З ОСТАННІХ РОКІВ ЖИТТЯ ІВАНА ФРАНКА

Паранюк Є.

    1915 року, весною, на Карпатському фронті австро-угорська і німецька армії під Горлицями і Тарновом проламали оборонну лінію російської армії та пішли у наступ. У Карпатах, на фронті між австро-німецькими та російськими військами точилися завзяті бої, у яких при зударі були великі втрати вбитими, пораненими і полоненими з обох сторін. У боях брав участь Легіон Українських Січових Стрільців. На горі Маківці вони відважно билися, з великими втратами вбитими й пораненими здобуваючи гору. Українські Січові Стрільці на фронті від зелених Карпат до золотого Поділля у своїх героїчних боях (Маківки, Лисоні, Золотої Липи, Стрипи, Серету і Збруча) зосталися безсмертними - записані у Золоту Книгу вічної Слави.
    Наступ у Карпатах австро-угорських і німецьких військ та Українських Січових Стрільців продовжувався. Російська армія з великими втратами вбитими, пораненими й полоненими відступала на схід Галичини.
   На Прикарпатті, з с.Нагуєвичі, 16-літній юнак Василько Франко, син Захарія, брата Івана Франка, підвозив до фронту австро-угорських воїнів. Біля Золочева, на Львівщині, на фронті австрійські мадяри відібрали чи викрали у Василька коні з підводою, а хлопцеві «без коней і без підводи додому не повертайся». Василько стурбований, з великим жалем у серці, озлоблений на проклятих мадярів, повертався з фронту пішки додому. По дорозі повернув до Львова. У Львові він зайшов до свого стрийка Івана Франка, щоб йому пожалітися та розповісти про своє нещастя, що трапилося на фронті. Франко, вислухавши хлопця, заспокоїв його, сказавши: «Добре, Васильку, що тобі нічого не сталося, а коні та підвода будуть. Я дуже радий, Васильку, що ти зайшов до мене. А про твоє нещастя, втрату коней з підводою на фронті, я татові перекажу. Ти, Васильку, залишайся у мене, будеш мені допомагати».
    Хлопець погодився і з великою охотою залишився у Франка.
    Коло Франка у цей час не було нікого з родини. Дружина його була у лікарні - хвора, сини при війську: Тарас в Українських Січових Стрільцях, Петро при Австрійському летунстві. Донька Анна була у Києві в материної родини, через війну не могла повернутися до Львова. Найстарший, улюблений син Франка, Андрій, помер ще перед першою світовою.
   Василько допомагав хворому Франкові, доглядав його як рідного батька. Щоденно супроводив до Стрийського парку на свіже повітря. Виходячи з дому, Франко завжди брав з собою книгу, зошит й олівець. У парку вони сідали на лаву під зелені дуби, Франко розкривав книгу, диктував, а Василько записував переклад латинських віршів на українську мову. У Стрийському парку була клітка з двома карпатськими ведмедями - «невільниками», як їх називав Франко. Коли вони виходили з дому до парку, Франко просив Василька нарвати соковитих солодких груш у кошик. Василько вилазив на грушу, що росла біля високого двометрового паркана на межі з його сусідом, професором Михайлом Грушевським. Франко стояв під грушею, перестерігаючи хлопця, жартував: «Дивися, Васильку, щоб одірвана груша не впала за паркан Грушевського».
   Прийшовши з кошиком груш до парку, вони підходили до клітки з ведмедями, Франко пригощав їх грушами, ведмеді раділи тому, та й поет відчував приємність, спостерігаючи, як ласували медовими грушами ведмеді-невільники. «Який же ви гріх вчинили? - запитував Франко ведмедів-невільників, - Хіба у пасіку пана лісничого по мед ходили, або в його ставку рибу-клини ловили, або бравого молодого гуцула чи гуцулку ввечері на перелазі налякали? Знаю я, знаю, мої друзі, що то значить арешт-неволя, бо й мене замикали у клітку-тюрму імущої влади жандарми та не за крадіж, ні, а за те, що я одстоював-захищав нашого бідного робочого люду права».
   Кожного разу, коли Франко з Васильком приходили до Стрийського парку, вони відвідували і карпатських ведмедів-невільників у клітці: приносили й пригощали їх соковитими медовими грушами. Та й ведмеді, вже здалеку побачивши їх, впізнавали, зводилися, ставали на свої задні лапи, підносячи догори передні кремезні лапи, привітно ними кивали, наче руками, вітали свого друга.
   Львівське сонячне погідне літо та свіже повітря Стрийського парку підтримували слабке здоров'я Франка. Влітку він почувався добре. Але восени здоров'я його погіршало... Лікар Бронислав Овчарський порадив йому піти на зиму до Стрілецького притулку на відпочинок й полікуватися. Куратор Франка, радник Бандрівський звернувся з проханням до Правління Гуманітарного товариства «Українська самаритянська поміч», яка опікувалася раненими й хворими Українськими Січовими Стрільцями, щоб прийняти хворого д-ра Франка до Стрілецького притулку на лікування. Правління «Української самаритянської помочі» відгукнулось на прохання і дуже радо погодилося прийняти хворого. Та й як Правління УСП могло не погодитися прийняти Франка до притулку? На чолі Правління були відомі українські лікарі та українські суспільно-політичні діячі: радник Олександр Барвінський - голова (член палати послів), радник Добрянський - містоголова; лікарі: д-р Борислав Озаркевич, директор народної лічниці у Львові (Фундації Шептицького), адвокат д-р Маріян Янкович - правний дорадник, радник Федь Федорців - скарбник, радник Степан Чарнецький - пресовий референт, Ірина Домбчевська - секретарка і директорка Стрілецького притулку.
   У листопаді Василько з куратором К.Бандрівським повезли Франка до Стрілецького притулку, який займав 12 кімнат у дяківській бурсі (монастирі студитів) на вулиці Петра Скарги. Тут їх зустріла директорка Ірина Домбчевська. Вона дала Франкові окрему кімнату на партері, малу й недостатньо ясну. Вікна її виходили в стіну якогось будинку і не відчинялися. Франко просив директорку притулку помістити з ним в кімнаті й Василька. Директорка не погоджувалася. Погодилась лише на сильний протест Франка. Тож Василько залишився жити з Франком у кімнаті притулку.
  Письменник був тяжкохворий, не володів руками, особливо пальцями обох рук. Треба було його щодня вмивати, одягати, інколи нагодувати та виводити на прохід до коридору. Ясно, що Франкові не хотілося, щоб все це виконували чужі люди. Директорка притулку Домбчевська призначила Франкові медсестру Соню Монджейовську, яка мала тепер його доглядати.
   У притулку Франком опікувався стрілецький лікар Володимир Щуровський, прекрасна людина. Він доглядав його, як рідного батька, інколи брав його із собою на прохід та на візиту до хворих стрільців. Але головний нагляд за Франком мав старший львівський лікар Бронислав Овчарський. Дуже щира людина: він намагався всілякими засобами лікувати Франка. Особливо хотів утихомирити його скалічені-спаралізовані хворобою пальці правої руки, щоб той міг писати. Родинним опікуном Франка та його дружини і дітей суд призначив давнього колегу, ще з Дрогобицької гімназії, львівського радника, д-ра Карла Бандрівського. Він також розпоряджався грошима хворого, видавав на харчі, на утримання. У Франка був хворий шлунок, він мусів бути на дієті. На його вимогу, Василькові доводилося додатково діставати продукти, купувати у місті молоко, малиновий сік, розшукувати пшоно, щоб зварити з нього на спиртовому примусі в кімнаті кашу, а це забруднювало повітря в кімнатці, де не відчинялися вікна. Василько також купував Франкові червоне вино: лікар приписав і йому випивати шклянку вина для підвищення рівня червонокрівців. Гроші на пшоно і вино давав куратор Бандрівський, який частенько навідувався до притулку, числив пляшки від вина (перевіряв, скільки грошей Василько витрачав на пшоно і вино).
     У грудні до притулку прийшов на візиту полковник Січових Стрільців Гриць Коссак у супроводі двох чотарів, братів Петра і Василя Дідушків. Полковник довідався, що в притулку знаходиться хворий Франко й прийшов зі старшинами провідати письменника. Вони постукали у двері, Василько відчинив і неприємний запах спирту понісся під ніс старшинам. Привітавшись, полковник спитав: «То Вам ліпшої кімнати не знайшлося?» Покликав директорку притулку Ірину Домбчевську і наказав їй негайно змінити Франкові кімнату. Потім полковник запитав письменника: «Як чуєтеся, пане докторе?» «Так, як бачите, пане полковнику, - відповів Франко і з дотепом додав: «Літав орел попід небеса, аж поки йому не пощербилися крила, та й опинився у Стрілецькому притулку».
   «Нічого, одужаєте та й вийдете з нього», - сказав полковник. Розмовляли вони про війну, про події на фронтах. Франко казав полковникові, що Австро-Угорщина, мабуть, програє війну, імперія її розпадеться. Таке саме чекає й Росію, російська імперія також розпадеться. Росія вже програла одну війну, 1905 року (з Японією). Назріває в Росії велика революція: війна скінчиться революцією. Шкода, що наш нарід не готовий, малосвідомий, неорганізований, щоб визволитися під час подій з неволі. «Час покаже», - сказав він.
    Попрощавшися з Франком, полковник зі старшинами вийшли. Директорка притулку зараз же змінила Франкові кімнату. Дала кімнату на першому поверсі - гарну, ясну, простору. У хворого змінився настрій, він став ліпше себе почувати.
   Настав 1916 рік. 6 січня Правління т-ваУСП і Січові Стрільці влаштували у притулку Свят-вечір, на який запросили Франка із Васильком. Була це хвилююча і радісна, неповторна зустріч Каменяра з Січовими Стрільцями. Перед вечерею старшина привітав Правління УСП, Українських Січових Стрільців зі Свят-вечором. Особливо вітав він дорогого гостя - Франка, як сказав старшина, «славетного письменника, поета, політично-громадського діяча, Великого Каменяра, борця за народні права і волю, що лучиться тепер з боротьбою Українських Січових Стрільців». По вечері всі задушевно співали колядок, щедрівок, вели між собою та з дорогим гостем товариські розмови. Один із старшин запитав Франка: «Пане Докторе! «Коли і хто виніс ідею створити-організувати Товариства Січей у Галичині?» Франко відповів: «Ідею створення Товариства Січей виніс мій добрий друг, відомий у Галичині політично-громадський діяч, довголітній посол до австрійського Парламенту, адвокат доктор Кирило Трильовський, що 1900 року заклав перший Кіш-гніздо товариства Січі у селі Заваллі Снятинського повіту на Гуцульщині. Дуже важко доводилося першим січовикам пробивати дорогу в темні села Гуцульщини, Галицькі далекі села - національно освідомлювати наш народ і молодь. У деякі місця їх просто не пускали, противники наказували дзвонити у дзвони в селах, перестерігати, сповіщати людей, що йде доктор Кирило Трильовський у село організувати Січ. Казали, що йде він деморалізувати людей, а головне - молодь. Але бравий д-р Трильовський - батько Січей, витримав перші удари своїх ворогів-противників. Розвелися Січові орлята та розлетілися зі своїх гнізд по всіх селах і містах Галичини і Буковини, вони виконали велику національно-освідомлюючу роботу серед нашого народу і молоді. Нарешті, 1913 року д-р Трильовський домігся від Австрійської влади перетворення товариства Січей на військову організацію Українських Січових Стрільців, які тепер стали на шлях визвольних змагань українського народу за самостійну державу».
   На завершення Свят-вечора Січові Стрільці сфотографувались на спогад з Франком (по смерті Каменяра це унікальне фото з'являлось в українській пресі і журналах). Франко був дуже вдячний Січовим Стрільцям за проведений вечір. Опівночі вони привели втомленого письменника до його кімнати. Він не спав цієї ночі, лежав у ліжку і роздумував про національну боротьбу Січових Стрільців - чи переможуть вони ворогів наших, що віками тримають наш народ у неволі, не дають йому розвиватися та вільно жити на своїй землі? «Ні, вони мусять перемогти ворогів, правда переможе, народ скине кайдани, Україна встане з руїн і помоляться на волі невільничі діти», - згадуючи Тараса Шевченка, думав Франко.
     Проходять сутужно дні, тижні. Кожний день сповнений турбот, надій на краще. Василько Франка одягає, виводить його на повітря. У кімнаті читає письменникові львівську пресу, продовжує записи з минулого року, що вони їх вели у Стрийському парку, записує під диктування переклади латинських поезій. Відвідують Франка Січові Стрільці, студенти, лікарі В.Щуровський, Б.Овчарський, заглядає медсестра Соня Монджейовська, відвідує куратор К.Бандрівський.
     У лютому відвідала Франка Катря Гриневичева та молодий львівський адвокат, кандидат до Галицького Сейму, Степан Баран, який знав Франка ще зі своїх студентських років у Львові, розмовляв з ним про політичні події, вибори і про закони рибальства, бо Франко був великим любителем того. У половині березня адвокат С.Баран знову прийшов відвідати Франка, присутнім був куратор Бандрівський. Письменник почувався недобре. Молодий адвокат висловив думку, що хворому треба зробити заповіт, поки він ще при добрій пам'яті. Франко сказав, що він про це подумає. «Але ви незабаром до мене ще прийдіть», - додав. З тим адвокат С.Баран і куратор К.Бандрівський попрощалися й вийшли. Коли другого дня прийшов Бандрівський, Франко сказав, що хоче зробити заповіт й щоб Бандрівський запросив адвоката Барана той заповіт зложити. Наступного дня прийшов адвокат із двома потрібними свідками - лікарем Володимиром Кобринським і львівським краєвим радником Левом Шеховичем. Складав заповіт адвокат С.Баран, присутнім був куратор Бандрівський. Василькові сказали вийти з кімнати.
     Франко у заповіті записав свій будинок дітям і дружині, а свою велику і багату бібліотеку, архів, листування, рукописи та авторські права його авторів Науковому т-ву ім. Шевченка у Львові. (Британська королівська бібліотека хотіла закупити Франкову бібліотеку, його архів, листування, рукописи та авторські права).
     По складанні заповіту, в кінці березня, Франко просив лікаря д-ра Овчарського відпустити його додому, та лікар не погоджувався. Наступного дня Франко звернувся до Василька: «Васильку, ми мусимо цієї ночі звідси забратися, я не хочу тут помирати. Якщо помирати, то у своїй хаті».
    Настав вечір. Вони не лягали спати. Опівночі, коли в притулку вже всі спали, Франко сказав до хлопця: «Збирайся, Васильку, підеш на сквер-стоянку, там завжди стояв жид із фіякром. Візьмеш його, прийдете сюди, і ми поїдемо додому». Василько вийшов з притулку. Надворі було холодно. Пройшов якихось десять кварталів. Знайшов стоянку, але дивиться: немає фіякра і ані душі живої. Повертається до притулку й каже Франкові, що немає фіякра. На це Франко відповів: «Васильку, ми будемо самі додому добиратися». Вже було далеко за північ. Василько добре одягнув Франка. Ще всі спали у притулку, коли вони перед п'ятою годиною тихенько вийшли та повільно пішли до трамвайної зупинки. На зупинці довго не чекали, поки під'їхав перший трамвай. Франкові було важко піднятися-увійти до трамваю. Але з трамваю простяглося четверо рук, взяли його за рамена і просто внесли до салону та посадили на сидіння. У трамваї Франка впізнали: люди з хвилюванням шепочуть один одному до вух: «Франко, Франко... Куди ж він так рано їде?.. Бачите, той хлопець кудись його везе...» На обличчях людей хвилювання. Видно, що вони співчувають хворому. Одночасно помітне на обличчях і почуття гордости: з ними у трамваї їде славний Франко, видатний письменник, поет, мислитель, філософ, громадський діяч, Великий Каменяр, найславніша людина на всю тогочасну Україну.
    Коли приїхали на зупинку недалеко Франкової хати, хтось із людей попросив водія затриматися, щоб дати можливість людям попрощатися з великим Каменярем. При його виході з трамваю люди прощалися з ним, встаючи з місць і бажаючи йому швидкого одужання. Потім допомогли зійти. Франко, схвильований, сердечно дякував львів'янам за їх доброзичливість і пошану до нього. Ця зустріч була останньою зустріччю і прощанням Великого Каменяра з львів'янами.
     Франко з Васильком добралися до хати о 7-й годині ранку. Ключів від хати в них не було - вони були в куратора Банківського. Василько залишив письменника під дверима, а сам побіг по ключі до куратора. Прибіг, стукає у двері, виходить Бандрівський. Василько, привітавшись, просить ключі від Франкової хати, каже, що Франко чекає під дверима своєї хати. Куратор лається: «Який його біс додому приніс!», - але все ж ключі дає. Василько просить: «Дайте ще грошей на харчі». «Я до вас прийду», - відповів куратор.
     Василько побіг з ключами, як стріла, вулицями Львова, потім через Стрийський парк. Прибіг, відчинив і ввів Франка до хати, де їх зустрів карпатський холод. Василько загорнув хворого у кожух, допоміг лягти у ліжко, а сам заходився розшукувати дрова, щоб натопити-нагріти хату. Незабаром прийшов куратор Бандрівський. Поговорив із Франком, закрившись у кімнаті. Дав грошей на харчі і відпродав одну тонну свого мокрого вугілля, яке Василько потім перевозив візочком у мішку цілий тиждень.
     Грошовий фонд Франка був малим. Він отримував невеличку пенсію від наукового т-ва ім. Шевченка у Львові за довголітню працю - редагування літературно-наукового вісника.
    У другій половині квітня надійшли Великодні свята, які Франко з Васильком не готувалися справляти. Але на Великдень їх обдарувала пасочкою, ковбаскою і писанками-крашанками Франкова сусіда - німецького походження пані Геллер. «Світ не без добрих людей», - сказав письменник.
   По Великодніх святах знову прийшла відвідати Франка його давня знайома, дуже близька приятелька, письменниця Катря Гриневичева зі своїм сином Ярославом, молодим Українським Січовим Стрільцем. Письменниця повернулася з-за кордону з воєннополонених переселених таборів у Гмюндені (Австрія), куди вона виїжджала перед фронтом й окупацією російськими військами Львова.
   Зустріч Катрі з Франком була дуже хвилюючою, бо ж він був не тільки її близьким приятелем, а й учителем, натхненником, дороговказом та провідником у літературі. Завдяки йому вона стала письменницею, про що вона сама писала.
Який же глибоковідчутний та болючий жаль був у серці письменниці, коли вона побачила блідого, тяжко хворого Франка, свого дорогого друга і вчителя, якого вона безмежно шанувала-обожнювала!
   Письменниця згадала своє дитинство у Кракові, навчання у польській школі. Катрю відкрив у Кракові, навчав її української мови молодий студент медицини - майбутній письменник - Василь Стефаник. Він запропонував їй виступити у 1894 році на відкритті філії «Просвіти» у Кракові, де, за підготовою Стефаника, вона декламувала вперше вірш Франка «Каменярі». Письменниця згадала свої незабутні зустрічі з Франком у чарівній Криворівні на Гуцульщині. Згадала вона й його «джуркальце» цілющої води біля каплички у Криворівні над Черемошем, де він лікував свої хворі руки. Великий письменник сприйняв спогади Катрі дуже зворушливо. При розставанні прощалася зі своїм дорогим другом, учителем зі сльозами на очах. У глибині душі своєї вона відчула, що творче життя письменника кінчається, що прометеївський вогонь вічного революціонера поступово, нестримно згасає. На прощання ніжно взяла його зів'ялі руки, схилила голову, поцілувала їх зі святістю так, як вона їх цілувала двадцять років тому, при їх першій зустрічі на вулиці Львова. Письменник був зворушений до сліз. З глибини своєї душі сердечно дякував письменниці за щиру дружбу, безмежну пошану та незабутню пам'ять про нього.
   Прощався з великим Франком і молодий син письменниці Ярослав. При прощанні Франко запитав його, ким він хоче бути-стати у своєму житті, і саркастично сказав: «Дорогий Ярославе, будь-ставай шевцем-кравцем, тільки не поетом-письменником».
   Так відбулася остання, неповторна зустріч і прощання письменниці Катрі Гриневичевої та її сина Ярослава, молодого Січового Стрільця, з Великим Каменярем у його хаті.
    У цьому ж часі куратор Бандрівський привів до хати Франка жінку-польку, удову Целіну Журовську-Зигмунтовську. Вона була давньою знайомою Франка ще з його молодих років. Молодою дівчиною Целіна працювала маніпулянткою на Львівській Центральній головній пошті, у відділі «Посте рестанте». Франко часто приходив на пошту відбирати свої листи, де він у розмові познайомився з молодою вродливою Целіною. Цікаво, що під впливом цього знайомства Франко написав прегарний твір «Маніпулянтка».
   Що це: іронія долі геніального письменника? Тепер, наприкінці життя, Целіна мала його доглядати (та недовго, бо за місяць Франко відійшов у вічність).
   Куратор Бандрівський забрав у Василька ключі від Франкової хати і сказав йому: «Ти, хлопче, можеш іти собі додому, ми самі будемо хворим опікуватися. Василько, схвильований, побіг до письменника у кімнату, розповів йому про це. Франко лежав у ліжку важкохворий, безпорадний і був дуже стривожений такою звісткою. Хвилину подумавши, він сказав: «Ну що ж, Васильку, підеш додому, поздоровиш від мене маму, тата і всю нашу родину... Я безмежно вдячний тобі, Васильку, за твоє добре серце, за твою щиру та добротну поміч». Василько відповів: «Я додому не піду, я запишуся в Українські Січові Стрільці, буду боротися за самостійну Україну». «Дорогий Васильку, - сказав Франко, - я все своє життя присвятив боротьбі за наш нарід, за його права і волю, за незалежність Української держави. Незабаром я відійду у зоряне царство предків наших, житиму там на ясній поляні у мого давнього друга Захара Беркута. Але дух мій, Васильку, залишиться на українській землі і буде й далі кликати наш нарід до боротьби за свої права й волю, аж поки не повстане суверенна й незалежна Українська держава. Дорогий Васильку! Як ніхто не може погасити ясне сонце в небесах, так нашим ворогам не погасити духа моїх заповітів у віках. А ти, Васильку, йди, борися, продовжуй мою священну боротьбу за наш народ, його право бути вільним серед вільних народів на своїй землі, у своїй державі».
   При розставанні він ще раз сердечно подякував за синівську опіку та поцілував його у чоло. Василько поцілував Франка у зів'яле, висохле, холодне, бліде лице. Потім він ніжно взяв хворого за руку та з хвилюванням промовив: «Прощайте, мій дорогий стрийку-батьку, великий учителю-просвітителю, захиснику нашого поневоленого, приниженого, знедоленого та світом забутого українського народу».
    По цих словах Франкові й Василькові покотилися з очей сльози. Василько вийшов у тих сльозах з хати, надворі накрапав дощ - небо плакало. Та були то не дощові краплі, а сльози Франкові, вони супроводили Василька у військо Українських Січових Стрільців.