БРАКУЄ УКРАЇНІ МОЙСЕЇВ СВОГО ДУХУ.
Побожне схиляння Дмитра Павличка перед Іваном Франком від початку життєвої дороги завше було творчо результативним, Отож і перечитуючи «Єврейські мелодії» нашого поета, передусім спадають на думку «Жидівські мелодії» Івана Франка.
Проте поза спільністю наголовка немає мови про ідейно-тематичний чи художньо-зображувальний повтор, хоча деінде і тут спосіб образного відтворення Івана Франка ніби водить рукою Дмитра Павличка. І все ж є й спільне: роздуми над співжиттям на одній землі євреїв з українцями, поміж народом, у який євреї вкорінилися, серед якого самоусвідомилися і самовиявилися.
Та як би євреї не вкорінилися в українство, заповітна мрія про рідну землю, прабатьківщину в серці не остуджена. Хоча й Україна стала Батьківщиною, що тисяччю духовно-життєвих нитей пов'язує євреїв з собою.
Іван Франко в напучуванні «Від автора» у своєму циклі «Жидівські мелодії» зазначає: «Після відомих жидівських погромів на Вкраїні в р. 1881 панувало між нашими жидами, особливо на Підгір'ї, велике занепокоєння». Обидва народи - єврейський і український - пригноблені політично і духовно. І ця пригнобленість простягнулася на сторіччя в часі.
Активізація суспільного життя через сто з гаком років після написання Іваном Франком «Жидівських мелодій» знову поставила перед єврейською суспільністю на Україні питання: як бути, з ким бути?
Водночас із Товариством єврейської культури імени Шолома Алейхема чимало талановитої та громадськи активної єврейської інтелігенції влилося в українські неформальні об'єднання і плідно працюють пліч-о-пліч з українцями у сфері духовного оновлення України кінця 80-х і, сподіваємося, всього прикінця XX століття.
В цьому аспекті поява циклу «Єврейські мелодії» Дмитра Павличка на часі, та крім суспільної актуальности, названі твори Дмитра Павличка - це нова грань непересічного таланту поета, що яскравим метеором вирізняє творче обличчя його в орбіті української літературної загумінковости
* * *
Критик 20-х років Василь Верниволя зауважує, що Франко «перший із галицьких письменників підійшов ближче до єврейського народу». До нього українське письменство знало лише негативний, гнучкий тип «жида-арендаря, який вислуговується панам і разом із ними висисає кров із темного мужика».
Франко ж у «Жидівських мелодіях» «відтворив ті трагедії, що їх переживають у своєму відокремленому житті, невідомому нашому селянинові, всі ті бідні жидівські наймички, онучкарі, і скільки їм доводиться терпіти від своїх таки, щасливіших, багатших братів по расі й вірі».
«Із всіх цих оповідань, - стверджує В. Верниволя, - ясно виходить на зверх співчуття Франка... до поневолених жидів, - річ, яка на той час на галицькім овиді являлась чимось зовсім новим».
* * *
Біль Івана Франка за єврейський народ серед українців - конкретний, його герої - реальні (хай і узагальнені) єврейські типи, скажімо, Сурка («ця апотеоза материнства»). У Дмитра Павличка єврейська проблематика - тільки тло, на котрому він бачить рідні зорі і долю передусім свого народу:
Господь, кого любить, того він карає...
Лист апостола Павла до євреїв.
Сказав Господь: «Я вас люблю й тому
Карати буду страшно!». «О Єгово!
Карай, але не дай упасти в тьму
Безпам'ятства! Лиши нам рідне слово!
Дай бути нам народом, хоч трудним,
Хоч гнаним під чужими небесами,
І як палити будуть нас, щоб дим
Тобі на очі напливав сльозами!»
Тут єврейська притча - просто метафора долі України, навіть не вельми замаскована.
Такими ж символічними роздумами скоріше про «тягар» власної Вітчизни, аніж про Ізраїль, сповнене мотто до газетної публікації «Мойсей».
***
Або аж надто часте звертання до рідної мови. В тому-то й суть, що для кожного єврея «обітована земля» завше важила непорівнянно більше для душі, аніж «рідна мова». Павличко ж мешкає на «своїй» обітованій землі, що втрачає цю рідну мову. Тому поетові душевні болі превалюють радше над мовою, аніж над територією:
Ти не молися мовою чужою,
Бо, на колінах стоячи, умреш.
Аж відчутне на звук відлуння раннього - середини 50-х рр. - Павличкового замислення над становищем та потенцією української мови:
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.
А тепер знову звернемося до «Єврейських мелодій»:
Не тільки подих, але й мову дати
Народові, що з мови постає...
Фетишизацію рідної мови як начала не просто духу, а й нації - стрічаємо у Дмитра Павличка впродовж усього його творчого шляху:
Але не чуть твоєї пісні-мови -
Ото була б загибель, смерть моя...
Піднімаючи мовну, начебто чисто єврейську, як належало б бути в єврейському циклі, проблематику, Дмитро Павличко не в стані виборсатися зі стихії рідного грунту і ступити на твердь, де серед духовних цінностей є в'язкіші й більш згуртовуючі начала, аніж «рідна мова - рідне слово».., іврит чи ідиш...
* * *
Іван Франко також зачіпає проблему буття єврейської мови у вірші «Асиміляторам». Але наголос на мові, підхід Франка до буття єврейської мови докорінно відрізняється від Павличкового:
Пригнути Жидів, покорити
Ви раді б під ваші права,
їх мову й закон покорити?..
Пусті це, безумні слова.
Це неможливо, на думку Франка, передусім через релігійні переконання євреїв. «Відчужившись» від власних проблем і болю, в тому й від питання «рідної мови», ставши на мить на «єврейській тверді», він глибше й проникливіше осягнув сутність і місце єврейської мови в духовних вартостях його носіїв - єврейського народу. Франко розмірковує над перспективою мови в контексті історії єврейського народу, його перспектив, вірувань і твердости духу.
Дмитро Павличко, оскільки розмірковує про буття єврейської мови на ґрунті становища української, - просто змушений за логікою мислення вдаватися до публіцистичних засобів осягнення проблеми, а не до художньо-дослідницького занурення в суть справи.
Рідний біль за рідну мову і тут переважив над болем за єврейську мову. Зрештою, що наріжним каменем євреїв був потяг не до мови, а до обітованої землі, до держави і власної державности, вони, створивши Ізраїль і не володіючи івритом, швидко осягнули цю грань історичної духовности і обернули іврит у свою державну мову. Отже, найвищою вартістю народу є не мова, а його державність, і вона важить більше, вона непорівняно значущіша, аніж державна мова без реальної держави.
* * *
І не тільки в питанні мови Дмитро Павличко, намагаючись зануритися в єврейську проблематику, не може видряпатися з власної, української, а погляд на єврейство через призму українства неминуче заведе та й завело нашого славетного поета у власні-таки нетрі. Саме так читаються і вірші про єврея, що став не фірманом, а козаком Богдана, і вірші про Наталю Семанюк, що врятувала двох єврейських дітей від неминучої загибелі від кулі фашистів, і єврейський біблійний Лазар, що неодмінно в ключі Павличківського овиду мав обернутися та й швиденько обернувся в ката українського народу Лазаря Мойсеєвича, придворного «імператора Коби - Сталіна».
Я уже й не говорю про виключно український мотив «Єврейських мелодій» у віршах «До школи», «Перед картиною О. Іванова «Явлення Христа народові», «Хліб» та інші. Аналізувати їх - тільки повторюватися.
* * *
Виникає закономірне питання: добре це чи зле? Павличко розвиває традиції Франка в єврейській тематиці української літератури, простує вперед чи задкує, навіть не осягаючи Франкового рівня і проблематики, якої, сподіваємося, через сто років після написання Франком «Жидівських мелодій» не помаліло, а нагромадилося?
Ухиляємося від лобової відповіді не лише тому, аби не стискувати думки читача кільцем власної думки з цього приводу, а передусім тому, щоб наголосити: таланти Франка і Павличка різні за природою, Інтелектуальним і художнім обсягом, багажем життєвих спостережень, широтою осмислення і аналізи, розкутістю, рівнем художнього і державного мислення, вмінням виокремити проблему і зосередитися на ній, вичерпавши до останньої поки що росини.
І останнє: аж ніяк не поєднується з поняттям Єрусалим-Ізраїль поняття золотих ланів пшениць. То ще й тому попри єврейську фразеологію, а конкретніше, топоніміку, що, як не Україна, проглядається з-за кожного рогу у віршах Дмитра Павличка:
Вітчизна - хліб, але ж вона - і слово!
І я тобі в провину не кладу,
Що прагнеш ти співати барвінково
Десь там, у гефсіманському саду.
В «Пісні над піснями» та й іншій народній і літературній творчості євреїв все ж частіше мовиться про виноградники, аніж про «хліб»...
І не пісня-мова все ж була для євреїв гарантією їхнього вікового самозбереження... Як і не пісня-мова вела на чолі козаків визвольної війни Богдана Хмельницького, а гасло: «За Україну, за її віру». Може, й заклав Дмитро Павличко саме цю чолову думку у вірш «Прощання»:
Та я скажу і Богові й пророку -
Не там, а тут твій рідний Ізраїль.
У післямові автор відмовляє собі на користь Лесі Українки:
Колись і ти боролась, як Ізраїль,
Моя Україно...
