Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ІВАН ФРАНКО (Нарис його літературної діяльности)



Євшан М.

І

   З двоякого становища мусимо оцінювати творчість Франка: зі становища історичного, епохи, до якої він належав, і його власного, індивідуального. Не приложивши обох сих мір до тої постаті, - ми не зможемо докладно її розуміти і оцінити або дамо неправильну її оцінку і зле її зрозуміємо. Річ в тім, що, беручи діяльність Франка в найширшому значінні того слова, ми бачимо в ній, властиво, двох людей: Франка - суспільного діяча і Франка - поета, творця. Тут дві вихідні точки для його оцінки всієї сорокалітньої праці.
   Суспільною діяльністю Франка я не називаю тут спеціально його пуб¬ліцистичну, освідомлюючу чи яку-небудь агітаторську роботу. Я хочу сказати тільки те, що з того боку трактував всю працю свого життя сам Франко, намагаючись зробити її -все одно, чи се була наукова праця, чи публіцистична, чи белетристика - до певної міри суспільною функцією, певною формою служіння громаді. Сей основний принцип своєї праці виложив якнайдокладніше сам Франко на свій 25-літній ювілей в 1898 році, коли він, відповідаючи на промови та привіти з усіх сторін України, сказав: "Двадцять п'ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Я завсігди стояв на тім, що наш народний розвій має бути міцною стіною. Муруючи стіну, муляр кладе в неї не самі тільки гранітні квадри, але як випаде, то і труск, і обломки, і додає до них цементу, так само і в тім, що я зробив за ті літа, може, й знайдеться який твердіший камінь, але певно найбільше буде того труску і цементу, котрим я заповнював люки і шпари. В кождім часі я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня. Я ніколи не хотів ставати на котурни, ані щадити себе; я ніколи не вважав свойого противника занадто малим; я виходив на всяку арену, коли боротьба була потрібна для вияснення справи. Я знаю, що з моїх творів дуже мало перейде до пам'яти будучих поколінь, але мені байдуже; я дбав поперед усего про теперішніх, сучасних людей".
    Слова глибоко правдиві. І маємо тут один з нечисленних прикладів великої самосвідомости творчої, великої карности, що так скажу. Сам Франко був весь час свідомий того, який ефект зробить його літературна праця, знав до чого вона має служити і в чому має бути її сила. Знав те, чого не знав ніколи, наприклад, Гоголь, викликаючи вражіння інше, як би був хотів, чого не знає досі ще українська поезія (з малими виїмками), чого не знає взагалі творець, що пише в екстазі, в запалі творчім. І тому Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом - творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивність.
    Очевидно - не виключно. З того боку змальована творчість Франка не була би творчою, власне, в дійснім того слова значінні. Творчість - се не лише праця, виконування своїх обов'язків, посвячення себе для загального добра, для двигнення народних мас, - се також висвободження себе, своєї індивідуальности в тій праці, в тому служенні; отже, не латання життя, а збагачення його о одного чоловіка, вищого духом, сотворення чогось нескоро-минаючого, призначеного для теперішньої лише хвилі, але і для будучих поколінь. Той творчий елемент у Франка треба окремо виділити, побіч робітника суспільного, треба поставити поета, того, що творить.
    Говорити про ті дві сторони психіки Франка і його діяльности - се значить говорити, властиво, про їх боротьбу. Франко весь час боровся сам з собою, суспільний робітник боровся з поетом - і тільки в тій боротьбі скриста¬лізувалася його психіка. Се також треба згори зазначити, щоб не попасти в гріх догматичного трактування справи. Догматизм тільки стає причиною, що ми любимо поета лише за якусь одну, симпатичну нам сторону в його творчости, за його суспільні ідеали чи проповідь або за декілька лише лірик в стилі "modern". А цілий чоловік, цілий творець, його лабораторія духа - для нас закриті.
    В цитованих вище словах Франко - типічний суспільний. Один з тих, які можуть заявитися тільки на нашому ґрунті, і взагалі в момент національного розвою якоїсь нації, подібний до того, який ми переживаємо. Ми більше потребуємо народних робітників як творців. І тому творці кажуть собі: будьмо робітниками, покиньмо горді замисли: так багато чорної роботи, а так мало рук до неї. І запрягають себе наші творці, т.є. творчі одиниці, в тачки, здавлюють свій розмах творчий, щоб тим вірніше і чесніше служити громаді. Франко в кілька літ по своїй промові знов ударив в ту саму струну в одній із своїх лірик:

Я поборов себе, з корінем вирвав з серця,
усі ілюзії, всі грішні почуття,
надії, що колись вільніше ще дихнеться,
що доля ще й мені всміхнеться,
що блиснуть і мені ще радощі життя.
Я зрікся їх на все. У тачку життєву
запряжений, як наймит той похилий,
я мушу так її тягти, покіль живу,
і добре чую се, ярма не розірву
і донесу його до темної могили...

    "Я зрікся мрій" - се типічна формула таких людей, як Франко, їх кождочасне рішення свого шляху життєвого і творчого. Але разом з тим - се вічна "нещирість" супроти себе творців, які намагаються бути лише робітниками "на народній ниві". "Я зрікся мрій", говорять, але забувають, що ота власне надвижка духових сил, яка позволяє їм ангажуватися в суспільну працю, - се й єсть мрія. І про Франка сказав навіть такий скучний чоловік, як Огоновський: "Авжеж, ніде правди діти, з природи він є ідеалістом і з'являє наклін до романтизму". Бо хто живий може зректися мрій і хто, позбувшися мрій, був би здібний запрягти себе на ціле життя до тачки?
   Зрештою час приглянутися ближче, як формувався той талант.

II

    Наперед Франко - Джеджалик, ембріон того Франка, якого ми привикли бачити.
    Розглядаючи ту першу добу Франкової творчости, хочеться вірити, що якби не спеціальні обставини життя, то хто знає, якою дорогою був би пішов його розвій. Обставини життєві найчастіше ломлять людей і характери, убивають в зароді ідеалізм молодої душі, але, з другого боку, є типи, що тільки зіткнувшись з життям, "розчарувавшися" в нім, здібні викресати огонь свого духа. Катастрофи і невдачі життєві можуть бути пробним огнем, усвідомленням шляху, і вони найчастіше дають характерам людським те, що називаємо дозрілістю.
    Джеджаликом Франко прийшов до Львова по скінченні гімназії і писав під тим псевдонімом кілька літ, від 1874 року починаючи. Се була праця без свідомости дальшої своєї цілі, без системи, - тому так мало оригінальна і продуктивна у вищій вартости. Затим етнографічні, віршовані задачі шкільні, переклади з грецької, оповідання, лірики, віршовані драми, поеми, писані гексаметром, - отсе праці, якими займався Франко від четвертої кляси гімназіальної. Се була чиста "література": молодий автор далекий був від всяких доктрин, давав впливати на себе всяким авторам і читав їх без розбору. Шекспір, Шіллер, Ґете, Кльопфшток, Красіцкі, Евжен Сі, Коцебу, Красіньскі, Словацкі, Міцкевич, Авербах, Дікенс, Гейне, Жан Поль, Віктор Гюґо, Гомер, Тацит, - а попри те все біжуча українська література і польська - отсе його тодішній світ. Те все зробило Франка начитаним, але орієнтації не давало, ані не вплинуло на вироблення літературного смаку. Взагалі Франко був непідготований, вийшовши з гімназії, до орієнтації в тім житті, в яке попав у Львові. "Я опинився раптом, - говорить він сам, - серед спорів язикових і національних, котрі були для мене досі майже зовсім чужі і незрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на сей, то на той бік".
    В результаті - тогочасна літературна продукція Джеджалика не виділялася нічим понад пересічний степінь тодішнього літературного життя і смаку, і творча думка зовсім не шукала собі своєї дороги, а йшла з руслом, приноровлювалася неначе до обставин... Найбільший твір його з того часу, повість "Петрії і Довбущуки", друкована в "Друзі" 1875-76 рр., найкраще характеризує тодішнього Франка. Він являється висловом Франкового романтизму, але не того, який розбиває старі форми літературні і приносить новий зміст, але того, що свій світ бачить в таємничости, поплутаних пригодах і екзотичній фабулі. Такий "романтизм" покутував тоді найбільше в польській літературі в Галичині, і письменники, такі як Захаріясевич або Валерій Лозинський, здобували собі популярність публіки творами вроді "Zaklety Dwor" або "Zakopane skarby".
    Сам Франко признається до тих впливів, як і до впливу повісти"Rinaldo Rinaldini,straszny bandyta wfoski". Впрочім, самі бачимо той вплив в "Петріях і Довбущуках"; автор своєю фантазією тут не сягає поза опришків, фантастичні і дикі гірські околиці, укриті скарби, страшну ненависть родів - стереотипні фабули тогочасної белетристики.
    Починають, одначе, й тут бреніти злегка нові нотки - в третій части своєї повісти Франко легко повертає на нову дорогу. Починає ворушитися його думка і громадське сумління. Петрій думає про широку громадську діяльність, жде часу, коли зможе ужити величезних Довбушевих скарбів на плинову національну працю, тим часом вкладає частину капіталу до банків, аби росли проценти. Тип жида Ізака Бляйберга теж багато говорить: він знаходить відвагу бути не звичайною жидівською п'явкою, яка лише в суботу здібна до бла¬городніших почувань, але людиною наскрізь чесною і безінтересовною - він має навіть силу опертися загалови жидівському на чолі з рабіном, який його викликає. Ще кілька літ - і Франко стане Бляйбергом в своїй суспільности.
   З Джеджалика стане Франко Мироном...

III

    Своїми листами до редакції "Друга" Драґоманів вніс роздор в тодішнє молоде покоління. Роздор скінчився тим, що після короткої ферментації кращі одиниці молодіжі рішилися вступити на новий шлях, вказаний Драґомановим. Франко разом з Павликом стали першими пропагаторами його ідей.
    Та переміна мала рішаючий вплив перше всього на особисте життя Франка і його ближчих товаришів, вона рішила, власне, про його відносини до громадянства. Вигляди на яку-небудь "кар'єру", яка би забезпечила матеріально, пропали, відколи факт зносин з Драґомановим став явним. Вистане сконстатувати, що для тодішньої галицької суспільности Драґоманів був антихристом, і кождий, хто тримав з ним, був небезпечним для пануючого ладу. Не диво, що громадка його приклонників скоро опинилася перед судом: в літі 1877 року арештовано Франка разом з редакцією "Друга" і після процесу засуджено невинно на 9 місяців тюрми. Сам побут в тюрмі, серед звичайних злодіїв та волоцюг вплинув на Франка фатально. Але ще у фатальнішім положенні опинився він разом з товаришами по виході із тюрми, коли галицьке громадянство почало виконувати свій засуд. Франка викинено з "Просвіти", заборонено приходити читати газети на "Бесіду", а хто хотів з ним говорити,- робив се тайком, в секреті. "Вся руска суспільність з виїмком купки молодіжи,- пише Франко,- уникала нас (т.є. Франка, Павлика, Анну Павлик, Ост. Терлецького) як зачумлених; ми опинилися в положенні банітів, викинених із суспільности, і нервове роздразнення, відповідне до такого по¬ложення, знаходило вираз у нашому журналі, якого нумер за нумером кон¬фіскувала прокураторія..."
    І тут, властиво, починається Sturm и Drang-periode Франка, його романтизм. Станувши око в око з життям, він почав зазнавати одно розчарування за другим. Нужда матеріальна, товариські бойкоти, руйнуюча праця для куска хліба, інтриги, процеси, тюрма - те все могло відразу зломити морально пересічного чоловіка. Франко тут усвідомив собі свій шлях і свою роль. Пішов тим, не надумуючись довго.
Отсей переломний момент в житті Франка важний і вартий уваги, тому що рішає й про характер його творчости. Як в силу обставин його особисте життя було й мусіло бути неупорядковане, - така сама мусіла бути і його діяльність. Життя стануло перед очима молодого літерата в усій своїй страшній повазі, треба було йому з місця ставити чоло, не було часу готовитися до систематичної, організованої боротьби. І його діяльність мусіла бути скрізь доривочна, зачіпати цілу масу справ і питань біжучого життя суспільного, політичного, економічного та літературно-наукового. Він опинився неначе в хаосі, на все мусів реагувати, не можна було сконцентрувати своїх сил на чомусь одному. Тепер не можна було бути "літератом", треба було відповідати на ті квестії, які ставило само життя. І Франко починає укладати свою літературну програму, ставити собі цілі в літературній праці.
    Переглянувши тодішні органи, в яких працював Франко, отже: "Громадський Друг", "Дзвін", "Молот", відтак "Світ", - можемо виробити собі досить докладне поняття про теорію і практику його літературної діяльности. Говорю про теорію, бо вся белетристика і поезія Франка була сильно залежна від теорії, від тих думок та поглядів, які виробив собі серед нових обставин і під впливом нових ідей. Не треба додавати, що на вироблення тих поглядів, які почав ширити Франко під кінець 70-х і з початку 80-х рр., вплинув в першій мірі Драґоманів. "З ваших листів до редакції "Друга", -- пише Франко в своїй автобіографії, - я вичитав лиш тілько, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже з запалом читав Толстого, Турґенєва та Помяловського, далі Чернишевського, Герцена і т. п.". І вже під впливом тої нової літератури і нових, сучасних письменників міняються літературні симпатії Франка, а далі й міняється характер його власних писань. Вже в 1876 році виступив він з оповіданням з народного життя - "Лесишина челядь" та з перекладом "Повені" Золя, друкує вірш "Наймит", в слідуючім році починає друкувати образки п. з. "Борислав", "котрі мали повний succes de scandal серед галицької публіки",- як сам висказується, - ще рік пізніше оголошує відомий вірш "Каменярі" і задумує "в цілім циклі новел списати по змозі всі боки життя простого люду і інтелігенції: відносини економічні, освітні, правні, політичні і т.п.". Очевидно, в основі тих задумів Франка знайдемо теоретичні предпосилки, які він розвивав в цілім ряді критичних статей та рецензій, а які мали оправдати його становище в літературі.
    Для охарактеризування того становища можна подати кілька цитат із статті Франка: "Література, її завдання і найважніші віхи", яка становить остру полеміку з поглядами Івана Нечуя-Левицького, висловленими тоді в "Правді". Там пише Франко між іншим: "Тисячні естетичні правила поставали і щезали впротягу століть, - для нас вони пропали і стали пустою фразою; головне діло - життя. Значить література і життя мусять стояти в якійсь тіснішій зв'язі. Се за всі віки виказує фізіологія і психологія, котрі кажуть, що кождий чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражінь дійшло до його свідомости, - і відтак ті елементи може викомбінувати, складати, ділити і переформовувати; але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світа його вражінь чоловік ніколи не міг і не може сотворити. Се був той мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний в кождій стрічці кождого писателя". Відповідно до того Франко ставить літературні цілі і завдання. Вона має давати не лише "образ життя, праці, бесіди, думок" даного часу, але також "повинна при всім своїм реалізмі в списуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок". А яка ціль такої роботи? - питає сам Франко - і відповідає: "Очевидячки така: вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворити з-поміж інтелігенції людей, готових служити всією силою для піддержання добрих, а усунення злих боків життя,- значить зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру. Без тої культурної і поступової цілі, без тої научної підкладки і методи література стане пустою забавкою інтелігенції, нікому нічого не потрібною, нічийому добру не служачою, а пригідною хіба для розривки багачам по "добрім обіді".
    Думаю - ті уривки характеризують доволі ярко та докладно погляди на літературу тодішнього Франка. Науковий реалізм і поступова тенденція-ce conditio sine qua non розвою літератури, іншої він негоден собі навіть уявити. Закони естетики - се "старе сміття, котре супокійно догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли-літерати, що пишуть на лікті повісти та фейлетони до німецьких та французьких газет". Як бачимо, се живцем перейняті доктрини російських реалістів школи Писарева, з одного боку, а з другого -теорії, які вложив Золя в свій "експериментальний роман". Про літературу не прийнято було говорити в тих кругах, не покликуючись на психологію, фізіологію, медицину, патологію, педагогіку, суспільні ідеали і т. д. І Франко не тільки являється гарячим пропагатором тих кличів,- він старається їх примінити практично в своїй белетристичній діяльности.
    Найкращим висловом тої теорії - думка Франка ще 1878 року - "в цілім циклі новел списати по змозі всі боки життя простого люду і інтелігенції". Двох думок, очевидно, про се бути не може, що, виконавши такий план, Франко міг сотворити річ дійсно капітальну, щось як Золя в своїй "Історії Ругон-Макарів". Але плану того виконати йому не вдалося, і він встиг дати тільки поодинокі фрагменти, а не систематичну цілість. Очевидно, обставини тодішнього літературного життя, а відтак і обставини особистого життя автора не могли йому пособляти. Але й сам автор завинив немало через свій нахил розпочинати нараз багато праць і кидатися на всі можливі поля літературної та наукової праці. Все ж таки те, що Франко дав з того циклу, - доробок літературний значний і міг би сам-один запевнити йому видатне місце в історії літератури.

    "В поті чола", образки з життя робочого люду, видані в 1890 році з переднім словом Драґоманова, - се частина того плану, власне доробок новелістичний Франка за весь той період. Всі вони - ті новели - частки автобіографії автора, як він сам каже: "Майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють краєвиди тих закутків нашого краю, котрі я, як-то кажуть, переміряв власними ногами". Автор, як бачимо, кладе натиск передовсім на документальність, що так скажу, своїх новел. Отже, на їх правдивість і на зміст, а не на літературний їх бік. І се, з точки погляду того реалізму, скажім навіть натуралізму, який він викладав, зовсім правильно. Йому більше важні ті пекучі квестії, які тут порушені, як їх літературність. Люди, які простягають до нас руки з тих образків і просять о поміч,- отсе центр тих новел. Франко вповні досягає тут того, чого хоче: будить заінтересовання і співчуття до тих людей, що в поті чола працюють, відкриває нагу правду життя, його рани, недомагання, невблаганність. Тенденція - авторові дорога річ, як ми бачили, і він не забуває накликувати, вказувати дорогу не так словами, як типами, картинами, самим освітленням матеріалу.
    Більше ще свобідно виповідається Франко в своїх оповіданнях з бориславського життя, з-поміж яких об'ємом та обробленням вирізняється повість "Boa constriktor". Тамті новели робили пригноблююче вражіння, але не безнадійне. Там ми могли підійти до тих людей й втерти їм сльозу, помогти. Тут ударяє Франко вже трагічні струни. Бистрий розвій фабричного життя разом з усіма злочинами, моральним упадком, низькими пристрастями, які з собою приносить,- має тут якусь демонічну силу, яка роздавлює все, що попадеться під руки. Тут вже окрема логіка життя, наші оцінки тут не підходять. "Борислав сміється"... над усією філософією, над тими, що попадають в руки всяких п'явок-спекулянтів і йдуть на дно, як і над самими експлуататорами людської сили, здоров'я і щастя. Особливо сильне вражіння робить " Boa constriktor ". Помимо всього тут Франко виходить поза свою тенденцію, зображуючи трагічну постать Германа Гольдкремера, виявляє психологічний талант в високій степені і заходить в такі нетрі людської душі, в яких вже не можна орієнтуватися після програми самого автора.
    Окремо стоїть історична повість Франка 1882 р. "Захар Беркут", в якій маємо малюнок життя прикарпатської Руси з XIII ст. Повість написана так, що, попри фабулу, зачіпає ідеї, цікаві для сучасної людини. Малюючи організовану під проводом Захара боротьбу проти монголів і проти бояр, він не раз вкладає в уста героя палкі промови, які відносяться й до нас. Громадівство - се був ідеал, в ім'я якого Захар так успішно боровся і якого не давав нікому нарушити. І, закінчуючи повість, Франко таки не втерпів, щоби не закликати вже просто від себе читачів: "Чи не нашим дням судилося відновити його? Чи не ми се живемо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорить Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?"

IV
    Як бачимо, Франко щиро додержується принципів реалізму, гуманної тенденції та демократизму в тих вторах, які я досі розглянув. Той період творчости Франка - се другий період, і він закінчується з початком 90-х років. Разом з тим можна сказати, що коло того часу закінчується період кристалізації Франка як індивідуальности творчої. Бо як би не дивитись на всю творчість Франка до того часу, треба признати, що чистих, ярко індивідуальних тонів вона не мала, хоч в українську літературу в Галичині внесла нову і свіжу струю. Як індивідуальність творча, Франко не розвинувся ще вповні, не станув на свій ґрунт. Прийшло се тільки з дальшими роками і з дальшою еволюцією Франка, коли він перестав бути і Джеджаликом і Мироном, а став таки Франком.
    Еволюція ся досить цікава, і ми її можемо прослідити найкраще на ліриці Франка. Назвав би її крахом натуралістичної доктрини.
    З початком 90-х років почав падати натуралізм як доктрина і взагалі, сумарично, і в окремих випадках, т. є. у поодиноких його служителів поміж письменниками. І еволюцію, про яку я хочу говорити у Франка, можна би прослідити в цілому ряді тогочасних авторів.
   Вихідна точка того наукового реалізму, який так догматично прийняв під кінець 70-х рр. Франко, була: як знаємо, студії життя в усіх його проявах, вівісекція суспільного організму, виявлення цілої його машинерії. Задача дуже принадна, і узброєний в здобутки природничих наук Золя сотворив колосальну епопею сучасного життя. Але зробити се міг тільки Золя, після його ніхто не міг сього зробити в цілій європейській літературі, хоч багато авторів спокусилося на се. Нові часи, видко, не давали вже таких кріпких нервів, як мав Золя, і на його очах натуралізм став в'янути, ставати лірикою. Лірика спочатку ховалася, була укрита під позірним спокоєм, але коли нарешті вибухла - панування натуралізму минуло. Не можна було заховати епічний спокій, описуючи життя, автор починає здригатися сам на вид того, що мав описувати. І метода наукова провалилася. Соціальна совість стала головним мотором реалістичного малюнка, автор писав аби висвободити себе з того тягару, яким лежала на його душі та совість; і так сердечні почування, "лірика" взяли верх - і ученики Золя стали "імпресіоністами". Там автор був тільки режисером величезної драми життєвої, тут він непомітно сам стає автором, приймає участь в драмі, терпить, мучиться, шукає сам для себе виходу. Розглядаючи справу з становища самого автора, бачимо тут для нього критичний момент, який рішає про дальшу його діяльність. Перейшовши ту кризу, він висвободжується; вже не буде так безоглядно проповідати, думки свої не буде висказувати в такій різкій та аподиктичній формі, на всіх його літературних творах буде видно життєвий досвід, ту вищу життєву мудрість, яка не судить, а старається розуміти...
    Сю схему ілюструє нам досить виразно творчість Франка в той переломовий час. Виходячи від трактовання своєї літературної праці як суспільної функції, він з початком 90-х років підходив щораз ближче до того критичного моменту, поки не став звільна переходити на нову позицію, протилежну до певної міри тамтій. Інакше й не могло бути з чоловіком, який весь кинувся в вир громадського життя, досвідчив його, що так скажу, на своїй власній шкурі. Рівновага затрачувалася щораз більше, з-поза програмової твердости Франка-суспільника, що написав "Каменярів", почав виглядати чоловік приватний, мучений і битий тим життям. Бачимо вже кидання на всі боки, стони, нарікання,- образ Франка набирає щораз більше індивідуальних прикмет...
    Поставити границю того перелому трудно і, впрочім, не потрібно. Давній Франко, зрештою, ніколи не вмер, ніколи майже не перестав твердити тих самих думок і поглядів, суспільна праця була йому все найвищим змаганням і задачею. Але попри се являється ще й другий Франко, - новий, який становить коректив до тамтого, згладжує всі занадто різкі тони. Як я сказав, розвій лірики Франка показує найкраще, як розвивався творчий організм Франка, як непомітно він ставав іншим, т. є. збільшував свій творчий терен. Яка велика ріжниця поміж першим, та другим виданням збірки "З вершин і низин" ! В першім виданню бачимо Франка-доктринера, автора гімнів, закликів, програмових тирад; в другім - внутрішній зміст душі поета добувається щораз більше на верха, стає побіч. Там пісня його майже не виходила з круга суспільних справ і ними майже тільки жила, - тут здобувається Франко на тони свої, особисті, відважується говорити про свою драму. І тут тільки можна говорити про Франка як про індивідуальність творчу.

   Я далекий очевидно від того, щоби перечеркувати поетичну діяльність Франка до того часу. Її не можна перечеркнути вже хоч би тому, що серед цілого ряду віршоробів тодішніх і їх вимучених римів Франко один дав щось серйозніше, що мусить бути записане в історії літератури як відродження поетичної думки. Я хочу тільки сказати, що Франкова поезія до половини майже 90-х рр. не виявила ще того, до чого він був здібний як поет, була тільки неначе підготовленням. Як в своїх новелістичних та повістярських пробах він старався бути на рівні з духом тодішньої європейської літератури, так і в поезії. Тут він ніколи не переставав бути в контакті з представниками поезії сучасної Європи, і хоч би його численні переклади та смілі плани стверджують се найкраще. Але на весь той доробок поетичний треба дивитися як на "суспільну службу", бодай як на одну з її форм. Се звичайно не осуджує її, коли вона тільки може витримати критику, але се робить її вузькою, дає їй спеціальні цілі і чинить близькою тільки для спеціальної, дібраної громади читачів. Така поема, як "Панські жарти", -зображення останніх днів панщини в Галичині,- мусіла принести Франкові великий успіх, і досі се улюблена поема серед загалу сільської інтелігенції, але вона не виставала для того, аби ім'я Франка як поета зберегти на довший час, серед дальших поколінь. Тільки після ліричної драми "Зів'яле листя" Франко забезпечує собі місце тривке в історії української поезії.
Для духової і творчої еволюції Франка "Зів'яле листя" - досить цікавий документ. Фрагменти "Зів'ялого листя" були поміщені вже в другім виданню збірки "З вершин і низин" на кілька літ перед виходом окремою книжечкою. Цікава в тім окремім виданні передмова, яка пояснює, що "Зів'яле листя" - се уривки, полишені якимсь самовбійцем, а автором тільки видані і приладжені до друку. Автор подає навіть коротку історію того самовбійця - і кінчить передмову словами: "Sie Mann und folge mir nicht nach!". Як зручно маскує себе автор! Я хотів сказати: як незручно! Подавати до рук публіки "ліричну драму", збірку лірик, яких Галичина перед Франком ще не бачила, - і боятися за ті лірики, застерігатися в передмові! Се не проста неконсеквенція, коли сам автор кваліфікує свої вірші як "отрую" і, видаючи їх, не солі¬даризується сам з ними! Се признак тої боротьби, яку мусів зводити сам з собою Франко, поки рішився видати такі вірші. Се ж, - як висказався проф. Колесса в 1898 році, - одинокий нетенденційний твір Франка, твір, в якому зображені муки заведеної любові! Тому збірку "Зів'яле листя" мусимо вважати за факт революційний просто в розвою творчости Франка, - і не диво, що він сам не знав, як віднестися до власного твору.
    Ота боротьба з самим собою, страх виявити свої почування, свою внутрішню лірику і внутрішнє життя, - вона тягнеться й далі. Вона й спроваджує розлад в творчости Франка, дисгармонію поміж чоловіком суспільним, а приватними, що так скажу, почуваннями автора. Але сей розлад внутрішній впливає, як звичайно, благодатно на його творчість. Він вступає тепер на свою дорогу в поезії, здобувається на щирі, глибокі, добуті з душі тони. В тій боротьбі його поетичний талант остаточно кристалізується, виявляється в формі більше безпосередній, як досі. Попри соціальні мотиви він не боїться висловлювати в поезії самого себе і йде в тім напрямі щораз далі. Одним словом, його творчий талант остаточно дозріває, і відси можна починати третю добу в розвою творчости Франка.

V

    В своїм нарисі я не спинювався досі ані на громадській, ані на науковій та публіцистичній діяльности Франка, а без їх обговорення образ Франка не може бути повний. Відсилаючи читача до інших, спеціальних праць в тім напрямі, я тільки зазначаю тут те, що мені потрібне для повноти і тяглости малюнка.
    В 1890 році заснував Франко разом з Павликом "Народ", орган радикальної партії, який остається під патронатом Драґоманова. Хоч орган і його ведення опиняються остаточно в руках Павлика, але Франко мусів бути близьким його співробітником і віддавати йому багато часу. Не менше часу відбирали другі справи новозаснованої партії, в якій мусів він брати близьку участь. Тим часом на хліб мусить заробляти, працюючи постійним співробітником в редакції "Kurjera Lwowsko-го", - і таким чином втягається щораз більше в тяжку, поденну журналістичну працю, яка не може сприяти нормальному розвоєві ніякого таланту. Крім того, Франко не покидає своїх наукових занять, в 1894 році здобувається навіть на рішучий крок і іде до Відня, звідки вертає доктором філософії. Ті всі наукові старання Франка мали йому принести наукову кар'єру, власне катедру української літератури на Львівськім університеті, де він в 1896 році виголосив був навіть габілітаційний виклад про "Наймичку" Шевченка. Але його політичні вороги використали зручно його минувшину з дворазовим сидженням в тюрмі - і Франко катедри не дістав і мусів вдоволитися кар'єрою "приватного" вченого аж до нинішнього часу.

    Згадую про ті факти, бо вони пояснюють продукцію Франка як белетриста за весь той час, аж під кінець 1898 року, коли він опинився серед досить нових обставин, відсвяткувавши ювілей своєї 25-літньої літературної праці. Вже при побіжнім перегляді літературних і белетристичних праць Франка того часу маємо вражіння, що вони сотворені неначе в антракті якоїсь іншої, поважнішої праці, яка виповнює весь час, або при нагоді, по дорозі, що так скажу, других занять. Се так само, як поміж двома більшими працями робимо "для віддиху" якусь меншу. Як би там не було, - одно бачимо: літературна праця Франка, хоч не така мала щодо скількости, знаходиться весь той час на другім плані.
   В оповіданнях та повістях Франка тої доби бачимо неначе продовження його занять публіцистичних. Тут він ще остається давнім Франком, кінчить говорити те, чого не договорив в статтях, порушує живі та актуальні квестії і не журиться зовсім о їх літературне оброблення. До того й не все кінчить їх,- і "Основи суспільності", яких друк розпочався в "Життю і Слові", й досі лишилися нескінченими. Казка "Без праці" - се переведення доказу, що фактично людина, не працюючи, не може жити і що всякі її мрії про рай "безробіття" зникають з хвилею, коли Іван дістанеться до такого раю. А повість "Для домашнього огнища" - дискусія на тему основ супружного життя. Порушено тут, впрочім, стільки дражливих квестій, скільки ран сучасного великомїського родинного життя,- щодо написання тої повісти треба було відваги і багато такту, аби не натрапити на закид "неморальности". Але тепер Франко сміло приступав до любої теми чи квестії. І певною рукою приступав до її оброблення в белетристичній формі. Перо його набирає певности, яку дає тільки великий досвід життєвий. Він свобідно може тепер приступати навіть до найтемніших закутків життя, знає їх, уміє зайняти відповідне становище, поставити діагноз, позволяє собі на гумор і сатиричне трактовання тем. Де тема занадто дразлива,- зробить її неначе видумкою, заховає жало, аби тим ліпше відтак вколоти. Одним словом - близькість, в якій Франко стояв до життя весь час, його публіцистична та дневникарська діяльність вплинули досить виразно на його белетристику, дали їй нерв, актуальність...

   Новиною для Франка в тій добі є його діяльність драматурга, яка коло половини 90-х років була досить оживлена. Майже всі драми відбивають в собі характер і напрям його тодішніх наукових занять - історично-літературних та етнографічно-фольклорних. Отже, "Сон князя Святослава" та "Камінна Душа", друковані в "Життю і Слові", недруковані ще досі драми: "Рябина" -з сучасного життя та «Саламейський війт»-переробка з Кальдерона, на кінець найголосніші і нераз ставлені в театрі : "Украдене щастя" та "Учитель". Ті дві останні принесли авторові найбільший успіх і в свій час були одними з найкращих точок в репертуарі українського театру в Галичині. Взагалі, одначе, драма не була полем, на якому талант Франка міг розвинутися, і, кромі ще двох одноактівок, написаних вже на початку сього століття,- "Будка ч. 27", "Майстер Чирняк",- Франко більше драм не писав і від театру взагалі відвернувся. Бо драматургія - се зовсім окремий для себе світ. Можна працювати рівночасно і з однаковим успіхом на найріжнородніших полях, бути ліриком, повістярем, публіцистом, ученим, але коли драматург - то вже весь і з цілою душею мусить віддатися драмі. І тільки ті, що тільки як драматурги працювали, добули те, чого хотіли, і мали успіх. І тут не відограє ніякої ролі ані артистична культура, ані інтелігенція, а просто талант в тім напрямі.

   Знов збірка поезій завершує той період діяльности Франка. Се "Мій ізмарагд", виданий вже в самім ювілейнім - 1898-му - році. Передмова до тої збірки настільки цікава і важна своїм змістом і тою "сповіддю", яку дає автор, що я повторюю тут деякі її уступи. "Мені давно хотілося,- пише Франко,- написати подібну книжку, - тою мовою, яка на теперішнє покоління повинна робити вражіння багато дечим подібне до того, яке на старих русинів робила мова церковна, - то значить мовою поезії. В поетичній формі я бажав подати сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших проявів чуття та фантазії, котрих теми черпані з ріжних джерел, домашніх і чужих, східних і західних, та котрі, проте, в'язались би в одну органічну цілість не якоюсь одною тенденцією, не одною догмою релігійною чи естетичною, а тільки спільним діапазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилилися в ту форму". Се вияснення характеру збірки, яка мала на¬слідувати збірку поучень та оповідань, знану в старій Руси як "Ізмарагд". В рами такої збірки міг поет дати "популяризацію багатого скарбу поезій та життєвої мудрости" нашого старинного письменства, але також чисто сучасні мотиви, які маємо зібрані в розділах: "Поклони", "По селах", "До Бразилії". Формально тут Франко займає те саме становище, що і в збірці "З вершин і низин", круг його поетичних інтересів тільки поширшав, але не змінився, він лишається тим самим запаленим суспільником і ученим. Але в суті речі - як далеко він зайшов від 1893 року! Скільки чисто філософічної задуми і поглиблення він вніс в ті стрічки, "правдиві Schmerzenskinder", які збирають досвід всього його життя! "А тобі, любий брате чи люба сестро, що читатимеш отсі рядки "не мудрствуя лукаво", бажаю того душевного спокою, того мягкого, ніжного, щирого настрою, який знаходив я, складаючи серед болю і тяжкої гризоти оті прості, часто скорбні, іноді може сухо-навчаючі та моралізаторські, вірші. Коли з них упаде в твою душу хоч крапля доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів і похибок і прогріхів, то не даремна буде моя праця..." Так пише автор, звертаючись до читача. А на кінець: "Жорстокі наші часи! Так багато недовір'я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависти та класової боротьби. Признаюся: я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиро-людського соціалізму, опертого на етичнім, широкогуманнім вихованню мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої будущини..."
    Так говорить Франко, пройшовши 25 літ по тернистій дорозі своєї літературної, громадської та наукової праці. Який голос, який його тон!.. Очевидно - інтенції, які мав при укладанню своєї збірки, - виконав, дав те, що хотів, і збірка робить відповідне вражіння. Сильне вражіння. Не так самим виконанням, не блиском пера, ані віршів самих, а тою моральною силою та повагою, яку тут вложив. Тут показав Франко, як переріс самого себе і сучасне покоління, як далеко зайшов наперед і відбився в результаті від суєти сучасного життя. від того гамору, яким жили і жиють партії, гуртки і окремі люди. І тут, на тій сповіді поета, яку він зложив в "Моїм ізмарагді", можна замкнути ще одну карту його діяльности, поки перейдемо до дальшої, найновішої.

VI

   Та найновіша доба діяльности Франка припадає на час після його ювілею, відбутого в 1898 році. Як я вже згадував, той рік змінив його положення серед суспільности і навіть його особисте життя. Він мав нагоду в часі ювілейного свята, яке відгомоном перейшло не лише по Галичині, але й по російській Україні, переконатися, що здобув собі досить сильний ґрунт під ногами, особливо в серцях молоді. То одно. А друге те, що тепер він нарешті знайшов терен, відповідний для праці, і міг розвернути вповні свої сили. В часі найбільшої кризи духової, коли він крикнув був "Nie kocham Rusi", засичали, правда, злі духи серед галицької суспільности, ті, які ждуть слабої хвилі у велетня та підслухують його самотні, гіркі думи, - але й бойкоту тепер ніхто не був би відважився розпочинати. Нарешті песиголовцям були заткані роти, вони були примушені коли не до мовчанки, то бодай до оглядности в своїх виступах. Франко міг мати нарешті більший спокій - і розвинути якнайширшу та найживішу літературну діяльність.

    Перше всього мав забезпечене місце для своєї наукової праці в виданнях "Наукового товариства ім. Шевченка", і праця та була тепер систематична, постійна. Франко енергійно станув при боці правдивого організатора товариства і його наукової роботи - проф. Грушевського, - і товариство стало скоро центром культурної праці для всієї України, згуртувало цілий ряд молодих, енергійних людей. А відтак мав він "Літературно-Науковий Вістник", як лиш той журнал почав виходити, з початком 1898 року. Тут Франко став не лише постійним, найбільше з усіх плодовитим співробітником, але й редактором разом з проф. Грушевським та В. Гнатюком. Можна сказати, що з заснуванням того журналу прийшла нова літературна хвиля в Галичині. Цілий ряд молодих, початкуючих авторів, поетів, белетристів, публіцистів згуртувався коло журналу,- і тепер літературний рух закипів не на жарт. І Франкові припала в тім житті немала роль як організаторові. Літературна молодь не мала до кого іншого звернутися, як тільки до нього, і гуртом обступила його. І цікаво: Франко добре почув себе серед тої атмосфери, до молоді віднісся вповні прихильно, навіть по-приятельськи, у всіх його тодішніх працях звучить при¬хильність до неї, симпатія до нової літературної хвилі, до нових напрямів, які почали діставатися до української літератури. Що більше: Франко сам стає до певної міри пропагатором модерних напрямів. Пропаґатором остільки, що систематично старається знакомити українську публіку - в цілім ряді літературних характеристик - з найновішими творами авторів сучасної Європи, перекладає їх в цілости або в уривках. Оскілько він пішов наперед в своїх теоретичних поглядах на справи літератури і мистецтва, доказують його статті в "Із секретів поетичної творчости". Головна їх прикмета: толеранція для найріжнородніших напрямів і струй... Але видно, що їх автор йде з життям сучасним, слідить за ним і хоче його розуміти...
   ...Не можна не подивляти тої сили, тої витривалості і енергії. Подивляти треба тим більше, коли знається, серед яких обставин він жив і працював ,скільки перепон мусів усувати , аби можна працювати, скільки мусів боротися за існування і витрачувати свої сили на заробіток! І при тим всім-він Франко, яким гордиться ціла Україна...

(Повністю ознайомитися із змістом цієї статті Ви зможете в ОУНБ ім.І.Франка.)

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка