 2005. - № 11. - С. 42-44.