Нам пора для України жити
Москаленко М.
Свою передмову до „книгоспілчанського видання" поезій Івана Франка (1925) Микола Зеров закінчив ось якими словами: «Хоч який трудний шлях життьовий йому випав, але в кінцевім акорді його творчості не чути цього жалібного деренчання ослабленої струни; навпаки , останні розділи «Мойсея» повні тупотом копит і звуками сурем- музикою перемоги...В цім героїчнім напруженні , в цій перемозі над скорбним і маловірним духом , над життьовими обставинами і добою - і полягає та величність Франка , в якій тепер не сумнівається , здається , нихто і яка не дозволить , хоч як би змінились умови нашого життя, забути його як поета».
Чергова зміна «умов» нашого життя» справді відбулася, що й дає можливість мені опублікувати поезії Івана Франка , які 1976 року не ввійшли до академічного 50-томника його
Творів, а точніше , були з нього вилучені. Тоді, за відомих обставин 70-х років, було порушено принцип, який з погляду здорового глузду мав би стати аксіомою: у виданні такого типу повинні друкуватися всі поезії Каменяра , незалежно від будь-якої політичної чи іншої кон'юктури. Цього не сталося , і сьогоднішній читач легко зрозуміє, з яких міркувань від такого або такого вірша його, читача, дбайливо оберігали: надмірна , як на брежнєвсько -сусловських намісників, і, головне, діяльна любов до матері України ( «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Гей Сич іде»); розуміння і співчутлива увага поета до життя та історичної трагедії єврейського народу, звернення до біблійних мотивів і тем (« Самбатіон», «Пір'я», «Асиміляторам»», « Заповіт Якова»); обстоювання Іваном Франком національних прав галицьких українців у тогочасних конкретно-історичних умовах польського гноблення (« Ляхам», «Наперед», «Коляда»); релігійні мотиви , що ніяк не вписуються у десятиліттями мальований для шкільних і не тільки шкільних хрестоматій образ Франка - атеїста («Хрест», та сама «Коляда»); нарешті , відсутність у 50-томнику вірша «Думка в тюрмі» важко мотивувати чимось іншим , аніж острахом викликати у читача прямі асоціації з долею ув'язнених у 70-х роках українських поетів - Миколи Руденка, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Василя Стуса, Василя Рубана, Ігоря Калинця...Адже кожен з них міг би з повним правом повторити Франкові слова: «За що мене в пута скували? За що мені воленьку взяли? Кому я і чим завинив? Чи тим, що народ свій любив? Бажав я для скованих волі, для скривджених кращої долі, і рівного права для всіх - Се весь і єдиний мій гріх». Звичайно, більшу крамолу , ніж у цитованому вірші, важко було уявити , що й зробило тоді неможливим його опублікування .Час, нарешті, поставити все на свої місця.
