Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

„Я ЧУЮ СЕБЕ НАСАМПЕРЕД РУСИНОМ, А ПОТІМ РАДИКАЛОМ”



Піхманець Роман

НАЦІОНАЛЬНІ ЕКЗИСТЕНЦІАЛИ ІВАНА ФРАНКА

    У статті розглянуто національні аспекти творчої й громадсько-політичної сутності Івана Франка, зокрема його погляди на проблему державно-політичної незалежності України. Увагу акцентовано на питаннях еволюції суспільно-політичної свідомості письменника, розуміння ним змістових домінант національної екзистенції, співіснування з польськими, російськими й „великоукраїнськими" чинниками, практичне втілення національної ідеї, внутрішні і зовнішні вороги українства і т. ін. Чимало місця приділено з'ясуванню ролі Івана Франка в розбудові галицько-українського політичного простору.

     Ключові слова: державно-політична незалежність України, національна ідея, національна екзистенція, Русько-українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, галицько-український інтелектуальний простір, єдність художньої і політичної свідомості.
    Осмислення Іваном Франком зв'язаних із буттєвими станами української нації питань належить до першорядних у франкознавстві. Нині в цьому напрямку помітна позитивна динаміка. Стала цілком очевидною, зокрема, наукова безперспективність утвердження (зчаста на догоду політичній кон'юнктурі) загальних схем і настанов. Відтак про погляди Івана Франка на ті чи ті проблеми можна вести мову лише відносно до певного етапу його суспільно-політичного світогляду й конкретно-історичної ситуації. Та не менш актуальним є з'ясування всіх тих смислових вимірів, які формували живий організм національної екзистенції автора „Мойсея".
     Традиційно розмову про самостійницьку ідеологію Івана Франка починають десь із середини 1890-х років, а до того він, мовляв, борсався в баговинні соціалістичного вчення, котре заважало розгледіти за соціальними потребами національні пріоритети, і сперечався з „молодими" радикалами стосовно введення в програмові документи РУРП гасла національно-політичної незалежності України. До певної міри в таких твердженнях є резон. Бо ж справді, щойно наприкінці 1895 року погодився на крок, якого домагалися представники „студентського" крила в радикальному русі. А за два роки до того, у липні 1893 року, в Коломиї відбулися перші збори масової політичної організації селян-радикалів „Народна воля". На них письменника обрано її головою, а в своєму виступі він заявив про незгоду із соціалізмом і про свій перехід на позиції українського національного радикалізму. Хоча „всевидящеє око" тайної поліції запримітило переміни ще раніше. Та в Повідомленні її президії Намісництва зазначено, що саме тоді він „відкрито відмовився від соціалістичних ідей, вважаючи, що вони не своєчасні, і заявив, що він є національно-українським радикалом". Остаточно ж порвав з ортодоксальним соціалізмом у 1898 році, назвавши його релігією ненависті. „Жорстокі наші часи! Так багато недовір'я, ненависти , антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби", - писав у передмові до „Мого Ізмарагду". Мине ще рік-півтора, й Іван Франко публічно заявить: „Я чую себе насамперед русином, а потім радикалом".
    Усе ж така загальна схема еволюції суспільно-політичних поглядів письменника потребує коректив та уточнень. Не забуваймо, що в самий, що так скажу, пік соціалістичної ейфорії він, двадцятишестилітній юнак, пише наснажені державницько-політичною екзистенцією рядки гімну „Не пора, не пора..." Потребує перевірки на наукову історичну достовірність і розмова про початкові етапи радикального руху в Галичині й позицію Івана Франка в питаннях української незалежності. Адже ще в 1890 році в одній із редакційних статей на сторінках часопису „Народ" разом із Михайлом Павликом він дав пояснення, чому деякі радикали виступають проти введення постулату самостійної України в програмові документи РУРП, а відтак чітко й недвозначно висловив своє ставлення до проблеми. „Самостійности русько-укр[аїнського] народу від польського і великоруського ми через те не ставили в програму» бо, по-нашому, се річ не програмова, т. є. не така, до котрої треба би змагати, але се факт, котрий ми признаємо елементарним (курсив мій. - Р. Я.)", - писали вони, додаючи при цьому: ,Що ми признаємо той факт і числимося з ним, то є що ми фактично не тільки не перестаємо бути русинами-українцями, але, противно, віддаємо всі свої сили роботі над піддвигненням добробуту, освіти й письменства русько-українського народу - сього чейже ніхто не заперечить". Тобто від самих початків радикального руху й організації його в партійну структуру Іван Франко виступав за національно-державну окремішність України-Русі, але з певних міркувань (можемо дискутувати, чи мав при цьому рацію) не вважав за потрібне декларувати цей постулат у партійній програмі.
   Отож можна сказати, що, по суті, від сповненого душевного драматизму й напівмістичного пафосу внутрішньо-суб'єктивного „перелому", ознаменованого ідентифікацією себе Мироном, коли свідомістю, далебі, вперше заволоділа в специфічній формі національна ідея, ця "тема" постійно поставала перед духовним зором. У її розумінні й розгортанні смислових домінант були, певна річ, свої особливості, та головні константи залишалися сталими.
   Насамперед зазначу, що Іван Франко вважав будь-яке дотичне до українства питання предметом національної проблематики. Намагався переконати й громадськість, і своїх колег із "студентського" крила в партії, що "націоналізм є остаточно сумою прикмет і потреб нації". "І коли ми в своїй програмі старались узгляднити всі ті прикмети, обняти та вдоволити всі ті потреби, то ми тим самим поставили націоналізм не назаді, ані напереді, але в основі всієї нашої програми", - відповідав спільно з Михайлом Павликом у редакційній статті „Народу" своїм ідейним опонентам, „завзятим націоналістам", які закидали радикальній партії, що, мовляв, „вона справу національну поставила десь у куточку, а не піднесла на самім переді". „Бо коли ми домагаємося повних горожанських прав для кождого русина, для кождої громади і провінції руської, то очевидна річ, що се мусить значити повноправність для всієї Руси. Коли ми домагаємося поправи економічного биту руського робучого люду, то се значить, що домагаємося першої і головної основи для всякого, отже ж і національного, розвою того люду. Коли ми домагаємося повної освіти для кождого русина-українця на його рідній мові, то чей же се значить, що ми хочемо бачити сю мову якнайвище розвитою і рівноправною з усіма мовами просвічених народів. Якого ж вам іще націоналізму потрібно?" - допитувалися в „патентованих патріотів". Подібні роз'яснення адресувалися тим, хто не побачив або не бажав бачити, що в програмі РУРП виразно було зазначено: вона стоїть на національно-українському ґрунті, що підтверджувала навіть сама її назва.
   Характеристична з цього погляду його полеміка з Антоном Крушельницьким, який "висловив дуже некорисний осуд" про поетову "Пісню руських хлопів-радикалів", „добачивши в ній занадто мало радикалізму, а замість того «плач, нарікання, жалі на кривди та недолю, словом, плаксивий тон», знайшовши в ній тільки «хотіння», від якого ще далеко до успіху". Тому й зробив висновок: вона належить до „багато неудачних гімнів народів і різних період, а в поетичній творчості Франка до найменше удачних його віршів". Автор категорично не погоджувався ні з подібним тлумаченням свого твору, ані з його загальною оцінкою. Передруковуючи твір у збірці „Давнє й нове" [1911], він доводив, що „така пісня, бувши виразом великого і добротворного руху в одній часті України, в східній Галичині, який тоді і ще й тепер неможливий, прим[іром], у російській Україні, мусила містити в собі характеристику соціяльного та національного тла того кутка України, на якім повстав сей рух, а надто містила в собі в дусі виробленої тим рухом програми оклики не кровавої відплати і насильного суспільного перевороту та масового самосуду, але оклики національної самостійности і вирівняння суспільних різниць організацією народних мас і культурною та просвітницькою працею". Не гасла класової боротьби й кривавої розправи робітників над своїми кривдниками ("кровавий день відплати і суд робітницької" маси над гнобителями"), таким чином, і не "політика ненависті", на що він ніколи навіть подумки не погоджувався, а тим більше не підтримував такий курс партії, а реальна картина того грунту, на якому постав політичний рух, і важка, ненастанна робота в напрямку „освідомлення" народу повинні були стати в центрі суспільно-політичної діяльності галицьких радикалів.
   Це випливало з його внутрішньо-суб'єктивної настанови. І самоусвідомлення себе і своїх цілей вважав першим і неминучим, а в певному сенсі - визначальним етапом на шляху емансипації людської одиниції, народу, нації. Зрештою, необхідність заснування Русько-української радикальної партії пояснював потребою вирішення перш за все означеного комплексу завдань. „Недавні арешти (мова про третій його арешт в с. Дидьова на Самбірщині влітку 1889 року разом із кількома наддніпрянськими українцями. - Р. П.) в порозумінні зі значнішим кружком молодих галичан заснували політично-літературний часопис «Народ», а восени 1890 р. заснували радикальну партію з метою: нести в народні маси свідомість його економічних, політичних і національних інтересів і публіцистично прояснювати ті інтереси та боронити їх", - згадував він пізніше".
   Уже на першому „приватному з'їзді радикалів", який відбувся на початку жовтня 1890 року, гаряча дискусія спалахнула навколо таких програмових положень, як класова боротьба пролетаріату з капіталом, соціальна опора радикального руху і вимога створення власної національної держави. Як компромісний варіант і результат розв'язання спірних питань тоді прийняли рішення про поділ програми на дві частини: максимальну і мінімальну. У максимальній зазначалося, що радикали прагнуть до „переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму" і до „колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних", а мінімальна була спрямована на економічні реформи, стримування процесів пролетаризації селян і зміцнення індивідуальних господарств. Виходило так, що, як справедливо відзначає Ярослав Грицак, мінімальна програма „позбавляла «науковий соціалізм» у максимальній програмі реального значення". Зрозуміло, що таке „узгодження" могло хіба що послабити чи принаймні частково зняти напругу. Стосовно ж питання державної незалежності України спричинило, по суті, подальше загострення внутрішньопартійної боротьби, а в підсумку і розкол у радикальній партії. Не дивно, що вже наприкінці 1890 року (тобто минуло всього два місяці після установчого з'їзду партії) віденські радикали на чолі з В'ячеславом Будзиновським надіслали листа українському суспільству з обґрунтуваннями державного права українського народу. А невдовзі по тому (лютий 1891 рік) вони ж виступили з ініціативою переглянути програмові засади РУРП. Проект нової програми (вони надіслали його в редакцію часопису „Народ") передбачав, зокрема, створення сильної національної держави, побудованої на засадах наукового соціалізму, і поділ Австро-Угорщини на національно-адміністративні території, серед яких Східна Галичина мала б об'єднатися з Буковиною в самостійну українську державу.
   Сам автор „З вершин і низин" ніколи не відкидав і не заперечував потреби вирішення національних питань, але був більш стриманим і, я сказав би, більш прагматичним у своїх діях. Якщо говорити конкретніше, то він насамперед намагався дещо охолодити надто гарячі „молоді" голови, доводячи, що створення самостійної держави саме по собі ще не вирішує проблеми, а „посередньо" такий крок міг би навіть зіграти на руку деяким байдужим чи навіть ворожим до інтересів українського народу силам. Обґрунтовуючи сказане, виходив із того, що його молодші однопартійники базували свої положення на „фікції державності, а посередньо на інтересах тих верств, котрі в разі заведення самостійної руської держави в першій лінії з неї би користали, коли тим часом доля робучого люду в такій самостійній державі могла би навіть погіршитися". „Чи «радикали» віденські не думають, що коли би як-небудь закроювалося на узискання прав наприклад корони короля Данила, то на ту корону нашли би ся компетенти в першій лінії в рядах князів Сапіг, Чарториських, Дідушицьких і т. п.", - переконував він разом із Михайлом Павликом на сторінках „Народу" „січовиків" із Відня у відповідь на їхні домагання негайно переглянути програму партії і ввести до неї пункт про потребу створення сильної, централізованої національної держави.
   Одне слово, Іван Франко вже на початку заснування Русько-української радикальної партії дивився на речі глибше, а отже -об'єктивніше. У його розумінні націоналізм - це не галасливі заяви, не вип'ялювання українофільських гасел і лозунгів, не клятьба в своїй любові до України, а передусім робота, важка, щоденна, напружена, почасти й невдячна - у всіх напрямках суспільно-політичного, економічного, культурно-освітнього життя. А початки такої роботи покладені (за безпосередньої участі Івана Франка) ще на рубежі 70-х - 80-х років XIX ст., коли Галичину було охоплено мережею сільських читалень. Із конкретно-історичного погляду організація таких культурно-освітніх осередків мала велике значення: це була „школа" самоусвідомлення галицького селянства, один із перших кроків на шляху залучення його до свідомого політичного життя. „Єсть се об'яв в наших обставинах так характерний і так безмірно важний для нашої будущини, що вартість єго і переоцінити не можна, - писав Іван Франко на початку 1883 року. -Показує він, що не тільки цікавість до науки і знання збудилися в нашім народі, а також і той дух спільності, дружності й асоціацій, той дух - працювати згідно соєдиненими силами, котрий єсть першим признаком і необхідним признаком і необхідним условієм сильного життя й розвою нашого народу". Тоді, до слова, було відкрито близько 600 читалень.
   Таким чином, Іван Франко намагався мислити і діяти як реальний політик, керуючись при цьому загальнометодологічною настановою, що політика є результатом досягнення можливого. Тому дочасне, без належного теоретичного обгрунтування й відповідної підготовки „протягнення" ідеалу політичної самостійності в програмні документи партії було, на його думку, не те що небажане, а могло (якщо аргументовано не довести його потребу й доконечність) зашкодити політичному рухові. У цьому плані він частково погоджувався з Михайлом Драгомановим, який переконував, що справа самостійності вимагає насамперед серйозного і всебічного публічного обговорення. „Взагалі один з найперших обов'язків українського журнала вивести справу українського- сепаратизму з туману. Коли справді єсть сепаратисти, то нехай вилазять на світло, хоч не з іменами (то було б найчесніше і в усякім разі найліпше), то хоч з ясними програмами. А коли їх нема, то нічого світ баламутити", - писав він . Але в 1888 році, коли Михайло Драгоманов висловлював свою думку, націоналісти-самостійники ще не наважувалися „вилазити на світло" ні „з іменами", ні зі своїми програмами. На початку ж 1890-х років вони рішуче зробили цей крок, хоча в багатьох питаннях „з туману" вибратися не вдавалося. Та це був уже туман іншого гатунку, базований на ідеологічному догматизмі і спрощеному розумінні шляхів і засобів досягнення ідеалу. Тому Іванові Франкові доводилося постійно дискутувати з „сепаратистами" про стратегію й тактику їхніх програм. Зокрема, він переконував, що настійне педалювання „молодими" радикалами ідеї поділу Галичини на східну (українську) і західну (польську) частини на даному етапі є не на часі й шкідливе для всього демократичного руху, бо могло послабити сили поляків й українців у їх боротьбі проти спільного ворога - шляхти.
   Цю „передчасність" чи неготовність політичної еліти належно донести до народу переваги політичної самостійності, а народу - із розумінням сприйняти „нову віру", збагнув із роками й дехто з молодих діячів радикальної партії. Зокрема, один з ідеологів українського соціал-демократичного [1890-ті роки) й національно-демократичного [1900-1914 роки) рухів, а врешті - войовничого націоналізму [20-ті роки XX ст.) В'ячеслав Будзиновський, зізнавався, що обгрунтування політичної незалежності матеріальним зиском не мало успіху на виборах до галицького сейму вже в 1895 році. „[...] Темних хлопів приєднано до національної справи надією на матеріальні інтереси. Се була демагогія на великі розміри... - писав він. - Зискаючи хлопів під національний прапор, бо він дасть матеріальні користі, пропагандисти національної думки тим часом самі дали хлопові право покидати сей прапор в тій хвилі, коли він став приносити матеріальні втрати, і коли користи могло дати лише хрунівство".
   Всупереч домаганням В'ячеслава Будзиновського та Юліана Бачинського постулювати в максимальній частині програми РУРП вимогу створення самостійної національної держави, а в мінімальній - тезу про поділ Галичини на дві частини, за наполяганням Івана Франка були проведені три важливі насамперед із тактичного погляду положення: розширення автономних прав Галичини, піднесення національної самосвідомості селян і всіляке підтримування в них соборницьких настроїв („солідарності в масах усього русько-українського народу через літературу, збори, з'їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. п.") У його розумінні, державна самостійність України як кінцева мета політичних устремлінь радикалів вимагала всебічного і ґрунтовнішого, ніж це уявляли собі діячі з табору „молодих", осмислення - з урахуванням усіх його складових і всіх факторів, що впливають на вирішення цієї проблеми, зокрема й нагальної потреби організації свого, національного адміністративного апарату.
    Із зазначених позицій Іван Франко не раз переконував „молодих" радикалів, що Михайло Драгоманов - не ворог української нації, хоч сам він не погоджувався з багатьма складовими політичної концепції останнього, насамперед із недооцінкою чи навіть нехтуванням національними чинниками і принесенням їх у жертву „загальнонародним" ідеалам. Та не міг заперечити, що той часто розумів поняття „нація", „націоналізм" набагато глибше й конкретніше, ніж багато його молодших колег-радикалів. Так само трохи пізніше він застерігав нове покоління галицько-українських політиків, що згуртувалися навколо часопису „Будучність", від спрощено-примітивного сприймання й тлумачення політичних ідей Михайла Драгоманова. „Редакція вважала потрібним дати Драгоманову научку, що націоналізм не є пустою формою, а нація не є пустим і дурним словом, - писав він у рецензії на перші три номери цього журналу. - На щастя, Драгоманов ніде не говорив нічого такого і коли обертав вістря своєї полеміки в сей бік, то тільки на те, щоб поборювати абстракційне розуміння націоналізму без нації, без живих людей, їх поглядів і інтересів, щоб аналізувати «народні святощі», котрими ретрогради силкувалися і силкуються, мов колодами, завалювати нації дорогу розвою". Аби переконатися в цьому, він пропонував цим молодим політикам і редакції „Будучності" загалом уважніше прочитати хоча б дослідження Михайла Драгоманова „Историческая Польща и великорусская демократия" [1883].
   Водночас Івана Франка турбувала проблема практичного втілення національної ідеї. Ба більше - вважав її значно важливішою для українців, ніж власне „ідеологічний капітал". Коли в червні 1899 року почав виходити журнаk „Будучність", він радо вітав його появу („видання, котрого потребу признаємо вповні і котрому не можемо відмовити ані щирої волі в шуканні виходу із нашого сумного положення, ані талановитості в писанні") і намагався надати йому відповідне ідейне спрямування. Про це свідчить його рецензія на перші три номери часопису. Вона побудована здебільшого на критичних зауваженнях. Та не для того висловлював їх автор, щоби, як сам наголошував, „пошкодити виданню", а з єдиною метою - допомогти подолати деякі „дитячі болячки". Детальніше зупинився він, зокрема, на „передньому слові" -програмній статті, в якій редакція дала своє бачення розвитку і стану національної ідеї. Іван Франко категорично не погоджувався, буцімто в нас „нема виробленого національного ідеалу, тої основної думки національної, що була б не лише формальною вивіскою, але програмою праці і змагань, загальним регулятором в поглядах і публічній роботі", а також буцімто українці-русини ще не вийшли зі стану „етнографічної маси" і не стали народом у політичному розумінні цього слова. Ні, доводив він, це зовсім не так („сміємо сказати, що се є цілковита неправда"). По-перше, подібне твердження хибує з історичного погляду, бо свій „ідейний капітал" українці почали громадити ще десь із кінця XVI - початку XVII століть: розвиток міст і міських організацій (братств, шкіл, друкарень), зрештою, „Пересторога" як „перші проблиски національного руського почуття". А пізніше „традиції української окремішности знаходили свій вираз", на думку рецензента, у козацьких літописах і діяріушах, у „геройських учинках [...] Полуботка та Кальниша, і в піснях Головатого, і в еміграції запорожців на Добруджу, і в наказах депутатам на катерининський сойм", врешті-решт у програмових документах Кирило-Мефодіївського товариства, у полум'яному слові Тараса Шевченка й політичних настановах Михайла Драгоманова... В останнього, до речі, автор закликав редакцію вчитися гнучкості й культури політичного мислення (навіть якщо вона не погоджувалася з ідеологічною позицією опонента), а не огульно відкидати його думки чи, демонструючи примітивізм власного мислення, по-гусарськи воювати з ними. Та навіть не це головне. „Причиною слабости української нації є не брак ідеї, - переконував Іван Франко, - є брак організації, брак політичної сили". Адже козацтво, „найбільша проба організації, яку зробив у себе український народ", було приречене на загибель, бо постало як організація мілітарна, а ще запозичена в поляків, тоді як „скрізь по Европі, навіть у Росії, воєнна організація держави перетворилася на цивільну адміністрацію". Не дивно тому, що українці, як, зрештою, й поляки, невдовзі „впали під ноги державам з сильною цивільною адміністрацією". Інакше й бути не могло, оскільки політична сила визначається перш за все наявністю своєї адміністрації хоча б на певній території, бо саме вона забезпечує реалізацію національного ідеалу. „Не брак національної ідеї, а брак власної адміністрації є причиною нашої національної слабости, - робив загальний висновок. - В міру того, як ми можемо мати хоч найменший вплив на адміністрацію краю, ми робимося політичним чинником, росте й наша політична ідея, котра й не є нічим иншим, як тільки свідомістю своєї політичної сили. Сього почуття сили не заступить абстрактне розуміння ніяких ідей при фактичному безсиллі". Тому він радив редакції нового часопису задуматися над питанням, як, яким чином здобути цю „політичну машинерію": „силою двірських впливів, протекцій, вислугування перед міродайними сферами", як це схильні були робити поляки, чи „піднімаючи цілу масу народну до політичного життя способами, виробленими новочасною цивілізацією". Досвід Михайла Драгоманова, на його думку, міг би дуже знадобитися на цьому другому шляху, якщо тільки його творчо застосовувати.
  Обґрунтовуючи потребу створення власної адміністративної системи задля втілення в життя ідеї державно-політичної самостійності України, Іван Франко мав перед очима „живий досвід" історичного буття. Адже після надання в другій половині 1860-х років Галичині статусу автономного краю в принципі до влади могли прийти й українці. Але більшість посад в адміністративному апараті тоді захопила польська аристократія, і „аж до кінця Габсбурзької монархії жоден русин так і не посів високого місця в адміністрації краю". Незважаючи на те, що з етнічного погляду в Східній Галичині русини-українці становили 65 відсотків населення, а поляки - близько двадцяти (загалом же в краї співвідношення поляків та українців було приблизно рівним - 40-45%). Галицькі українці не могли зайняти високих посад, а тим паче панівного становища, бо не мали ані виробленого інстинкту „панування", ані власних адміністративних структур.
   Розумів Іван Франко і всю складність у досягненні державної незалежності для українців, тому навіть на початку XX ст. усе ще вважав цей ідеал „поза межами можливого". Передусім ясно усвідомлював небезпеки, неминучість жертв і крові, тобто всього того, що означив смислообразом „сокири". Іншими словами, з „виходом" „на порядок денний політичного життя Європи" постулату державної самостійності України неминучим і вкрай потрібним вважав наростання національного сепаратизму і шовінізму, войовничості політичної думки. Не боявся такого розвитку подій, не остерігався цього, а вітав, вбачаючи в таких тенденціях риси політичного росту української суспільності. „Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, - доводить Іларіон з «розмови вночі перед Новим роком 1901» «На склоні віку», - не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим-то, любі мої, я не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племінних і расових шовінізму. Усе те - виплоди органічного росту новочасних суспільностей... - але все-таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції. І при тім усі ті прояви в політичнім, національнім і соціальнім житті, се признаки ще одної основної емансипації, може, найбільше характерної для XIX в., емансипації, що творить ядро всіх інших: емансипації людської одиниці, її тіла й духу, її потреб, бажань і вірувань, від усіх згори накинених правил, формул і догм". Ці слова Іларіона мали переконати його „ідейного опонента", що XIX століття пройшло, назагал кажучи, „під покликом: емансипація!" („здобування рівноправності") з різних поглядів -соціально-економічного, політичного, національного, культурно-естетичного і т. ін. Гадаю, не є перебільшенням, що поряд із Зеноном, іншою „дійовою особою" цього драматичного діалогу, Іларіон становить одну з іпостасей авторового „Я", а разом вони цілком вписуються у концепцію дуалістичної природи художнього мислення Івана Франка. Цікаво, що коли до тези про емансипацію робітників і селян, як і про політичну емансипацію, в Зенона було немало застережень, то характеризований пункт розмови залишився без відповіді, що можна сприймати як знак згоди між персоніфікованими двійниками" Франкової національної ідентичності.
   Натомість „молоді" радикали, які скільки сил витратили на боротьбу з Іваном Франком, передбачали можливі небезпеки на своєму шляху, але остерігалися такого розвитку подій. Самі згадки про кров, порох, зброю, сокиру викликали в них мало не панічний жах. У листі від 20 травня 1894 року Микола Ганкевич допитувався у Володимира Охримовича: „Ти знаєш ту постать з Гайнівської «Німеччини», що йде за поетом з блискучим топором під полою, а на питання, хто вона така, каже: «Я мислей твоїх діло». Як ти гадаєш, чи йде за нами наш грізний товариш? Володю, я не вмію стріляти, Ти також, Юльцьо (Бачинський. - Р. П.) також, [Євген] Лев[ицький] також..." (цит. за ст.: 10, 123].Отож, цілком правомірно Ярослав Грицак, опираючись на цитовані щойно думки, звернув увагу „на той парадоксальний факт, який досі проходив повз увагу дослідників української інтелектуальної історії, а саме: писання Франка кінця XIX - початку XX ст., класичний вираз доктрини українського націонал-демократизму, до певної міри стали предтечею ідеології українського інтегрального націоналізму". Я б сказав навіть, що ідеї Івана Франка стали визначальними в цьому напрямку. Не випадково політичні діячі, котрі гуртувалися навколо „Молодої України", а пізніше уславилися в лавах борців за самостійну українську державу, були виховані на ідеях автора „Вічного революцйонера" і прийняли прапор політичної боротьби саме з його рук, а не від „молодих" радикалів. Так, вони визнавали, що книга Юліана Бачинського „дає теоретичні основи ідеям, що лучать нас усіх під стягом України, показує, що ті ідеї, се не видумана фантастами мрія, а життєва конечність, що мусить завести нас до побіди...", тобто були свідомі своєї ідейної спорідненості з молодшим поколінням РУРП, та все-таки ближчим собі за духом і за „войовничими" настроями вважали Івана Франка. Тому саме „нове" студентство (нове покоління українських політиків) підтримало цькованого зусібіч письменника в скрутну для нього годину наприкінці XIX віку, що, зрештою, зіграло вирішальну роль у його подальшій творчій і життєвій долі.
   З іншого боку, Іван Франко не поділяв надмірного захоплення „молодих" радикалів марксизмом, а отже - і їхніх аргументів у потребі й неминучості політичної самостійності України, вважаючи їх мало переконливими і в багатьох пунктах доктринерськими. Він і книгу Юліана Бачинського „Україна irredenta", перше ніж привітати її вихід як епохальне явище в історії української політичної думки (причому слово його стало вирішальним), гостро розкритикував за доктринерство й догматизм автора в аналізі економічних питань. Перші розділи цієї праці осмислюють еміграційну лихоманку. Їх надруковано в журналі „Народ" під назвою „По поводу еміграції"". Спинити це лихо і порятувати націю від загибелі могла, на переконання Юліана Бачинського, лише велика промисловість і виникнення власної, національної буржуазії й українського пролетаріату, котрий мав би поповнюватися тими, хто вибирався „до Гамерики". Українська буржуазія задля задоволення своїх економічних апетитів найбільше зацікавлена, вважав він, у створенні власної, самостійної держави, тому й усіма силами домагатиметься політичної незалежності України. А „як тільки українська буржуазія доб'ється політичної самостійності - спідлиться вона, як взагалі кожда буржуазія, коли діпне своєї цілі. Але тоді і візьметься вже за своє діло українська соціал-демократія...
(Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.).

 

Оновлено 03-07-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка