ДУМАТИ І ДІЯТИ ЗА ІВАНОМ ФРАНКОМ

   Михайло Василенко

   У цій другій книжці „Мозаїки", що складається з маловідомих творів поета і мислителя, політика Івана Франка, які з певних ідеологічних, політичних чи ще з невідомо яких міркувань не увійшли до академічного Зібрання творів у 50-и томах, укладено поезію, статті з літературознавства, фольклору, етнографії, політики, релігії, низку віршових перекладів, а також різножанрові філософські, політичні, історичні, релігійні переклади. Кожна з книжок „Мозаїк", як перша, так і друга - це цілком окремі самостійні твори, хоч ідеї перегукуються з усією Каменяревою яскравою, великою й незабутньою творчістю. Передовсім геніальною.
   Але це для тих, хто живе чи намагається жити й творити, наснажений духом велета української народної думки, поета і прозаїка, драматурга і фольклориста та етнографа, його боротьбою за краще життя українського люду, кожної особистості, особливо бідної і знедоленої як своїми, так і чужими п 'явками...
   Кожен твір, уривок, думка, образ, слово, найменша згадка про життя і творчість такого велетня думки, як він, мусять залишитися назавше для всіх поколінь українців, для тих, хто з повагою ставиться до правдивого осмислення життя в усіх його виявах, і особливо праці як основи людського буття. Його слово і думкаІ мають надихати нас, простих смертних, до творчості, до дії і праці, як він писав, для будущини українського народу. Так, як він і заповідав - до духу, що тіло рве до бою... За поступ, за щастя рідного народу.
   Усі ми навчалися й навчаємося в міру сил і можливостей у великого Каменяра, брали і беремо його життя і творчість за зразок, якщо це нам підходило чи підходить із політичних, літературних, світоглядних або просто з загальнолюдських міркувань. Якщо це декому й не підходило, та однаково вчилися. Знічев'я, хай ненароком, випадково. Його творча й політична діяльність і сьогодні лишаються неперевершеними щодо проникнення у соціальну тканину життя, болі й страждання, радощі і втіхи рідного народу. Хоч...
   „Бували часи мертвіші і глухіші, та нинішній час тим, власне, сумний і скандальний, що в ньому переважну рухову силу виявляє назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичного bon- sensа, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів. Само собою все те не було би ще таке страшне, якби з усіх боків не роблено рівночасно заходів, щоб у народі здушити решту почуття морального... затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все, що могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати - бачиться, на віки вічні -панування облуди і кривди людської".
    Так писав Франко більше як сто років тому у статті „Між своїми". І мало хто з нинішнього покоління знав цю та інші праці Каменяра, навіть якщо він і перечитав академічне видання у 50-ти томах, може сказати, що й сьогодні це Франкове означення характеризує нашу болісну дійсність.
     Злободенність, актуальність написаного Франком очевидна, все лежить на поверхні і видно неозброєним оком. Хіба що цього можуть не помічати сліпі та глухі. Навіть вороги українського відродження, творення самостійної Української держави не можуть нехтувати його твердженнями і постулатами, а деякі беруть його ідеї на озброєння, хоч вибирають тільки те, що їм вигідно в даний час, вириваючи з контексту написане, або явно обминаючи інші, не сприйняті ними думки великого українського мислителя.
Певне, нема такого терену людської духовної, літературної і політичної діяльності, де б не сказав свого мудрого, осяжного слова Каменяр. Важко сказати, скільки є всього написаного Іваном Франком і чи можливо все віднайти, аби не втратити для наступних поколінь його мудрого і ясновидющого слова... про сьогодення. Бо писав, наче у воду дивився, окреслюючи стан тодішнього, а начебто і сьогоднішнього, зокрема політичного, життя. У його творчості, житті визначені і наявні сила і воля здобути для українського народу краще життя, самостійність, духовність для кожної одиниці...
   „А всім малодушним, всім маловірним Франко міг би сказати, - писав Михайло Грушевський у статті „Сорокалітній подвиг Івана Франка" (Літературно-науковий вісник, 1913, т. 63, № 9, с. 259), що ні тяжкі обставини, ні гірка історична спадщина, ні задушлива суспільна атмосфера не перешкодили йому робити його справу живе діло відродження". Чи зможуть супротивні сили згасити вогонь в душі людини, раз розпалений ясно? - запитує М.Грушевський. Ні! Каменяра не зламати, не знищити. Він не забутий. Його життя і творчість має стати для нас зразком, як треба працювати для українського народу, долаючи всі загати і перешкоди.
   Друга книжка „Мозаїки" не претендує на повну спадщину, а є лише, можливо, якоюсь енною часткою „невідомого", умовно кажучи, Франка. Тут зібрані поезія, поетичні переспіви та переклади, статті з літературознавства, мистецтва, науки, релігії. А ще праці на тогочасні політичні теми, які мають неоціненне значення і в ваш час, розкривають нам очі на явища малозрозумілі, хоч на перший погляд відомі і знані. Наприклад, зокрема про Драгоманівський громадський соціалізм і діяльність Каменяра як соціаліста, точніше, визначного політичного і громадського діяча, який щиро дбав про українську спільноту.
    Час від часу наполегливо мозолиться думка, що Драгоманов і Франко були соціалістами чи соціал-демократами й активно поширювали свої погляди в народі. Каменяр застерігав щодо цих політичних течій у кількох своїх працях, а в 1901 році писав таке: „У своїх листах, як і в своїх статтях, до соціалізму й соціалістичних теорій Драгоманов доторкався дуже рідко, завсігди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталі. Навпаки, він не раз остерігав молодших, гарячіших соціалістів надто діймати віри соціал-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости" (Іван Франко: „З останніх десятиліть XIX в."; Драгоманов М. Документи і матеріали, № 321, с. 576).
    Річ, яка увійшла до попередньої „Мозаїки", - це „До історії соціалістичного руху", де він, зокрема, попереджає, що соціал-демократизм, весь соціалістичний рух може стати „грізною небезпекою, синонімом перевороту та перемоги варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу". Чим не геніально означено тоді і передбачено на віки суть цього есдеківського явища?
   Він також застерігає в статті „Народники і марксисти", що соціал-демократизм набагато гірший за московське самодержавство ворог: „Соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких обов'язків суспільної самодіяльности та децентралізації, так само і проти національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті". Точніше не скажеш.
   А от ще у „Програмі галицьких соціалістів": „Мусимо засуджувати діяльність тієї політичної фракції українців, яка прагне до злиття націй української з великоросійською... Та агітація піднята правлячими класами і служить виключно їхнім інтересам". (Зібр. тв. у 50 тт, т. 45, с. 448).
   Чому він так цілеспрямовано виявляв це так зване москвофільство серед соціалістів та соціал-демократів і їхніх однодумців? Чому це так турбувало Каменяра, аж треба було вносити це питання в програмні документи діяльності прибічників соціалістичної демократичної ідеології?
