Музикознавчі дослідження Івана Франка
Черепанин М.
Наукова спадщина Івана Франка надзвичайно багатогранна. Його перу належить велика кількість спеціальних історичних досліджень, літературних, мовознавчих та етнографічних праць. Інтерес до творчості І.Франка з'явився ще за його життя: про нього багато писали в пресі, тоді ж з'явилися окремі книги та перша бібліографія його творів. Ці дослідження й започаткували окрему галузь українознавчих студій - франкознавство, яке має продовження у сучасній науці. Проте в українському музикознавстві немає цілісного ґрунтовного дослідження, яке б у повній мірі висвітлювало музичні погляди Франка. З цієї обставини випливає актуальність представленого матеріалу. Мета роботи полягає у систематизації, аналізі та обгрунтуванні існуючих музикознавчих праць про українське франкознавство. Пріоритетним завданням є виявлення багатогранних сторін таланту І. Франка як фольклориста, історика музики, музичного критика і публіциста, культурного діяча.
Наукові праці І. Франка в ділянці музикознавства привертала увагу багатьох вчених. Як письменник, учений і громадський діяч Франко приділяв багато уваги питанням музичної культури. Його публікації на музикознавчу тематику складають порівняно незначну частину всієї науково-дослідницької діяльності (близько 20 назв різних жанрів). Серед основних питань, на яких зупиняє свою увагу письменник, „питання вивчення історії музики; М. Лисенко і проблема становлення композиторської школи на Західній Україні; музична публіцистика".
Стосовно дослідження народно-пісенної творчості, то загальний обсяг записів Івана Франка складає близько 400 пісень і більше 1300 коломийок, які почав записувати „від матері, коли був ще учнем „нижчої" гімназії в Дрогобичі. У своїх подальших студіях Франко проявив себе як вчений-фольклорист, легко орієнтуючись не лише в тематичному змісті української і загальнослов'янської пісенної творчості, але також в ознаках їхньої мелодійно-ритмічної структури та методиці фіксації фольклору. Поет був безпо середнім учасником вироблення наукових принципів класифікації фольклорного матеріалу збірки Галицько-руські народні мелодії", упорядкованої С. Людкевичем.
В коло наукових інтересів Франка входило і дослідження духовної культури селян, народних обрядів, звичаїв та пов'язаних з ними пісень, приповідок, замовлянь, оповідань, казок. У своїх дослідницьких „Студіях над українськими народними піснями" вчений наголошує на „зв'язок пісні з життям і його інтересами, зв'язок з історією народу, його національною свідомістю та соціальним почуттям, з'язок із загальною еволюцією народу, з хронологією його подій, з психологією його творчості". Отже, саме фольклор як джерело пізнання життя народу поет вважає найсуттєвішим елементом національної музичної культури.
Наприкінці XIX - на початку XX століття І. Франко стає активним громадським, науковим та мистецьким діячем Галичини. Володіючи неймовірними задатками творчої і наукової продуктивності, він проявляв глибокі знання духовної, в тому числі і музичної культури народу, які посіли значне місце в науковому доробку письменника. Звичайно ж, Франко не мав можливості відвідувати музичні студії, а тому й не був професійно освіченим музикантом, вважаючи себе „нефаховим" у цій галузі мистецтва, але „маючи виняткове відчуття, інтуїцію великого мислителя, поета і письменника щодо кардинальних проблем розвитку культури взагалі і національної зокрема, він вважав своїм обов'язком час від часу виступати в пресі також із приводу тих чи інших питань української музичної культури, рецензувати окремі праці з ділянки музичного мистецтва тощо". В музично-критичній спадщині Франка значне місце посідають питання історії музики. У своїх рецензіях-статтях він викладав не лише розгорнутий аналіз стану літератури про музику в Галичині, а розробляв власну методологію щодо музично-історичних розвідок, закликаючи місцевих дослідників-дилетантів до всебічної професійної підготовки, основою якої мають бути ґрунтовні знання, правильне розуміння історичного та суспільного процесів, наукової методології.
Як редактор галицьких часописів, І. Франко використовував різні нагоди, щоби своїми думками поділитися із ширшими колами читачів. Такою була музично-театральна вистава, що відбулася у Відні 1892 року. Для відвідувачів вистави було видано німецькою мовою брошуру нарисів Ф. Биліцького про польську музику і театр. Водночас Франко опублікував цей нарис у щоденнику „Kurjer Lwowski" під назвою „Польська і українська музика" доповнивши його даними про українську музику. Він відзначає могутній талант Д. Бортнянського як геніального композитора в галузі церковної музики, псальми якого „можуть гідно стати поруч релігійних композицій Гайдна й інших західноєвропейських майстрів". Торкаючись музики XIX століття Франко у своїй праці називає Лисенка найвизначнішим українським композитором, беззаперечним творцем української опери. Твори Лисенка до текстів Шевченка, на його переконання, є наскрізь оригінальними і мистецькими композиціями.
І. Франко з великою пошаною ставився до відомих західно-'вропейських композиторів, протестуючи водночас проти надмірного захоплення галицьких композиторів музикою Д. Бортнянського. На його думку, Бортнянський „заслонив собою нашим композиторам увесь світ, відучив їх чути голоси природи, зашпунтував їх вуха на чари нашої народної пісні, накинув усій нашій музиці шабльоновий, ненаціональний і неприродний характер". Визнаючи в цілому мистецьку вартість музики наддніпрянського композитора (високий художній рівень творів Бортнянського, їх окремі національні ознаки та концертний характер), Франко вважає, що вона недостатньо пов'язана з душею і життям українських народних мас, недостатньо життєва і реалістична. Очевидно, ця обставина пов'язана з особливим ставленням І. Франка до української народної пісні, яка повинна бути покладена в основу як композиторської, так і виконавської творчості будь-якого митця. Поет також критично висловлювався відносно співаків, які не поєднували своє мистецтво „з кровними інтересами суспільності та народних мас". Ця обставина суттєво вплинула на творчість галицьких митців і сприяла підвищенню загального рівня української музичної культури.
На захист Д. Бортнянського виступив С. Людкевич, який, попри різкі висловлювання Франка, був для нього „постійно об'єктом пієтизму і разом з тим опонентом стосовно тих питань національного музичного життя, котрі схрещувались на імені Бортнянського". В даній ситуації його позиція виявилася діаметрально протилежною до позиції, викладеної в „Думках профана", що „було наслідком різниці вихідних точок зору обох митців". Девіз поета „Геть від Бортнянського!" Людкевич називає „псевдомодерними кличами, якими кормиться наша музична неграмотність!". Визнаючи деякий занепад музичного життя в Галичині, слабку фахову і технічну підготовку перших галицьких композиторів, які, на його думку „не встигли музики Бортнянського як слід перетравити та витворити якийсь стійкий, новий та оригінальний напрямок", С. Людкевич закликає повернутися до Бортнянського як представника високої музичної культури, адже „краса і сила творів Бортнянського (принаймні духовних), подібно як Моцарта, Баха і всіх найбільших творців, є вічна і незалежна від часу, тільки вимагає (так само, як Музика Моцарта і Баха) плекання, гідного своєї краси і чистоти свого стилю". Суть думок С. Людкевича полягає у його прагненні спрямувати мистецьку діяльність своїх колег до високої професійної музичної культури, взірцем якої, на глибоке переконання композитора, є творчість Д. Бортнянського. Така позиція згодом стала втілюватися в життя, настав період, коли почала зміцнюватися „фахова база української галицької музики, наступав час професіоналізму - ряд композиторів молодшого покоління отримали солідну фахову освіту у Празі і т.д.".
Тісні взаємини пов'язують Івана Франка з безсумнівним музичним авторитетом Миколою Лисенком. Спільним для них було захоплення народною творчістю, передовсім народною піснею. Площиною, на якій вони зустрілись була Лисенкова музика до поетичних текстів Франка. Крім хорових творів („Вічний революціонер", „Ой, що в полі за димове") головний акцент Лисенко зробив на сольні пісні, написаних до святкування 25-ліття письменницької діяльності Івана Франка. До ювілейної збірки музичних творів ввійшли 4 пісні: „Не забудь, не забудь юних днів", „Місяцю-князю (Ноктюрн)", „Розвійтеся з вітром" і „Безмежнеє поле".
Підставою до налагодження тісніших контактів можна вважати опублікування у львівському місячнику „Світ" портрету та об'ємистої автобіографії Лисенка та списку його творів, адже редакторами цього часопису були Іван Франко та Іван Белей. Співраця з українськими часописами зобов'язувала І. Франка писати й про деякі явища музичного життя. В його рецензіях є згадки і про твори М. Лисенка. Їхня особиста зустріч відбулася у 1885 році під час першої поїздки Франка до Києва. З голосу поета Лисенко записував галицькі народні пісні, а саме: „Про Довбуша", „Ой там за горою, за креминною", „Плине качур по Дунаю", „Жалі мої, жалі", які він помістив у четвертому випуску „Збірника українських пісень".
Основними темами їх зустрічей та листувань були питання українського музичного життя. Зважаючи на думки Лисенка, Франко почав вивчати праці з теорії та історії музики, формуючи власний погляд на окремі її проблеми. Провідною думкою роздумів поета було „прагнення вивести галицьке музичне життя з його вузьких рам". Він перший в Галичині звертав увагу композиторів на потребу всебічного вивчення українських народних мелодій, піднімає дискусійні питання (зокрема, з П. Бажанським) відносно різниці між „рисою народності" та „стилем народним" в музиці. Через листування з Франком, М. Лисенко намагається не лише впливати на формування професіональної композиторської школи, але й підтримувати контакт з музикантами та допомагає видавцям „Бібліотеки музикальної" у розповсюдженні української музики серед широкої громадськості.
Цікавою була зустріч І. Франка з М. Лисенком у Львові з нагоди святкування 35-літнього ювілею композиторської праці в період з 5 до 9 грудня 1903 року. В одній із своїх публікацій „Літературно-наукового вісника" Франко дає об'ємну характеристику цих святкувань, піддаючи гострій критиці програму концертів, складену з одних творів М. Лисенка, а також вдається до порівняльної характеристики Лисенка з галицькими композиторами та виконавцями. Принципова позиція поета внесла дисонанс до загальної думки з приводу лисенкового ювілею. Стаття була опублікована в журналі „Киевская Старина" (1904, т. 87). У відповідь газета „Діло" 16 березня 1904 року помістила заяву зі спростовуючим відгуком М. Лисенка. На думку В. Витвицького, Франко використав ювілей М. Лисенка як нагоду для того, щоб широко і відверто висловити свої критичні зауваження, покликаючись на авторитет самого Лисенка. Ця подія повинна б була рішуче вплинути на розвиток музичної культури в Галичині у трьох основних ділянках: музично-етнографічній, композиторській та виконавській. В.Витвицький визнає, „що критичні завваги Франка в основному спирались на вірному схопленні фактів і їх причин".
Щодо поезії Івана Франка, то вона використовувалася в українській музичній літературі не так широко, як, скажімо, поетичні тексти Тараса Шевченка. Однією з об'єктивних причин цієї обставини С. Людкевич вважає різну тривалість всенародного культу Шевченка і Франка і на прикладі таких чарівно-мелодійних пісень, як Лисенка „Не забудь юних днів", „Місяцю-князю", „Розвійтеся з вітром" аргументує поетичну „співність" франкового вірша. У своїй статті, присвяченій столітній річниці народження і сорокалітній річниці смерті Великого Каменяра, С.Людкевич висловлює сподівання на те, що ювілейна дата підштовхне до оживлення музичної галузі мистецтва і вона повинна виявити в собі потрібну силу та дати „своїми мистецькими засобами твори, гідні генія поета, які змогли б високо понести прапор його ідей у грядущі покоління". Сьогодні ми можемо сміливо підтвердити здійснення бажань композитора щодо збагачення української музичної літератури, адже геніальна поема Івана Франка „Мойсей" знайшла своє музично-сценічне втілення в однойменній опері Мирослава Скорика.
Таким чином, Іван Франко зробив вагомий внесок до скарбниці українського музикознавства, спрямовуючи розвиток музичної культури в Галичині у професійне русло. Він започаткував наукове вивчення та опрацювання фольклору, своєю творчістю збагатив народно-пісенний репертуар. Поетові вдалося створити цілу плеяду збирачів і дослідників матеріальної і духовної культури народу, головними постатями в якій стали В. Гнатюк, Ф. Колесса, В. Охримович, О. Роздольський, О. Маковей, В. Щурат, С. Людкевич та ін. Франко науково обгрунтував питання історії музики, активізував діяльність галицьких композиторів та сприяв їх тіснішому згуртуванню навколо М. Лисенка. Отже, дослідження музикознавчої спадщини Івана Франка переконує, що немає такого питання в історії музичної культури Галичини, до вивчення якого не торкався б Каменяр. Іван Франко та його сподвижники внесли великий вклад у створення золотого фонду української краєзнавчої науки, фольклористики, музикознавства, що на сьогоднішній день має неперевершене значення.
Черепанин М. Музикознавчі дослідження Івана Франка / М. Черепанин // Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі ХХ ст. Вип. 2. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2006. - С. 218-221.
