ПРОВОДИР У ПУСТЕЛІ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ

(ювілейний погляд на Івана Франка - художника слова)

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, -

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духа печатю...

І коли з міліонів тебе

Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги...

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої,

Хоч над ними і плачу..

(Франко І. Мойсей // Зб. творів у 50 т.-К.:Наукова думка,1976.-т.5.-с.237-238)

      Ці пророчі, сповнені філософського сенсу щодо мирського буття слова вічного пустельного мандрівника планетою безкінечного людського духу - Мойсея з однойменного твору-шедевра Івана Франка можна і треба поклас­ти епіграфом до всієї художньої та естетичної інтерпретації літератором найнесподіваніших граней світу. Шукання й поневіряння, знахідки діамантів слова й нерідко збивання аж до болю, крові думки-прогнозу, далекосяжного передбачення об щебінь людської олжі і наруги, брехні й обмовництва, заздрості та чорного захланництва - ось той галицько-вкраїнський обліг, що його перевертав Франків плуг художнього новаторства впродовж деся­тиліть.

    Правда і кривда, добро і зло, щастя й безщасність - то ті вогненці, які і плекали його нерідко мордовану своїми ж "демократами" та "патріотами" музу, і часто-густо стискали їй горло, затуляли вуста, топили у знеславі. А вона, художня Франкова фея, повнилася новим духом, розправляла раме­на, набирала висоти тонів і півтонів - і або мажорно-пафосно, або ж мінорно-ніжно, тихо-лірично лилася-добувалася до тих сердець, що ще не збубнявіли, не напучнявіли дорешти злістю, - молилася Словом. Але яку то треба було мати силенну силу волі, моці, знань, аби у щоденній робітні ду­ховного самотворення, самовдосконалення та самовираження творити своє духовно-художнє Поле, свою цілісну письменницьку Планету!

    Певно, з-поміж шкільних стін кожний ґречний учень виніс, що десь на вісімнадцятому році життя високочолий юнак з бойківської сторони Гали­чини Іван Франко приніс до студентського журналу "Друг" сонет "Народні пісні" (1874) і прибрав собі як автор такий пісенно-музичний псевдонім: "Джеджалик". З того щасливого дня і повела Божа стезя молодого чоловіка у велику літературу, у світову культуру.

     Селянське життя, оточення живої природи, жменя бойківського ко­вальського вогню напоїли серце Франка невгасимою енергією, а він своєю нерідко до самозабуття та фізичної знемоги працею, наче молотом, виковував-вигранював власну духовно-творчу іпостась: літератора, вченого, гро­мадсько-культурного діяча.

    Звичайно, можна і конче треба у новітній час, за щасливих обставин та умов української державності ще й ще іти до Франка, дошукуватися тих першоджерел, першовитоків, що винесли його на верховини світової слави, зафіксували геній Творця. Але скільки б не писалося, скільки б не мовилося, та істина-справедливість змушують стверджувати: окрім Божого провидіння та материної ласки, у душу майбутнього художника слова увійшла разом із нагуєвицьким сонцем, білим днем, повітрям чарівливо-аристократичного підгір'я і співанка його батьків, родини, односельців, краян. Та народна пісня відтак стане, як бальзам, тамувати його душевні рани; пісня і дума, а також прозовий фольклор перетворюватимуться у горнилі суспільних не­правд та катаклізмів на той дошкульно-пекотливий вогонь, що ятритиме серце Франка, обпікатиме мозок усе свідоме, щасливе і водночас тортурницьке життя аж до останньої хвилі, допоки львівське сонце часів страшної молотарки Першої світової війни не загасить свічу його очей, його думок, його слів.

    З народної пісні вислезить струмінцем, розів'ється в ручай, а з часом роз­гониться у широкоплиння поетичної, прозової, драматургійної та науково-дослідницької ріки Франків талант. Відтак він золото надбаного ходіннями та визбируваннями, як мачинок посеред буйнотрав'я, отих народних пісень-перлин поверне українському та й європейському читачу тими вислідами на полі фольклорно-етнографічної науки, як "Найстаріша українська народна пісня", "Як виникають народні пісні?", "Іван і Мар'яна", "Жіноча неволя в руських піснях народних", "Весільні пісні та звичаї села Лолина, Стрийського повіту", десятками інших студій, розвідок, оглядів та рецензій, оповідан­нями та повістями "У кузні", "У столярні", "Петрії і Довбущуки"... Але, як у краплі роси, так у поетичному слові Франка відбився його світоглядно-концептуальний погляд, його обшири мистецького поцінування загалом фольклору і зокрема української народної пісні як основного коду його ж поетичного обдарування у рядках вірша "Пісня і праця" (1883):

                                                                         Пісне, моя ти сердечна дружино

                                                                         Серця відрадо в дні горя і сліз,

                                                                         З хати вітця, як єдинеє віно,

                                                                         К тобі любов у життя я приніс...

                                                                         Мамо, голубко! Зарана в могилі

                                                                         Праця й недуга зложили тебе,

                                                                         Пісня ж твоя в невмираючій силі

                                                                         В моному серці ясніє, живе...

     Багато-пребагато, незміримо й неосяжно на рівні буденного мислення несуть в собі так нам усім потрібного будівничого магнетизму, високої віри, надії і любові Франкова поезія, проза, публіцистика, драматургія. Читаймо-перечитуймо Франка, знаходімо час у карколомному щоденні, у цій нерідко беззмістовній суєтні та штовханині поміж посадовими кріслами, - вишу­куймо бодай хвилі для очищення душі, для запричащання власного духу Франковим  дивословом - і  станемо  чистішими помислами,  і  станемо міцніші й упевненіші у своїх діяннях!

                                                                           Хто смів сказать, що не богиня ти?

                                                                           Де той безбожник, що без серця дрожі

                                                                           В твоє лице небесне глянуть може,

                                                                           Неткнутий блиском твої красоти?

                                                                              (Сікстинська мадонна.-т.1.-с.147)

    Не знаю, чи вже знайшовся такий лірик, а чи філософ, читець, а чи режисер-постановник, щоби сповна випив образно-метафоричне чистоводдя поетичного шедевру - лірико-драматичної поеми І.Франка "Зів'яле листя",-  драми його життя, драми української інтелігенції, драми вселюдської історії буття?..

    Так би бажалося, щоби сьогоднішній читач, особливо ж молодо-юний, вдумався у слова самого автора з передмови: "Може образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?".

                                                                                Не раз у сні являється мені,

                                                                                О люба, образ твій, такий чудовий,

                                                                                Яким яснів в молодощів весні,

                                                                                В найкращі хвилі свіжої любови...

                                                                                         (П'ятнадцятий вірш першого жмутку "Зів'ялого листя",-Т.2.- С.131)

    "Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені у сні?", "Як по­чуєш вночі край свойого вікна", "Тричі мені являлася любов", "Пісне, моя ти підстрелена пташко", "Розвійтеся з вітром", "У долині село лежить", "Земле моя", "Гримить" (на слова І.Франка написали солоспіви С.Людкевич, М.Вериківський, А.Кос-Анатольський, В.Кирейко, А.Штогарєнко.Б.Лятошинський, Н.Нижанківський, Г.Майборода, М.Скорик...)- ці та ще багато інших рядків видобулися з-під ранимого серця Поета, а музич­не обдарування талановитих композиторів вклало у них мелодійну струну-  і маємо нині численні пісенні діаманти, якими не грішно повеличатися перед світом.

    Франкова "мала проза" ("Два приятелі", "Муляр", "Малий Мирон", "На дні", "Цигани", "До світла", "Довбанюк", "Бориславські оповідання", його повісті і романи" "Лель і Полель", "Не спитавши броду", "Петрії і Довбущуки", "Перехресні стежки" є блискучим прикладом спадкоємності прогресивних традицій в літературі, діалектики і новаторства, уміння со­ціальну сутність явищ підпорядкувати своєрідному анатомуванню людської душі, дослідженню психологічного параметрування характеру.

    Франко-шукач, Франко-модерніст як письменник умів опоетизувати працю; праця постійно виступала у нього засобом естетичної вартості тво­ру: суспільно корисна праця - це альфа й омега призначення літератури й літератора, про що він писав ще двадцятидворічним у змістовній статті "Література, її завдання і найважніші ціхи" (Молот.- 1878.- С.209-215).

    Достатньо багато писано й мовлено про суспільно-політичні, культурно-мистецькі грані діяльності Франка, параметри його публіцистичної і худож­ньої творчості. Однак коли радянське літературознавство переважно акцен­тувало на соціальних зрізах осмислюваних та образно відтворюваних у прозі проблем, нині ж синтезуємо, що І.Франко, подібно до В.Стєфаника, вивернув реальну дійсність задля психологічного видобування з неї самої

суті, сказати б, кореня людської душі; він добирався до оголеного стрижня характерів; він нерідко через окремий тип знекровлював суспільно-діяльний нерв цілої групи, верстви населення і, таким чином, прояснював читачеві ту заспинну галицьку ментальність, якою ми і посьогодні процвяшковані у загумінково-містечковому мисленні та діянні...

    Скільки вже десятиліть перебігло на прузі неба людського життя-буття, а Франкова драма "Украдене щастя" не застаріла змістом, не вивітрилася сюжетно-композиційними ознаками, і ще, певно, минатимуть тисячоліття, а перед читачем поставатимуть, як живі, вертатимуться з мандрівки століть трепетно-ніжна, невимовно красива й водночас затовчена страхом соціаль­ної нерівності Анна, нелюб-викрадач земного щастя, але чесний у щоденній важкій роботизні Микола Задорожний і насильно ошуканий, та врешті-решт власною совістю замордований Михайло Гурман. Драма як жанр (І.Франко 26 серпня 1898 р. зізнавався у листі до А.Кримського: "Драма - моя стародавня страсть ..." // Цит. за: Нечиталюк М.Ф. З народних ручаїв.-Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1970.- С.56) дістала під оком талановитого об­серватора нове розпагінення, почавшись від коріння народної пісні - "Пісні про Якима", "'Пісні про шандаря", у якій народний досвід сконцентрував найпоширеніші етичні категорії та поняття, як любов, ненависть, добродій­ство, злочинство.У Франковій художній інтерпретації найсильнішим є пісенний мотив розлуки і насильного заміжжя.

    І. Франко-художник перекреслив здогадово-аплікаційні версифікації на­ших суспільствознавців про його ж інтернаціоналізм як у свідомості, так і в художній твочості. На думку поета, інтернаціональні ідеали - то "явне фа­рисейство, самостійність належить до тих ідеалів, які можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях. Тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під на­шими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди па нього буде залежати, чи ми підемо стежками в напрямі до нього..." (Франко І. Поза межами можливого (1900).- Т.45.- С.284, 285).

    Велич і титанізм Франкового слова перевело революційні гасла до що­денної верстатні, показало людству, що слово - то зброя, яка перевершує стріл гармат, що слово - то найнадійніший фундамент утвердження суспільної будівлі; що слово - то божество, що має за найвищу місію поміж людей: єднати їх, гуртувати до єдиної благородної мети - творення добра, краси.

    Франкові застереження про те, що "література повинна бути реальна; ... література повинна бути національна...; література повинна бути народ­на...;" (Література, її завдання і найважніші ціхи.- Т.26.- С.10), не втрача­ють ні своєї ваги, ані тим більше - сенсу."... Не в тім поезія, щоб зложити докупи неглупі вірші. Треба в них малювати життя людське. А щоб могти малювати те життя (не говорити про життя), на те треба любити людей, пильно і з любов'ю придивлятись і прислухатись їм, вглиблятись в їх горя й радості, в їх думи і надії і все те показувати нам щиро, простими, але образ­ними словами, без проповіді і моралізування" (Франко І. Із поезій Павла Думки.- Т.28.--С.92).

    Франка нам завше бракне. Мусимо, повинні йти до нього, незалежно від освіти, освіченості та посад, бо великий і безсмертний Франко застерігав: "В літературі ще більше, ніж у політиці, має перевагу сила над правом; сила та­ланту, сила переконання і запалу над засидженим правом традиції формулок і доктрин" (Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літера­турах.-Т.ЗІ.-С.39).

    І.Франко був і залишається для нинішніх та прийдешніх поколінь літера­торів пророком і навчителем у всьому: суспільній прозірливості, умінні ви­бирати актуальні теми. Синоніміка, полісемія і переносно-образне вживання слів, полонізми й діалектизми та їх місце у змістотворенні, синтаксичні фігу­ри та риторичні прийоми, словесні зміни у віршованих рядках, широта ам­плітуди метафоричної дії - аж ніяк не вичерпні аспекти феномена "майстерність Франка".

    Франкове художнє Слово стало для нас великим, незміримим капіталом; його Слово є нині національним педагогом; бо, як підмітив наш сучасник, краянин, визначний майстер прозового жанру, учень з "Франкової кузні" і послідовник Франкової майстерності Роман Іваничук, Іван Франко вчить нас сміливості, величності душі, людяності, одержимості, титанізму (див.: Іваничук Р. Чистий метал людського слова: Статті.- К.: Рад. письменник, 1991.- С. 16-18).

    Франків досвід вчить, що каменярська дорога - важезна, і ті, що "добровільно взяли на себе пута", стали "рабами волі", мають завжди і повсякчас пам'ятати: життя людське - це спалах і яснина його залежить від напруженості, соціально активної впевненості та бажання творити й твори­ти. Нищительський дух гасить полум'я. Добротворення і доброчинство роздмухують вогонь життя в ім'я прийдешнього.

    Які ми є безмежно багаті і щасливі! Однак від цього феноменального ощасливлення бути вільними, незалежними державно й конституційно-правово захлинаємося часом, як діти пожадним ковтком материного моло­ка, і не годні до кінця твердо усвідомити, що сьогоднішній час, благодатний вітер державотворення змушує кожного думати і, головно ж, чинити не на сьогодні, а принаймні на завтра, бо така діалектика світового людського сходження до досконалості. Тож не лишень мітингово тішмося, а щодня йдімо до бездонної криниці Франкової мудрості, передбачень та запобігань, як це він зробив у статті-прогнозі "Що таке поступ?" (1903), - читаймо і вчитуймося у художньо досконалі твори Каменяра. Слава Богу, тепер мо­жемо читати й декламувати зі сцен не лишень "Гримить", "Сідоглавому", "Декадент", "Каменярі", а й припадати думкою до таких перлів, як "Мойсей" (первісний варіант), "Вавілонські гімни й молитви", "Великдень", "Відцуралися люди мене!", "Ви плакали фальшивими сльозами", "Христос і хрест", "Смерть Каїна", "Цар і аскет", "Історія товпки солі", "Похорон", "Поема про білу сорочку", "Кончакова слава"...

Вслухаймося у ці Франкові слова - як у перший життєдатний майовий дощ, запліднюймо свій мозок і кров і несімо ці слова, немов святі хоругви, у щоденній чесній праці:

                                                                     Ой, що в полі за димове?

                                                                     Чи то вірли крильми б'ються?

                                                                     Ні, то Доля грядки копле,

                                                                     Красу садить, розум сіє...

                                                                     Ти, розуме-бистроуме,

                                                                     Порви пута віковїї,

                                                                     Що вкували люд робучий.

                                                                     Вказуй стежку му до мене

                                                                      І навчай го сим словом,

                                                                     Що не в сварці, не в нераді,

                                                                      Не в тих межах, не в покорі,

                                                                      Але в щирій братній згоді,

                                                                      В єдності і спільній праці,

                                                                       От до щастя стежка права.

(Дванадцятий вірш з циклу "Веснянки". Уперше надрукова­ний у книжці "З вершин і низин" (1887); у радянських виданнях дев'ять останніх рядків публікувалися в іншій редакції (див.: Т. 1.- С.32, 33,418)

Тож будьмо завжди і всюди з Франком, берімо скипки і запалюймо свої діяння від Франкового вогню - від його незгасного Слова!