НА ШЛЯХУ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ

Гнатюк М.

   Півтораста років минає від часу, коли в далекому бойківському селі Нагуєвичі з'явився на світ той, кому судилося стати одним з найбільших виразників національного духу українців, продовжувачем традицій свого великого попередника Тараса Шевченка, - Іван Франко. Для нашого сучасника постать великого Франка - письменника, мислителя, громадянина - постать, з якою в Європі ідентифікують українську націю. Автор більше шести тисяч творів різних жанрів - поет, прозаїк, драматург, літературознавець, мовознавець, фольклорист, економіст, політолог, а на¬самперед будівничий нації - це далеко не повний перелік усього, чого торкнулася його натруджена рука.
  Постать великого Франка в попередні десятиліття осмислювали найвидатніші представники гуманітарної науки в Україні та діаспорних наукових центрах (О. Білецький, Є. Кирилюк, Р. Смаль-Стоцький, Ю. Шерех, І. Дорошенко, І. Денисюк). Водночас на пам'яті нашого покоління відбувалися помпезні святкування (починаючи від 100-річного ювілею письменника і аж до останніх торжеств з приводу його 140-річчя, які часто проходили на хвилі нещирої похвали з боку офіційних чинників, особливо у часи тоталітарного режиму.
  Врешті і в останні роки святкування ювілеїв видатних людей часто-густо перетворюється на просту банальність, коли епітети „великий", „геніальний", якими наділені діячі різного, іноді мізерного, калібру, стають називними, і цим профанується їх роль у житті суспільства. Тому сьогодні, на початку XXI століття, мусимо збагнути всю велич І. Франка - письменника і мислителя, показати, що з огрому його праць беремо „у мандрівку століть з його духа печаттю".
  Незважаючи на надзвичайно широку гаму гуманітарних досліджень, які намагались охопити всю спадщину, що її залишив після себе письменник і мислитель, ми і сьогодні не маємо повного уявлення про всі сторони його творчого генія. Охопити бодай основне з його творчості намагалися видавці його творів: тридцятитомник харківського „Руху", плановане 25-томне харківське видання, поважний двадцятитомник художніх творів, здійснений видавництвом „Книгоспілка" у Нью-Йорку (1956-1962), двадцятитомник художніх творів письменника, що друкувався в Україні в 50-х - 60-х рр. XX ст. Не вичерпує всього огрому його праць і 50-томне видання, здійснене в умовах тоталітарної системи у 70-х - 80-х минулого століття. А якщо зважати на тиск ідеологічної системи, в умовах якої здійснювалося це видання, побачимо, що сьогодні наша гуманітарна наука у боргу перед генієм української нації. Мусимо на рівні XXI століття осмислити Івана Франка, не применшуючи ні заслуг, ні не впадаючи в крайній популізм при характеристиці його глибоких думок. Зрозуміло, що ті додаткові чотири томи, що їх підготовку здійснює Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка, не вирішує справи пізнання Івана Франка як великої особистості. Наукові інституції України мусять думати про нове повне видання його творів, здійснене на основі сучасних текстологічних та видавничих вимог.
   В радянські часи франкознавство передусім підкреслювало захоплення І. Франка соціалізмом, цілком замовчуючи його думки, що стосувалися національних ідей у творчості. Соціалізмом зацікавився І. Франко під впливом безпідставного арешту в 1877 році начебто за приналежність до таємного соціалістичного товариства. Тоді у кінці 70-их рр. XX ст. письменник, пильно вивчаючи соціально-економічну та соціалістичну літературу, активно співпрацює з соціалістичними та радикальними видавництвами - українськими і польськими. В 70-их рр. у Галичині Іван Франко застав повну заскорузлість, страх перед усяким суспільним рухом. Не Львівський університет, навчання в якому І.Франко оцінював досить критично, а широка освіта і вплив його великого вчителя М. Драгоманова стали визначальним у формуванні молодого письменника. Франкове захоплення соціалізмом не зашкодило йому вже в 70-их - 80-их рр. XX ст. стати речником національної справи. Стоячи понад „москвофілами" і „народовцями" І. Франко використовує національно зорієнтовані товариства зокрема „Просвіту", як і Наукове товариство ім. Шевченка, для дальшого розвитку національної справи.
   Початковий етап творчості І. Франка мав суспільний напрям, але цей напрям тісно зв'язаний з думами і мріями українців. На цю добу припадають його твори: повість „Борислав сміється", „бориславські" та інші оповідання з народного життя, повісті „Захар Беркут", „Воа constrictor" та низка поезій, що пізніше склали збірку „З вершин і низин" (1887, 1893).
   Діяльність І. Франка була не до вподоби тодішнім властям Австро-Угорщини. Франка чотири рази (1877, 1880, 1883 та 1889) заарештовували без усіляких на те підстав.
   Ні для галицьких москвофілів, ні для народовців діяльність І. Франка як письменника і громадського діяча не була прийнятною. Бо для одних і для інших його діяльність і погляди здавалися революційними, хоча з другого боку галицьке суспільство цінувало його знання, роботящість і здібності. Іван Франко робить кілька спроб співпрацювати у народовецьких часописах: „Діло", „Зоря", „Правда", але це співробітництво не було тривалим. Задля шматка хліба письменник мусив піти працювати до часопису „Kurjer Lwowski", де з 1887 до 1897 року відбув десятирічну службу „в наймах у сусідів". Не обмежуючись діяльністю у „Кур'єрі Львовскому", І. Франко у 80-их - 90-их роках активно співпрацює з українськими, російськими, польськими виданнями Києва, Варшави, Петербурга, а пізніше і Відня.
   Коли в 1893 році галицькі видання опублікували політичну декларацію українців-наддніпрянців „Братства Тарасівців" під проводом Миколи Міхновського („Рrofession de foi" (ісповідь віри) молодих Українців", - надруковано в „Правді" (1893, т. 17; та ідентичний текст „народна програма молодих Українців" („Діло", 1893, ч. 80, 13-25 квітня), І. Франко виступає з відгуком на програму, широко цитуючи її (програму) на сторінках „Kurjera Lwowskiego". „Братство Тарасівців" уперше в новітній історії підняло питання піднесення національного духу. Програма таємної організації наддніпрянців закликала „відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування українські і на їх підставі бажання рідної школи з власною викладовою мовою. Тим кожен українець... повинен завсігди вирізняти свою націю від інших і підносити національне питанє й право української нації скрізь, де тільки можливо: в освіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західноєвропейській літературах, не забуваючи одначе, що першим і найголовнішим обов'язком Українця єсть писати рідною мовою".
   Попри деякі критичні думки І. Франка щодо змісту програми „Братства Тарасівців", певного багатослів'я та пишномовних висловів, які у ній траплялися, вчений високо оцінює цю програму, стверджуючи, що „головні позитивні пункти програми молодих Українців заслуговують на цілковите схвалення і сподіваємось, викличуть щирі симпатії до прагнень молодих Українців у всьому слов'янському світі, у всіх народових європейських колах".
   У 1898 році І. Франко полишає радикальну партію, одним з творців якої був, розуміючи, що різні соціалістичні й анархістські ідеї перетворення людства у щасливий оазис приречені на провал. Уже в 1895 році у рецензії на книжку Ю. Бачинського „Ukraina irredenta" І. Франко висміює „готові формули" соціал-демократів, з допомогою яких останні намагаються вирішити усі найскладніші проблеми: „За поводом Енгельса та Каутського автор викладає „матеріалістичний світогляд", в якім знаходяться готові формули для вияснення найскладніших явищ: релігія - це витвір буржуазії, національність - це витвір буржуазії, національна держава - це витвір буржуазії і т.д. А все це залежить від форми продукції і є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок, і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою мов на долоні".
   Захист докторської дисертації у Віденському університеті, спроба зайняти місце професора руської словесності у Львівському університеті - такі наступні етапи творчої діяльності І. Франка. Під час перебування Івана Франка у 1893 році у наддунайській столиці, за словами Василя Щурата, відбулася зустріч письменника з чільними представниками віденського єврейства, зокрема з основоположником сіонізму, автором пізнішої книги „Єврейська держава" Теодором Герцлем. Мемуари В. Щурата проливають світло на дуже цікаву сторінку українсько-єврейських відносин 90-х років XIX ст.
   Розмови І.Франка з Т. Герцлем мали конфіденційний характер. Як свідчить Василь Щурат, Франкові дуже сподобалася ідея відбудови єврейської держави, оскільки ця ідея „є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави". Український письменник з розумінням сприйняв слова Теодора Герцля: „Народжена в розумній чи в розсудливій голові, навіть найгірша ідея буде реальною, якщо тільки запалить найширші маси народу і висуне з їх середовища готових до мучеництва захисників. Якщо нам колись вдалося завдяки Мойсееві скинути з себе ярмо і здобути Палестину, то чому сьогодні це мало би бути неможливим?". І хоч, на думку Т. Герцля, Мойсеї не родяться щодня, вони формуються зовнішнім впливом, а зовнішній вплив у євреїв в десять разів більший, ніж в інших народів, бо вони розсіяні по цілому світі.
   Сьогодні дехто з авторитетних дослідників сумнівається у вірогідності зустрічі, про яку згадує В. Щурат. Зокрема, відомий франкознавець Я. Грицак пише про це: „Є серйозні підстави сумніватися у правдивости Щуратової розповіді - бо вона має серйозні проблеми з хронологією. Справа у тому, що подібно як Франко не був 1893 р. прихильником української політичної незалежносте, так само Герцль ще не був прихильником ідеї єврейської політичної незалежносте. Якщо вони й зустрічалися, то їхня розмова велася швидше всього на іншу тему. Або якщо вони розмовляли про єврейську і українську самостійність, то їхня зустріч відбулася під час пізнішого візиту Франка до Відня, у 1896 році. Але тоді Герцль не міг вплинути на Франка, бо в той час Франко сам перейшов еволюцію у бік самостійности - про що найкраще свідчить його позитивна рецензія на книжку Юліана Бачинського „Ukraina irredenta"( 1895)".
   Дозволимо собі не погодитися з шановним професором. Ідея державної самостійности України визрівала у І. Франка поступово, ще з кінця 80-х років XIX ст. 90-і роки XIX ст. - період остаточного утвердження цієї ідеї у свідомості письменника та вченого. Можливо, пам'ять після 40-річної перерви не цілком точно відтворила детальний зміст розмови двох видатних діячів. Але саме у ці роки відбувалася остаточна кристалізація ідеї державної незалежности України у свідомості І. Франка. Вважаємо, що пов'язувати утвердження цієї ідеї з якимсь роком чи місяцем - не цілком доречно. У другій половині 90-х рр. XIX ст. ідея державної незалежності України стає основою політичної програми І. Франка. Свідченням цього, крім рецензії на книжку Юл. Бачинського, є передмова до збірки „Мій Ізмарагд" (1898), філософський діалог „На склоні віку" (1900), врешті „Що таке поступ?" (1903). Останнє десятиріччя XIX віку - час визрівання Франкової позиції державної самостійности України.
   У 90-х роках XIX ст. І. Франко бере участь у тво¬ренні спочатку радикальної, а потім і національно-демократичної партії. Однак не політична діяльність, а служіння національним інтересам рідного народу стає визначальним для І. Франка мислителя і громадянина на рубежі XIX-XX століть. Іван Франко ставиться індиферентно до чисто внутрішніх проблем життя політичних партій у Галичині. Як нам доводилося уже писати, письменник насамперед думав пре те, як радикальна чи пізніше національно-демократична партія допоможе завоювати вистраждану українським народом державність".
   Хрестоматійними стали слова, сказані поетом 1898 року, коли відзначався 25-річний ювілей творчої діяльності письменника: „І сам я у своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а перед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було власне випливом мого бажання - бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя".
   Згадані Франкові слова чітко пояснюють причини та спонуки його багатогранної діяльності, як сьогодні намагаються внести корективи, але І. Франко був для українців не тільки пекарем, мулярем чи ка¬менярем, він був передусім великим учителем і проповідником, який не лише зробив неоціненний вклад у сучасне, а й заклав підвалини майбутнього. Цілий „український університет", діяльність якого тісно пов'язана з Науковим товариством ім. Т. Шевченка, що стало пізніше прообразом Національної Академії Наук.
Сьогодні на початку XXI століття мусимо осмислити Франкові ідеї, висловлені сто років тому.

Бережи маєток про гарну годину.
Та віддай масток за вірну дружину;
А себе довічно бережи без впину,
Та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.
   Їх актуальність для нашого часу є очевидною. У статті „На склоні віку" наш національний пророк писав „А для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключности, односторонности чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить. От тим то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мілітаризму при кінці XIX в., так само не думаю заломлювати рук над зростом різних національних сепаратизмів, племінних і расових шовінізмів. І все те - виплоди органічного росту новочасних суспільностей, свого роду Flegeljhahre, нехай і так - але все таки признаки росту, а ніяк не упадку, не декаденції".
   Початок XX століття у творчості І. Франка пов'язаний із цілком ясним розумінням необхідності не тільки культурної самоідентифікації, а й державної самостійності народу. І хай на початку століття ця самостійність ще „поза межами можливого", інтелектуальні сили мусять робити все, щоб досягти цієї незалежності.
   У статті „Поза межами можливого" І. Франко закликає молодь до праці для здійснення ідеалу самостійної України: „...синтезом усіх наших ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвитку нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими" фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації".
   Врешті взявши саму назву статті „Поза межами можливого" як імператив, частина українців зрозуміла франкову сентенцію як те, що далеко в майбутньому. У 1901 році чернівецька газета „Буковина" дорікала українській молоді, що вона надто захоплюється ідеями самостійної України, а доктор Франко, „що має серед молодіжи таку повагу", назвав наче „ідею самостійної України чимсь таким, що лежить поза межами можливого". Відповідаючи газеті „Буковина", Іван Франко стверджує, що цей часопис у своїй публікації не зрозумів суті статті, а ідея „зводиться на одну думку: те, що видається сьогодні неможливим рутинерам, прихильникам простого хлопського, тоб¬то обмеженого і недогадливого, може бути завтра не тільки можливим, але таким пекучим, як пожежа, що вибухає там, де вперед довго тліло і нудилося".
   Майбутня українська держава бачиться на початку XX ст. видатному вченому і письменникові як єдина соборна держава. Проте політична діяльність, партійна робота не цікавили в цей час І. Франка. Він виходить спочатку з радикальної, а пізніше і з національно-демократичної партії, засновником якої разом з М. Грушевським був у 1899 році. Відтепер І. Франко віддається виключно літературній та науковій праці. Стає одним з редакторів „Літературно-наукового вістника" (1898), який друкує його поезії, оповідання, наукові та публіцистичні статті, бере активну участь в „Українсько-руській видавничій спілці", Науковому товаристві ім. Шевченка.
   90-і рр. XIX - поч. XX ст. період найвищого розквіту фізичних і духових сил І. Франка, коли він досяг вершин своєї літературної та наукової творчости. Саме в ці роки з'явилися такі етапні твори як „Великі роковини", „Мойсей", поетичні збірки „Мій ізмарагд", „Semper Tiro", „Із днів журби", „Поеми", кілька збірок оповідань. А ще такі наукові студії, як „З останніх десятиліть XIX віку", „Інтернаціоналізм і на¬ціоналізм у сучасних літературах", „Із секретів поетичної творчості", „Южнорусская литература".
   У статті „Одвертий лист до галицько-української молодежі" І. Франко пише: „Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно бути у нас голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні - всі без виїмку - перед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадянськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його".
   Ідеї державної самостійності України найглибше втілилися в етапному для української, як і для світової літератур, творі - поемі „Мойсей" (1905), в якому біблійний пророк веде гебреїв з єгипетської неволі до землі обітованої. У історії цього походу відбилась і доля України, яка поневолена двома імперіями - царською Росією та Австро-Угорщиною у 1918-1920 рр. поведе нещадну боротьбу за своє соціальне та національне визволення. Та національне визволення І. Франко бачить не у знищенні інших держав і культур, а в засвоєнні всього кращого, що витворила світова цивілізація і культура. Наш сучасник Дмитро Павличко з цього приводу пише: „Але на відміну від будителів України - своїх попередників і сучасників, І. Франко хотів, щоб свобода не була ні помстою, ні грабіжництвом, ні руйнуванням цивілізаційних традицій та культурних здобутків людини. Не „ліниві номади", темні, озлоблені та жорстокі юрби, мають бути двигуном свободи, а духовно розвинені, енергійні оборонці загальнолюдських прав, що в образі демократичної держави бачать демократичний лад, організацію суспільства на-гуманних засадах".
   Як письменник і вчений І. Франко на початку XX століття відгукується на важливі події суспільного життя, політичні доктрини, помітні прояви релігійно¬го життя України.
   Цікавою є оцінка І. Франком посланія митрополита Андрея „О квестії соціальній" (1904), в якій первоієрарх греко-католицької церкви порушив важливі питання суспільного, культурного та релігійного життя того часу. Адже листи попередніх провідників церкви, на думку вченого, за великими винятками не визначалися ні блиском інтелігенції, ані розумінням народного життя, ні актуальністю порушених справ.
