І ТУТ НЕ СУДИЛОСЯ

Пасемко І

   Іван Франко й Нобелівська нагорода 1916 року 1980 року побачила світ невеличка книжечка професора Манітобського університету (Канада) Я. Б. Рудницького, в якій англійською, німецькою та французькою мовами оприлюднено текст подання віденського професора, доктора філософії Йосипа Застирця на здобуття Нобелівської премії великим українським письменником Іваном Франком. З цією номінацією проф. Й.Застирець виступив 25 листопада 1915 року. Подаю текст представлення проф. Йосипа Застирця в перекладі з німецької мови, який, на мою думку, являтиме значний інтерес для української громадськості, зокрема учнівської та студентської молоді як вираз високої оцінки видатного поета, прозаїка, драматурга, літературознавця, публіциста, фольклориста, перекладача й видатного вченого, котрий залишив по собі значний доробок в історії української літератури, фольклористики та науки, що за новими оцінками складає 100 томів художньої, наукової та особливо багатої епістолярної спадщини.
  Іван Франко - один з найвидатніших Апостолів української літератури, взагалі культури, 150-річний ювілей від дня народження якого припадає на 2006 рік - рік пам'ятних дат, що пов'язані з цим видатним письменником. Цього ж 2006 року виповнюється і 90 років відтоді, як з-поміж двадцяти дев'яти кандидатів на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури на 1916 рік був номінований також Іван Франко, геній української літератури. Поряд з Іваном Франком на здобуття тієї особливо престижної премії були номіновані Анатоль Франс, Ромен Роллан, відомі діячі французької літератури. Кандидатура Івана Франка, як згадувалося вище, була запропонована доктором Йо¬сипом Застирцем із Відня і підтримана доктором Гаральдом Г'єрне із Упсали, міста на Сході Швеції. На жаль, Івана Франка 28 травня 1916 року не стало. А нагорода дісталася тоді шведському поетові Вернеру фон Гайденстаму, якого серед інших рекомендував Г. Гауптман; останній, до речі, був лауреатом Нобелівської премії за 1912 рік.
   Ця прикра традиція переслідувала і згодом переслідуватиме багатьох діячів української культури. 1995 року проф. Петром Кононенком, визначним україністом сучасності, був висунутий на здобуття Нобелівської премії великий український письменник середини і другої половини XX століття Олесь Гончар, але передчасна смерть митця не дозволила дочекатися ухвали Нобелівського комітету; щось схоже трохи раніше трапилося після номінації на здобуття Нобелівської премії і знаного українського поета Василя Стуса, що значну частину свого життя провів у брежнєвських концтаборах та там і помер напередодні засідання Нобелівського комітету.
   Виступаючи з клопотанням перед Нобелівським комітетом про присвоєння Франкові високого звання Нобелівського лауреата, професор Віденського освітнього закладу, доктор Йосип Застирець, зокрема, завершував своє звернення такими словами: „Я також порушую при цьому величезної політичної ваги проблему про значення такої нагороди для національних устремлінь цього стародавнього культурного народу, старожитній золотий період культури якого розпочався ще в XI столітті...
   Таке відзначення доктора Івана Франка Нобелівською премією матиме велике значення не тільки для України, але також для всієї Східної і Центральної Європи". Такими слова¬ми у Відні 26 листопада 1915 року завершив своє звернення до Королівської Академії у Стокгольмі доктор Йосип Застирець.
   Отож 2006 рік - це свято не лише української культури, це свято широко відзначатиме уся світова громадськість нашої планети як ювілей Великого Каменяра, що від імені мільйонів трударів сказав:
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
Отже, слово докторові Йосипові Застирцю.

Іван Франко - кандидат на здобуття
Нобелівської премії в 1916 році
Високоповажній Королівській Академії, м. Стокгольм
   Оскільки Український університет ані в Галичині (Львів), ані в підросійській Україні (Південна Русь) не відкрито, й досі для старожитнього 35-мільйонного українського народу, незважаючи на вимоги українського народу, якого єднає зі шведами славнозвісний час гетьмана Богдана Хмельницького в середині XVII століття та з тією епохою, коли Карл ХІI боровся за свободу народів, до цього часу така академічна установа не була відкрита і внаслідок цього до сих пір не існує жодної академічної інституції, яка могла б найбільших і найзаслуженіших людей нації без зволікання представити Високоповажній Королівській Академії на здобуття Нобелівської премії. У зв'язку з цим я дозволю собі славетну Академію звернути увагу, що, проживаючи у Львові в жахливих злиднях, найбільший український і водночас слов'янський поет та вчений доктор Іван Франко тримає прапор боротьби за свободу, прогрес та ідеали людства упродовж майже п'ятдесяти років, з молодечим запалом високо тримає цей прапор.
   Юність свою він провів у дуже важких умовах. Ще будучи гімназистом старших класів, він спав на складі столяра на стружках у домовині. Замість нормального харчування, він мусив задовольнятися щотижня двома хлібинами, що їх йому міг передати його убогий батько і до хліба була хіба що вода.
   Внаслідок політичних інтриг його не допустили до університетської кафедри. Він працював безперервно в галузі поезії, прози, працював як критик, як історик літератури, як етнограф тощо так тяжко, що втратив зовсім своє здоров'я. Будучи паралізованим на обидві руки, свої поезії, сповнені весни і свободи, він диктував упродовж 6 років - ті справжні і висококласні мистецькі скарби поезії свого народу, які дістали загальнонародне визнання як творіння загальнолюдської вартості.
   Він - найбільший національний поет свого народу, тому що він до глибини і повністю розкрив красу мови свого народу, він найбільший поет-титан нації, що перевершив Шевченка.
Його останні твори показують також примирення з церквою.
   Бібліографічний список його творів українською, німецькою, російською, польською та іншими мовами охоплює кілька томів. Він справді найвизначніший письменник сучасної Європи. Лише тяжке і жахливе становище нації не дозволило великому поетові стати доступним широким культурним масам.
   Кілька років тому він відзначав славетний ювілей і отримав поздоровлення з нагоди 40-річчя своєї літературної творчості від широких кіл свого народу, від друзів та недругів.
   Під час російського вторгнення до Львова він лежить ось уже дев'ять місяців тяжко хворий. Від голодної смерті його врятувала лише допомога студентів. Тому що він великий як поет, його вороги і недруги всіляко принижують, як колись вороги принижували Толстого.
   Цей найбільший поет і письменник, пісні якого стали національним гімном, цей найбільший Провідник своєї нації, інтернаціональний геній заслуговує на те, щоб славетна Королівська Академія нагородила його Нобелівською премією хоча б у старші літа (хоча б у по¬хилому віці - в оригіналі, І. П.), коли поет тяжко хворіє.
   Я також порушую при цьому величезної політичної ваги проблему про значення такої нагороди для національних устремлінь цього древнього культурного народу, старожитній золотий період культури якого розпочався ще в XI столітті, якого тепер найкращі сини включились у боротьбу за свободу народу (Українські Січові Стрільці). Цей народ бореться вже тривалий час за відкриття своїх університетів.
   Таке відзначення доктора Івана Франка Нобелівською премією матиме велике значення не тільки для України, а також для всієї Східної і Центральної Європи.
Відень, 26 листопада 1915 р.
Професор, доктор філософії
Йосип ЗАСТИРЕЦЬ,
Гімназійний професор,
Керівник учительського закладу.
м. Відень, провул. Піарістенґассе, 46,кімната 36.
   На жаль, і тут не судилося. Нині українці вже у наступному після Франкової смерті столітті у час своєї другої Незалежності відсто¬юють своє елементарне право на землі, дарованій Всевишнім, але в нашому складному сьогоденні дехто із наших співвітчизників стверд¬жує, всіляко ускладнюючи долю свого народу, що українці у своїй державі не зуміють обійтися однією рідною мовою - то нате вам ще одну, для вжитку на ринку, котра серед слов'янських мов заслужила славу однієї із найскладніших, винятково важкої для вимови із причин своєї фонетичної специфіки, а також чи не найдовшими своїми лексемами та чи не найбільшою своєю здатністю поглинати максимум паперу... То чи так вже потрібна українцям та друга офіційна мова, що на знаних паризьких конкурсах мов у 30-х роках минулого століття не посіла жодного призового місця, тоді як українська мова на першому конкурсі після французької та фарсі, а вдруге після французької та грузинської посідала двічі третю сходинку в цьому загальноєвропейському заході. Невже зобов'яжуть, насильно змусять українців і всю українську класику перекласти тією складною мовою. Невже здійсниться таке ж невігластво, як у часи Максима Горького, який за відсутності власних системних знань, відповідної університетської філологічної освіти називав нашу мову діалектом. Називав ту мову діалектом у той час, коли російський філолог академік Санкт-Петербурзької АН Олексій Олександрович Шахматов (17.06.1864, Нарва - 16.08.1920, Петроград), розмірковуючи над виникненням російської мови, прийшов до цікавого висновку, що „Родина нашего великорусскаго литературнаго языка - Болгарія. Но образовался он в Киеве, где испытал впервые благотворное влияние народной среды. Окончательно развился онъ въ Москве"... Одразу хочеться запитати: „А що ж це було за „благотворное влияние народной среды"? Чия це була „народная среда"? Логіка яка ж? Отже, там, де виникала чи формувалася російська мова, вже існувала інша мова, було ж якесь неросійське середовище, яке реформувало у монастирях після прийняття християнства 988 року ту староболгарську мову і творило з неї російську! Недарма у російській і досі залиша¬ються подвійні чи пак паралельні варіанти, щоправда з деякими смисловими відмінностями чи відтінками: глава (запозичення з болгарської) та голова (запозичення із мови, яку О. Шахматов називав „народной средой"). І ось приклади, як болгарська витримує послідовність, коли східнослов'янське повного¬лосся -оро-, -оло-, -єре- віддається в болгарській мові послідовно: враг-ворог (українською), власи-волосся, град-город, длань-доло-ня, средй-середина, страж-сторож, стража-сторожа тощо. Тільки де вона взялася та „народная среда", якщо іще „старшого брата» не було? Хтось набагато раніше за старшого брата опинився в ході історичного розвитку у цій ніші. Зрозуміло, що там були носії тієї мови, хто викарбував на мечі (нинішня Полтавщина) „коваль Людота", хто найменував монастир „Києво-Печерська Лавра" (бо російською „пещера"), хто надав назву „Угорському урочищу" в районі Аскольдової могили, зрештою, хто мешканців престольного Києва найменував „киянами", бо російською „киевляне" могло утворитися пізніше, тільки після заснування м. Києва, після з'яви ойконіму Київ, а кияни - цей ойконім з"явився ще в часи легендарного князя Кия. Зрозуміло, що це були українці, що це була українська мова! 988 року тільки почала формуватися в київських монастирях, церквах, а остаточно сформувалася лише десь у Москві, Владімірі чи Суздалі та мова, яку на всі лади намагаються нав'язати українцям під час виборчих компаній уже в незалежній Україні.

  До речі, у студентські роки мені довелося прослухати чимало курсів у Львівському університеті з історії російської мови з елемента¬ми історичної граматики російської мови, але ніхто з тих русистів - ні професори Петровський, ні Кротевич, рідний брат знаного українського письменника, ні Полянська, ні доценти Орішин, ні Коробчинська, ні Клімкова, ні Галенко, особливо сувора і вимоглива, ні Марченко жодним словом ніколи й не натякнули на існування такої гіпотези, автором якої було те світило російського мовознавства, тобто академік Олексій Шахматов. На такі речі існувало своєрідне табу, щоб не подавати національно свідомим українцям, зокрема в Галичині, такі „недоречні" знання, що демонстрували б порівняно незначний вік російської мови по відношенню до інших слов'янських мов, в т. ч. й української.

Пасемко І. І тут не судилося : Іван Франко і Нобелівська нагорода 1916 року / І. Пасемко // Дзвін. - 2006. - № 9. - С. 123-125.