ТОЙ ДЕНЬ Я НЕ ЗАБУДУ НІКОЛИ

   То було у 1901 році, Достигали хліба. Я - студент 4-го курсу медичного факультету Львівського університету ім.Франка. І їхав на вакації додому у рідне село. На душі було затишно. Позаду успішно складені іспити, попереду - море розваг. В Жаб'ї найняв фіакра й рушив у бік гірської гряди, що виразно вимальовувалась на фоні неба. Парило. Насувалась гроза. Фірман, дрібнький верткий гуцулик в поношеному вишитому киптарику наопашку, стурбовано позираючи на чорну дощову хмару, що зависла крайнеба й сунула повільно за нами, сердито погейкував налюдей.
- Но-о, карі, егей! Буря буде! А чей не встигнемо до околопця.
...Посеред ночі раптом вдарив грім, замигтіли блискавки, почалась буря. Та я, вкрай втомлений далекою дорогою, швидко заснув. Вдосвітсонця глянув вікно й вдоволений замугикав: ні дощу, ні вітру. Сонечко так і сяє, вилащуючись в збурених хвилях Черемоша.
- Кажуть, Іван Франко приїхав на відпочинок, - сповіщає мати новину.
- Начебто у панотця Волянського зупинився.
Нашвидкуруч ковтаю гарячу яєшню, спішу до паонтця, адже не дай Бог, і на сей раз можу розминутись, як тогід. Тоді, пам'ятається, Франко гостював у дяка Мосейчука і відразу по приїзді в Криворівню етнографа Гнатюка вони подались спочатку в гори, потім в Ясенів Горішній, в Пістинь, а відтак на Писаний Камінь.
- Вони з панотцем пішли на рибу, - сповіщає хатня робітниця Ксеня.
- А куди саме, не знаєте?
- На Тисняву, здається. Там сила силенна встругів, кажуть дітиська.
Спішу на Тисняву, праву притоку Черемоша. Йду на бер, далі через гоц виходжу на заплаву Тисняви. А поруч мене дрібоче моє до болю миле дитинство... „Оно тамечки", дивлюсь на той бік ріки, я зі Сандиком Арсеничем ловив раків, ще дальше за отими кущами верболозу, де ріка робить крутий поворот, провалився на льоду, і хто зна, що було б зі мною якби не Тодор Кацяруба...
- Сюди, сюди Геню! - гукає панотець, вздрівши мене ще здалеку.
- Отсе і є той самий хлопець, що я казав вам про нього, - представляє мене Франкові, - мій родак. До речі, херещеник мій. Найменшенький з сім'ї отця Юсипа Бурачинського. Вчиться на ескулапа. Ну, що там нового у Львові, розказуй, Геню.
- Та так, як було, так і є, - кажу, сідаючи поруч.
- Хіба, що польські стшельци все більше скаженіють показують зуби. З нашими задираються.
Беру простягнуту нанашком вудочку, насилляю хробака.
- А ви, бачу, не дуже то... не клює, чи що? - кажу аби щось сказати.
Франко скрушно хитає головою, усміхається. - Спить після негоди рибка. Передвчора не клювала і ниньки те саме.
- Дайте сака, піду на ковбані, може там що впіймаю, - кажу, закачавши штани вище колін, йду на ковбані. Курсую туди, сюди краєм берега. Пустишка. Упіймав щось кілька кобликів, вертаю назад.
- Пуста то робота, - подає голос Франко, - може в інше місце підемо?
- Таки так, - погоджується мій хрещений батько. - Видко, не їсти нам ниньки свіжої рибки, - крекче, - а чень не спробувати нам щастя на суші, за грибами податися?
- А що, це ідея, - погоджується Франко. - Де наше не пропадало. Зваримо юшку, попоїмо, а потім за грибами рушимо.
- Ну, то за діло, - киває нанашко до мене. - Тримай скобець, принеси води, заодно рогачки вирубай на триніжки під казанок та й паліччя для ватри прихопи з собою.
Хапаю відерце, стрілою мчу до джерельця. Забіг в сосняк, а там... о, Боже, аж очі розбіглися - грибів, хоч косою коси: і сироїжок, і рижиків, і маслюків. Скидаю сорочку, зав'язую рукав і давай набивати в опахи. Прибіг, захеканий, висипаю здобич, гукаю.
- Там тих грибів - море! Нумо за мною!
- Спереч за рибу візьмемось, потім вже по гриби рушимо, - розсудливо мовить Франко. - А то ні се, ні друге...
Погоджуюсь, ладнаючи триніжки до казанка. Через кілька хвилин ватра весело гогоче, і ми дружно беремось чистити рибу.
-А спудей наш розуміється на грибах, - по хвилі мовчанки звертається Франко до панотця, - жодної писюки у нього, - хвалить мене. - От що значить сільська дитина. Ходите часто до лісу? - питає мене.
- Та так, як коли, - здвигаю плечима. - Здебільше, коли на літні канікули приїжджаю, - кажу стримано і чую, як раптом в грудях у мене підно¬ситься якась тепла хвиля.
- Гриби, то що, мене вже й на полювання беруть, - хвалюся. - Правда, нанашку?
- Правда. Геньо й косити вміє, і орати, як газда. Справжній леґінь, - адресує Франкові. - До речі, він і вірші пише. Чи не так, Генику?
-Таке скажете, - заперечую я і чую, як гаряча хвиля заливає моє лице: „Не дай Бог, ще попросить продекламувати що-небудь".
У нас на курсі майже всі пишуть вірші... але то так... хто від власних почуттів до дівчини, хто з патріотизму, любові до краю, по-різному. Час такий. Нуртують все ширше і громадські поривання. Назріває протест проти сваволі, проти папської шляхти, що все більше нагліє, та і проти швабів так само.
Франко кидає останнього коблика в кип'ячий казанок, сідає навпроти мене.
- Це цікаво. Розкажіть, що болить молодим. Я не раз ту тему порушував. Нещодавно подав свої роздуми у німецький часопис. Німецьку мову знаєте?
- Знаю. Трохи вдома сестри навчали, потім в німецькій школі в містечку Сереті штудіював. У гімназії в Станіславові теж муштрували добряче. Та й українську непогано вчили.
- Хто українську у вас викладав?
- Спочатку професор Кокорудз, а потім професор Шухевич. Любили ми Шухевича. був доступний, відносився до нас по-дорослому. В 1895 році я поступив у Львівський університет. На медицину за¬писався. Деканом у нас був Глюзінський. може, знаєте, професор внутрішньої медицини. Серед 30 студентів відділу я був єдиним українцем. Решта по¬ляки, євреї.
- Шкоду не робили вам? - цікавиться Франко.
- Ні. Явної шкоди мені не робили, аі не чувся я серед них некомфортно. Я горнувся до своїх. Відра¬зу записався в студентське товариство „Академічна громада", яке містилося і зараз міститься в будинку „Просвіти" на площі „Ринок", 10. Для мене це було своєрідним пробудженням. Вся атмосфера і вза¬галі оточення діяло на мене окрилююче. Головою нашого товариства в перший рік був Гриць Гарматій.
   Бачу, горять очі у Франка, слухає мене щиро, і це заохочує мене до подальшої розмови. Хочеться ви¬плеснути все, що знаю, як розумію, що хотів би зробити, аби він не думав, що я такий собі мужичок-простачок. Продовжую далі:
- В листопаді цього ж року відбулися перевибори „Академічної Громади". Головою обрали Льонгина Цигельського, а мене, як найбільш непосидющого - заступником бібліотекаря. Ви знаєте що то таке. Громадськість Львова якраз тоді почала готуватися до двадцятип'ятиріччя вашої громадської і літературної діяльності, то було таки дуже багато роботи й для мене. Серед студентів буквально почалися жнива. На факультетах готували реферати, складали поздоровчі тексти вітань, вірші. Сама імпреза, як пам'ятаєте, відбулася в селі польського робітничого товариства „Гвязда". Будо тоді у мене бажання познайомитись з вами, але де там... не міг доступитися. Та й нікому було, як на зло, непримітного студентика представити.
- Ну навіщо ви так про себе, - хмуриться Франко, а я веду далі.
- Першого і другого листопада громадськість відзначала 100-річчя з дня виходу в світ „Енеїди" Котляревського. Тоді мені випала нагода познайо митися з такими відомими діячами, як Володимиром Старосольським, В'ячеславом Липинським та письменником Богданом Лепким. Сталися тоді приємні зміни і в моєму особистому житті. Професор хімії доктор Нєментовскі запропонував мені, студентові, посаду демонстратора на своїй кафедрі з окладом в 300 крон, та в добавок ще й безплатне мешкання в гуртожитку дістав я. Але я не збираюся відходити від громадського життя, бо обрали мене ще у виділ на секретаря централі „Просвіти".
- Ви славний хлопець. Радий за вас. Тішуся, що поталанило вам у житті.
Юшка готова, - сповіщає нанашко, - пора обідати, - й шукає очима зарінку, де б можна примоститись зручніше. Розстеляє чисту плахтину, неквапно викладає прихоплені з собою продукти: варені яйця, солонину, цибулю, вівсяники, кілька скибок свіжого житнього хліба.
- Яка розкіш на лоні природи отак, - усміхаючись, вдоволено хихікає в руді підстрижені вуса Франко, підсуваючись ближче.
Сьорбаємо юшку, хвалимо панотця-кухаря, організатора трапези. Франко раз-у-раз позирає на ме¬не, чую, щось хоче сказати. Нарешті не витримує:
- Маєте щось готове до друку? Вірші, статті. Можу посприяти...
- Готового поки що нічого не маю, та хочеться щось скомпонувати. Турбує мене, приміром, порушена Юліаном Бачинським тема незалежності України в його книжці „Україна іррідента". Ця кни¬жечка своєю новизною буквально приголомшила Галичину, весь український загал. Повсюдно і скрізь - на вулицях, в трамваях, в студентських гуртожитках точаться дискусії, полеміка, суперечки відносноь побудови власної держави. Нового звучання в зв'язку з цим набувають ваші твори, найперше вірші і поеми: „Не пора, не пора, не пора", „Товаришам із тюрми", „Мойсей", „Сідоглавому", „Декадент", „Каменяр", „Мойсей" - річ, скажу, велична. Наповнена пророчими ідеалами, вірою у воскресіння української державності. Декламую по-пам'яті: „Та прийде час, і ти огнистим видом засяєш у народів вольних колі".
- Приємно чути се від вас, друже.
Продовжую:
- Студенти залюбки беруть теми для написання рефератів, доповідей з ваших творів, і прозових, і поетичних. Я так само робив доповідь до роковин виходу в світ вашого „Захара Беркута". Тепер оце маю до дня народження Степана Руданського підготовити реферат „Вінок поету". До речі, хочу попросити вашої поради, як краще зробити, як скомпонувати цю річ, оскільки знаю, ви кілька разів звертались до аналізу творів цієї непересічної постаті.
- Так, се непересічна людина, - каже Франко.
- Десятки мільйонів людей уже побіля сторіччя вчаровуються його співучим словом, дотепними гуморесками, анекдотами, взятими з уст народу. Ви примітили, як невимушено, щиро й дотепно сміється він над людськими вадами, особливо багатих людей. Сюжети його прості, лаконічні і, що найголовніше, висвітлюють найактуальніші теми суспільного буття, закликають до правди, милосердя добра. Сконцентруйтеся на цих деталях і, думаю, успіх вам забезпечено.
...Вечоріє. Ми вертаємо домів. Втомлені, але вдоволені дуже. Йдемо тією ж стежкою, котрою я йшов вранці на потічок. Через кладку, саморобну греблю, на північний схил. Пастельно ніжними мазками вкривається довжелезна небесна смуга, що з'єднує небо з землею. Сідаємо перепочити на витесаний природою плаский величезний камінь, що дихає ще денним теплом. Жодного звуку. Лиш теплий вітерець стиха подмухує вряди-годи, приємно освіжаюсь на наші обвітрені лиця. Зиримо на озолочену призахідним сонцем водяну стежину, що тягнеться ген-ген до самої гори й щезає десь там в далекій далині на закруті. Здається, і хвилі втомилися від сміху і гумору галасливої дітвори, що цілу днину день у день олощеться отут на мілині на щедрому червневому сонці.
   Перепочивши, йдемо далі. Нас чекає запашна гуцульська зупа із потрошків, підсмажені грибочки з картоплею й духмяна саморобна кава з цикорію.
   Опісля нанашко покличе бокароша Ярему Гримзу з сопілкою, і полетить над замріяним Черемошем і плаєм, і лісом чарівна мелодія завжди засмучених і завжди веселих моїх рідних Карпат.

Бачинський Р. Той день я не забуду ніколи : [за щоденником дир.  „Народної лічниці"-шпиталю ім. А. Шептицького Тита-Євгена Бурачинського про зустріч з Іваном Франком на Писаному Камені] / Р. Бачинський // Літературна Україна. - 2006. - 6 квіт. - С.  7.