На це питання відповідав неодноразово сам Каменяр, але, здається, на це запитання також дуже влучно й експресивно відповів один із ретельних публіцистів та ідеологів часопису „Українська хата" М. Сріблянський у 1913 році, пишучи, зокрема, й таке:
„Хто заполонив усі містечка і села України чужою мовою, хто вдирається в нашу душу зі своєю „культурою", хто наводнює наш край мільйонами своїх книжок, газет і т. п. засобами накидання нам чужої національності, хто проголошує нівеляційні теорії, спільність інтересів при умові нашого обрусіння, хто знищує нашу відпорність національну антинаціональними концепціями життя? Ви - шовіністи, ви „демократичні" колонізатори, „прогресивні" ушкуйники і насильники".
    Ідеологічно - це явище москвофільства в соціал-демократичній упаковці, або, зрозуміліше, україноненависництво, в суті своїй вороже ідеї самостійності України і її національного розвою: „Москвофільство, - пише Франко у статті „Дещо про польсько-українські відносини", - як усяка підлість, всяка продажність і деморалізація - це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним".
   Та й давно було відомо, принаймні з часів „скаженого Петра", про московське знущання над українцями, про що вже вкотре застерігав Іван Франко, зокрема вже на початку 20-го: „Ми, Українці, бачили доси міліони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, узброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє. Сі доктрини ввійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої й основної зміни в самім режимі" (ЛНВ, 1905, т. 30, № 4-5, с. 13, „Одвертай лист до української молодіжі"). Прозорливість вченого стверджується в наявності сьогоднішньої московської політики щодо України. А прикладів маємо на кожному кроці безліч.
   Активна діяльність Івана Франка супроти винародовлюючих тенденцій в українському і галицькому суспільстві була не просто помічена московськими та іншими україножерами, але викликала супротивні дії, зокрема в середовищі Російської академії наук. Скажімо, академік І. Ягіч пише колезі О. Шахматову 9.3.1905: „Сьогодні у нас Іван Франко, з'ясувавши питання мови, ставить питання створення незалежної України".
   Для кожного московита демократія перевіряється на українському питанні. Про це стверджував український академік Володимир Вернадський і цілком доказово. У нього було в цьому плані особливе застереження - скільки Московщина не клялася у добропорядності і вірності, скільки договорів не підписувала б - стільки ж разів вона їх віроломно порушуватиме. Віроломність Московії традиційна, писав він. Це підніс на державницький рівень несамовитий ворог України цар Петро Перший.
   Про цю єзуїтську практику московського життя своєрідно висловився один із їхніх співвітчизників. За його словами, „московські єзуїти ликом шиті, згодовані на ґрунті панщини і поєднаної з нею брехні, дводушності, підступності і т. п. Це люди надзвичайно лихі, мстиві, зі смердячим самолюбством і злою, довготривалою пам'ятпо, люди, від яких можна тільки тоді врятуватися, коли у них окрім безмежної лютості є ще й безмежна жадоба до вловів риби в каламутній воді. Тоді можна від них відкупитися, кісткою пельку їм заткнути. Але коли у них, попри пекельну лютість є й пекельна непідкупність і коли при цьому вони свою пекельну обмеженість піднімуть на ступінь пекельного переконання, тоді це вже справжнє сатанинське кодло. Вони накладуть мертвими руками ряди кострищ без ліку і будуть безглуздими порожніми очима стежити за смертними корчами жертви, що не била себе в порожні груди так, як вони". (За Щедріним, „Звон победы раздавайся", ЛНВ, 1901, т. 10, № 11-12, с. 58).
   Для Івана Франка все це було зрозумілим, як ясний божий день. Він як політик і письменник, філософ і мислитель, як геній проникнення у людську психологію цілих громад, партій, народів і рас чудово знав, що саме розуміється під поняттям москвин і москвофіл. І відверто писав у статті „Українські „народовці" і радикали", що „москвофільство" в суті своїй вороже ідеї самостійності України і її національного розвою в Галичині. А все, що не українське на Україні, без пояснень, вороже як для держави, так і для кожного українця, хто має в собі бодай не покрученість моральну, не ідеологічні виверти чи то в мистецтві, чи то в літературі. Особливо ж свої кирпогнучкошиєнки, безпам'ятні свого роду і народу, яничари та манкурти.
   Іван Нечуй-Левицький у статті „Непотрібність московської літератури для України і для всієї Слов'янщини" прямо вказував: „Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями... Якесь справді самодурство сидить у цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужим нам життям, з чужими типами. Україну жде погана перспектива в Московщині, перспектива темна, як ніч: ця неповага до інших народностей, це нехтування ними, навіть якась ненависність до них і справді й досі ще жива в московітах". Ті, хто вже, зазначає Нечуй-Левицький, „органічно злились" з московитами, „здатні й прихильні приймати той туман і усяку московську дурість" (Іван Нечуй-Левицький. „Українство на літературних позвах з Московщиною". Львів: Каменяр, 1998).
   Давала відповідь на це запитання - як боротися з цими україноненависницькими денаціоналізуючими тенденціями - Франкова загальновідома праця „Одвертий лист до галицької української молодіжі" (ЛНВ, 1905, т. 30, № 4-6): „мусимо навчитися чути себе українцями!". А „боротьба з москвофільством відтепер мусить виглядати зовсім інакше, бо її терен розшириться безмірно, а її зміст поглибиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями „державної" великоруської нації. І наші відносини до жидів мусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеться „автономно" гоїти гнилі рани, задані їй московським чиновництвом через цілковите нагромадження жидів на нашій території при помочі т. зв. „черти осілості" та через варварські та нелюдські експерименти урядового аранжування антижидівськх розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народної розпуки та обурення".
   1894 року Михайло Коцюбинський у казці „Хо" вже навчав і наполягав: Будьмо передусім скрізь українцями - чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються до челяді... Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі - скрізь, де нам не заціпило... Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не відділяймо слова від діла... Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке... Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми - йдім сміливо, пам'ятаючи, що всі дороги провадять до Риму... А поки що нам треба праці, праці й праці...
   Збереження і розвиток української державної самостійності, народності й національності й боротьба з її ворогами, перш за все з московськими ідеологами „единой и неделимой", не просто хвилювала українських політиків, а була визначальною і постійною в їхній щоденній діяльності і боротьбі за права українського народу. Час від часу на цьому наполягав Михайло Грушевський. Він писав у ЛНВ: „Ми ні на хвилю не можемо забувати, скільки завзятих непримиренних ворогів має українська самостійність і соціально-економічні інтереси української маси. Ми повинні тямити, що сі вороги не зложать зброї й ще довго, по всіх науках будуть користати з кожної нагоди, щоб наново пробувати зломити сі ненависні їм явища, які порушили їх привілегії, їх володіння, їхнє панування, викохане старим московським режимом".
   Нам треба, вважав М. Драгоманов, „вирватися з царства нашої пропащості ( „Пропащий час. Українці під московським царством"), відділити й відгородити українську землю від Росії - якнайшвидше, за всяку ціну, поки ще час". Чому? Та тому, що, як писав Є. Гуцало, ми будемо поглинуті ордою („Ментальність орди").
