Заглиблюючись в сутнє, побачити майбутнє

   Над книжкою публіцистичних статей та есеїв «На зриві тисячоліть» (Івано-Франківськ, 2000) Василь Добрянський працював із квітня 1999-го по жовтень 2000 року. Всі вони були   опубліковані в періодичній пресі і саме для такої публікації писалися. Розуміючи, що публіцистичні  тексти недовговічні, автор робить спробу переконати себе й читача в протилежному - формує з них окрему збірку, аби «побачити, хоч калейдоскопічно, наше майбутнє». А що майбутнє можна побачити, лише добре знаючи сучасне та минуле, то В. Добрянський налаштовує об'єктив свого письменницького мікроскопа на останнє десятиліття - час, коли здобувалася незалежність України, аби невдовзі перетворитися на «гру без правил» і, врешті-решт, стати «підрахунком втрат»... Чому в нас повільно просуваються реформи? Чому ми не можемо згуртуватися у поступі? Чому в нас так не люблять праці?.. На ці та інші питання автор відповідає у розділі «Чи  здихають від роботи коні?».                                  
   «На зриві тисячоліть» взагалі можна назвати книгою запитань і відповідей, книгою метафор. Але попри, на перший погляд, політичну заангажованість видання воно ставить чимало філософських питань про життя і смерть, мистецтво і пристосуванство, війну і мир, мить і вічність.
   Щоправда, усі ці питання вирішуються в публіцистичному ключі. Політичний кут зору автор вважає чи не найважливішим, саме тут пропонує шукати корінь усіх проблем, стверджуючи, що «будівництво держави ми за звичкою перетворили в довгобуд».
  Оце життя «за звичкою», в якому панують «старі. принципи старої адміністративної системи», призводить, на його думку, «до втрати завойованих позицій» І, зрештою, до втрати влади. До речі, виконавчій владі на сторінках цієї книги відведено чимало місця. Вона «неоднорідна, строката, непослідовна у відстоюванні ринкових перетворень». Але таки, демократична, якщо не контролює, що і де про неї говорить письменник... Складається враження, що свобода слова і свобода віросповідання - єдині здобутки цієї влади, хоч і живемо ми наче у задзеркаллі, «шукаємо відповідей, яких нема», «ловимо, блудну зірку, яка весь час віддаляється»...
   В есеях В. Добрянського багато зболеної правди. І це не лише його особистий біль - це біль кожного, хто вважає себе громадянином своєї держави. Мудрим оком дослідника і лікаря вдивляється письменник у немічний організм своєї нації, намагаючись вишукати причину захворювання, знайти бодай знеболення, якщо не лік. А починається оповідь цікавою метафорою: автор з ножівкою стоїть на драбині, припертій до всохлого горіха, і міркує, що «треба зрізати його так, аби не поламати усього, що під ним».
  Так було завжди. Обдарований талантом митець - це мудрий садівник. Він знає, яке дерево мертве. У нього є ножівка слова, і він може спиляти всохлі гілки. Аби лише не поламати того, що над ним: «п'ять хат зліва, п'ять хат справа, дорогу, по якій проходять люди та поглядають вгору». І це ще одна влучна метафора. Бо що таке наше життя, як не кілька осель справа і зліва та дорога, по якій ідемо, поглядаючи вгору?.: Не випадково на форзаці книжки - львівський храм, над гострими шпилями якого - чисте блакитне небо. Ось він - погляд вгору на зриві тисячоліть.