   На думку І. Франка, митрополит Андрей, пишучи свої листи чисто народною мовою, не промовляє зверхньо, напруженим і ніби маєстатичним тоном, а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей. „Митрополит Андрей говорить про речі як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним. Він старається - перший признак справді мислячого чоловіка - класти дистанції розрізнення між речами та поняттями, не мішати різнорідного, не робити заключень із потоптанням основних правил логіки, не заслонювати браку власних думок і власних понять цитатами з Письма Свя¬того або отців церкви".
   Для Франка-громадянина важливо, на чому наголошує єпископ: священик не може бути політиком в церкві, не сміє політики мішати до проповіді. Священик „може, часом просто повинен брати участь в життю горожанськім, але не сміє надуживати проповідальниці ані сповідальниці до цілі політичної".
  Говорячи про розуміння душпастирського обов'язку, що його проповідує митрополит, І. Франко особливо вирізняє слова: „Поза церквою вільно священикові брати уділ у горожанському житті, вільно бути яких хоче пересвідчень політичних під двома умовами: 1) що ті пересвідчення його горожанського життя ні в чім не будуть в суперечності з наукою Христа, котру в церкві голосить і о котрій зложить торжественну присягу, що так вірить і так визнає; 2) що не буде занедбувати своїх церковних обов'язків, котрі в першім ряді мусить сповнити, як не хоче бути дармоїдом і галапасом. Священик, котрий би більше займався політикою, хотя й би доброю, чим катехизуванням дітей у школі, був би злим священиком і народові не приносив би хісна, а шкоду".
   Не завжди сприймає І. Франко настанову митрополита Андрея щодо ставлення українського духовенства до уряду і його органів. Вважаючи, що ставлення нашого духовенства до властей подано не ясно І. Франко пише: „Митрополит хитається між правом Божим і правом людським - і навіть не правом, а простим опортунізмом, хитається до тої міри, що важить „благо розумно" промовчати деякі дуже вразливі речі, щоб не дат в них духовенству такої директиви, яка б могла занадто ярко перечити і тим його високим ідеалам про гідність і завдання душпастирства, що були висловлені вище".
   Так само І. Франко вказує на слабке, на його думку, розуміння митрополитом ставлення душпастирства до приватної власності, як і до родинних стосунків. „Що в екскурсах на поле теорії автор послання менш щасливий і виявляє дуже слабе познайомлення з предметами, які порушує, се ми піднесли не в докір йому і не в ущерб його авторитетові, бо ж він і сам з натиском підносить, що в справах політики і науки священик (а тим самим і архиєрей) повинен виступати лише, як приватний чоловік і тут він за висловлені ним погляди відповідає своїм іменем і силою своїх аргументів, а не авторитетом свого уряду".
   Як бачимо, вже в перші роки XX століття, на які припадає початок душпастирської праці митрополита Андрея, І. Франко побачив її велич і значення для майбутніх поколінь України. При цьому письменник не в усьому погоджувався з ідеями, що були вислов¬лені у пастирському посланні митрополита Андрея „О квестії соціальній".
   Дочка письменника Ганна Ключко-Франко стверджувала, що митрополит Андрей Шептицький дискутував у домі Івана Франка про низку питань, що стосувалися давньої історії християнства, а одного разу „митрополит зайшов до тата продискутувати деякі для нього цікаві питання (здається, тоді ішла дискусія про Йосифа і Варлаама)".
   На жаль після невтомної та надзвичайно плідної діяльності у 1908 році Франко тяжко занедужав. При цьому недуга хоч як сильно надломила його міцний організм (параліч обох рук), не змогла зламати його творчого духа. Ще цілих вісім років поет і мислитель працює так само невтомно, як і раніше. Він видає свої неопубліковані раніше твори чи перевидає вже опубліковані, надзвичайно багато перекладає, вивчає давню добу в історії нашого народу та інші важливі наукові проблеми. І хоч сили поета щораз слабшали, І. Франко невтомно працює до самої смерті.
   28 травня 1916 року Франко покинув цей світ навіки, але саме з цього часу починається його глорифікація. Його великі заслуги перед Україною є запорукою того, що він вічно буде учителем усього українського народу, зразком невтомного трудівника, що усі свої сили, весь свій небуденний талант віддав на службу рідній нації.

Гнатюк М. На шляху до національної ідеї / В. Гнатюк // Дзвін. - 2006. - № 9. - С.131-135.