Орел з поламаними крилами
Г. Зленко
Орлом з поламаними крилами назвав Івана Франка сучасний йому поет Петро Карманський. Сьогоднішній читач, на превеликий жаль, мало знає, як складалося особисте життя письменника. Узвичаєно говорять про нього, як про великого Каменяра, не відаючи, як то важко було йому підіймати свій молот..
Щастя-долі Іван Франко не мав, як мовиться, від ранку й до останку. В дев'ять літ залишився без батька, в шістнадцять став круглим сиротою. Цей трагедійний перебіг початку життя, безперечно, лиховісно позначився на стані його здоров'я, надто в останнє десятиріччя, копи письменник шукав порятунку від важкої недуги.
Родовід Франка в рідних йому галицьких Нагуєвичах простежується нелегко, доокруж нього існує кілька легенд, які наразі й не спростовуються, і не підтверджуються. Кажуть, приміром. що прізвище попервах звучало „як Франків, тобто як син батька не дуже поширеного тоді ім'я Франко”.
Батько письменника Яків Іванович з більш-менш усталеним прізвищем Франко помер 15 квітня 1865 року, коли йому було шістдесят сім літ, себто він народився 1798 року. Цілком неписьменний, „Яць Коваль з Гори” – таке мав він прізвисько в селі – першим шлюбом побрався з Марією Тимишин, дочкою війта (сільського старости в Нагуєвичах) Івана Тимишина. Дітей подружжю Бог не послав. Коли Якову було вже понад п'ятдесят, він овдовів і в серпні 1855 року одружився вдруге з двадцятилітньою Марією Кульчицькою – сиротою із сусіднього села Ясениці Сільна. Діти в них посипалися, мов з рогу достатку: 27 серпня 1856 року знайшовся Іван, 24 березня 1858 року – Тетяна, 17 вересня 1859 року – Захар, 21 червня 1861 року – Онуфрій, 16 серпня 1863 року – Юлія. Отож у
письменника були два рідні брати і дві рідні сестри. Доля послала їм різний
вік: Тетяна, скажімо, померла п'ятирічною, а невдовзі відійшов і її батько, помер, як згадував письменник, „на самий Великдень..., покинувши господарство в розстрою і в довгах”.
Що було робити нещасній Марії? „Мати мусила, – читаємо в Івана Франка, – швидко вийти заміж, щоб запобігти цілковитому розстроєві господарства”. Вийшла, навіть не дочекавши року жалоби по чоловікові, як велів звичай. Подружжям її став Гринь (Григорій) Гаврилик, що засватав на вісім років старшу за себе вдову. Дітей у них також було кілька: дочки Марія (23 жовтня 1866 року) і Юлія (26 січня 1868 року), син Антон (17 червня 1870 року). Після народження Антона в Марії загострилася ядуха (астма) – і вона 1 червня 1872 року померла. Дозволю собі витяг з книжки Романа Горака і Ярослава Гнатіва „Іван Франко: Рід Якова”, яка вийшла у Львові 2000 року:
„Була якраз субота. Лив дощ. Казали, що рік буде добрий на врожай. Малий Іван Франко той ранок і той день запам'ятав назавжди. Хтось прийшов у гімназію [Дрогобицьку] і сказав йому, що вмирає мати. Не пам'ятав нічого, тільки той дощ, що немилосердно шмагав його по обличчю, коли біг додому. Дорога здавалася йому неймовірно довгою... Тремтів, не міг вимовити ні слова. „Я прибіг додому, – оповідав пізніше, – пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи ні слова, – я тілько дрижав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися тільки на мене. Як виглядало тоді моє лице – не знаю.
На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав), і тота жінка передала ми ось які слова: „Боже, Боже, – казали небіжка, – мій Іваньо прибіг з Дрогобича, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?" Про те, що бачив і відчував того страшного дня, Іван Франко оповів у листі своїй нареченій – Ользі Рошкевич. І їй, єдиній, зізнався: „Знаєш тепер, з яким страшним важким чутєм вмерла моя мама...”
Генетична слабкість батьківської лінії, ненастанна виснажлива праця, численні стреси, зрештою матеріальні складнощі й навіть злидарство рано вплинули на здоров'я Івана Франка. Однак він не звертав уваги на страждання, здавалося, був нечулим до них. Тому, хто казав йому про необхідність берегти себе, як свідчить Михайло Рудницький, відповідав: „Нас не вчили змалку звертатись до лікаря доти, поки тримаємось на ногах. Поняття хвороби чомусь асоціюється у нас з ліжком – хто не лежить, той не хворий”.
Симптоми хронічної недуги Франка уперше гостро заявили про себе, коли йому не було й сорока років. Сталося це під час його піврічного перебування у Відні, де він готувався до „докторського титулу”. Шкода, що біографи Франка досі ретельно обходили перебіг фізичних страждань письменника, перетворивши їх на недоступну таємницю і тим самим сприяючи різноманітним вигадкам. Єдиний, хто торкався цієї теми, то Михайло Мочульський, але його книжка „Іван Франко: Студії і спогади” вийшла у Львові 1938 року і незабаром, після приходу в Галичину більшовиків, опинилася поза читацьким ужитком; не перевидана й досі і рідко згадувана у франкознавстві.
„Йому було так гірко взимі 1902 р[оку], що йому здавалося, що вже наближається скорий кінець його життю...” – читаємо у Мочульського. Надлюдськими зусиллями волі Франко долав болі, апатію, відчуття вичерпаності сил – і продовжував працювати. Оточуючі помічали зміни в його поведінці. Хвороба стала особливо нестерною 1908 року. Цей рік Франко назвав „найстрашнішим у моїм житті, проведений серед таких терпінь і прикростей і повний таких дивних пригод, яких, може, не суджено було нікому на світі зазнати”. Є у письменника „Історія моєї хвороби”, проте вона досі не опублікована; про пекельну ситуацію, що склалася у дні перебування Франка на курорті у невеликому хорватському містечку Ліпіку коло Загреба, сьогодні можна прочитати в праці львівської дослідниці Ярослави Мельник „З останнього десятиліття Івана Франка” (1999). Від цих днів, як писав свого часу Андрій Ніковський, письменник продовжував залишатися „колосальної сили інтелектуальним апаратом”, але тіло його було недуже, не слухалися руки, стан яких видно з відомої фотографії.
Про недугу Франка подейкували різне.
Як свідчить той же Ніковський, одеський бібліограф Михайло Комаров казав йому: „Хвороба його психічна – це наслідки чи то тяжкої спадщини, чи від недолікованої, перебутої замолоду в тяжких злиднях хвороби”. Інший одесит – правник і літератор Сергій Шелухин згадував: „Здоров'я Франка в Одесі (восени 1909 року. – Г.З.) поправилося швидко і, очевидно, оскілько, що можна було сподіватися повного видужання. Наші лікарі – Іван Липа та [Іван] Луценко висловлювали сумнів щодо причини хвороби Франка, про яку була балачка”.
Анамнез було, складено аж через шістдесят років, коли в Івано-Франківському медичному інституті, де кафедрою патологічної анатоми завідував доктор медичних наук, професор М.А. Шеремета, детально зайнялися становленням діагнозу недуги Франка. Спочатку на засіданні медичної секції інституту (1977), а відтак – на Третьому з'їзді патологоанатомів України (1981) було заслухано доповідь „Ретроспектитвний аналіз хвороби Франка – особлива форма ревматоїдного артриту”. З'їзд погодився з висновком, що письменник страждав на особливу форму ревматоїдного артриту – хворобу Рейтера, одним із симптомів якої є можливе психічне ускладнення; важкий перебіг недуги зумовлюється додатковими чинниками – занедбаністю хвороби, браком належного догляду, виснаженням організму письменника через непосильну
працю і т. д. Симптоматика недуги, описана в посібнику Б. Лайбера та
Г. Ольбріха „Клінічні синдроми” (Москва, 1974), багато в чому збігається з тими відомостями про хворобу Франка, які полишили його сучасники.
Онука письменника Зіна'їда Франко була тієї думки, що хвороба діда мала спадковий характер: "Важка, успадкована від матері, невиліковна хвороба, яка причиняла нестерпні болі". Як уже знаємо, мати письменника померла молодою, на сороковому році життя. Останньою її дитиною у другому шлюбі з Гри-нем Гавриликом була дочка Юлія, в одруженні Багрій, а потім Одинак (перший чоловік помер восени 1908 року). У двадцять п'ять років, після народження третьої дитини, вона почала хворіти на таку само хворобу, якої починав зазнавати й Іван Франко. Письменник порадив сестрі по матері звернутися до коломийського лікаря Володимира Кобринського, у якого лікувався сам.
„У [19]30-х роках в Юлії Багрій-Одинак, – сказано в книжці Р. Горака та Я. Гнатіва „Іван Франко: Рід Якова”, – все сильніше почала проявлятися хвороба, на яку хворів її брат... і яка звела його в могилу через неправильне лікування, – інфекційний ревматичний поліартрит (аж тепер її встановлено). Скручені руки, немилосердний біль у суглобах... Із скрученими руками поралася коло худоби, виконувала різну жіночу роботу. На похороні брата не була – займалася похоронами батька в Нагуєвичах (22 травня 1916 року, за шість днів до смерті Івана Франка. – Г.З.). Тільки дві фотографії залишилася по ній. Одна – вона боса, в довгій чорній спідниці сидить на порозі хати (цей знімок уміщено в книжці Я. Мельник „З останнього десятиліття Івана Франка.” – Г.З.). Руки поскручувані. На голові біла хустина. Кажуть, що цю фотографію зробили німці, коли вступили в село (Юлія померла 26 лютого 1943 року. – Г.З.)... Тепер це безцінний документ. Друга фотографія, очевидно, з якогось посвідчення. І все...”
Здається, найвиразніший словесний портрет Івана Франка полишив Сергій Єфремов: „Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать..., рудоваті з сивиною вуса, густий зарост на лиці і глибокі сірі розумні очі... Я уявляв його собі зовсім іншим – високим, ставним, з широкими дужими плечима. І оцей маленький чоловічок у довгому, до п'ят, пальті, такий ординарний з вигляду – мав бути мій велет Франко?!".
Талант його могутній, талан (доля) каторжно важкий. Будемо знати життя Івана Франка у всіх його виявах!
Зленко Г. Орел з поламаними крилами : [про хворобу І.Франка та встановлення діагнозу вченими медиками м. Івано-Франківська] / Г. Зленко // Науковий світ. - 2006. - № 8 . - С. 14-15.