   На цю тему подав своє слово і славнозвісний ідеолог К. Маркс ще півтораста літ тому: у кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московщини. Змінивши імена та дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика теперішньої московської імперії є не лише подібною, а й тотожною. „Собіраніє земель" тривало і триває. Чи з „землячка" Долгорукого, чи Єрмолова...
   Припинити ж цей загарбницький завойовницький порив, радив той же К. Маркс, є вимогою часу. У ньому збігаються інтереси світової демократії. Московська політика незмінна. Московські способи, тактика мінялися і мінятимуться, але провідна зірка московської політики - підбити світ і панувати в ньому - є і буде незмінною (П. Штепа. „Московство", с. 217, 263; а також його „Мафія в Україні").
   Настав час, писав на цю тему також П. Чаадаєв, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина - це окремий, ворожий європейським ідеям світ - світ азійських кочівників, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів (П. Чаадаєв. Сочинения и письма). Найліпше тут посилатися на власне московських політиків і письмаків.
Уже в радянські часи відомий дослідник історії поневолення України Матвій Шестопал констатував: „Росіяни завжди подавали руку „братньої допомоги", поки не прибрали до рук Україну. А євреї..., як видно, єдині прийшли сюди з добром, тільки й їх „примусили", бачте, чинити нам зло" („Євреї на Україні", К., 2002, с. 47). Тут уже йде повсюдний, тотальний наступ тих „язиков", особливо ласих поживитися нашим добром.
   Та й, здавалося б, такі постаті, найчільніші представники московської демократичної думки, як О. Пушкін та М. Лєрмонтов, наводить як приклад Франко у статті „Подув весни з Росії"" коли говорять про Кавказ - ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них, се властиво наїзд і душення, затоплювання в кривавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація. Пригадується „Кавказ" Тараса Шевченка, який так уболівав за кавказців і їхню волю...
   Тому українське діло в українськім народі потребує сміливих і рухливих щук та кленів, давав пораду Каменяр у листі до А. Кримського 7 жовтня 1893 року, котрі б усюди плавали, усюди виявляли життя і будили других до життя. Свідомого діяння і, як відомо з історії створення Франком радикальної партії, - радикальних дій на кожнім терені нашого дійства, буде то в дитячих яслах, школі, церкві чи будь-де.
   Дещо пізніше про це наголошувала велика буковинка, письменниця Ольга Кобилянська. Своє подібно радикальне й абсолютне переконання впевнено й однозначно висловила у повісті „За ситуаціями" - аби український народ став великий, свобідний і дужий, то треба, щоб ідеалом був не терплячий мужик, а нетерпеливий войовник, котрий був би згоден орудувати в потребі більше мечем, як плугом. Хоч сьогодні і плуг і шабля вже відійшли в минуле. Лишається клопітка праця над воздвиженням нашого духу...
   Прикладом такого войовничого борця, людини твердості й незламності духу в боротьбі за національні права українського народу, в питанні ясної мети народного світогляду Іван Франко називає великого Івана Нечуя-Левицького. У ювілейній статті, присвяченій авторові „Хмар", зазначається, що ідейні основи української національності Івана Левицького завше були стійкими і незмінними, „але се не були ніякі партійні програми ані тези, се було його зовсім, сказати так, елементарне, не підлягаюче ніякій дискусії становище національне, українське. Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищить швидко всі національні різниці, і завдяки тим ніби ідеалам залюбки робилися - москалями... Левицький, мов нічого не бувало, творив... для всесословної української нації... Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють - був артистом, творцем живих типів". Франко називав письменника „духовним велетнем": „Ів. Левицький - се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око тої України".
   Книжка І. Нечуя-Левицького „Українство на літературних позвах з Московщиною", як і вся творчість його та йому подібних українських письменників-класиків, - це підтвердження Франкової думки, що потрібно працювати для України насамперед і незважаючи на умови, в яких ми живемо й працюємо.
   Між іншим, Михайло Драгоманов, пишучи статтю „Українське письменство 1866-1873 рр.", оприлюднював такі міркування: „На думку Нечуя, джерело всіх бід українського народу в тому, що жителями його країни не орудує ідея української народності".
Такі українські генії національної думки працювали для свого народу, для нації, незважаючи ні на що. Адже Франкові бачилась безсумнівно „нація, як щось органічне, вроджене, історично конкретне, нерозривне і вище над усяку територіальну організацію" („Реалісти чи карієристи?").
   Сили й життя він віддав своєму українському народові. Згадаймо його кредо - хай пропадає моє ім'я, але живе й розвивається мій народ. Хоча цей народ і сьогодні, як він писав у поемі „Мойсей", замучений, розбитий, мов паралітик той, на роздорожжу... А хто куплений і проданий за добрий шмат ковбаси чи...
   Все, що я віддав Росії, - бідкався та сумував П. Смуток у статті „На пожарині" - я вкрав у свого краю і в свого народу... Зденаціоналізований народ, як нація рабів, іде на послуги зверхній силі і піддержує її панування... Позбавлені власної душі, люде з байдужістю наймитів служили режиму, обороняючи, за окраєць хліба, своїх хазяїв і їхню хижацьку політику (ЛНВ, 1918, т. 70-71, № 4-9, с. 64). Що тут заперечити?
   Усім справжнім творцям українства було зрозуміло без пояснень, що національність, народність - це вища форма і зміст кращого життя, це є вищою цінністю в етичному й естетичному значенні, не тільки в економічному й політичному та культурному житті. Українство є певною основою, підвалиною в соціальнім і філософськім розумінні, як колись писали, усієї суми життя. 1 прикметами національної ідеї тут виступає не саме питання мови, етнографічної своєрідності, - а це питання політичної й економічної самостійності, соціальної справедливості. А зрада своєму українському народові, стверджував і Каменяр, в чому б це не полягало, убиває творчі сили, пожирає духовне багатство - і людини, і громадянства, і природи.
   Явище москвофільства, душення чи знищення українства, було злободенним завжди і його Франко в статті „Зміна системи" поділяв умовно на три роди чи форми: 1) „москвофільство хлопське, з характером соціальним: се та наївна віра, що в Росії хлопові ліпше і що остаточно колись „білий цар" прийде до нас, „зробить порядок з поляками і жидами"; 2) „москвофільство мовне"; 3)„москвофільство політичне". Хоча тут же уточнював, що „не москвофіли зробили нас немічними: наша неміч робить їх сильними і впливовими серед нас". Те саме треба сказати й про другу категорію москвофільства, - мовну, макаронічну. Вона, як ржа, роз'їдає все і є причиною нашої слабости. Тут лишається одно, підкреслює він, - терпіння, зрозумілість людських слабостей і „невтомна праця над підношенєм загального рівня просвіти не тілько серед „темних" мас, але й серед ігнорантної та гордої на свою ігноранцію нашої інтелігенції".
   Московські та петербурзькі академіки, не кажучи про владу, тому й боялися та ненавиділи таких, як наш Каменяр. Той же І. Ягіч боявся активної боротьби І. Франка за українську мову, отже за самостійність.
   „Український літературний рух, керований Іваном Франком з Львівського центру в Росію у ліберально-культурному обрамленні, у подальшому появиться в політичному, як його викладає М. Грушевський, і за сприятливих обставин цей рух роз'єднає українців і росіян і в пізніше посіє між ними ненависть" (Лист до О. Шахматова 4.11.1912). Так, наче Каменяр розпалював ворожнечу, борючися за рідну мову. І далі: „Нова Українська держава посіє ненависть до Росії за довговіковий диктат і через призму певного часу зовсім відмежується від Росії і повернеться до багатокультурної Європи".
   За цією логікою Ягіча українці мають бути в спілці із безкультурними і недемократичними, образно кажучи, азіатами-москалями. Оця боротьба - чи з Москвою, чи з Європою, хоч географічний центр Європи знаходиться в Україні, - була гострою завжди. Ягіч ще тоді наголошував, що „повернення українців до слов'янської єдності буде неможливе, оскільки загальноєвропейський (!) процес демократії дасть їй нові антиросійські цінності, які ми сьогодні бачимо у науковому та літературному витворі М. Грушевського та І. Франка". Розумів Ягіч, що уривається Москві великий шматок пирога.
   Хоча на цю тему Каменяр розмірковував, наприклад, ще у „Передньому слові" до повісті Н. Ланської (Н. В. Яковлевої) „Обрусителі", що вийшла ще 1885 року в перекладі Ольги Рошкевич. Про це видання, переклад і переднє слово Франко писав у „Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." (Зібр. тв. у 50 томах, т. 41, с. 379), а також у листах до І. М. Белея та А. Ю. Кримського.
   Так от, Каменяр тут визначає наш європейський вибір цілком чітко. У політичних верховодів слов'янських народів, зазначає Франко, а особливо „в душі русина мусить відбутися боротьба, що триває вже більш як 500 років. Він мусить вибирати між східною і західною цивілізацією, міждержавним деспотизмом першої й індивідуальним розвитком другої, між самовладною та уніформною Московщиною та вільним союзом з вільними і рівними собі народностями Європи. Особливо це стосується обивателя, для якого політичний вибір і опір русифікації мусить бути святим обов'язком".
Зросійщенню, тобто помосковленню за Франком, чинили опір найсвідоміші діячі українського письменства, літератури й політики, в тому числі й жінки. Буде то Ганна Барвінок чи Олена Пчілка, Леся Українка чи Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко чи Софія Русова та багато інших. Всі вони боролися за свій народ, за його мову, культуру, духовне, економічне та політичне відродження. Наталка Романович-Ткаченко писала в ЛНВ про 1917 рік (т. 68, № 5-6, с. 39): „Що несе Росія? Що може доброго дати ворог?.. Руйнується усе життя мирного населення. Замикаються церкви, нищаться школи, паляться читальні... священики й учителі, як арештанти, ідуть під нагаями у Сибір... Вчителя арештували й вислали за те, що збирав дітей у себе й ніби вчив їх". Подібних фактів більш ніж досить.
Щодо москвофільства мовного писав той же М. Сріблянський: „Занадто багато на Україні московської мови, і хто тут організовує кадри московщини, той працює проти наших змагань. Всі оті „Огни", „Мысли", „Вести" і т. п. - огнища московщини, то те, що давить нашу душу, лізе в нашу хату непрохано, підсолоджує чернецько-демократичним язиком наш біль і висмоктує останні наші сили, не дає дихнути вільно в атмосфері московсько-отарної психології, централістично-гуртового життя або космополітично-московського месіянства. Вривається зі своїми звичаями і психологією в наш внутрішній світ, знищує все наше, не питаючись нас, грабує наш духовний світ, насильничає над нашою індивідуальністю і говорить про своє поважання до чужої народності, а наше бажання бути собою називає шовінізмом" („Укр. хата", 1913, № 9, с. 570).
   На сьогодні відбулася зміна політичної системи, хай і формально чи як там кажуть, але Каменяреві застереження як провидця ще сто літ назад, з посиланням на статтю у львівській „Правді" „Зміна системи", вельми переконливі: „Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпилася сліпота, сей добре тямить, що москвофільство чи там кацапство безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває Русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину і ставить в суперечности з австрійською ідеєю держави".
    Твори в цім томику складені в чотири розділи, і кожен із них становить особливий інтерес як для дослідників творчості Каменяра, так і для читачів, шанувальників його слова. Зрештою, ці праці являють собою велику політичну Франкову школу як для справжніх політиків, які вболівають і все роблять для свого знедоленого народу, так і для недовчених та зашорених політичних блазнів, пихатих бундючних партійних бонз, для котрих користолюбство і нажива складаються в мету їхнього існування. В кого таємно, а в кого і явно, і нахабно, зрештою зажерливо, деспотично і тиранічно.
Із Михайлом Петровичем Драгомановим, якому написана Каменярем віршована присвята й видрукувана на томику великого німецького поета і мислителя Йогана Вольфганга Гете „Фауст", Франка зв'язує не просто шира дружба. Громадівець був для нього, зрештою для всіх галицьких політиків вчителем, ідеологом, який розумів завдання часу - боротися за кращу долю простого люду, що ставив Каменяр також і собі на перше місце в соціальнім, політичнім завданні. Але одначе піддавав і його погляди критиці.
   „Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівности і політичної волі заслонювала перед його (Драгоманова. - М.В.) очима ідеал національної самостійності... Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію... Все, що поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації" („Поза межами можливого"). Точніше, мудріше й правдивіше не скажеш. Та й пощо робити дефініції, коли все, що він говорив і про що писав, було з думкою про свій народ.
   Та потрібно віддати належне тому ж Драгоманову, який в „Українському письменстві 1866-1873 рр." не відкидав ідеал української національності, коли писав, що, на думку Івана Нечуя-Левицького, джерело всіх бід українського народу у тому, що жителями його країни не орудує ідея української народності: „Через се буцім-то нарід обдирали та давили пани й урядники, яких автор називає „поляками" і „москалями". Через се просвіта, навіть університетська, плодила лише дерунів та людей без енергії, що гордували народною працею, рвалися до лежаного хліба, людей, як молодий Лемішковський". Описавши останнього, Нечуй-Левицький каже: „Ось яким його зробила наука без народності!" (ЛНВ, 1902, т. 20, № 10-12). А в статті про Тараса Шевченка той же Драгоманов додає, що „правду можна пізнати лише любов'ю до своєї землі та її старовини". Накинення нам ідеї чужої національності чи одіозного громадянського суспільства, без сумніву, є нищення нас під парасолькою чужого нам життя, аби швидше прибрати нас до рук.
У книзі представлено також передмову до листів М. П. Драгоманова, які він писав до Франка як одного з творців радикальної партії в Галичині. Можливо, вона не увійшла до оприлюднених праць у 50-томнику лише з тієї причини, що український народ називається Великим народом. Зрозуміло, що з погляду наших східних сусідів лише вони могли бути великими і більш ніхто. А „свої" покручі запобігали тут надто.
Московські царські війська під час Першої світової війни захопили Львів і завдали галичанам, м'яко кажучи, багато прикрощів. З початком московської окупації „почалися розправи над українськими діячами, арешти, мародерства. Вони вміло скеровувалися і проводилися під егідою галицького москвофільства", - писав найвідоміший франкознавець Роман Горак у своїх „Адресах пам'яті Івана Франка у Львові". До речі, видані маленьким форматом ці метелики нагадують колишні просвітянські книжечки.
   Про загарбництво, розправи й розбої можна ще також вичитати в „Енциклопедії Коломийщини" (видавництво ім. Шухевича; подібне унікальне видання з усіх областей, здається, має лише Коломия, хоча це й районний центр). „Війська московської армії у перебігу Першої світової війни (1914-1917) показали себе новітніми вандалами на К-ні, заборонивши всі українські партії, товариства, організації, часописи, вони взялися нищити пам'ятки літератури, культури і мистецтва. Так 1914 р. московські війська зруйнували в Коломиї пам'ятники Т. Шевченку та Ф. Карпінському; розгромили філію т-ва „Просвіти", знищивши велику б-ку філії ВПУВ та Народного дому; арештували свідому українську інтелігенцію, яка не встигла емігрувати, привласнивши її майно. Московські окупанти пограбували коломийських колекціонерів, забравши і вивізши до Москви твори багатьох митців, в т. ч. і українського маляра Корнила Устияновича. Лихо не оминуло і села Коломийщини, де північний ворог руйнував осередки „Просвіти", палив і нищив укр. книжки". Це лише про один район із півтисячі.
Цій темі Іван Якович присвятив триптих „З великої війни", „Усьміх фортуни", „Москаль у диму" та вірш „Інвазія", тобто в перекладі з латинської мови - нашестя, вторгнення, напад, або, якщо вживати медичну термінологію - ураження організму тваринними паразитами.
Щодо московської інвазії поет писав у листі до дочки Ганни 24 березня 1915 року: „Всі товариства, книгарні, бібліотеки й школи позамикані, головні представники інтелігенції або повиїздили з краю (в Відні самих русинів тепер до 10 000), а з тих, що лишилися, многих по арештовано". А пізніше до сина Тараса вже влітку сповіщав, що „всі ми раді тому, що позбулися російської окупації", а до поетеси Уляни Кравченко в січні 1916 року: „Ви щасливо перебули час російської інвазії, не мусивши виїздити з краю".
   Цілком природно, що і біблійна, новозавітна тема завжди була присутньою в його творчості, зрештою, житті. Після невдалих спроб захистити докторську дисертацію на теми спочатку „Політична поезія Тараса Шевченка", потім „Іван Вишенський" І. Франко пише глибоке дослідження старохристиянського духовного роману „Варлаам і Йоасаф" та його літературну історію. А ще славнозвісна поема „Мойсей", яка писана про український народ, адже біблійну історію українці знали ліпше від інших історій, зокрема власної, правдивої, тому зрозуміло, що Франко подавав свої ідеї через біблійні відомі сюжети й події.
Написав він більше десятка поезій на теми євангельських притч. Адже народ український, можливо, й не був добре обізнаний з Біблією, хоч і православний за віросповіданням. Є у Франка стаття „Апокрифічне Євангеліє псевдо-Матвія і його сліди в українсько-руськім письменстві".
   Переповідає віршово він і повчальну притчу про немилосердного боржника, переспівує і пише про „Пісню Дебори" як одну з найяскравіших поетичних взірців на тему юдейського патріотизму, аби ми йому вчилися на зразках Старого заповіту, якщо не здатні чи не спроможні вчитися на своїй рідній історії і долі.
Літературознавство, мистецтво, наука та релігія представлені в другому розділі книжки.
   Величезного значення Іван Франко надавав збиранню фольклору та етнографії. Звичайно, народні пісні він чув із вуст матері, якій і присвятив свій перший автобіографічний вірш „Пісня і праця", де є такі рядки: „Малим ще хлопчиною В мамині пісні заслухувавсь я; Пісні ті стали красою єдиною Бідного мого, тяжкого життя".
   У батьківській кузні малий Івась замиловувався оповідками односельців. Батько ж його любив кепкувати з дармоїдів, роззяв і галапасів, розповідаючи про них всілякі повчальні народні історії. Будучи гімназистом, він записав два збірники співанок. У подальшому творчому шляху фольклорні та етнографічні студії були, певно, основою його літературної творчості. Під його безпосереднім впливом і порадами постала в Галичині низка фольклористів-збирачів, свідомих своєї вельми потрібної праці.
   Скажімо, за його намовою Ольга Рошкевич зібрала в своєму селі Лолин весільні пісні, які Франко під осінь 1878 р. привіз до Львова, а прочитавши їх, написав такого листа нареченій: „Ще в Долині в суботу рано читав Твої ладанки, і ти не повіриш, як вони ми сподобалися. Що я кажу - сподобалися! Ще відколи слухаю та читаю народні пісні, - вони ніколи не зробили на мене такого глубокого вражіння. Се певно тому, що перший раз лучаєсь мені бачити одну групу пісень в цілости і то ще в такій повній і богатій. Але кілько там пречудових образів попри дикій і напів виробленій формі, -кілько чут, кілько геніальних порівнянь, кілько глубоко-старинних споминок та окрушин, становлячих цілий матеріал соціологічний, етнольогічний і язиковий".
   Народна творчість розсипана у Каменяревих творах всюди доречно і багато, але, мабуть, найвагомішими працями є загальновідоме глибоке дослідження „Студії над українськими народними піснями", ґрунтовні „Галицько-руські народні приповідки" у трьох томах (шести випусках), п'ятитомник „Апокрифи та легенди з українських рукописів".
   Зібрані сестрою Ольги Рошкевич Михайлиною народні пісні Франко використав у чудовому дослідженні „Жіноча недоля в руських піснях народних" (1883 р.). А записана Михайлиною від Явдохи Чігур пісня про шандаря у письменника виллється у блискучу драму „Украдене щастя", що є прикладом того, як народні пісні впливають на художню творчість.
   Ще один огляд, тобто рецензію на вихід книжки С. Єфремова про українську літературу, не надруковано у 50-томнику. Тут багато імен письменників, назв творів. Франко додає свої, пропущені в Єфремова. І що б він не писав, чому б не давав характеристику, але завжди в нього була турбота про працю на ріднім полі. Чому ж так стається, що найздібніші учні, обурювався він, такі як Єпіфан Славинецький, Симеон Полоцький, Степан Яворський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, „ідуть у московщину і помагають там витворити ту державно-централістичну машину, яка від 200 літ матеріально висисає і духовно гнобить Україну?" (ЛНВ, 1904, т. 27, № 7-8, с. 108).
   Полеміка „Крилос - Крилос!" з композитором Остапом Нижанківським вихлюпнулася з приводу замітки Франкової про те, що музика геніального українського композитора Миколи Лисенка має звучати, виконуватися по- українському, відповідно до глибоко народних традицій, українського мелосу. Щоб не було по-чужинському, не панував „неподільно дух церковної музики" або, як колись точно схарактеризував Тарас Шевченко, щоб не ревли, немов з Бортнянського. Для М. Лисенка найважливішим було вчитися у народу мови, національних традицій, пісні, музики, що занапащено інтелігенцією. „Кращих контрапунктистів як наш люд співаючий не вигадаєте, - писав він. - І на диво усе без консерваторій, без підручників до гармонії велемудрих. Який то в ньому сидить запас музичного чуття, здібности, творчости!". Своєму девізові - творити питому українську красу в музиці, шукати її і добувати з народних пісень - Микола Віталійович лишився вірним до останньої хвилі життя.
   Франкові статті „Думки профана на музикальні теми" дають підтвердження основному, визначальному у Лисенковій творчості. У Галичині, пише Франко, Бортнянський зробився злим демоном нашої музики. Він заслонив собою нашим композиторам увесь світ, відучив їх чути голоси природи, зашпунтував їх вуха на чари нашої народної пісні, накинув усій нашій музиці шаблоновий, не національний і неприродний характер. Кожного постороннього знавця - будь він Ніщинський чи Лисенко - вражає се від першого разу. Я мав нагоду прислухатися, як наші наймолодші композитори, навіть такі талановиті, як Остап Нижанківський і Філарет Колесса, надармо силкуються вибратися з-під фатального впливу Бортнянського".
   Рецензує Каменяр і ґрунтовну надзвичайно цікаву п'ятитомну працю професора Володимира Шухевича „Гуцульщина". Рецензія з'явилася 1902 року у віденському журналі „Zeitschrіft fur osterreichische Volkskunde".
   Хоч сам Каменяр належав до бойків, але особливе місце в його житті і творчості, як і багатьох інших письменників, займає Гуцульщина, життя гірського українського народу. Вона розлита в його творах всюди. Навіть у вірші „Підгір'я", поданому в книжці, опис краєвиду нагадує Прикарпаття. А ще гуцульська тема, можна сказати, цвіте в нього буйним цвітом („Терен у нозі", „Як Юра Шикманюк брів Черемош", зрештою „Лель і Полель" тощо). Гуцули - гірський і найсвоєрідніший люд українського етносу, горяни Карпат.
   Про цей своєрідний і величний край та гуцулів писали і світові класики, такі як французький письменник Жюль Верн („Замок у Карпатах"), і українці: Гнат Хоткевич у „Кам'яній душі" та „Гірських акварелях", Михайло Коцюбинський у „Тінях забутих предків". Зокрема, останній в 1911 р. визначив гірських українців так: „Гуцули найвинятковіший нарід з багатою фантазією, самобутньою психікою. Глибокий поганин-гуцул все своє життя до смерти змагається зі злими духами, що розселились по лісах, горах і водах. Християнство стало йому лише на те, щоб прикрасити поганський культ. Скільки тут гарних казок, давніх переказів, повір'їв, символів. Збираю матеріал, відчуваю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь".
   На Гуцульщині збирали фольклор та робили етнографічні записи відомі світові зарубіжні вчені Р.-Ф. Кайндль, О. Кольберг, Ф. Ржегорж, українці В. Гнатюк, Ф. Вовк, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, 3. Ходаковський, М. Кордуба та багато інших. Фольклорно-етнографічні матеріали публікувалися переважно у виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові - „Етнографічному збірнику", „Матеріалах до українсько-руської етнології". Володимир Шухевич зібрав і впорядкував 5 томів етнографічних матеріалів „Гуцульщина", що є фундаментальною працею про цей гірський край навіть сьогодні. Франко в рецензії відзначає, що професор В. Шухевич, без сумніву, найкращий знавець гуцулів, збираючи роками вироби гуцульських промислів для різних музеїв, зробив спробу „опрацювати в дохідливо злагодженому, широко розбудованому творі свої 20-літні спостереження про країну, народ цього оригінального куточка землі". Каменяр останні роки свого життя влітку проживав на Гуцульщині в селі Криворівня біля Жаб'є (тепер Верховина), і знав життя українських горян наочно.
   У колі Франкових побратимів Михайло Павлик займає окремішнє місце, а серед визначних політичних діячів тодішньої Галицької суспільності відігравав важливу роль у її розвитку. Тридцятиліттю діяльності цього подвижника на громадсько-політичнім полі, який (пише Франко до Драгоманова 30 червня 1888 р.) з пафосом стверджував, що наша програма - націоналізм, і присвятив Франко свою статтю, поміщену у цій книзі під назвою „Михайло Павлик"...
   Письменник, однодумник і колега Каменяра Борис Грінченко, який посвятив своє життя розвитку української мови, народності, збереженню національних традицій і звичаїв, збиранню фольклору та етнографії, також чітко й однозначно ставив за мету життя одну справу - відродження рідного краю! „Де воно в вашому житті, у ваших сім'ях? - запитував він своїх співвітчизників. - Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить своєї дитини любити рідний край, молитися за долю рідного народу, не вчить віддавати йому всі свої сили, всі свої думи, всі свої почування, все своє щастя і всі свої сльози! Там чужою мовою говорять, чужим ідеалам душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються ".
   Не звиклий до свідомо національної праці за довгі століття безправного життя, наш люд надто мляво й повільно реагує на всілякі шовіністичні дійства. Писання людожерних статей про українство, загарбання споконвічних українських земель і матеріальних багатств не потребує ані знання, ні дотримання етичних правил, ні сумління. „Де тільки помічається хоч невеличка ознака українського життя, де тільки заблищить хоч тьмяний вогник української культури й самосвідомости, там конче й чорний московський вовкулака розпочинає своє виття", - обурювався М. Порш у статті „П. Струве в українській справі".
   Тому й Каменяр цілком зрозуміло й дохідливо розставляв наголоси в нашій орієнтації, будуть то свої жмикрути чи соціальні п'явки, чи „патріоти" в міжосібній сторонницькій боротьбі, але особливо між партіями: „Жорстокі наші часи! Так багато недовір'я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціялізму, опертого на етичнім, широко-гуманнім вихованні мас народніх, на поступі й загальнім розповсюдженню освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всеї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої „світлої будущини" (ЛНВ, 1913, т. 63, № 9, с. 282).
   До „світлої будущини" ми не дійдемо, допоки не переможемо у власному обійсті виснажуючі нас сили.
   Під умовною назвою тут подано матеріал „Туманення, визискування, упослідження", уривки оповідань із „Дзвону" за 1878 рік. Це розповіді селян із різних повітів Галичини, зокрема з рідного Франкового села Нагуєвичі Дрогобицького повіту про визиск і пригнічення простого люду з боку попів, духовенства і соціальних п'явок - єврейства. Разом із невеличкими коментарями Івана Яковича. В одному з оповідань прямо й говорено, що „піп працює з жидом рука в руку", але попи деруть „гірше жида". Ось де моральний занепад духівництва, чи то образ соціального визискувача тодішнього часу. А ще так зване „вузькоглядство захисників віри і релігії", а ще надужиття урядників, від котрих не раз доводилося терпіти селянинові.
   Але без свободи, рівності і братерства, без власного порядкування у власній хаті нічого доброго не буде. Ці принципи якнайтісніше між собою пов'язуються, обумовлюються взаємно. Як зазначав політик Франко, для правдивої свободи і братерства потрібна передовсім рівність економічна, що можливе тоді, „коли весь капітал, усі знаряди праці, земля і фабрики, т. є. всі витвори суспільної праці, перейдуть на суспільну власність, т. є. не будуть ділитися між одиниці, а остануть в їх спільнім, громадськім уживанні. Спільність уживання капіталу - се єдина запора проти нерівності, єдина порука вдоволення всіх потреб усіх працюючих, т. є. єдина підвалина правдивої свободи і правдивого братерства" („Мислі о еволюції в історії людськості", 1881-1882).
   В останньому заключному розділі "Мозаїки-2" подано Франковий переклад нарису Шарля Сеньобоса „Сучасна Англія". Розповідь ця не просто дотична до британської політики та її реформ, парламентських виборів, а розкриває явища політичного життя на Британських островах, що має згодитися не лише для історика, а й для нинішнього українського парламентського політикуму, уряду, партійців, політологів. Виступи Байрона на захист лудитів, Бабефа проти великих магнатів і приватної власності, що таке чартизм, хто такі консерватори, віти, фабіанці, боротьба між партіями і громадськими утвореннями тощо - все це цікаво екстраполюється, наприклад, на політичні перипетії сьогодення, на тло міжпартійних, міжконфесійних і міжетнічних протистоянь. Зрештою, внаслідок війни і боротьби Ірландії з Англією за незалежність, що тяглася від 1793 року, хоч і створено Сполучене Королівство Великої Британії і Ірландії, ця війна триває й досі, правда, вже у вигляді так званого терору...
   Перекладаючи Уваги Гаустона Стюарта Чемберлена „Раса, нація, герої", Іван Франко, як завжди, мав на оці свій рідний народ, а отже, мав потребу в тому, щоб якнайбільше знати написаного на цю тему в інших країнах. У расах і націях потрібно розбиратися добре. І те, за догматичним твердженням Біблії, що людність на землі пішла від Сима, Хама і Яхвета, як правило, дуже обурювало мислячих і розумних людей, можливо й витворило, за думкою автора, „сильний антисемітський рух". Точніше, мабуть, антисіоністський. Автор також уточнює, що „семітам, під котрими в звичайнім життю розуміємо тілько Жидів (що бодай є наскрізь конкретний, на досвіді опертий образ), ми протиставимо „Арійця".
   Чимало місця в праці Гаустона Чемберлена відведено національному питанню, дещо з'ясовуються образи юдейських відгалужень, зокрема сефардимів і ашкеназів, подається значення раси, нації і звичайно героїв як представників цих визначень, означуються п'ять головних умов, від котрих залежать походження і розвиток чистої раси. Тут Франко також черпав факти діяльності гебреїв для ствердження своїх думок.
   Чому чистої? Бо навіть кожен господар чи любитель тварин завжди хоче чомусь чистопородну собаку чи кота. І серед людей можна побачити всілякі видива. Ось один з його висновків: „Ціле значінє Жидів лежить в чистоті їх раси: тілько вона додає їм сили і тривкости і як вони пережили народи старого сьвіта, так само, дякуючи знайомости сего природного закона, пережиють усі теперішні племена, що вічно мішаються одні з одним"...
   Ідеальне суспільство, держава, як то в Платона, людина не можуть бути створені на помилкових догмах. Франко-мислитель збагачувався ідеями й античності, і сучасності, в якій жив і творив. Стара Протагорова думка, порівнює він ідеї давніх філософів з тогочасними у статті „Соціалізм і соціал-демократизм", - людина є мірою всього, - „висміяна ідеалістами, зробилася підвалиною новочасної цивілізації".
   Глибоко дослідивши соціал-демократичні теорії, детально розібравши та проаналізувавши головні праці Маркса й Енгельса, зокрема „Маніфест Комуністичної партії", списаний у француза-соціаліста В. Консідерана, Іван Франко заявляє, що всевладність комуністичної держави „в практичнім переведенню означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям" („Мозаїка", с. 423). Адже ідея комуністичного суспільства належить і Платонові.
   Для Каменяра тут важливим було застерегти всі майбутні покоління від оманливих блукань серед соціал-демократичних і комуністичних ідей, „в сутолоці нових фактів та суперечних змагань і теорій". Добре буде, наполягав він, коли „всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окруження, що черпали свої ідеї з того окруження і переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу. Таке глядіння вменшить у вірних і в невірних партійну заїлість і фанатизм, улекшить порозуміння, а через це й працю для осягнення великого ідеалу -соціальної справедливості на грунті гуманного чуття". Для Франка було вкрай необхідним не одиницями, не партіями, а всім народом, всіма силами завести виховну і систематичну політичну роботу - „усвідомлення, підношення і організування мас народних".
Пригадується й інша праця вченого, аналітика всієї соціал-демократичної, зрештою, комуністичної ідеології „Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм", де він ще сто років тому, в 1904 році, прямо заявляв, що не боронить соціалізм і завважував, що „соціалізм" як щось „однопільне взагалі не існує, що були й є ріжні соціялістичні теорії від Платона до найновіших часів".
У Платановім виховавчім „Бенкеті", або, як називає його Каменяр, „Сімпозіоні" (сімпосій - жанр застільних розмов, створений Платоном. - М.В.), мудрець Сократ і дух його філософствування є основою, коли персонажі розмірковують над Еросом - богом кохання. Чому? Мабуть, проблема виховання на такому делікатному, здавалось би, міфологічному образі в „Бенкеті", що є центральною, найбільше й зацікавила перекладача. Та й цікавить багатьох нині.
   Філософія Платона пронизує не лише світову філософію, а й світову культуру. Світові релігії, які виникли після нього, так чи інакше намагалися перетягти його на свій бік, основуючи за його допомогою своє віровчення, і часто при цьому досягали успіху. Але це часто-густо виявлялося протилежністю, адже платонізм у своїй основі язичницьке вчення. Наступали в історії миті, коли платонізм раптом поставав грізною силою проти монотеїстичного вчення і під його ударами починали розсипатися богословські системи, найвірнішим спільником яких раніше було його вчення. Це притягувало до його філософії найрізноманітніші покоління й епохи, видатних людей, не кажучи вже про Івана Франка.
