І.ФРАНКО – ТИТАН ДУМКИ І ПРАЦІ

Степан Возняк

   Висвітлюючи світоглядні позиції І. Франка, автор особливу увагу приділяє пошукам видатним мислителем і громадським діячем суспільного ідеалу, шляхів служіння інтересам власного народу й загальнолюдським гуманним ідеалам. Розкривається еволюція поглядів І. Франка від пріоритетності соціальних проблем до першорядності ідеалу національної самостійності українського народу. Подана критика ним ідеї „державного соціалізму" як антигуманного й невідповідного інтересам людської свободи.

   І. Франко, справжній велетень думки й праці, не тільки осягав горизонти красного письменства, але й широкий світ наукового знання. Він - поет, повістяр, драматург, історик і теоретик літератури, літературний критик, публіцист і перекладач, водночас і філософ, економіст, історик, політолог, психолог, етик тощо. І в усіх цих сферах Вели­кий Каменяр сказав вагоме слово, розширивши горизонти світобачення.

   В особі І. Франка маємо глибокого мислителя. З його іменем в українській філософській і суспільно-політичній думці пов'язана лінія позитивістсько-раціоналіс­тична, соціалістична за політичною орієнтацією, яку започаткував М. Драгоманов, а він її розвинув. У всьому, вважав мислитель, слід „керуватись розумом, просвітою". Йому була близькою „позитивна філософія", що ґрунтується на наукових знаннях, насампе­ред природознавстві. Він дав своєрідне тлумачення науки, її місця та ролі в суспільно­му житті, убачаючи в науці головний засіб пізнання законів і сил природи та викорис­тання їх в інтересах людини. Наука має два боки: „знання і праця". Предметом науки є об'єктивний світ та його закони. „Справжня наука, - підкреслював мислитель, - не має нічого спільного з жодними надприродними силами... Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою... А природа є для людини всім„. Вона „є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з'явитися для людини блаженна правда".

   Раціоналізм І. Франка синтезував у собі ідеї романтизму, позитивізму й матеріа­лізму. Матеріалістична тенденція досить виразно виступає в самому трактуванні науки, її об'єкту, світоглядних основ. „Наука, хотячи бути наукою, - відзначав мислитель, - мусить відкинути віру, а опертися на критиці, ... мусить відкинути двоїстість в природі, а стояти на єдності (монізмі), т.є. мусить признати, що матерія і сила - одно суть, що дух і тіло - одно суть". Наука, за його переконанням, - не тільки засіб пізнан­ня, але й знаряддя соціальної перебудови. У науці, і насамперед суспільній, він прагнув віднайти ключ до вирішення соціальних проблем життя народу.

   У поглядах на суспільство І. Франко виходив із „позитивної філософії", вважаючи природничі науки основою розвитку суспільствознавства. В основі розвитку суспіль­ства, вважав він, лежать „загальні закони еволюції в органічній природі". Рушійна ж сила еволюції - боротьба за існування. У суспільстві вона ведеться у двох формах -„одиничній" і „дружній", і як наслідок - „здруження одиниць" і „спільність праці".

   І. Франко дотримувався концепції суспільного прогресу. Двигуном його, вважав він, є як матеріальне життя, економічні відносини, так і суспільні ідеали. „Коли ж ідеал - життя індивідуального - треба прийняти головним двигачем,,у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби, спілок і т.д., - зазначав мислитель, - то не менше, а ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного і політичного життя". Саме останнє десятиліття XIX ст., за

   його спостереженнями, показало значення в історичному процесі ідеалів і потреб сус­пільства, їх вплив на сферу суспільного життя.

   Однак творча думка І. Франка оберталась не лише у сфері загально-філософських і соціально-політичних ідей. Вона, щонайперше, була вплетена в життя і долю власного народу, в проблеми його майбутнього. Пізніше в пролозі до поеми „Мойсей" він вира­зить тривогу за долю народу рефреном:

"Твоїм будущим душу я тривожу ..."

   Уся творчість і діяльність Великого Каменяра пронизана пошуками відповіді на животрепетні питання життя свого народу, прагненням вивести його з „льоху", де він був запертий, на світлу дорогу прогресу. Але для цього треба було віднайти ключ до вирішення даних проблем. У пошуках суспільного ідеалу його творча думка зупи­нилась на ідеях соціальної справедливості, свободи, рівності й братерства людей праці, що становили прерогативу соціалістичної теорії, різноманітні варіанти якої заполонили інтелектуальні уми тогочасної Європи. І. Франко не був винятком. На соціалістичні засади майбутнього орієнтувалися М. Драгоманов, О. Терлецький, С. Подолинський, Ле­ся Українка, М. Павлик та інші діячі української культури. Як відзначав один з дослід­ників ідеології українського національно-визвольного руху І. Витанович, ці діячі „в соціалізмі надіялися найти здійснення своїх ідеалів - демократії, свободи, соціальної справедливості, однозгідної розв'язки соціального і національного питання". До цього прагнув й І. Франко.

   І. Франка соціалістичною ідеєю підсилювалась також його соціаль­ним походженням - виходцем із надр трудового народу. Уже в молоді роки він, як піз­ніше писав у листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 р., „був соціалістом по симпатії, як мужик". Прибувши до Львова та ставши студентом Львівського університету (1875), Франко „перелопатив" цілу низку соціалістичної літератури - праці діяча німецького робітничого руху Ф. Лассаля, німецьких економістів Ф. Ланге та Г. Шеля, польського соціаліста Б. Лимановського, українського вченого С. Подолинського, росій­ського письменника М. Чернишевського, зрештою К. Маркса і Ф. Енгельса.

   Що І. Франка приваблювало в соціалістичній ідеї? Насамперед, її гуманістичний характер. „Що таке соціалізм?" - ставить він питання в праці „Катехизм економічного соціалізму" (1878) і відповідає: „Соціалізм - то є прагнення усунути всяку суспільну нерівність, всяке визискування і всяке убозтво; запровадити справедливіший, щасливі­ший лад, ніж нинішній ...". Ці ідеї відповідали помислам самого Франка. Причім зауважимо, що ідею соціалізму він не вважав прерогативою марксизму: „... Його (соціалізму. - С.В.) провідні думки, можна сказати, такі ж давні, як людське ду­мання над суспільним устроєм взагалі". Та й соціалізм, який сповідував Фран­ко, не був марксистським. Він тяжів до західноєвропейських соціал-утопічних ідей.

   До соціалістичних доктрин, в яких би варіантах вони не виступали, І. Франко підходив з однією міркою - відповідність інтересам людини. Недарма на початку своєї статті „Соціалізм і соціал-демократизм" (1897) він навів слова старогрецького філософа Протагора: „Людина є мірою всього". Недарма тому, що в соціалізмі він приймав лише те, що відповідало інтересам людини і відкидав усе, що їй було ворожим. Мислитель уявляв, так би мовити, соціалізм „з людським обличчям".

   Людина в І. Франка - найвища цінність, самоцінність. Вона стояла в полі зору ми­слителя з перших кроків його творчості - людина праці, трудівник, гноблений чужими і „своїми" визискувачами, людина, незалежно від її етнічної та конфесійної належності. Цей гуманізм, любов до „всіх, що ллють свій піт і кров", до „всіх, котрих гнетуть окови", насамперед, має своїм джерелом творчість Т. Шевченка. Шевченкове „будьте люди" глибоко запало в душу І. Франка, його пафос наповнив усю творчість і діяльність Великого Каменяра.

   Людина - це одне крило творчого лету І. Франка. Друге крило - рідна нація, укра­їнський народ. Можна з повним правом визначити єдність людини й нації як парадигмальну основу Франкового світогляду. Вона зумовила суспільно-політичну позицію мислителя - боротьбу як за соціальне, так і національне визволення народу.

   У перше десятиліття своєї діяльності І. Франко вважав, що цієї мети можна досяг­ти на засадах соціалізму і головну увагу звернув на вирішення соціальних проблем - усунення економічного визиску, усуспільнення власності, демократизацію політичної системи. Це й зумовило досить активну його участь у поширенні соціалістичних ідей, у робітничому русі, за що зазнав тюремного ув'язнення, переслідувань, став, як про це сам писав, „прискрибованим" в очах „батьків" нації.

   „Наша ціль - людське щастя і воля", - проголосить він у вірші „Товаришам із тюрми" (1878), написаному у львівській в'язниці. її він сподівався реалізувати на шля­хах робітничого руху, апогеєм якого стала „Програма галицьких соціалістів" (1881), написана ним спільно з польським соціалістом Б. Червєнським і єврейським соціалістом Л. Інлендером, а також зусилля у створенні інтернаціональної робітничої партії - „Галицької робітницької громади".

   Виникає питання: що зумовило таку активну участь І. Франка в робітничому русі, виділення ним робітничої верстви із загальної народної маси як суб'єкта реалізації ідеї соціальної справедливості? Тут не тільки позначився вплив марксизму, зорієнтованого на робітничий клас, але насамперед те, що письменник не міг не бачити, що серед усіх верств працюючих робітники були найбільш активною й організованою частиною люд­ності Галичини, яка на той час заявила про свої права виступами проти своїх гнобите­лів. Водночас він усвідомлював розмах робітничого руху в Західній Європі, зокрема в Німеччині та Австрії. Селянство такої активності у відстоюванні своїх економічних і політичних прав тоді ще не виявляло. Можна припустити, що Франко сподівався з до­помогою робітничого соціалістичного руху розворушити селянство до боротьби за свої інтереси, залучати його до спільних із робітниками політичних акцій. Ось чому робіт­ниче питання зайняло в цей час вагоме місце в його діяльності.

   Водночас не випадає з уваги І. Франка національна проблема. Вона була для Гали­чини, як і для усієї України, доленосною. Найтяжчою раною вважав мислитель „по четвертування" українського народу, поневоленого чужими імперіями. Політика полоні­зації українців Галичини, яку проводили польсько-шляхетські кола, русифікація в Над­дніпрянській Україні обезкровлювали інтелектуальні сили українського народу. Фран­ко добре розумів вагу національного питання впродовж усього свого творчого шляху. Навіть у період участі в соціалістичному русі він не залишав турботи про піднесення національної свідомості народу. Орієнтація на соціалістичну ідею не заслоняла перед ним вагу ідеї національної. Саме в цей час він пише знаменитий вірш „Не пора" (1881), в якому наголошує, що слід не чужинцям служити, а що пора „для України жить", що потрібно єднатися, а не „в рідну хату вносити роздор".

   Ця віра у світле прийдешнє українського народу супроводжувала І. Франка впро­довж усього життя. Вона не суперечила його орієнтаціям на соціалістичну ідею. У праці „Катехизм економічного соціалізму" на питання: „А чи соціалізм суперечить нашому патріотичному почуттю?" - мислитель відповів: „Зовсім ні".  Бо, на його пере­конання, „розвиток кожної народності, - справді прекрасний і вільний, - може настати тільки при соціалістичному ладі".

   Та пройшов деякий час, і вже із середини 80-х років І. Франко відходить від робіт­ничого руху, прийшовши до переконання, що, оскільки в Галичині серед „трудящих класів" переважає селянство, постільки на його силу слід спиратися в боротьбі за на­родну справу. Визнання за селянством головного соціального суб'єкта зумовило пере­осмислення Франком суті соціалізму. Він відчув, що марксівський соціалізм як ідеологія пролетаріату не зовсім підходить до завдань селянського руху. Ще в 1883 р. у листі до М. Драгоманова (16 січня) він ставить питання про те, що слід „змодифікувати й са­му теорію соціалізму так, щоб вона ліпше приставала до наших аграрних та дрібнодворних обставин, ніж Марксів фабричний соціалізм". Це, як зауважив І. Витанович, спонукало І. Франка до „глибших студій аграрно-політичних теорій та можли­востей прикладання соціалістичних концепцій до розв'язки земельної справи". З цього видно, що вже тоді український мислитель не був засліплений марксистським соціалізмом. У теорії соціалізму він намагався виявити ті його ідеї й принципи, які мог­ли б посприяти народній справі, і не брав до уваги тих, які могли б їй зашкодити. Йому, зокрема, імпонувала економічна теорія К. Маркса і найперше в ній - необхідність заміни приватної власності на суспільну. Навіть у максимальній частині програми Русько-української радикальної партії (1890) було сказано: „... Змагаємо до переміни способу продукції згідно з здобутками наукового соціалізму, т.є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукцій них". Зауважимо, що йдеться не про власність державну, а колективу.

   Чи не найтяжчий період у житті І. Франка припав на другу половину 90-х років. Його, доктора філософії, котрий успішно пройшов габілітацію, тобто право на читання лекцій, на доцента української літератури й етнографії Львівського університету, власті не допустили до викладацької діяльності, чим позбавили його можливості займатися науковою діяльністю, засудивши надалі, як він сам писав, на „журналістську панщину". На нього шалено накинулась польська шовіністична преса за статтю  „Поет зради" (1897), в якій він звернув увагу на те, що у творчості А. Міцкевича часто звучить мотив зради. До наклепницької кампанії проти Франка приєдналися українські „патентовані патріоти" за статтю „Дещо про себе самого" - різкої критики формального, чисто сло­весного патріотизму „інкармерованих" (удержавлених) національно-клерикальних кіл, протиставивши йому своє розуміння любові до батьківщини як важкої праці для її прогресу, для народного добра.

   Та найбільшого морального удару І. Франкові завдали вибори до державної ради в 1897 р. і не тільки через те, що шляхом фальсифікацій і насильства над виборцями його кандидатура, висунута селянами ряду повітів Східної Галичини, була провалена. Пись­менника особливо вразила антинародна політика урядових кіл та польсько-шляхетської верхівки під час виборів, ігнорування ними елементарних політичних прав народу. Ці вибори він назвав „кривавими".

   Усе це разом узяте, а також „обезрадикалювання" радикальної партії, до органі­зації і діяльності якої І. Франко доклав багато сил, помітно позначилися на його ідеоло­гічних орієнтаціях. Він доходить до переконання про першорядність для українського народу завоювання політичної, національної волі. Якщо раніше мислитель робив наголос на соціально-економічних проблемах, то тепер - на національному питанні, поставивши розв'язання соціальних проблем у рамки національних завдань. Політика австро-угорських і польсько-шляхетських правителів під час виборів до державної ради вже в котрий раз засвідчила, що в умовах чужоземного поневолення український народ не зможе відстояти свої права. Тому Франко висуває „ідеал національної самостій­ності". І хоча цей ідеал, відзначав він у статті „Поза межами можливого" (1900), належить до віддаленої перспективи, має бути усвідомлений і перетворений на символ віри. З цього випливає покликання інтелігенції - „витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурно й політичного життя„ тобто перетворення інертної в собі етнічної маси на самостійний і самодіяльний соціальний суб'єкт, творця свого національного життя.

   Визначивши націю й національний чинник як базову цінність українського наро­ду, І. Франко проголосив знамениту тезу: „Все, що йде поза рами нації, се або фарисей­ство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до пану­вання одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими" фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації".

   Поклавши в основу майбутнього українського народу ідеал національної само­стійності, І. Франко не міг не замислитись над конкретними формами його реалізації. На нашу думку, це спричинило його звернення до „наукового соціалізму" Маркса й Енгельса як одного з варіантів побудови справедливого суспільства з тим, щоб засте­регти від небезпеки слідування марксистській моделі майбутнього соціалістичного су­спільства. Підтвердженням цієї думки є те, що саме в цей час, тобто в другій половині 90-х - на початку 900-х років він пише ряд праць, в яких у тій чи іншій мірі торкається теорії соціалізму й марксистської концепції втілення її в життя. Це, зокрема: „Соціалізм і соціал-демократизм" (1897), „Що таке поступ?" (1903), „До історії соціалістичного руху" (1904), „Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм" (1904), „Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" (1906), рецензія на працю А. Фаресова „Народники і марксисти" (1899). У них мислитель аналізує марксівський соціалізм, ударяючи його по тім, що вважається головним у марксизмі, - диктатурі пролетаріату, по ідеї „державно­го соціалізму".

І. Франко, як відомо, познайомився з ідеями марксизму, вираженими, зокрема, у його програмовому документі „Маніфесті Комуністичної партії" наприкінці 70-х років. Проте це знайомство було неглибоким, одностороннім. Та й практика європейської соціал-демократії, що ґрунтувалася на вченні Маркса й Енгельса, ще не давала до­статніх даних для всебічного аналізу суті марксистських постулатів. Передусім Фран­кові імпонувала соціалістична ідея, а шляхи її реалізації, визначені марксизмом, зали­шалися, якщо так можна сказати, у тіні. Тепер, у другій половині 90-х років, увагу письменника привернув політичний бік „наукового соціалізму", його концепція май­бутнього. Можливо, у цьому зв'язку йому пригадалися застереження М. Драгоманова, який „не раз остерігав молодших, гарячих соціалістів не надто доймати віри соціал-демократичним конструкціям будущини".

   Що в марксистському „науковому соціалізмі" викликало у Франка несприйняття, заперечення? Серед усіх цінностей світу мислитель надавав пріоритетності людині, її особистій свободі. Ворог будь-якого насильства, деспотизму, він „пропускав" усі сус­пільні явища й процеси, теорії через призму їх відношення до людини, її потреб та інтересів. У цьому питанні Франко, як мислитель, ішов у руслі гуманістичного, людино­знавчого, екзистенціального характеру української філософської думки, для якої люди­на та її щастя надцінні. Більш глибоке знайомство з марксизмом і соціал-демократиз­мом відкрило йому недооцінку ними індивідного початку суспільного буття, абсолюти­зацію класів, соціальних груп на шкоду окремого суб'єкта, перебільшення ролі соціального, об'єктивного, зовнішнього й недооцінку суб'єктивного, одиничного, окремого в людині. Це з усією очевидністю відкрилося Франкові в концепції „державного соціа­лізму", яка грунтується на принципі диктатури пролетаріату.

   У радянському франкознавстві склався стереотип, за яким І. Франко не став марк­систом, бо не зрозумів головного в марксизмі - всесвітньо-історичної ролі пролетаріа­ту, необхідності його політичної диктатури. Та насправді це не так. Він добре розумів сутність диктатури пролетаріату, але не прийняв її, бо це йшло врозріз із його гуманіс­тичними ідеалами. Про це письменник фактично й заявив у передмові до поетичної збірки „Мій Ізмарагд" (1897), що він ніколи не належав до „вірних" учення, основаного „на догмах ненависті і класової боротьби", на „деспотизмі проводирів". Але поки ідея „державного соціалізму" перебувала в царині теорії, він обходив її своїм критичним словом. Однак, коли вона вийшла за суто теоретичні рамки, ставши одним із принципів соціал-демократичної практики, Франко піддав її нищівній критиці.

   Найдошкульнішого удару по концепції „державного соціалізму" завдав І. Франко в праці „Що таке поступ?". У ній він ущент розгромив ідею „народної держави" Ф. Енгельса, що була ним висунута у 1891 р. у зауваженнях до проекту програми ні­мецької соціал-демократичної партії. Суть цієї ідеї - вимога „зосередження всієї полі­тичної влади в руках народного представництва". Франко переконливо пока­зав, що „народна держава" лише на словах „народна", а по своїй суті антинародна, бо, як відзначив він, „по думці соціал-демократів, держава - розуміється, будуща, народна держава - мала статися всевладною панею над життям усіх горожан". Це по суті та сама диктатура пролетаріату, але під вивіскою „народна".

   І. Франко ставить питання - якими наслідками обернулась би для людини реалі­зація соціал-демократичної ідеї „народної держави"? І відповідає: „Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка". У такій державі „власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною". Мертвою, казенною, духовною муштрою стало би в „народній державі" виховання підростаючого покоління, бо воно мало б за мету „виховувати не свобідних людей, але лише пожиточ­них членів держави". Зрештою, підсумовує Франко, „люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою". Прочитавши ці думки українського мислителя, по-справжньому подивляєшся, наскільки точно він передбачав те, що було в радянській державі, зокре­ма у сталінські часи.

   І. Франка можна з повним правом віднести до провидців майбутнього. Дивовижно, зокрема, як він передбачив трагічні наслідки соціал-демократичної моделі „державного соціалізму". Можна лише пошкодувати, що плосколобі керманичі свого часу не при­слухалися до його застережень.

   Думки І. Франка про шляхи та засоби розв'язання соціально-економічних і націо­нальних завдань можуть (мали б!) прислужитися нинішній політичній еліті у трансфор­мації нашого суспільства, розбудові національної державності. Особливо варто прислу­хатись до вказівок мислителя щодо уваги до людини та її потреб, продуманості й ви­важеності при проведенні соціальних реформ („не раптове проведення реформи, а влас­не, розумне, продумане і як найдосконаліше її впровадження", підвищенні ролі науки в державотворчих процесах.

   Неоціненні для сучасного розвитку України націотворчі ідеї І. Франка. Ідеться, насамперед, про втілення в життя національного ідеалу, ролі інтелігенції в консолідації української нації. Сьогодні, коли український народ духовно роз'єднаний, коли подеку­ди лунають голоси про „автономізацію" України, в умовах конфесійного протистояння особливо актуальним є заклик Великого Каменяра „по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнан­ня", „навчитися чути себе українцями", а не галичанами чи буковин­цями.

   І. Франко мислив загальноукраїнськими категоріями. Чужими для нього були про­вінціалізм, галичанська заскарузлість. Мислитель бачив Україну єдиною, соборною й вірив, що вона буде „одна, нероздільна", засяючи „у народів вольних колі". І не тільки вірив, але й „у поті чола" трудився, щоб наблизити цей час. Нинішньому поколінню він дав зразок вірного служіння інтересам „рідного народу та загальнолюдським поступовим гуманним ідеям".

Возняк С. І. Франко - титан думки і праці / С. Возняк // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. Вип. Х. - Івано-Франківськ : [б. в.], 2007. - С. 33.