БОГДАН ЛЕПКИЙ ТА ІВАН ФРАНКО

...все, що мав у житті,
Він віддав для одної ідеї.
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився за неї....
   Так писав Іван Франко у своїй поемі „Мойсей", можливо, і сам того не відаючи, передбачивши долю свою й Богдана Лепкого.
Дві долі, такі різні, але так схожі. Вічні страждання й поневіряння здарувала одна з них І. Франкові, інша - вічний поет-емігрант Богдан Лепкий. А поєднало їх одне - біль за рідну Україну, її народ.
   „Трьома визначними письменни¬ками може гордитися Галичина, коли мова про її вклад у всеукраїнську скарбницю, а саме: Іваном Франком, Василем Стефаником і Богданом Лепким", - стверджує Володимир Безушко.
  Франко Іван Якович - відомий світові поет, письменник, драматург, літературознавець, фольклорист, історик, перекладач, по праву займає особливе місце в українській літературі. Як вдало назвуть його літературознавці - Каменяр! Адже належав до тієї рідкісної когорти письменників, котрі ще за життя користувалися шаною й популярністю. Щиру повагу своєю невтомною працею науковця, письменника, громадського діяча І. Франко заслужив у колі колег, студентів, у науковому світі, у своїх зем¬ляків, у своїх сучасників, у нас, тих хто й нині читає та перечитує його твори, захоплюється їхніми героями. І дотепер нас хвилюють долі Михайла, Анни, Миколи („Украдене щастя"), захоплюємося мужністю, хоробрістю й відвагою жителів села Тухля, Максима й Мирослави, старого поважного Захара Беркута, в образі яко¬го найповніше втілено народну мудрість, відданість загальній справі; вони вчать уміння вболівати за народ, за Україну („Захар Беркут"). Із захопленням вчитуємося в поезію Каменяра, із хвилюванням душі вслухаємося у слова зізнання в коханні („Тричі мені являлася любов").
   Про велич і славу Івана Франка можна говорити дуже багато, але спробуємо торкнутися однієї з особливих сторінок життя митця, а саме суголосся його творчого шляху авторському самовияву Лепкого Богдана Сильвестровича. Хоча до його надбань зверталося чимало дослідників (Л. Кіліченко, В. Качкан, Ф. Погребенник та інші), охарактеризуємо іще одну із сторін зв'язку між спадщиною Каменяра та Лепкого, бо, на нашу думку, це питання потребує глибшого вивчення.
   Прокладемо невидиму ниточку через роки. Повернемось на якусь мить назад, у минуле, у невеличке село Жуків тоді Бережанського повіту, де несе свої води Золота Липа, де й сьогодні пролітають журавлі, у час, коли вперше зустрілися вони - Іван Франко та Богдан Лепкий...
   „...Було це в Жукові Бережанського повіту, в другій половині липня, в самі гарячі жнива, року, мабуть, чи не 1892-го. Днина була погідна й гаряча. Ніде ані хмаринки. Я перебіг попри церкву, став на сходах і під грушкою побачив товариство. Трьох мужчин лежало головами досередини щось балакали. Двох мені неважко було впізнати. Це був мій батько і доктор Андрій Чайковський, але хто третій? Якийсь гість, мабуть, з Чайковським приїхав. Треба звитатися. Збіг я по сходах, перейшов стежку та зупинився перед липою, чи правда це, чи мені лиш так здається? Цей третій то був Іван Франко. Я знав його з портретів", - з таких слів починає свої спомини Б. Лепкий. А далі читає¬мо: „Я підійшов, і ми познайомилися.
   Перші враження, звичайно, найсильніші. Я ще й нині Франка уявляю собі таким, яким тоді під грушкою у Жукові побачив. Був він у повнім розквіті сил, і видно, що почував себе добре на селі, здалеку від гамору Львова і від редакційної, літературної та наукової праці. Мав на собі якусь люстринову попелясту блузу і вишивану сорочку. Я тоді багато рисував, і не диво, що малярський вираз моменту найсильніше врізався в мою пам'ять. Найвищого росту був мій батько, трошечки нижчий Андрій Чайковський, а найнижчий Франко. Всі три широкоплечі, сильно збудовані мужчини, усі три синьоокі. Батькові очі всміхнені, Чайковський дивився бистро, щоб помітити щось цікаве, а Франкові гляділи, ніби не привикли до сонця, бо задивлені були вглиб, в душу...", - таким уперше перед молодим студентом філософії Богданом Лепким постав Іван Франко.
Улітку 1892 року зустрілися дві великі постаті. 36-річний Франко, уже відомий прозаїк, поет, драматург, новеліст, перекладач, критик і організатор літературного життя, та юний 20-річний Лепкий, який ще лиш був студентом філософського факультету Львівського університету. Усе ще очікувало Богдана Сильвестровича попереду. Тоді він не знав, що стане відомим, як й І. Франко, поетом і прозаїком, драматургом і новелістом, літературним критиком та організатором літературного життя. Це стелилося в майбутньому, ще тихо несла свої води Золота Липа, річка дитинства малого Богдана. Милувалися такою красою і відомий уже на час зустрічі Іван Франко, і молодий Богдан Лепкий. Але спомин про зустріч поет-емігрант пронесе у своєму серці крізь роки та через багато літ напише про неї у спогадах про Каменяра.
   Ми подали словесну характеристику портрета Івана Франка, яким уперше побачив його Богдан Лепкий. Однак зауважили, споглядаючи портрети обох митців, що вони чимось схожі. Вдивіться у ці обличчя.
   Доля готувала ще не одну зустріч і співпрацю, ще не один раз перепліталися згодом їхні стежки. Навчалися у Львівському університеті на філософському факультеті. З фактів життя Каменяра знаємо, що 1892 року, щоб закінчити докторську дисертацію „Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однородця", виїжджає до Відня.
   Тоді ж, після звернення гімназії, Б. Лепкий за порадою батька, чуючи в собі потяг не лише до літератури, але й живопису, теж поїхав до Відня, щоб здобути малярську освіту, і згодом став студентом Віденського університету, де вивчав філологію. Так дорогами Відня ходили вони обидва. Можливо, їхні стежки десь і перепліталися, але доля ще не повідала молодому Лепкому всієї істини, ще не знав він, що вже скоро летітимуть його журавлі „сірим шнуром" у вирій і скидатимуть тужливе „Кру! Кру! Кру!", і розійдеться ця пісня по всій землі, і долине її ніжна мелодія, написана братом Левком Лепким, і слова, що стискали серце, долетять до рідної України. І звучатиме пісня багато-багато років, стане вона реквієм для нас, українців, для тих, хто багато літ прожив і зараз живе далеко за її межами. А в поемі „Мойсей" Івана Франка звучить віра в невичерпну силу народу, у те, що попри тяжкі поневіряння український народ матиме щасливе майбутнє. І нині твір тривожить серця. Як звертання до українців пророче звучать слова:
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю,
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
    Усе своє життя вони обидва - Іван Франко і Богдан Лепкий - багато й невтомно працювали на літературному ґрунті, музи їх увібрали красу і силу народної пісні, радість і біль, звитягу і муку свого народу, рідної землі, батьківського краю, прагнення зробити надбання української літератури й культури доступними всім верствам, усьому українському народові. Але основною ідеєю була думка про Україну, її суверенність, щоб вона була стала духовно єдиною, неподільною у своєму прагненні до свободи. Іван Франко бачив її як суверенну одиницю „у народів вольних колі". При цьому багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав кожного українця. І, стверджуючи цю ж тему, Богдан Лепкий писав у своєму вірші:
Я України не знайшов на карті,
Може, в душі її я віднайду.
Вона там с. Єдина, неподільна,
Від Сяну сріблолентого по Дон,
Така розкішна, чиста, ясна, вільна,
Немов найкращий молодечий сон.
   Такі рядки читаємо у вірші нашого земляка під мелодійною назвою „Вона там є..." (1923).
Як зазначає Ф. Погребенник, мотивами збірки „Доля" (1917) Б. Лепкий перегукується із Франком. Зокрема науковець стверджує: „Навіяний певною мірою „Каменярами" І. Франка (перегук відчувається в рядках: „Нічого більш не сподівайся, Ні дяки людської, ні щастя"), твір Б. Лепкого розкриває трагізм долі поета, якому судився „п'ятий хрест".
Бери його! Забудь про себе,
Забудь про вчора і про нині.
Іди вперед, куди веліло
Іти предвічне провидіння,
А як посиплеться каміння,
То кривду ту прости всеціло.
   Принагідно хочемо зазначити, що велич поета, мабуть, можна стверджувати тим, що його вірші стають народними піснями. Так сталося і з віршем Лепкого „Час рікою пливе", „що побутує на Прикарпатті, і увібрав у себе поетичну мініатюру І. Франка „Як почуєш вночі...". За своєю лірично-трагічною тональністю ці твори мають чимало спільно".
Так, народними піснями стали Франкові вірші „Ой ти, дівчино, з горіха зерня", „Чого являєшся мені".
   У Жуків Богдан приїздив щороку на „вакації", тут він задумав і написав цілу низку віршів (цикл „Село") та оповідань („Мати", „Кара", „Небіжчик"). Там же молодий поет познайомився з Іваном Франком. Ця зустріч залишила глибокий слід у його душі, і він не раз повертався до неї у своїх спогадах. Але перша стріча двох людей не стала останньою. Читаючи спогади Богдана Лепкого далі, знаходимо: „...Ще раз жуківська хата зустрічала Івана Франка. Приїхав під вечір. Мабуть, запізно вибрався з Бережан до залізниці і, знаючи, що не встигне до поїзда, поступив до нас, щоб переночувати і ранком вирушити в дальшу дорогу. Я тоді був у своїх тіток у Шумлянах, а коли вернувся до хати, то застав Франка при вечері, на розмові з батьком. З Франком був один із його синів, маленький хлопчик, що кулачками тер очі, бо хотів спати. Мати приладнала гостям постіль у гостиннім покою, за великою залою з трьома вікнами і двома печами. Франкові постелила на ліжку, а його синкові на канапці. Вже й ми, домашні, зібралися йти спати, бо досвіта треба було гостей виряджати до залізниці, коли я спитався, чи дівчина дала Франкові свічку та воду на ніч. Виявилося, що ні. Я взяв одне і друге і на пальцях перейшов залу та несміливо зазирнув до вітального покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною з тих, що склалися на збірку „Коли ще звірі говорили". Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжності по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картина донині залишилася в моїй пам'яті. Якби я був малярем, то радо переніс би її з голови на папір...".
   Понад сорок років працював Ка¬меняр на терені української та світової літератури і науки. Як поет він створив класичні зразки віршів, шедеври лірики світового значення, філософські, історичні, соціально-побутові поеми. Його перу належать вісім повістей, більше ста оповідань, що становлять епоху в історії української художньої літератури.
   Значне місце у творчості як Івана Франка, так і Богдана Лепкого посідають переклади і переспіви з багатьох літератур світу. Слід зазначити, що дослідники творчості Лепкого акцентують, що переклад „Слова о полку Ігоревім" нашого земляка польською мовою (1905) високо оцінив Каменяр.
   У великій і різножанровій творчій спадщині Франка і Лепкого поезія займає одне з провідних місць. Вона якнайповніше розкриває особливості людської вдачі письменників і допомагає нам, сучасникам, глибше збагнути всю їхню творчість.
   Зокрема, у праці В. Качкана „Духовна Говерла Богдана Лепкого" читаємо: „...І. Я. Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в тодішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначав в огляді „Українська література за 1899 рік", що „індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж останніх українських новелістів (В. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, М. Яцківа. - В. К.); він має м'який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі момети, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій. (Згодом у статті-огляді „Южнорусская литератра" (1904) Іван Франко відзначив, що в оповіданнях та новелах Б. Лепкого відбивається м'якість колориту й ніжністю почуття". Ті прикмети, які помітив Франко, залишилися характерними і для подальшої письменницької діяльності Богдана Лепкого, хоч розширювалася темати¬ка й проблематика його творів, значною мірою змінився стиль. Адже, на думку багатьох дослідників творчості поета-емігранта, найбільше відбилася Франкова характеристика саме на поезії Лепкого, хоч основою для критики була проза. Читаючи „Богдан Лепкий - прозаїк" Федора Погребенника, знаходимо підтвердження цього: „На творчу манеру Б. Лепкого, особливо раннього періоду його праці на літературній ниві, певний вплив мала соціально-побутова українська проза Івана Франка, Марко Вовчок.... Вона живилася народним побутом і звичаями, оповідями сільських людей, до голосу яких письменник залюбки прислухався. Б. Лепкий мав чуйне серце, прагнув проникнути в душі людей, відтворити реальні події й факти".
   У творчій спадщині Івана Якови¬ча Франка є драма „Учитель", яка, на думку дослідників, схожа за сюжетом до повісті Б. Лепкого „Веселка над пустарем" (Львів, 1931), котру визнано найкращою в західноукраїнській літературі повоєнного часу. Якщо уважно перечитаємо обидва твори, то побачимо, що ця подібність суто зовнішня. Так, головними героями є вчитель, який страждає, постійно залишається без роботи, бо його звільняють, а все через те, що педагог бере активну участь у громадській діяльності. Ця схожість має під собою цілковито реальну основу. Як зазначає Ф. Погребенник: „Таких вчителів і таких подій, що змальовані у творах І. Франка й Б. Лепкого, було чимало. Слід відзначити, що обидва вони - І. Франко та Б. Лепкий - добре знали галицьке суспільство і тому в своїх творах змогли відобразити його якнайкраще".
   Отже, як бачимо з наведених фактів, поетичні долі обох митців неймовірно схожі. Чимало спільних мотивів знаходимо у творчості письменників. Богдан Лепкий прагнув досягнути вершин творчості генія Каменяра, багато творів присвятив саме йому, І. Франкові.
   Низько вклоняємося пам'яті письменників. І, повертаючись від спогадів Б. Лепкого про І. Франка, ще раз вслухаймося у слова пісні-реквієму „Журавлі...":
...Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в синіх хмарах
Слід по журавлях...
   Тільки іноді налітає туди вітер зі сходу і приносить із собою грайливу мелодію далекої бережанської тихої сторони. І хто знає, може щовесни оті журавлі, пролітаючи над Краковом, приносять на своїх стомлених крилах на Україну спомин про нього і струшують його у Львові, над могилою Каменяра. І оте тужливе: „Кру! Кру! Кру!", як невидима ниточка, як безконечний шлях, єднає нас із минулим, єднає те, що здається поєднати важко. - Нагуєвичі, Крегулець, Львів, Краків, Іван Франко, Богдан Лепкий...

Білічак Л. Богдан Лепкий та Іван Франко / Л. Білічак // Обрії. - 2006. - № 2. - С. 75-78 : фото, мал.