   Якщо в „Державі" можна віднайти в'їдливу сатиру як на будь-яку тиранію, так і на всі види олігархії, то в „Бенкеті" імпонувала йому, можливо, теорія Ероса - як вічного потоку любові, як вічної творчості. Крім трансцендентально-діалектичного вчення про ідеї, твір від початку до кінця, як писав один відомий філософ радянського часу, пронизаний болісно-солодким відчуттям життя, в якому ідеальне й матеріальне безнадійно сплутане і перемішане -інколи навіть до повного нерозпізнавання.
   Багатство мови, гострота міркувань, динамічність ідейних відчуттів, логічність викладу - все це не може не приваблювати українського поета-філософа. Зрештою, за Платоном чи Сократом, філософія є міркуванням про смерть і безсмертя, що подав Франко у вже власному вірші „Тричі мені являлася любов": І дармо дух мій, мов у сіті птах, Тріпочеться! Я чую, ясно чую, Як стелеться мені в безодню шлях І як я ним у пітьму помандрую.
   Адже любов є вічне прагнення і має завжди певну мету, хоча і досягається дуже рідко і ненадовго. Історія кохання Івана Франка - цьому чудове підтвердження, про що блискуче оповів у своїх документально-художніх творах найбільший франкознавець сучасності письменник Роман Горак у власнім дослідженні з однойменною назвою вірша Франкового.
   Вчення про ідеї-парадигми, де зі справді прекрасним об'єднуються поняття добробуту і безсмертя, є необхідний елемент платонізму в протиставленні чуттєвого світу світові ідей. Згадаймо тут Каменяревого „Вічного революціонера", де на першому місці стоїть дух, а не матерія в філософському розумінні. Як це вчені марксисти-матеріалісти радянської педагогіки не догледіли таких простих речей? Ідеалізм наявний.
   Віднайдений уривок давньогрецького письменника, найвидатнішого, як пишуть критики, з представників так званої „нової комедії" кінця четвертого - початку третього століття Менандра Франко перекладає під назвою „Право дитини". Менандра наслідували великі творці, наприклад, Плавт, Теренцій.
   Менандр, хоч і комедійник, проте всюди вводить серйозні мотиви. Щастя і нещастя, наприклад, у нього приходять до людини не від богів, яким ніколи було б турбуватися про кожну людину зокрема, а від її власної вдачі.
   Художня сила Менандра - в майстерності індивідуальної характеристики, і характеристика стає у нього однією з пружин у розвитку дії. Як засіб популяризації еліністичної філософії, комедії його твори мали не тільки художнє, але й освітнє значення для всього грецького світу, пізніше - Риму. А цей факт аж ніяк не міг обійти Франко. Тим паче, за часів Плутарха Менандр був улюбленим поетом грецького освіченого суспільства. Антична літературна критика цінувала у нього як влучність зображення, так і стилістичну майстерність - вишуканість мови, „грацію" діалога, в чому не мав суперників. Він володів усіма регістрами звичайної мови, яку вмів пристосовувати „до будь-якого характеру, до будь-якого настрою, до будь-якого віку" (Плутарх). Мистецтво „нової" комедії Менандра мало великий вплив на західноєвропейську драму, що дуже цінував Іван Франко і взявся донести до нас Менандрове слово і його зміст морально-етичний, філософський, зрештою, дидактичний зміст.
   Ми, напевно, знаємо Франка більше як поета, хоч він працював, також добре знаємо, всеохоплююче, всеосяжно. Велич же Каменяревого поетичного слова в тому титанічному героїчному напруженні, яке дається таким велетам, як він. У тій перемозі над сумним і пригніченим духом, зрештою, маловірним і зниділим духом, над неймовірними життєвими обставинами, над своїм зажуреним часом. У цьому може сумніватися лише невіглас або лише ворог культури, який відкидає будь-які факти творчості і життя, що говорять про його обмеженість і тупість.
   Для кого Франкове життя є подвигом, хоч це було його повсякденним існуванням і працею задля знедоленого народу? Для нас. Хоча... Іншим здавалося, що це був просто його життєвий обов'язок - працювати для всієї української нації. Терниста його дорога пролягала через провалля і хащі, через притлумлене народне життя. Іван Франко поспішав своєю працею створити нам хоч деяке розуміння того, навіщо мусимо працювати для свого рідного люду.
   Ось як характеризував чех Адольф Чорний у передмові до „Галицьких образків", виданих чеською мовою, Івана Франка: як оповідач Франко є „вірним портретистом галицько-руського життя і оборонцем прав усіх давлених і кривджених. У пісні є поетом протесту, сили і свободи. В цілій своїй творчості є артистом сильним і енергійним та творить у своїй літературі епоху. Як учений є одним із головних стовпів української етнографії, літературної історії й філології. Як публіцист є завзятим і непохитним борцем за людські та національні права свого народу - невблаганним противником всякої реакції і насильства. Як людина є чоловіком щирим, правдомовним, поступовим і непідкупним" (ЛНВ, 1908, № З, т. 43, с. 188).
   А один із найглибших на сьогодні франкознавців львівський прозаїк, директор музею Франка у Львові Роман Горак дуже точно висловився про Каменяра: „Він був справді сумлінням нації і її інтелектуалом. Маленькою краплиною, в якій віддзеркалювалася доля його народу, бідного, недолугого, віками гнобленого і віками деморалізованого. Йому було достатньо за всі кривди, образи та страждання бачити, як цей народ поволі підноситься, відчуває щораз більше жадобу світла, правди і справедливості та шукає до них шляхів. Вже заради цього міг нести ціле своє життя важкий хрест. Ніс його достойно".
   Скільки ж то на українській землі, в українській державі є українців свідомих і достойних Каменяревої праці й діяння, а також його сили і волі? Чи зможуть вони гідно нести прапор його ідей - боротися за кращу долю рідного народу? Щоб він не зник, не змерк, не спорохнявш? Бо:
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ...
   А що ж наша братія українська возлюбленная? Що вона скаже, прочитавши великі твори наших українських класиків, таких як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, а також М. Міхновський, Д. Донцов? Чи візьме їх як керівництво до дії, як поклик до боротьби? Чи й прочитає? Чи взагалі вона не читає? Ніколи. На базарах вистоює, аби вижити. А хто панує та здирає шкуру з брата-гречкосія. А хто сидить собі та витрішки продає, а хто так іще й хвалиться, що читає Тараса Шевченка й Івана Франка чи то по святах, чи й так - на сон грядущий. Або лише хвалиться. Та й жаль і шкода. Більшість не читають. Безтямні. То коли ж ми отямимося? Не дамо чужинцям знущатися над собою, над нашими світочами, віддавати їх і їхні твори у забуття? До якого часу все це триватиме? Може, до отого, як писав Кобзар, як понесе з України У синєє море Кров ворожу, отоді я І лани, і гори Все покину і полину До самого Бога молитися... а до того Я не знаю Бога".
   Таки правда, що борються за кращу долю свого народу винятки. Такі як Тарас Шевченко та Іван Франко...
// Перевал. - 2008. - № 3. - С. 162-186.