Іван Франко - завжди учитель

Р. Горак, В. Пилип'юк

  Життя коротке,

  та безмежна штука і

  незглибиме творче ремесло.

   27 серпня 1856 року у сільського коваля Якова Франка та його дружини Марії з Кульчицьких у будинку, що в Нагуєвицькій Слободі мав номер сім, народився перший син, якого, як велів звичай, назвали іменем діда - Іваном. Хресними батьками новонародженого був сільський художник Данило Навроцький та дружина сусіда Івана Риб'яка - Олена. Хрестив і миропомазав дитину нагуєвицький парох отець Йосиф Левицький, один з тих, кого Іван Франко назве предтечею "Руської Трійці". Він був чи не найвідомішим просвітнім діячем свого часу, перекладачем Шіллера і Гете, засновником низки інституцій церковного та світського характеру, автор перших шкільних підручників та організатор народних шкіл в Галичині. 1834 року він першим в Галичині видав граматику української мови.
    24 березня 1858 року з'явилась на світ дочка Тетяна, 17 вересня 1859 року - другий син Захар. 21 червня 1861 року знову народився син - Онуфрій, а 16 серпня 1863 року - дочка Юлія. Дівчатка повмирали малими дітьми.
  ...«На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червоні та золото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугля, і яриться в його глибині щось іще біліше, променясте, відки раз по разу сарахкотять гількасті зиндри. Се вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі»...
 ...Вода на Війтовій горі глибоко, - тому й глибокі тут криниці. Криниця на подвір'ї Франків - одна на весь хутір. Вона притягувала до себе Івана Франка: хотів конче добачити ті глибокі джерела, звідки б'ють ключі і дають життєдайну воду. Не зчувся, як раз опустив ключі від хати у неї...
   Невдовзі знялась велика буря з громами і блискавками, і одна з блискавок вцілила в криницю на подвір'ї. Давнє повір'я твердило, що в криницю вцілив святий Ілля, розпорядник громів та блискавок, бо в криницю від нього заховалась нечиста сила. Давній звичай велів засипати криницю.
   Наприкінці життя Іванові Франку здалось, коли він своїми немічними руками розкопає ту криницю, то до нього вернеться колишня сила, і він виздоровіє.
   Прийшов до неї в той день, коли прощався з Дрогобичем і читав там свого "Мойсея". Однак не зміг навіть взяти у руки лопати...
   Ліс, за котрим постійно буде тужити поет і в якому минуло його дитинство, називався Панщизняним, бо дістався селу після знесення кріпацтва 1848 року. Легенда твердить, що під дубом, який край лісу біля дороги, що веде у село, Іван Франко написав своє оповідання "Оловець".
   Ця місцина за хутором, між Радичевим та Панщизняними лісами, звалась Купиною. Тут стояла корчма, і біля неї пізно вночі, повертаючись з фірманки, проїздив Микола За-дорожний з драми Івана Франка "Украдене щастя".
   Десь тут, біля того містка через річку, в якій ловив рибу сіткою, він познайомився з Василем Стефаником. Стефаник спеціально прийшов пішки з Дрогобича, щоб зустрітись з поетом.
   Коли Іванові Франкові виповнилось шість років, батько віддав його до школи у сусіднє село Ясениця Сільна. Звідки була його мати, та де мешкала бабуся - Людвіка Кульчицька. Там під пильним доглядом дядька Павла Кульчицького малий хлопець дуже швидко опанував шкільну науку.
   Вчитель в школі Юліан Андрасевич був типовим вчителем старої школи в Галичині. Його утримувала, як і школу, громада, і аби вона мала з нього більше пожитку, він був ще при церкві дяком. І часто посилав малого Івана Франка замість себе читати псалтирі при покійнику, а то й вести замість нього урок. Одного разу школярі збунтувались проти такої заміни, і малий Іван Франко повернувся в рідне село, не докінчивши школи.
   Й сліду нема від тої школи, в якій докінчував свою початкову науку Іван Франко.
   Вона містилась біля церкви літнього Миколи в урочищі Монастирському. Цю церкву будували одночасно із церквою зимного Миколи в другому кутку села. Легенда твердить, що гроші на її будівництво були від Марії Гавриляк, які вона відібрала від турка, що заскочив на її обійстя напитись води.
   Вчителем у Нагуєвичах був А. Партика, від якого малий Іван Франко навчився чимало історичних пісень, яких потім використав у своїх "Студіях над українськими народними піснями".
   Треба було мати багато відваги батькам Івана Франка та велике бажання бачити свого сина освіченою людиною, аби відважитися дати свого сина на науку до школи отців василіан при церкві Святої Трійці у Дрогобичі. Основним методом навчання була різка, і часом учителі настільки старалися, що запорювали дитину до смерті. Це дуже відлякувало дітей від навчання в такій школі.
   Дітей вчили німецькою мовою, часто принижуючи їх людську гідність.
Можливо, батькові додав відваги той факт, що вчителем у першому класі, так званій штубі, був його товариш, колишній коваль, Павло Чернігевич, і Яків Франко розраховував, що він буде милосердним до його Івана. Однак при вступі до школи Іван Франко виявив такі знання, що директор школи прийняв його відразу до другого класу, обминувши таким чином Павла Чернігевича і штубу.
  Школа була на площі, не захищена від ярмарків, які тут проводились, та від веселого життя, яке доносилось щоденно з поблизької корчми на відомому своїм болотом Борис-лавському тракті...
   ... При монаших келіях з 1825 року була нормальна школа, в якій Іван Франко навчався з 1865 до 1868 року...
   У 90-х роках минулого століття(в Дрогобичі)ще стояв дім, у якому, навчаючись у гімназії, мешкав Іван Франко. Він мав №2 Марийської вулиці. Стояв якраз навпроти колони, що значила місце колишньої розібраної і проданої церкви. Це був дім тесляра Корпака, з сином Іваном якого вчився Іван Франко. Разом з ним мешкали й інші студенти гімназії. "Була се дуже мізерна хатчина, - згадував про це помешкання Михайло Коріневич, - при поперечній дорозі; там я, отже, не раз вступав до Франка; до тої хати я по 3-х роках науки перебрався і мешкав разом з ним. Мізернішого мешкання, квартири не можна було вже й собі погадати. Одна мала кімната ( в ній і кухня); тут одне ліжко для ґазди і ґаздині, банбетель, скриня, що служила за стіл, стіл для кухні, лавки, 2 крісла. Посередині могло поміститися стоячи найбільше 10 людей; ґазда цілий день був при роботі як тесля, а ґаздиня, яку звали "цьоця", варила їсти для мене і Франка, осібно для кожного, часто густо одну страву на обід.
    На сій квартирі мешкав я з Франком півтора року. Протягом кількох місяців Франко, як давніший льокатор, спав на банбетлі, а я прикладав лавку до нього і спав на лавці, а пізніше, аж до мого відходу, душилися разом в банбетлі, з якого верхню дошку на ніч здіймано. Вночі для науки уживали переважно свічки або часом лампки величини каганця".
   На цій квартирі разом з Іваном Франком мешкав і його однокурсник Філіп Рейхерт, брат якого - Йосиф став відомим Львівським суддею, до котрого прийде мешкати під час окупації Львова російською армією Іван Франко. В будинку Івана Франка у Львові при вулиці Понінського, 4 було розміщено 200 солдат, які оберігали будинок бургомістра Ноймана, що був поблизу...
    Ця вулиця тепер носить назву Адама Міцкевича і по ній з помешкання теслі Корпака до гімназії ходив Іван Франко. Коли дійти до кінця вулиці, то наліво вона веде до гімназії, а направо - до тюрми, в якій сидів Іван Франко під час етапу його з Коломиї у Нагуєвичі. Через вікно він бачив рідну гімназію. Події під час того етапу та сидіння в тюрмі лягли в основу Франкової повісті "На дні", яка своїм реалізмом та ідеями викликала шок у тодішньому суспільстві. У будинку під №3 на цій вулиці під час навчання у Дрогобицькій гімназії мешкали Лесь Мартович та Василь Стефаник.
    В якомусь з цих будинків квартирував і син контролера з Тисьменниці, пізніший нотар з Жовкви, Антін Шіллер.
   Після закінчення Дрогобицької гімназії він мріяв навчатись на філософському факультеті Віденського університету. Однак обов'язки перед родиною Рошкевичів, Ольгою, яка невдовзі стане його нареченою, а також перенесення Ярослава на навчання з Дрогобича до Львівської академічної гімназії, змусили Івана Франка вибрати для навчання Львівський університет...
    «Було це в 1875 році, копи я, зелений абітурієнт з провінційного Дрогобича, яке не виділялось ні своїм духовним рівнем, ні світським товариством, ні взагалі як-небудь, прийшов до Львова в університет. Львівський університет не був тоді світочем у царстві духа; що більше, його можна було б порівняти з закладом для культури безплідності in spiritualibus. Я пристрастно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-королівську посаду. Студіювання ради хліба, а не науки - це було гасло тодішнього Львівського університету.
    Ще й сьогодні беруть мене холодні дрижаки при згадці про педантичні, безглузді лекції Венцлевського, Черкавського, Огоновського, про тяжке пережовування мертвої книжкової вченості, про це рабське додержання друкованих зразків і словесних формул...
   Лекції на університеті зовсім мене не займали і не дали мені нічогісінько - ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у пок. Венцлевського і зівав, слухав руської граматики і літератури у д-ра Огоновського...»
  «...В р. 1877 в іюлі арестовано мене і цілу редакцію "Друга". Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від його розуміння, що таке соціалізм науковий), був для мене страшною і тяжкою пробою. Дев'ять місяців, пробутих у тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано, як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14-18, перекидувано з камери до камери, при ненастанних ревізіях та придирках (се, бач, за те, що я "писав", т. є. записував на случайно роздобутих карточках паперу случайно роздобутим олівцем пісні та приповідки з уст соузників або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одне вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 -під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили мені "найліпше" місце до спання - під вікном насупротив дверей; а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щорання будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна.
   ...Після виходу з тюрми Іван Франко, позбавлений стипендії з фонду В.Гловінського, замешкав разом з М.Павликом в будинку №2 по вул.Кляйнівській, що біля Єзуїтського парку (нині - парку імені Івана Франка), спочатку на третьому поверсі, а відтак, через брак грошей - в напівпідвальному приміщенні. До компанії приєднався товариш Івана Франка по Дрогобицькій гімназії Карло Бандрівський, який пізніше, коли Іван Франко захворіє, стане його офіційним опікуном. У підвалах цього будинку і був написаний вірш «Каменяри», що приніс Іванові Франку наймення Каменяр Поступу. Вірш написано під впливом роботи каменярів, які прокладали тунель для залізниці біля Яремча.
   «...Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич (вона перекладала дещо з Золя і Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина, переклала роман Ланської "Обрусителі"). Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878-1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого, попа Озаркевича (брата писательки Кобринської, чоловіка зрештою дуже гарного). Се був для мене важкий удар; сліди його знайдете в "На дні" і в віршах "Картка любові".»
   Тут, у селі Скварява Нова на Жовкіщині, Іван Франко гоїв серця свого рани: Ольга Рошкевич повідомила, що виходить заміж за Володимира Озаркевича. Весілля відбулось 19 вересня 1879 року.
    Тут, у будинку свого товариша Осипа Олеськова, Іван Франко розпочав працю лад повістю "Борислав сміється".
     ...«З початком (мабуть, в марті) 1880 року я виїхав в пов. Коломийський до К. Геника до Березова, щоб там пробути якийсь час, по дорозі був арештований в Яблунові і потім ураз з К. Геником, Ковцуняком і ще кількома іншими пришпилений до процесу, що вівся в Коломиї против сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці і пустили, а мене спеціально яко не належачого до сього повіту велено було відставити під ескортом поліції на місце уродження. Сей транспорт по поліцейським арештам в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм житті. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі "На дні", відти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з поліціантом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удатись до Геника, прожив там страшенний тиждень в готелі, написав повістку "На дні" і на останні гро¬ші вислав її до Львова, а опісля жив три дні трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в готелю і лежав півтора дня в гарячці й голоді, ждучи смерті безсильний і знеохочений до життя. Один із моїх соузників, посланий Геником, спас мене від голодної смерті. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв собі паспорт і вернув до Коломиї, а відтак пішком пішов до Березова, де в гостиннім домі Геника прожив кілька тижнів, лічачись від пропасниці і гуляючи по свіжому повітрі...
   ...В тих роках зносини мої з львівськими робітниками буди досить живі. Ще 1878 р. я написав невеличкий катехізм економічного соціалізму, котрий був виданий Львівськими робітниками. 1879 і 1880 р. я викладав економію суспільну в робітницьких кружках самоосвіти. В р. 1879 я зладив був невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському й Марксу. Результатом зносин з робітниками і отих кружків була видана в Женеві 1881 р. брошурка "Program socialistow polskich i ruskich Wschodniej Galicji "...»
    Намагання нехтувати українським соціалістичним рухом і підпорядкувати його рухові польському з метою реставрації Польщі в давніх її межах " від моря до моря", що яскраво проявилось на Міжнародному робітничому конгресі в Хурі (Швейцарія), викликало постійно у Івана Франка протест, результатом якого є вірш "Не пора!", якому судилось стати національним українським гімном. Уперше з ним вийшли на вулиці Львова студенти Львівського університету, які домагались створення у Львові національного українського університету.
    Від 1878 року Іван Франко був активним співробітником робітничої газети соціалістичного напрямку " Ргаса". У ті роки редакція газети "Ргаса" містилась у квартирі Йосифа Данилюка, редактора газети, що мешкав на вулиці Вірменській в різних будинках. У нього й квартирував Іван Франко. В газеті вперше латинськими буквами українською мовою і був надрукований "Вічний революціонер".
   Намагання Івана Франка заробити на прожиття в газеті "Діло" виявились марними. Газета не ризикувала мати такого співробітника з такою репутацією." Я не довго був при "Ділі", - писав Іван Франко у своїй автобіографії 1890 р., - а поїхав уже в апрілі до Вікна, куди запросив мене В. Федорович ( за радою К. Устияновича) і поручив мені написати біографію його батька, бувшого в 1848 році посла до Відня і автора не виданого досі діла філософічного. Я пробув там пару місяців, зібрав дещо трохи матеріалів з архіву, відтак поїхав на село до Нагуевич".
    Село Вікно зачарувало його своїми "вікнами" - невеличкими озерцями з дивовижно голубою і прозорою водою, прекрасними горами Товтрами, народними легендами. Власник села Владислав Федорович був одним з перших голів Товариства "Просвіти", письменник і меценат.
   Іван Франко так і не закінчив писати біографію Івана Федоровича, але роздобуті у цьому архіві матеріали послужили йому до написання великої кількості досліджень стосовно періоду знесення панщини в Галичині.
   Зароблених грошей ледве вистачало на прожиття. Ідею із закладенням сільськогосподарської спілки довелось відкласти.
   Приїзд до Львова був викликаний черговою спробою Івана Франка вирватись з бідності. Він достав запрошення від лейпцігського видавця «Історії всесвітньої літератури» з пропозицією написати німецькою мовою історію української літератури».Для цього потрібен був Львів і його бібліотеки.
Одною з бібліотек , крім бібліотеки Львівського університету , де на той час працював Іван Франко , була бібліотека Оссолінських під Калічою горою. Вона була однією з найбагатших бібліотек Львова, й послугами її іван Франко користувався до кінця життя. Для письменника на час його хвороби тут було виділено спеціальне місце, щоб він мав можливість працювати із секретарем. На жаль, обидві бібліотеки були дуже бідні українікою...
   ... «Тричі мені являлася любов...»
    Ольга Рошкевич , тепер -уже Озаркевичева , все більше і більше віддалялась від нього. Спроба зустрітись того фатального 1880 року, коли кликала його до себе , закінчилась арештом Івана Франка.
    «Пізніше, - писав Іван Франко Агатангелу Кримському від 26 серпня 1896 року, - я познакомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Клементією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу».
   ...З Целіною Журовською Іван Франко познайомився 1885 року. Вона працювала на Львівської «старій» пошті по вулиці Систутській. Приймала і видавала рекомендовану кореспонденцію, а також листи для військовослужбовців.
    Вона мешкала у своєї тітки в будинку №11 при вулиці Панській. Була родом з Трускавця. Мріяла зробити добру партію і вийти заміж за забезпеченого чоловіка, до того ж - брюнета та високого. Іван Франко, який писав їй листи та вичікував її на вулиці під будинком, їй зовсім не подобався...
   «Весною 1885 року я перший раз поїхав до Києва, стараючись склонити тамошніх людей , щоби помогли заснувати нову часопись літературну. Головна користь з тої подорожі була та, що я пізнав людей; щодо часописі то небагато вийшло добра; кияни згодились дати ледве 500 руб. На перший рік, та й то по частям»...
  ...Ольга Хоружинська відразу сподобалась Іванові Франкові. Невдовзі по приїзді з Києва до неї полинули одні за одними листи. Врешті, Іван Франко попросив руки і серця у неї...
   16 травня 1886 р. ...відбувся шлюб між Ольгою Хоружинською та Іваном Франком.
  ...В одруженні ...присутні на весіллі гості бачили символ єднання двох роздертих між австрійською та російською імперіями частин України в одну цілу Велику Україну. В цьому ж одруженні гості бачили також і символ єднання шляхти, представником якої була Ольга Хоружинська, з простим народом, представником якого був Іван Франко, а тому найосновнішим тостом на весіллі був тост за єднання українського народу...

(Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка