Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 3-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 2-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.



скачати цю публікацію  

Івана Франка вбили злі духи



 Перегінська М.

    Ювіляр сидів у ложі, декорованій золотою лірою. Навколо сяяли захоплені погляди , доцвітали троянди й зеленіли тополі, схожі на справжні. Навіть радість була...схожа на справжню. Він згадував свій перший ювілей, який проходив серед таких же урочистостей. Чи таких? Тоді йому виповнилося 25.Все життя було лише метою, якої необхідно і можна досягти. І нехай декор був скромніший, але тоді він міг жартувати і сміятися. Ні сварки з земляками, ні невдоволення українців не могли зіпсувати святкового настрою.А зараз що подарує йому той настрій?

   Вранці по нього прислали авто. Скільки честі... Ні, вони його люблять. Вони святкують його ювілей (навіть в Москві та Канаді). Вони йому й гроші збирають за... Дідько їх знає, за що. Кажуть, за те, що став для них учителем. А може щоб совість не мучила, що помер з голоду? Скільки квітів, скільки пісень, промов. Невчасно. Якби раніше. Але вони не знають. Не знають, як болять хворі руки, не знають про його візії. Вони нічого на знають. Вміють лишень читати І тішитися. Навіщо їм він? Навіщо його біда?

   Попри все - це була чи не перша світла хвилина за останні п'ять років життя Івана Яковича Франко. Перша і, мабуть, остання. Бо в квітні 1913р. помирає його єдина розрада і поміч - старший син Андрій...З 1908 року (відколи загострилася письменникова хвороба) син був для нього нянькою і руками. Де міг, супроводжував батька, аж, знайомим та друзям, дивлячись на цю змучену хворобою пару...
   ...Франко ніколи не був слухняним пацієнтом, але зараз вибору немає. В Ліпіку йому спочатку покращало. Він жадібно працює, намагаючись робити якомога більше, але покращення виявилося коротким. Хвороба накидається на І.Франка з новою силою. Рідним повідомляють, що у нього манія переслідування. Письменник у розпачі. Він тішить себе надією, що це особливий дар, який дозволяє спілкуватися з духами. Згодом І.Франко вже й сам не може знайти межі між реальністю і візіями.
    Однієї квітневої ночі (якраз на Благовіщення) його розбудили голоси духів і змусили вийти з дому , бігти через луки, переходити через калюжі, а потім вчинили щось на зразок суду над письменником і роздягненого залишили серед болота на околиці міста. Франка знайшов жандарм і привіз додому. Ця пригода ледь не вбила поета-кілька діб пролежав він з високою температурою, на грані життя і смерті.
    Духи не давали поетові спокою й надалі. Особливі скарги мав хворий на переслідування духом М.Драгоманова. Цей дух звинувачував його у всіх гріхах і намагався зробити якомога більше шкоди. У всіх бідах Франко вбачав промисел злого Духа свого вчителя. Знайомі остерігалися всього , що могло нагадати хворому про Драгоманова, але навряд чи це допомагало. Образа на вчителя засіла в пам'яті давно і глибоко. Річ у тім, що М.Драгоманов часто несправедливо критикував І.Франка, докоряв йому. Цьому сприяло й втручання М.Павлика, який (чи не через заздрість) намовляннями нацьковував на товариша їхнього спільно вчителя. З М. Павликом у І.Франка були особливі стосунки. Дружина Ольга вважала його ворогом і намагалася захистити чоловіка, віднаджуючи Павлика від свого дому. Дочка Анна називала батькового товариша «малим Макіавеллі».Чи так було насправді - відомо лише їм , товаришам - суперникам.
   Важкохворого Франка син Тарас привозить з Ліпіка до Львова, де ним опікується лікар С. Свйонтовський (заклад для душевнохворих). До Франка не пускають рідних і друзів. Він мучиться галюцинаціями, хоче втікати, тому біля нього весь час сидить служка. Його годують і одягають, бо обидві руки спаралізовані. Коли нарешті дозволили рідним візити, то вони були вражені виглядом хворого. Він дуже постарів і виснажився. Побут шпиталю дратував Франка, як і постійний нагляд Почувався арештантом і просився додому. Вдома його чекали жахливі умови і мінімальний догляд , але заборонити повернення лікарі не могли.
   Вдома Франко займається самолікуванням, навіть намагається відігнати ворожих духів креозотом, банку з яким повсюди носить із собою. Від цієї речовини шкіра на руках облізла, муки стали ще важчими. Лишень величезна сила волі і бажання писати допомагали І.Франкові не здаватися і вигадувати все нові методи боротьби х хворобою. Дочка Анна згадує, як вони, на прохання батька, вирівнювали його руки, мочили в гарячій воді , навіть прив'язували до них дощечки. Але все даремно.
    Франки ніколи не були багатими, але зараз їм загрожувала абсолютна бідність. То неправда, що українська інтелігенція забула про Івана Франка і ніяк не допомагала йому. НТШ організовувало цілу акцію, під час якої було зібрано значну суму. Але слід врахувати, що ці гроші мали йти не лише на потреби Франка, а й всієї сім'ї, яка залишилась без годувальника. Ак¬тивні спочатку пожертви згодом ставали поодинокими й мізерними. Було ще багато спроб врятувати родину письменника від голоду, але того не вистачало. Якби не НТШ, яке зобов'язалося виплачувати Франкові 200 корон кож¬ного місяця до кінця життя, то навряд чи мав би за що хліба купити. Акція була приречена на провал, як і всі ті бла¬годійні акції, проведені серед нашого народу.
   Так без грошей, без будь-якої допомоги Франко втікає до Одеси. Йому здається, що саме тут можна позбутися своєї хвороби. Його приїзд шокував знайомих. Видно було, що письменник нікого не попередив про свою подорож. Може, й сам наважився на неї спонтанно, під впливом якихось візій. Був дуже зле зодягнений, а як харчувався, мився в дорозі - залишалося таємницею. Та в Одесі йому покращало, далися взнаки добрий клімат і належний догляд. Тутешні лікарі перші засумнівалися в правильності діагнозу, поставленого львівськими колегами, та в доцільності лікування йодом і ртуттю.
    Сподіваючись на добрий вплив клімату, весною 1909 року І.Франко вирушає на лікування до Ловрани. Тут так гарно, хворий захоплено опи¬сує в листах свої відчуття. Італія дає письменникові надію. Його руки стають слухнянішими, він, можливо, буде писати - а це вер¬шина його мрій, це те, в чім він уже зневірився. Але все, як і кожна радість останнім часом, виявилося оманливим. Знову - значне по¬гіршення, балансування на межі життя і смерті. Ще одне розчарування, дуже жорстоке. До здійснення своїх сподівань письменникові залишилось чекати ще довго. Лише в 1913 році Франко зможе писати, і то-тільки лівою рукою.
    Ювілейний рік приніс ще один дар - фінансовий, що було дуже доречним для письменника і , на відміну від акції пожертв на допомогу , не зачіпало його гордості. Це був ювілейний дар, щирий і щедрий. Зібрали понад 27 тисяч корон, почасти завдяки читанням поеми «Мойсей» самим Франком у різних містах. Цікавим є той факт, що письменник часто використовував ці гроші для допомоги іншим людям, хоч сам перебував їх не менше.
    Весь цей час Іван Франко намагається частіше бувати у Криворівні. Саме тут він сподівається віднайти втрачену силу для своїх рук. Письменник навіть знаходить «чудодійне» джерело , де мочить щоденно хворі руки. Крім того, тут, у Криворівні, йому ніхто не надокучає. Тут немає вічних домашніх сварок, остогидлих лікарів. Спокій необхідний цьому чоловікові не менше, аніж довгоочікувані ліки. Він має співбесідника - місцевого священика, має їжу й житло, має віру. То чого ще бажати? Схоже, тут Франкові було краще, ніж в дорогих санаторіях. 1914 року просить відвідати Криворівню і Ц.Зигмунтовську, але та відмовляється, хоча погоджується , що ії синові такий відпочинок не завадить.
    Згодом пані Зигмунтовська таки пожаліла , що так вирішила. Почалася Перша світова війна, Франко не зміг виїхати з Криворівні й змушений був перечитувати листи від двох розгніваних і занепокоєних жінок - Целіни Зигмунтовської та своєї дружини Ольги. Зигмунтовська хвилювалася за сина: далеко від дому в такий час та ще й наодинці з душевнохворою людиною. Дружина І.Франка залишилась вдома сама, це ії лякало. Покинута дітьми і чоловіком, бідна жінка не могла протистояти хворобі, яка загострилася настільки, що Франко наприкінці 1914 року змушений знову помістити пані Ольгу в шпиталь для душевнохворих. Вийшла вона звідти аж після смерті чоловіка.
    Івана Франка у Львові очікували не найкращі дні його життя. Місто захопила російська армія. Окупанти якимось дивом не заарештували хворого письменника. Можливо, то була частина великого задуму - зробити Франка антипатріотом, антиукраїнцем, адже часто знаходимо у відповідній літературі, «спогади»,як радів письменник приходу російських солдатів, розмовляв з ними про літературу, щасливе майбутнє. Цікаво, хто б міг радіти, дізнаючись майже кожного дня про все нові й нові арешти приятелів, очікуючи свого й боячись, що все, зроблене тобою з такими зусиллями протягом життя, може бути знищеним в одну мить?
    Франкові сини були на фронті, дочка -в Києві. Це не спокій, а вимушена самотність. Вістки від синів стали рідкістю, листи від Анни (дочки) не приносили належного заспокоєння. Коли ж до лікарні потрапила Ольга Федорівна, письменних залишився одиноким в своєму домі. Хто зміг би його осудити, що шукав помочі в інших людей? Дехто й зараз не може пробачити Целіні Зигмунтовській оті часті приходи до хворого Франка, її тимчасове перебування в його домі. Чи слід так категорично засуджувати пані Целіну за байдужість до ще молодого письменника (до речі, уже од¬руженого) і звинувачувати у меркан¬тильності, яка, мовляв, підтверджується цим доглядом недужого І.Франка? Невже пані Зигмунтовська робила все це, сподіваючись на грошову винагороду? Адже Франко вів тоді жалюгідний спосіб життя. Невже для того, щоб роздобути грошей для своєї сім'ї, вдова Зигмунтовська робить таку сумнівну ставку? Слід сказати, що хворий І.Франко не робив для колишньої коханої винятку, демонструючи неврівноваженість та дражливість. Правда, судження його не відзначалися постійністю: одного тижня Франко у розмові зі знайомими змальовував Целіну найкращою й найдобрішою жінкою, іншого ж - звинувачував її у поганому ставленні щодо себе.
    Доля подарувала письменникові наостанок доволі щедрі любов'ю та піклуванням хвилини. Його брат, зважаючи на те, як важко І.Франкові робити все самому, посилає до Львова свого 16-річного сина Василя, котрий дійсно щиро и віддано піклується про стрийка. Опікун І.Франка К.Бандрівський та головний лікар притулку для хворих січових стрільців Б.Овчарський вирішують помістити хворого письменника разом з братаничем в притулку. Франко ображений таким рішенням, зізнається друзям, що відчуває себе бурлакою, якому дають прихисток чужі люди. Хоч згодом письменник мусить визнати доцільність свого поселення в притулку. Тут йому і Василеві відводять окрему кімнату, молоді стрільці шанують Франка-поета і люблять його як батька (тім більше, що сини письменника також січові стрільці). Особливо зворушливим є ставлення до І.Франка молоденьких дівчат, що працюють тут. В цьому немає нічого дивного, адже він був для молоді не просто письменником, а кумиром , світочем. Ці хлопці і дівчата з фанатичною готовністю виконували будь-яке прохання Івана Франка , робили все , щоб полегшити його безрадісне існування. Саме з ними провів хворий своє останнє Різдво.
    Але письменник, якому не сподобались методи лікування доктора Овчарського, вирішує втекти з притулку. Його братанич змушений супроводжувати хворого через ціле місто. Василеві довелося майже нести І.Франка, бо той зовсім ослаб. Коли нарешті добралися до хати, то виявили, що там дуже холодно (весна лише починалася), а опалювати нема чим. У Франка , як згадує Василь, почалася легенева хвороба ,яка прискорила фатальний кінець. Правда, хворий казав всім, що вдома йому краще, що відчуває силу й бажання працювати. Василь, виснажений непомірними для його віку обов'язками, погоджується на прохання Франка привести Целіну Зигмунтовську для допомоги. Але цього разу пані Зигмунтовська прожила в домі Франків тільки тиждень, правда, потім неодноразово приходила , щоб якось зарадити хворому.
    Навідувались до хворого й інші друзі. Приходили дівчата з притулку, К.Гриневичева, М.Колодій, О.Роздольська. Всі намагалися допомогти. Але розуміли, що це кінець. Іван Франко помирав. Він був весь «запухлий», просив пані Зигмунтовську купувати йому одяг великих розмірів. Чимало клопотів було в жінки, яка доглядала його в останні дні - Стефанії Левинської . Вона не могла його переодягти (Василь повернувся до сім'ї), не могла втримати, Франко падав на землю. Мучилися вдвох. Перед смертю встиг побачити батька син Петро, але йому не дозволили залишитися до кінця. Засмучений поїхав на фронт.
    Навіть після смерті І.Франка супроводжував злий фатум. В останню дорогу його не супроводжував ніхто з рідних. Крім того, з якихось причин ( дехто з очевидців стверджує, що хворий був не при тямі ) він відмовився від останньої сповіді, що спричинилося до заборони християнського похорону. Його врешті дозволили, але тієї урочистості, яка б годилася в цьому випадку, не було. Хоча... для письменника ця помпезність вартувала ще менше, ніж його сорокалітній ювілей.

Оновлено 19-09-2014
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика