Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

Стефаникове весілля



Бабій В.

   Чекали Франка. Решта гостей, яких щиро запросив на своє весілля Василь Стефаник, нудилися тут, в залі львівської ресторації «Ванда».
   Один Лесь Мартович давав раду собі і кільком гостям, бавлячи їх своїми жартами. Один шлюбний батько, а це Северин Данилович, прийшов завчасу.
   Другий шлюбний батько - сам Іван Франко. Десь він забавився своєю роботою і вона його вчасно не змогла відпустити. Це знали і розуміли.
   Ольга, наречена, тихо світилася радістю і зовнішнім спокоєм, а свої нерви тримала десь глибоко. Василь Стефаник почувався гостем на чужому святі. Чи він це жениться направду? Чи не запізно прийшла до нього засватана необхідність? Гей, хлопе, тобі вже півроку тридцять третій дораховує місяці, а ти... Ісус Христос в твоєму віці... Лише ти, чоловіче, не рівняйся. А на якому році Франко женився? Чекай, чекай, о, та так, тридцятий рік мав. Тільки Франко женився у маю, а він у холодному січні. Зате обом дав Бог жінок на ім'я Ольга.
В залі сталося незначне пожвавлення. Наче гостей хтось окропив свяченою водою. До зали тихо і скромно увійшов Франко. Сам.
   Стефаник врадувався поетові більше, ніж рідному татові, ноги самі понесли навстріч, руки розкрилися для вітання.
   Франко ледь торкнув уста добрим усміхом, щиро і тепло привітав молодого, кивнув молодій, перепросив за спізнення, сів на почесне місце. Весільна забава розпочалася. Випили потрохи з невеликих келішків, взялися до страв.
- За здоров'я князя і княгині! - підняв свій келішок Франко і ледь пригубив з нього.
   До молодих ледь не підбіг Лесь Мартович і, простягши свій келішок через стіл, сказав:
- Старий холостяк з Торговиці п'є за вас, Ольго і Василю. Най пан Біг
помагає, побільше діточок вам посилає. О!
   Гості за столом пожвавішали, лиця їм від випитого зарум'янилися, доброю хвилею колихнувся поміж ними звеселілий, ледь п'янкий настрій.
- А чому ваша шановна дружина, пане Іване, не загостила на весіллі? -
розуміючи деяку незручність свого запитання, все-таки озвався Стефаник до
Франка.
Франко не здивувався запитанню, спокійно відповів:
- Вона трохи хора. Нездужає, голова її мучить. Видиш, як то цікаво на світі є, Василю. В мене жінка Ольга, і в тебе буде Ольга.
- Така планида, дорогий пане Іване, була одна Євгенія, ще одна Євгенія, Соломію знав, а буде Ольга.
Франко якось так прикро пускає рудими вусами невеселу усмішку:
- Так, так, брате Василю. У двадцять два роки мав Ольгу Рошкевич
- побоявся так рано обплутати себе сімейними ланцами. В двадцять сім готов був женитися на Ользі Білинській. Щось не викроїлося, може
недоля. І все-таки судженої, як кажуть в народі, конем не об'їдеш, все одно спотикнеться. На тридцятому році свого чудернацького життя взяв шлюб з третьою Ольгою. Хоружинською. Східнячкою. Бо'м хотів поєднати в цьому шлюбі захід і схід. Тепер бачу, яка то важка справа, навіть ув одній сім'ї.
   Стефаник слухав, а в його пам'ять входила ще одна Ольга - Кобилянська. Бачив перед собою розумний, завжди чомусь смутний погляд карих очей. І білу лілію, що далекого вже літа сердечно дарувала йому. Буковинська лілія, де вона зараз? Чи є щаслива, що робить зі своєю гордою самотою? Пише свої прекрасні шкіци, виливає смуток душі на білий папір, на якому розквітають чудні квіти, посіяні розумом і виплекані добрим серцем?
- Віват молодим! - вже добре веселий голос Леся Мартовича повертає Стефаника з буковинських просторів.
   Торговицький сміхотворець, сміх якого нагадує дим, що виїдає очі людині, а вона лише втирає очі та й далі терпить, цоркається своїм келішком з Стефаником. Ольга не п'є міцних трунків, а лише якусь солодку водичку.
   Там далі за столом сидить Семен Стефаник з молодою дружиною. Коли померла йому жінка, довго сам не втерпів - йому треба жінки і робочих рук, бо того хоче земля. Сином тішиться, бо вчений і в людей поважаний. Ади, з самим Франком знається. Ґазда з нього ніякий, але то в нього ще попереду - біда заставить крутитися і коло землі-матері, і на тій господарці, що йому залишиться. А кому більше, на той світ з собою він не забере. Василь трохи гнівається на нього за молоду мачуху, але то таке... Кожному своє, а життя одне. От і сам жениться, та й добре, бо вже мав страх, що так парубком і зістариться.
   Стефаник довго стримувався, щоб не кинути погляд в бік Євгенії Калитовської, яка сиділа по ліву руку з чоловіком. Боявся. Якийсь дивний це був страх. Страх самого себе. Страх свого минулого, яке йому боліло. Євгенія - сестра його Ольги. І в неї є серце, може сама грудка іншого болю. Вона якось з ним справляється і він їй допоможе, бо хоче дати їй жіночого чи якого щастя, але таки щастя, як він його розуміє.
   Таки не втримався і погляд торкнувся Євгенії. Погляди стрілися і обидва разом упали болючими грудками на серця, бо дивитися один на одного не мали ні сили, ні права. І не треба - день вчорашній не розказ нинішньому.
Встав Франко, в руці келих, глянув прохальним поглядом на гостей - всі заніміли, а слово сказав Стефаникові. Говорив, як вміє говорити тільки сам Франко. Так спокійно і мудро, що наче сіяв Господні Зерна, а не слова, і відразу по них поставали буйні сходи його значимих речень. Та все Василеві і все йому.
   Казав про нього як про творця слова, та такого, що серце і терпне до непритомності, і воскресає до великої любові до людини, про котру він пише. Ні, не пише, а карбує з твердого каменю, який має дар оживати. І пише він не прозу, як пише, - витворює своїм талантом поезію, та таку дивну... Мусить писати далі, бо гріх матиме, що нива його літературна не родить, а вмирає пустирем. А має таке чудне письмо, що виставляє його в європейську шеренгу поруч з майстрами красного слова, яких знає світ ближній і дальній, і коли раніше ніхто не знав, яка Муза його надихає до творчості, то тепер вона сидить з ним, біля нього, і сам Господь пошлюбив їх. І надалі хай єднає у любові і натхненні для спільного життя.
   Стефаник мав і приємність від Франкового тосту, і трохи встид за себе, бо не відчував себе рівним тим його словам.
Гості і далі гарно бавилися, співали пісень, а коли затягли улюблену Стефаникову „Моя мила дрібні листи пише", він аж засвітився, і вплів у цей хор свій гарний тенор.
   Час йшов легко і непомітно, але не для всіх, бо коли годинник показав дванадцяту ночі, Франко відразу встав зі свого стільця і став прощатися зі Стефаником, з гостями.
   Стефаник сердечно подякував Франкові, провів до виходу і ще раз попрощався, пропонував провести самому або когось попросити це зробити. Франко відмовився і пішов у холодну січневу ніч.
   За Франком інші гості згадали про відпочинок. Зазбирався додому і Данилович. Його рука сягнула до кишені пальта по рукавиці, а натрапила на щось м'яке. То був невеликий шматок торту.
Лесь Мартович засміявся, як мала дитина.
- Ну що, казав я не красти торт, а їсти чемно за столом, ая-яй!
   Ще кілька подібних „злодіїв" знайшлося серед гостей, з яких незлобиво кепкував Мартович, а Стефаник нагадав собі всілякі жарти збитошного Леся, ще коли ходили до Коломийської гімназії.
...Ольга була щаслива. Трохи боліла душа за сестру Євгенію; її щастя - на її нещастю. Але вона не забрала його в неї. Так доля розпорядилася. Могло бути інакше - і хто був би щасливим? Євгенія? Ольга? Калитовський? Стефаник? Напевно, ніхто. Господь розпорядився дуже мудро!
Ольга зробила квапливий рух - і келих упав зі столу. Брязнуло скло.
„На щастя", - подумав Гаморак, Стефаників тесть.
- Короткий вік, - тихо, але так, що Семен Стефаник вчув, сказала його молода жінка.
- Що ти кажеш? - спитав старий Стефаник.
- Короткий вік комусь з молодих, - голос був тихий, зловісний.
...26 січня 1904 року Василь Стефаник оженився на Ользі Гаморак.
Через десять років Ольга померла, залишивши Стефаника з трьома синами.

Бабій В. Стефаникове весілля : [серед гостей був І. Франко] / В. Бабій // Перевал. - 2006. - № 2-3. - С. 113-115.

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка