„НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ…’’

    На перехресних стежинах нашого й зарубіжного шкільництва, рідної літератури, педагогіки, національної освіти, науки й культури 70- 90-х років XIX і початку XX століття найяскравіше виділяється титанічна постать велета українського педагогічного духу Івана Яковича Франка (27.08.1856 - 28.05.1916).
    Українець-галичанин, син сільського коваля, виходець із школи під стріхою, завдяки своїй колосальній праці й щедрому талантові, енциклопедичності знань, самовідданій літературній і педагогічній творчості, активній культурно-освітній й громадсько-політичній діяльності, відданих на благо народові, патріотизмові, став славетним не тільки в Галичині, але й у цілій Україні й усьому світі. Громадсько-творчий подвиг його став най-видатнішим у пошевченківський період.
    Наукова, літературна, педагогічна, публіцистична спадщина Великого Каменяра колосальна. Нині вона представлена в 50-и томах. Однак, якщо зібрати всі твори письменника, то їх повне зібрання сягне до ста. Як відмінний знавець рідної та багатьох іноземних мов, він публікувався у виданнях усіх європейських країн. У розвитку української літературної, громадсько-суспільної праці, філософії й педагогіки його діяльність становить цілу епоху.
    Поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературний критик; педагог, історик; теоретик літератури, театру й мистецтва; публіцист, філософ, культуролог, українознавець, фольклорист, політолог, мовознавець, етнограф і економіст - такий широкий і розмаїтий діапазон наукових злетів творчості Івана Франка. Вона відзначається оригінальністю, новизною, глибиною думки, що назавжди ввійшла в світову класику, і є нашою національною гордістю.
    У спадщині українського національного генія понад сто наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених темам виховання дітей і молоді. У них, а також у ряді політичних, філософських, економічних та історичних публікаціях висвітлюється широке коло педагогічних питань, зокрема, стан освіти на українських землях кінця XIX - початку XX століття; проблеми національної освіти й виховання, українобудівництва й розвитку педагогічної культури; мета, зміст й методи навчання й виховання; історія освіти, школи, народної педагогіки.
    Світогляд і погляди І. Франка склалися крізь призму світобачення рідного народу, його педагогіки, європейської глибокодумності, осягнень вітчизняних світочів К. Ставровецького, Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Потебні, М. Драгоманова. Він студіював філософські праці Арістотеля, Платона, Дідро, Гельвеція, Гегеля, Гердера, Шеллінга, Чернишев-ського, цікавився публікаціями X. Алчевської, 1. Бартошевського, Б. Грінченка, О. Духновича, С. Русової, Є. Желехівського. Був глибоко обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою - книгами Я. А. Коменського, Г. Песталоїцці, Ж. Ж. Руссо, дослідженнями Й. Базедова, Г. Спенсера, Л. Толстого, О. Добролюбова. До речі, Г. Спенсеру й Л. Толстому Франко присвятив окремі статті, написав передмову до українського перекладу праці Добролюбова "Про значення авторитету в вихованні".
    Як відомо, у молодості І. Франко був під впли¬вом ідей соціалізму, перекладав твори Маркса й Енгельса, читав комуністичні проповіді Леніна. Цей факт всіляко возвеличувався в радянських публікаціях з історії педагогіки як визначальний у формуванні світогляду письменника. І зовсім обминалось те, що згодом І. Франко розчарувався в них, збагнувши істинну суть і неспроможність, змінив погляд, критично поставився до марксистсько-ленінської ідеології, усвідомивши її фальш і облуду. Підтвердженням цього може бути хоч би те, що коли у 1899 році в Галичині постала партія соціал-марксистської орієнтації, то він вступив не до неї, а до національно-демократичної (НДН). Цей промовистий факт радянська офіційна пропаганда всіляко завуальовувала, делікатно натякаючи на нерозуміння Франком значення гегемонії робітничого класу й диктатури пролетаріату.
    Він заздалегідь попереджав, що практичне втілення комуністичних ідей на практиці принесе більше бід, ніж добра. Ці геніальні передбачення Великого Каменяра виявились пророчими.
    Ґрунтовне знання історії й становища ук¬раїнського народу, поневоленого цісарською Австрією й царською Росією, викристалізували в І. Франка чітку державницьку позицію й тверде переконання в тому, що повний розквіт рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, національної культури можливий тільки в умовах самостійної Української держави. Надію на її відродження й розвиток він пов'язує з дітьми, майбутнім української нації:

Ти мій рід, ти дитино моя,
Ти вся честь моя і слава,
В тобі дух мій, будуще
Моє, і краса, і держава.

Українську державницьку ідею відстоювала заснована у Львові 4 жовтня 1890 року з ініціативи та при провідній участі І. Франка радикальна партія - перша українська політична партія європейського зразка, яка мала програму, масову організацію й реєстроване членство. Вона заявила про політичну самостійність українського народу як ідеал змагань і за кінцеву мету своєї діяльності визначила створення самостійної Української Держави.
    І. Франко творами й взірцевим прикладом особистого громадсько-політичного життя надихає борців за вільну, незалежну Україну. І коли затріщали, наближаючись до розвалу, Австрійська й Російська імперії, а січові стрільці піднялись на визвольні змагання за державність, то великий Каменяр душею і серцем знаходився разом із ними. У їх лавах був і його син Петро, який із побратимами здійснював ту самостійницьку програму, яку проповідував і яку все життя відстоював його батько. Славетний поет, хоч і був уже тяжко хворий, але знайшов у собі остаток сил і 14 листопада 1915 року написав своєю немічною рукою вірш "Дві чети", в якому прославив звитягу борців за волю України .
    У 1915 році, коли було звільнено Львів від московської окупації, І. Франко перейшов під опіку стрільців і жив у їхньому захисті, перебуваючи у військовому лазареті. У їх дружному колі святкував Рідзво 1916 року, що підтверджується документами. Навесні цього ж року він затужив за домівкою, там і помер 28 травня. Під час похорону стрільці на своїх плечах відносили тлінні останки автора пісні "Не пора!" на вічний спочинок на Личаківський цвинтар .
    Проголошення високого ідеалу власної самостійної держави й блискучий захист його І. Франком стало тією зорею, яка яскраво освітлювала шлях до незалежності й широко розсувала не тільки політичні, але й педагогічні його обрії.
    Погляди письменника на тодішній стан освіти носили принциповий, реалістично-критичний характер. Це яскраво видно з таких його статей, як: "Мисль о еволюції в історії людськості", "Чого вимагаємо?", "Середні школи в Галичині у 1875- 1883 рр.", у яких засуджується соціальна й національна дискримінація українців у галузі освіти з боку австрійських і польських можновладців, відрив навчання від потреб українського народу, зашкарублість дидактичних методів, тілесні покарання учнів.
    У статті "Мрії і надії українського народу в Галичині" І, Франко зазначив, що австрійська конституція не дала галичанам ані економічного поліпшення, ані свого суду, ані своєї школи, а тільки віддала їх на неограничене визискування. "Багном гнилим", "тюрмою народів", "обручем сталевим" назвав поет тодішню Австрійську імперію:

Багно гнилеє, між країв Європи,
0 Австріє! Де ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушість, наче плісень з муру.
Ти пишеш і кричиш: "Даю свободу!"
Дреш шкуру й мовиш: "Двигаю культуру!"
Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш...

    Трагічну долю безпритульних сиріт, які тинялись обідрані, голодні й босі, письменник зобразив у оповіданнях "Яндруси", "До світла". В "Історії кожуха" вивів школярика, який, не маючи теплого одягу, застудився й тяжко хворіє. А в цей час сільські екзекутори реквізують у батьків єдиний кожух "за невідвідання школи".
    Опершись на цифрові дані перепису населення в 1880 році, І. Франко в статті "Народне шкільництво в Галичині" з сумом говорить про масову неписьменність галичан, що сягнула за 80 відсотків. У публікації "Чого хоче "Галицька робітнича громада?" письменник вважає її однією з причин безправності й злиднів робітничого люду. Він високо підніс значення науки в житті людей:

Хоч в горі й тьмі розпучними словами
Кленуть її людці, вона проклять не чує
І для добра їх раз у раз працює .

   Українські діти були позбавлені можливості вчитися, як із-за матеріальних обставин, так і відсутності рідних шкіл, учителів. То й не дивно, що на всю Турчанську округу (тепер Турківський р-н Львівської обл.) у 1869 році навчалось всього 9 дітей. Не було належних шкільних приміщень. У пристосованих, тісних класних кімнатах, - зазначав І. Франко у рефераті на вічі в Снятині "Наші народні ніколи і їх потреби" (1892), - діти сидять "по кілька годин в такій задусі, в такім смороді, що не то вчитися, але й дихати там не можна" .
Кошти на утримання народних шкіл були мізерні, тому на початку XX століття 2500 сільських громад Галичини зовсім не мали їх. І 700 тисяч дітей шкільного віку залишилися поза навчанням.
    Цісарські урядовці всіляко гальмували розши¬рення мережі українських освітніх закладів. Натомість насаджували німецькі, польські, атраквістичні (двомовні), з прицілом на відчуження від рідної мови й культури, денаціоналізацію молоді. Про це відверто мовиться у "Пісні руського бурсака":

Над все мені мила руська мова ,
Но, щоб кар'єри ся добить,
Волю по-руськи ані слова,
Лиш по-німецьки говорить .

    Отже, система освіти в Галичині була антиде¬мократичною й антиукраїнською. Доступ українців до гімназій і вищих шкіл був неможливий, за що І. Франко справедливо критикував віце-пре¬зидента крайової шкільної ради М. Бобжинського у публікації "Великі діяння пана Бобжинського". Позбавлення українських дітей можливостей здобуття освіти він осуджує також у газетній замітці "Педагогічні невігласи". А в публікації "Русини в Галичині й просвіта" йдеться про дискримінацію українок. Тут зазначається, що дівчата взагалі були позбавлені будь-якої змоги закінчити навіть народну школу, яка була здебільшого одно чи двокласною, тобто такою, що займала найнижче місце в системі освіти Австрійської імперії.
   Великий Каменяр невпинно боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування. Він обсто¬ював необхідність створення для неї підручників високого наукового рівня, пройнятих українознавчим спрямуванням й національним духом. Особливо великого значення надавав вивчен¬ню рідної мови й літератури, фольклору і етнографії. У статті "Женщина-мати" І. Франко обстоював такі твори, які плекають красу, облагороднюють почуття, будять розум і дух...
   Свої теоретичні настанови І. Франко втілював у художній практиці, написавши цілу низку високо-новчальїіих творів для дітей, зокрема, таких чудових казок, як: "Лис Микита", "Лисиця-словідниця", "Медвідь", "Лисова пригода", збірку "Коли ще звірі говорили", яка містить 20 творів-переспівів із фольклору інших народів. У його інтерпретації відома й арабська казка "Абу-Каси-мові капці". А для малят - "Киця" й "Ріпка".
    Велику педагогічну силу мають його оповідання про дітей, школу, як-от: "Малий Мирон", "До світла", "Гірчичне зерно", "У кузні", Грицева шкільна наука", "Олівець", "Отець-гуморист", "Борис Граб", "Красне писання", повість "Захар Беркут", що плекає історичну пам'ять поколінь.
   Іван Франко визначив мету і завдання національного виховання, виходячи із найвищих ідеалів і прагнень українського народу. Їх опоетизував у багатьох творах.
    До відродження державності й життя в ім'я України закликає його вірш "Не пора!", що став народною піснею:

Не пора, не пора, не пора
Москалеви й ляхови служить!
Довершилась України кривда стара, -
Нам пора для України жить...

   Духовно утверджує прагнення українців мати власну державність поезія "Великі роковини" з її завершальними словами:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: "Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре !

    Довершену людину творчо підносить саме почуття відповідальності й громадянського обов'яз ку перед нацією. І. Франко імперативно закликав "Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть що за долю міліонів мусиш дати ти отвіт!".
   Навіть із сказаного вище неважко помітити, ще виховним ідеалом Великого Каменяра була людина-борець, "вічний революціонер". Осягнення його можливе у системі національного виховання. "Виховання народу мусить вирости з традицій, - зазначав І. Франко, - з культурного стану того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше це буде даремна трата часу й сил".
    Засвоєння вселюдських цінностей йде через оволодіння культури рідного народу. Тож і перед школою стоїть "величезна дійова задача - витворити з ... етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання особі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може ос-тоятися".
    Інтернаціональне виховання без національного - фальш і облуда. "Все, що йде поза рами нації, - застерігав І. Франко, - се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання за панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчужіння від рідної нації .
    Виховати свідомого українця без власних національних шкіл і без виробленої освітньої тра¬диції неможливо. Без цього Україна "готова знов опинитися в ролі кувалда, на якому різні молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть докопувати своїх експериментів" .
    Мету національного виховання української молоді І. Франко вбачав у всебічній підготовці її до здійснення найвищого ідеалу - осягнення власної державності, до чинної творчої участі в розбудові духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.
    Національне виховання у своїй найглибшій суті - це творення і безупинне удосконалення нації, тобто це виховання для її потреб. То й провідним завданням його І. Франко висуває формування українця, основними прикметами якого виступають свідомий патріотизм, висока моральність, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підриємливість й ініціатива. Виходячи з цього, І. Франко в листі до галицької молоді закликав її розвивати в собі головні рушійні сили життєдіяльності людини (розум, почуття і волю), учитися ними керувати в діяльності на благо народу. "Здобувайте знання, - пише він, - теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу, здібних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація й кожна історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхається хоч трохи повна горожанська і політична свобода" . І гарантом успіхів виступають вдало визначені зміст і методи навчання та виховання. Вони, за Франком, - квінтесенція роботи школи. Разом із цим він переконливо довів, що в умовах колоніального ладу ці найважливіші компоненти підпорядковуються цілям підготовки покірних рабів для можновладців. Науку в тодішніх освітніх закладах Галичини, за словами І. Франка, подають не для того, щоб дати українській молоді освіту й необхідний обсяг знань, а тільки на те, аби вселити в неї покірність несправедливим порядкам й утвердити її в темноті. Тому й зміст навчання був мізерний. Діти одержували "лиш хвостики, обрізки, а не раз попросту тільки лишпину знань" . Школи ж вчили поволі:

Приїхали аж на Турку,
Ходять бойки, як на шнурку...
Пита русин: "Є в нас школи?"
"Є, та дуже вчать поволи:
Школа в селі вже літ сто,
А письма не зна ніхто" .

    Виклад наук у народних школах австрійського кшталту здебільшого був схоластичний, спорадичний, а методи навчання, застосовувані в них, зашкарублі, малоефективні. А тому часто-густо "сільський хлопчина кілька літ ходить до школи, не раз о голоді, о холоді, душиться в ній і тратить здоров'я, час і силу, слухає викладів про історію, астрономію, географію і т.ін., а, вийшовши зі школи, не тільки зараз забуває всю ту премудрість, але за два-три роки забуває зовсім читати.
    Недосконала методика не розвивала розум школяра, а притупляла його. Саме так сталося з Грицем, кмітливим і допитливим хлопчиком, який за рік навчання нічого не засвоїв, крім "а баба галамага" (за оповіданням "Грицева шкільна наука").
    І. Франко виступав проти германізації й полонізації народних шкіл Галичини. Висловив чимало критичних зауважень щодо тодішніх підручників. "Наші шкільні підручники, - зазначав він, - знов таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичині режимові, переважно неоригінальні, основані на перестарілих педагогічних принципах, а деякі надто таки далекі від рівня сучасної науки...". Це в повній мірі стосувалося змісту, методів навчання та виховання. І.Франко зазначав: "В школах наших розкладені науки крайнє непедагогічно" . Особливо незадовільним було тут вивчення української мови та літератури, фольклору. У гімназіях, а також в університетах домінували зубріння і муштра. У противагу їм він виставляв свідомість навчання. І при цьому особливого значення надавав самостійній роботі над книгою:

Книги - морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.

   Письменник велику увагу приділяв сімейному вихованню дітей. Традиційну українську родину він розглядав як перший і найвпливовіший осередок патріотизму, національного єднання, прищеплення здорових норм і навичок поведінки, пошанівку до рідної мови, народних звичаїв і традицій.
   "Учителем школа стоїть: коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого , - ці слова І. Франка, сказані у 1892 році на вічі в Снятині, стали крилатими. Він з повагою ставився до народних учителів, високо цінив їх сумлінну й конче потрібну працю на благо українського народу. З багатьма підтримував особисті контакти, листувався, брав участь,-виголошуючи промови, у вчительських вічах. Виступав на їх захист, знаючи про безправ'я, мізерну платню, недоїдання. Траплялися ж випадки, коли вони помирали з голоду, бо український учитель за цісарської Австрії заробляв менше, ніж будь-який возний при суді чи стражник при криміналі.
   Про крайнє їх приниження свідчить факт, наведений І. Франком у публікації "Ще раз про галицькі розрухи": шляхтичі влаштовували облави на сільських учителів й насильно віддавали їх до війська.
    Особливу шану виявляв І. Франко вчителям, які люблять дітей і готові їм віддати серце і розум, їх з любов'ю і теплотою змалював у ряді творів: учителя гімназії Міхонського в оповіді "Борис Граб"; сільського педагога, борця за народні права Омеляна Ткача у п'єсі "Учитель"; вчителів нормальної школи Красицького та Білинського в оповіданні "Отець-гуморист"; сільського вчителя Опанаса Моримухи в оповіданні "Батьківщина".
    З часу свого навчання в Дрогобицькій гімназії І. Франко зберіг світлі спогади про своїх гімназіяльних учителів Міхонського, Гікеля, Ємирика Турчинського. "Всі ті люди, - писав він у "Дописах про Дрогобицьку гімназію", - були дійсними приятелями молоді, уміли єднати собі її прихильність і довірливість, поступали в школі оглядно, тактовно і по найбільшій часті безсторонно, заохочували, скільки можна, до самостійного мислення, до застанови над предметом, до котрого вміли збудити цікавість. Але, на жаль, таких педагогів у галицьких школах, гімназіях і навіть у Львівському університеті було небагато".
    За визначенням письменника, школа "важна та свята річ". Його хвилювало, що "шкільна справа іде якось набакир", й така біда, "що замість учителів спосібних, напрактикованих, таких, що люблять науку і дітей, чимраз частіше приходять учителі неспосібні" . Він критикував цісарську владу за те, що вона не приділяла належної уваги професійній підготовці педагогів, зокрема для шкіл народних. Малочисельні препаранди, тобто педагогічні курси (5-6 місяців), не задовільняли навіть елементарних потреб. Цісарські можновладці чинили перешкоди підготовці українських педагогічних кадрів. Тому на вчительських посадах часто опинялися особи випадкові, обмежені й бездарні, які ненавиділи дітей, знущалися з них.
    І. Франко вивів на громадський осуд негативні типи вчителів, таких, як: неук і садист Валько ("Красне писання"), тупиця й деспот Телесницький ("Отець-гуморист") та ін. Всіляко знущається над учнями учитель (оповідання "Олівець"), тримаючи дітей у постійному страху. У газетних публікаціях письменник затаврував самодурів Будзиновського, Савицького, Мрица, Боревича, Бачинського та ін. Цим він категорично застеріг не допускати одіозних типів на вчительські поса¬ди, щоб врятувати дітей від розумового і морального каліцтва.
Твори І. Франка про українське шкільництво служать одним із достовірних джерел висвітлення історії вітчизняної педагогіки Галичини австрійського періоду. Але цим, звичайно, не вичерпується діапазон його інтересів у цій надзвичайно важливій галузі.
    Він як історик педагогіки вніс важливий вклад у висвітлення народної, педагогічної культури Київської Русі, українського відродження XVI- XVII, історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні кінця XVIII - початку XIX століть та в зарубіжних країнах. Високо цінуючи творчу енергію, педагогічний розум, засоби й досвід трудового люду, підкреслював, що наш народ, "хоч і тисячними манівцями, так як і сама наука, а доходить же звільна до далеко правдивіших, поступовіших і радикальніших думок, ніж їх має не один з його нинішніх просвітителів" . У нього був задум на¬писати працю з української етнопедагогіки. Так, у листі до О. Рошкевич у 1879 році він писав: "А займаюсь я тепер головно одною працею "Погляди на дітей у слов'янських народів, а передовсім у русинів . У "Показнику до студій суспільно-економічних народних поглядів", за яким Франко і Павлик збирали матеріали з життя галичан, є ряд питань із народної педагогіки .
    І. Франко перший підняв питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови . У "На¬рисі історії українсько-руської літератури" він виділив спеціальний розділ "Освіта", в якому на основі ґрунтовного аналізу літописного матеріалу показав високий рівень знань, науки, педагогіки й шкільництва в Київській Русі, яка мала власне письмо ще до запровадження християнства й за своїм розвитком та досягненнями набагато переважала країни Західної Європи. Він з гордістю пише про ту високу шану, яку виявляли українці до школи, вчителя, книги, освіти й учених людей, з гіркотою згадує про ту велику шкоду, яку завдало нашому народові нашестя монгольських орд.
    Простежуючи історичний процес українського шкільництва, І. Франко дав високу оцінку ролі братств у XV-XVII столітті в поширенні національної освіти, розвитку української культури та в боротьбі проти полонізації.
    У "Нарисі історії українсько-руської літератури" він всебічно охарактеризував Львівську братську школу, її статут, видані підручники, вклад у освіту й виховання.
   Надзвичайно цікавими є думки І. Франка про Острозьку академію, Дрогобицьку гімназію, Львівський університет. Вони виражені в рецензії на монографію К. Харламповича "Острожская православная школа. Историко-критический очерк", а також у статтях "Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність", "Дві унії", "Нарис історії українсько-руської літератури". Він назвав Острозький заклад першою українською академію, надавши їй особливого значення в історії національної освіти в Україні, підготовці нової генерації української інтелігенції. З великою теплотою розповів автор про її провідних педагогів Кирила Лукаріса, Герасима Смотрицького, Івана Княгницького.
   У статті "Причини до культурної історії Західної України XVII-XVIII ст." І. Франко розкрив суть і мету діяльності в Галичині шкіл єзуїтських, уніатських (василіянських). Питання історії педагогіки й освіти галичан знайшли відображення також у його працях "Матеріали до культурної історії Галицької Русі XVIII і XIX віку", "До історії освіти в Галичині", "Панщина та її скасування в 1849 р. в Галичині". Автор дав високу оцінку галицькому товариству з видання популярних і релігійних книжок. А в дослідженні "Азбучна війна в Галичині в 1859 році" йдеться про особливе місце рідного букваря в національній освіті українських дітей.
    Івана Франка глибоко хвилювало й те, що Східна Україна знаходилась під тяжким колоніальним гнітом Російської імперії. Про це він не раз нагадує у своїх творах, доводячи, що тільки в умовах власної держави, соборної самостійної України, наш народ може осягнути свою щасливу долю. "Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів" , - зазначав письменник.
    Як історик педагогіки сягав своїм гострим зором також у глибінь виникнення наукових знань в країнах Стародавнього Сходу - Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї. Винахід письма він трактував як могутній фактор прогресу світової культури, що створив можливість зберігати думки для нащадків і передавати їх сучасникам, хоч би й віддаленим на сотні миль. А появу книгодрукування зараховував до революційного перевороту в галузі науки й культури. Письменник високо цінив педагогічний талант грецького народу, який, як і народ український, вніс щедру лепту в світову духовну скарбницю.