Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

„ВСЕ МАЄ ПРАВО ДОСТУПУ ДО ШТУКИ...”



Р. Голод

Феномен імпресіонізму в літературно-критичній рецепції І.Франка

    Міф про Франкову опозиційність щодо новітніх напрямів літератури кінця XIX - початку ХХ століття давно вже вимагає науково обгрунтованого спростування. Навпаки, еволюція естетичної свідомості І.Франка віддзеркалює загальні тенденції у розвитку світового й українського літературного процесу того часу. У різні періоди і з різною мірою зацікавленості письменник звертається до художніх здобутків таких літературних напрямів, як романтизм, натуралізм, реалізм, модернізм. На рівні окремих художніх творів чи навіть циклів творів елементи різних ідейно-естетичних систем завдяки синтезуючій здатності творчого методу Франка вступають у взаємозв'язки, і тому інколи важко визначити, до якого саме літературного напряму належить той чи інший твір письменника. Зрештою, як слушно зазначає Д.Наливайко, «чисті» течії та стилі знає лише теорія, реально ж вони завжди існують у взаємозв'язках і взаємодії, що засвідчує творчість кожного видатного художника, яка завжди тою чи іншою мірою їх синтезує»! Тому для ідентифікації окремих творів як репрезентантів певного літературного напряму необхідно виокремити в них те, що Д.Наливайко називає «констатуючими домінантами», і що є, по суті, ідейно-естетичним субстратом напряму.
    Однією з найбагатших і найяскравіших, хоч усе ще, на жаль, малодосліджених граней творчого таланту Івана Франка є його імпресіоністичний доробок.
    Доля імпресіонізму в українському літературознавстві мало чим відрізняється від долі його найближчих літературних «родичів»- натуралізму й експресіонізму. В радянський період усі вони більшою чи меншою мірою були репресовані як нереалістичні, а, отже, ворожі пролетарському мистецтву. І якщо на початку століття існування українського імпресіонізму було очевидним для таких дослідників історії української літератури, як І.Франко, М.Зеров, П.Филипович, С.Єфремов, то приблизно з 30-х років починається період замовчування імпресіоністичних тенденцій у розвитку українського літературного процесу. Зацікавлення до українського імпресіонізму зберігається переважно в представників діаспори (книга О.Черненко «Михайло Коцюбинський - імпресіоніст»). В Україні ж реабілітація імпресіонізму починається в дев'яностих роках минулого століття у працях Ю.Кузнецова - «Імпресіонізм в українській прозі кінця XIX- початку ХХст.», його-таки, у співпраці з П. Орликом - «Слідами феї Моргани...», В.Агеєвої - «Українська імпресіоністична проза».
    Переважна більшість дослідників пов'язує явище українського імпресіонізму з творчістю М.Коцюбинського. До речі, І.Франко одним із перших звернув увагу на існування імпресіоністичної тенденції в українській літературі загалом і в творчості М.Коцюбинського зокрема (стаття «Старе й нове в сучасній українській літературі»). Вже на основі аналізу Франкової праці П.Филипович впевнено заявляє про існування імпресіоністично-психологічного напрямку в новішій українській белетристиці . Филипович, як і Франко, схильний вважати репрезентантами цього напряму, крім М.Коцюбинського, О.Кобилянську, М.Яцківа, В.Стефаника.
    Д.Наливайко вважає, що в Україні, так само, як і в Росії, імпресіонізм не вилився у самостійний напрям, і проявився головним чином у рамках інших художніх систем і у взаємодії з ними. Найбільше імпресіонізму вчений віднаходить у творчості М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської .
    Інші літературознавці зачисляють до українського імпресіонізму творчість М.Вороного, М.Хвильового, Г.Косинки ,а також В.Винниченка й А.Головка.
    Що ж стосується Франкового імпресіонізму, то спеціальних наукових розвідок на цю тему, на жаль, практично немає. М.Зеров, аналізуючи особливості еволюції естетичної свідомості І.Франка, зауважив, що мистецька практика письменника в обсягу прози змінюється «від натуралістично - протоколярного оповідання, іноді зафарбованого публіцистикою, до оповідання психологічного, не чужого деяких рис імпресіоністичної манери». Про імпресіоністичні за своєю суттю риси творчості І.Франка, як-от: настроєвість, фрагментарність, безсюжетність, використання «потоку свідомості», внутрішнього монологу, пише в моно¬графії «Розвиток української малої прози XIX - поч. ХХст» І.Денисюк. Більш детальний аналіз Франкового імпресіонізму знаходимо в статті М.Легкого «Риси імпресіонізму в новелістиці Івана Франка» , де розглядається зв'язок між поетикою цього літературного напряму та концепцією наратора в деяких творах письменника. Однак, з огляду на значущість постаті І.Франка для розвитку українського літературного процесу, є сенс сподіватися, що грунтовне дослідження імпресіоністичних тенденцій у його творчості - справа недалекого майбутнього, тим більше в умовах реабілітації імпресіонізму у вітчизняному літературознавстві.
    Про обізнаність І.Франка з ідейно-естетичною доктриною імпресіонізму свідчить ціла низка його літературно-критичних праць. Наприклад, у статті про німецькомовний журнал «Der Kunstwart.» він звертає увагу на цікаву статтю під назвою «Що таке малювання «en рlеіn аіг», надруковану в дванадцятому номері цього журналу. (Як відомо, малювання «en plein air» культивували саме художники-імпресіоністи).
Сутність і значимість доктрини імпресіонізму Франко виокремлює, зіставляючи площи¬ни «старого» й «нового» в тогочасній українській літературі. Аналізуючи однойменну Франкову статтю, М.Легкий робить висновок, що «Франко-критик, говорячи про «молодих» письменників, немовби передбачив власні творчі пошуки», бо «генеза новітніх естетичних пошуків письменника прихована в напрузі між «старим» і «новим», що має місце у його творчій свідо¬мості».
    Старші письменники, на думку Франка, «клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий а такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження». Для літераторів нової генерації «головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна» .Як бачимо, Франко звертає увагу на психологізм і настроєвість «нової» белетристики. Критик слушно позначає вектори обсервації в «старій» і «новій» літературі: «Коли старші письменники виходять від малювання зверхнього світу - природи, економічних та громадських обставин - і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруження. Властиво, те окруження їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лише тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати». З цієї обставини постають ліризм і лаконізм, притаманні й імпресіонізмові як складовій частині «новішої» літератури. «Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та переможна хвиля ліризму, що розлита в них, - зазначає Франко. - В порівнянні до давніших епіків їх [нову генерацію письменників, - Р.Г.] можна би назвати ліриками, хоча їх лірика зовсім не суб'єктивна; навпаки, вони далеко об'єктивніші від давніх оповідачів, бо за своїми героями вони щезають зовсім, а властиво, переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима». Останнє твердження свідчить також, що Франко бачив тенденцію до ототожнення наратора та персонажа твору (одна з ознак імпресіоністичної літератури); він усвідомлював наявність органічного зв'язку між суб'єктивізмом і об'єктивізмом у «новій» белетристиці, бо об'єктивізм, про який веде мову критик, пов'язаний з плюралістичними основами світобачення нової генерації літераторів, і сприймається як інтерсуб'єктивізм, а тому значно відрізняється від «старого» реалістичного чи натуралістичного об'єктивізму, який сприймається відповідно як авторське всезнання або неупереджене копіювання «шматків життя».
    На основі аналізу діалектики «старого» і «нового» в літературі Франко, по суті, характеризує особливості імпресіоністичного мистецтва і в іншій статті - «З останніх десятиліть XIX віку». Зокрема про «новішу белетристику» він пише: «Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало, описів ще менше; факти, що творять її головну тему, -се звичайно внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи. Не об'єктивне, протоколярне представлення мають на меті автори, а збудження в душі читачів аналогічного чуття чи настрою всякими способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії».
    Франко був майстром метафоричного вислову навіть у науковому стилі. Наприклад, він влучно порівнює натуралістичну техніку письма з роботою фотографічного апарата. Свого часу письменник і сам не уникнув спокуси відчути себе фотографом «шматків життя», але необхідність йти в ногу з розвитком літературного процесу примушує його переглянути своє ставлення до натуралістичного мистецтва, і ось він уже критикує Теодота Галіпа за те, що той «не піднявся понад прикмети фотографічного апарата» і, хоч «здіймає добрі ескізи тої буденщини, серед якої живе і обертається», все ж «підмалювати сю буденщину чи ліпшою, чи то гіршою, ніж вона є на ділі, він попросту безсильний». Очевидно, Франкові більше імпонує манера, яку він підмітив у Яна Каспровича, в котрого те, що Золя називає documents humains, пропускається «крізь призму індивідуальності і поетичної фантазії самого автора», причому «призма ця - скоріше слабо опукле дзеркало, що відображає речі і людей незвичайно точно в усіх деталях, хоч і порушує якоюсь мірою природні пропорції між цими деталями». Видається цілком можливим використовувати цей образ для характеристики не лише імпресіоністичного, а й експресіоністичного мистецтва. Різниця тільки в тому, що вектор зображення в імпресіонізмі спрямований від зовнішнього світу до «призми», а в експресіонізмі - від «призми» до зовнішнього світу. Та ще, якщо в імпресіонізмі «дзеркало» справді «слабо опукле», то в експресіонізмі воно викривлене настільки, що відображає «шматки життя» у деформованому вигляді. У принципі, така «призма» повинна бути в арсеналі кожного серйозного літератора, а в імпресіоністичному й експресіоністичному мистецтві вона чи не найбільше актуалізується. Навіть «фотографування» через таку «призму», в розумінні Франка, отримує новий шанс перерости з ремісництва у справжнє, зігріте теплом авторської індивідуальності, мистецтво. Скажімо, про Шевченкову поезію «Вечір на Україні» Франко пише: «Вся та вірша- немов моментальна фотографія настрою поетової душі, викликаного образом тихого весняного українського вечора». У знаменитому трактаті «Із секретів поетичної творчості» Франко аналізує зазначений вірш Шевченка так, наче мова йде про типово імпресіоністичний твір. Можна, звичайно, припустити, що в період написання трактату Франко так захопився «новітніми» тенденціями в літературі, що підсвідомо накидав модерні категорії та поняття навіть на творчість письменників, які до імпресіонізму не мають відношення. Але, з іншого боку, хіба, скажімо, у Шевченковому «Садку вишневому...» абсолютно відсутні риси імпресіоністичного мистецтва?! У Шевченка зустрічаємо той підсвідомий, мимовільний імпресіонізм, який тою чи іншою мірою присутній у творчості кожного видатного письменника як своєрідне естетичне світосприйняття. Навіть у максимально об'єктивістських реалізмі чи натуралізмі декларування принципу «дати побачити» насправді є не самоціллю, а тільки сходинкою до втілення принципу «дати відчути» (імпресіонізмові притаманна абсолютизація останнього). У зазначеній поезії «Вечір на Україні» цей, так би мовити, психологічний, імпресіонізм підсилюється жанрово-композиційними особливостями ідилії. На думку М.Бахтіна, ідилія характеризується «циклічною ритмічністю часу», «поєднанням людського життя з життям природи, єдністю їхнього ритму, загальною мовою для явищ природи і подій людського життя». Ретроспективний хронотоп Шевченкової ідилії передбачає фрагментарне відтворення окремих тактів цього ритму, окре¬мих моментів - носіїв найстійкіших і найзна-чиміших вражень. Як зазначає Бахтін, «абстрактне мислення може, звичайно, мислити час і простір в їхній відокремленості й відхилятися від їхнього емоційно-оціночного моменту. Але живе художнє споглядання ... нічого не розділяє і ні від чого не відвертається. Воно схоп¬лює хронотоп у всій його цілісності та повноті».
    Вже сама етимологія терміна «імпресіонізм» вказує, що центральною понятійною категорією напряму є «враження». Своє бажання «передати безпосереднє живе враження дійсності» Франко декларував у полеміці з Барвінським .Причому це бажання було таким відчутним, що заради нього Каменяр, цілком у традиціях класики європейського імпресіонізму, ладен пожертвувати певними естетичними догмами і правилами. «Для поета, для артиста, - пише він, - нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки. Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси» .У знаменитому трактаті «Із секретів поетичної творчості» Франко, по суті, з'ясовує особливості імпресіоністичної естетики: «...В артистичній творчості краса лежить не в матеріалі, що служить їй основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір, і якими способами артист зумів осягнути те вра-ження». Розглянуті ідеї Франка сходяться з тезою імпресіоністів про те, що слід відмовитися від зайвого теоретизування, бо відтворення дійсності художник повинен базувати тільки на презентації того, що він у ній бачить, а не того, що він про неї думає. Як зазначає Д.Наливайко, імпресіоністам притаманне довір'я до природи і життя як об'єктивної даності. Світ вони розглядають у невідривності від його сприйняття, а тому тільки передача враження у всій його конкретності, точності й неповторності може бути правдивою і здатною виразити істину. Митець в імпресіонізмі розглядається як посередник між світом і людьми, своєрідний місіонер естетизму, покликання якого - розкривати людям таємницю краси цього світу. Відтак його завдання - зняти умовності, схеми і штампи, нагромаджені між мистецтвом і дійсністю, досягти прямого, неопосередкованого ніякими умовностями, правдивого сприйняття природи та життя. В основі їхньої творчості - принцип живого і безпосереднього контакту з натурою. За Д.Наливайком, головне завдання в імпресіоністів таке саме, як і в реалістів -досягнення дійсної правди в мистецтві.
    Літературно-критична спадщина І.Франка зафіксувала зацікавленість письменника ідейно-естетичною доктриною імпресіонізму. Важливо, що ставлення Франка до цього напряму було далеко не безкритичним. Він, скажімо, засуджує «безідейний імпресіонізм найновіших французів та бельгійців, що силкується викликати нові, досі не звісні ефекти зовсім не раз механічними способами ритмічних та язикових штучок, а під покривкою психологічної глибини ховає повний брак ідеалу».Так само в Польщі, на думку Франка, імпресіонізм, подібно до декадентизму, подобається своїм аристократизмом «людям, котрих життєві ідеали хитаються між Монако, паризькими кокотками і англійськими огирями...». Франка як правдивого позитивіста, який звик у мистецтві орієнтуватися на суспільно-корисний результат творчої діяльності, дещо насторожувала декадентська риса в імпресіонізмі - захоплення творчістю як процесом експериментування з художньою формою аж до сповідування в окремих випадках принципу «мистецтва для мистецтва». Франко переконаний, що «правдиві поети ніколи не позволяють собі тих кольористичних оргій, у яких любуються теперішні декаденти та пленеристи пера і чорнила». Декадентські риси в імпресіонізмі помічали й інші видатні тогочасні європейські мистецтвознавці. Скажімо, Д.Наливайко згадує у зв'язку із цим Р.Гаманна, який розглядав імпресіонізм як світоглядну, соціально-етичну і естетичну основу декаданса, його субстрат, а також О.Шпенглера, для якого імпресіонізм - це вибух суб'єктивності, що погрожує «організованому цілому» суспільства і культури, чистий сенсуалізм, передвісник занепаду європейської культури .
    Зрештою, важливо, що літературно-критична спадщина Івана Франка зберігає докази зацікавленості письменника ідейно-естетичною доктриною імпресіонізму. Подібні докази зафіксовані й у художній творчості письменника (об'єкт майбутніх франкознавчих досліджень). Те, що письменник об'єктивно й неупереджено ставився до зазначеного літературного напряму, дає підстави для висновку про Франкову опозиційність не до «нової», а до слабкої літератури.

 

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка