Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 3-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 2-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.



скачати цю публікацію  

Погляд Івана Франка на психологію селянина в європейській літературі



Віктор Гриценко

   Як відомо, за молодих літ Іван Франко мріяв створити велику реалістичну епопею галицького суспільства. Напевне, це мало бути щось схоже на відоме нам у європейській літературі, зокрема на «Мертві душі» Миколи Гоголя, «Людську комедію» Оноре Бальзака чи «Ругон-Маккарів» Еміля Золя. Та життя поставило українського письменника в такі умови, що задум залишився не здійсненим, якщо не брати до уваги величезне розмаїття його прозових творів, серед яких літературознавці нарахували 100 оповідань, 10 повістей та романів. Поклавши руку на серце, маємо визнати, що Франко не так уже й далеко відійшов від свого задуму, адже своєю прозою він охопив усі верстви українського народу: селянство («Ліси і пасовиська», «Лесина челядь», «Великий шум»), інтелігенцію («Маніпулянтка», «Для домашнього огнища», «Основи суспільності»), людей соціального «дна» («На дні», «До світла», «Панталаха»), пролетаріат («Бориславський цикл»). Знаємо ми Франка і як автора оповідок про дітей, історичних та сатиричних творів. Сьогодні вже ні для кого не секрет, що Іван Якович перекинув своєрідний місток від соціально-побутової прози Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного до соціально-психологічної прози Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського та Ольги Кобилянської, а разом з цим зробив вагомий внесок у вічну тему «Земля і людина», що залишається актуальною і в наші дні, бо від того, хто володітиме землею, залежить доля і нашого суспільства, а отже, доля і кожного з нас.
    Не хочеться вступати в суперечки з визнаними авторитетами, але доведеться. «В небайдужості до народу... у цій тенденційності... саме і полягає перевага літератур нашої країни над літературами Західної Європи», - писав свого часу академік Олександр Білецький у статті про Панаса Мирного (4,390), звинувачуючи і французького письменника Оноре Бальзака, і польського прозаїка Владислава Реймонта в тому, що для них селянське життя - це об'єкт, спостережуваний ними не тільки збоку, але і з далекої відстані. І хоча академік слово «байдужі» бере в лапки, мимоволі згадується, як лаяли декотрих з українських письменників саме за те, що орієнтувалися на Європу. За академіком виходить, що письменники Західної Європи не змогли наблизитись до селянина, тому й не зрозуміли його психології, а врешті так і не розкрили тієї глобальної проблеми, в основі якої лежить взаємозв'язок людини і землі. Складається враження, що шановний Олександр Іванович не читав... Франка, який розглядає цю проблему в основному на прикладах творів саме із європейської літератури, наче посилаючи своїх сучасників в науку до добрих сусідів, хоча міг, звичайно, проілюструвати свої роздуми власними творами.
    Кожному школяреві відомо, що І. Франко вивчав англійську мову, щоб читати в оригіналі Шекспіра, а французьку - заради Еміля Золя. В особі Каменяра французький класик мав не тільки допитливого читача, а й кваліфікованого критика та популяризатора серед української громадськості. Якщо більшість критиків зустріла роман «Земля» (12-й том епопеї «Ругон-Маккари») різким осудом за надлишок натуралізму, то Іван Франко побачив головну героїню роману - землю. Не абстрактну, символічну, а справжню землю, яку обробляють селяни.
    «Хочу говорити про одне з найцікавіших явищ сучасної європейської літератури - про відтворення в ній відношення землі до людини, чи краще, влади землі над людиною. В повістевій літературі ця тема викликала появу декількох творів першорядного значення, - а це найкращий доказ того, що тема ця жива та пекуча, що порушує вона глибину суспільних і загальнолюдських інтересів», - писав Франко в 1891 році у своїй розвідці «Влада землі в сучасному романі» (2,78). Серед отих «декількох творів» у першому ряду, мабуть, стояв і роман «Селяни» Оноре Бальзака, а поява твору Еміля Золя змусила Каменяра взятися за перо літературного критика і публіциста.
    У першу чергу Франко внутрішнім зором охоплює південь Франції. «Місцем дії свого роману він (Е.Золя. - Авт.) обирає околицю, безлісну, рівну, висушену сонцем.., тобто околицю виключно рільничу, де сила землі над людиною, що її обробляє і бореться з нею за своє існування, є дійсно майже всевладною»
    Звернемо увагу, що селянин бореться не з конкурентами чи можновладцями за місце під сонцем, а саме з землею (в українській літературі до цього питання так ще не ставилися, а Іван Франко у ті дні не читав, мабуть, п'єси «100 тисяч» Івана Карпенка-Карого). Крок за кроком, гортаючи сторінки роману французького письменника, Франко розкриває психологію селянина, його рабську залежність від землі. «Крім значення, яке має земля для селянина тим, що вона його годує і є для нього поштовхом для розбудження цілого ряду незвичайних почуттів, вона має для нього ще й інше значення - політичне і соціальне...» - робить перший висновок І. Франко. З подальших слів зрозуміло, що земля для селянина є основою його громадянства, бо вона, а не щось інше, вводить його у зв'язок з державним організмом, у взаємини з різними представниками влади. Більша або менша кількість землі, що нею володіє селянин, визначає його більше або менше суспільне значення. «Селянин без землі, - робить другий висновок Франко, - не має ніякої вартості»
    Запам'ятаймо ці слова, адже ми знаємо ті часи, коли багато хто хотів показати хлібороба без землі. «Все довкіл - колгоспне, все довкіл - моє!» Ще зовсім нещодавно наші підручники видавали за остаточну істину думки на зразок такої: «Тільки знищення приватної власності на землю приведе людину до визволення з-під влади землі». І визволяли селянина, не питаючи у нього згоди, з допомогою революцій, громадянських воєн, колективізації та пролетаризації, а ще більше - з допомогою голодоморів та репресій.
    Психологія селянина складалася і набувала певних відтінків протягом багатьох віків. «Позбуття частини землі, що досі була в його володінні, - робить наступний висновок І. Франко, - для землероба однаково боляче, як втрата частини власного тіла...». І як не згадати тут новелу Василя Стефаника «Камінний хрест»? У цьому невеличкому творі емоцій і душевних переживань вистачає на роман.
    Так любити землю, як герой новели Іван Дідух, сьогодні вже ніхто не вміє. Разом із синами, обливаючи гіркими сльозами горб, який призвів хлібороба до фізичного каліцтва, Іван іде до Канади, щоб там стати хліборобом, як сотні тисяч його земляків.
    Така любов - один із зразків влади землі над хліборобом. Але не в усіх однаковий ступінь моральної стійкості, душевної сили. Перечитаймо п'єси Івана Карпенка-Карого «100 тисяч» і «Хазяїн», перегорнімо наступну сторінку статті Івана Франка, щоб поглянути на цю любов крізь призму його світогляду.
   «Жадоба збільшення своєї земельної власності доходить у нього до найсильнішої пристрасті,бо від величини цієї землі залежить його доля і майбутнє його родини, а також його вдоволення, гордість, радість, пошана людей і його становище в громаді...» ).
    А що робити, коли селянські наділи з кожним наступним поколінням меншають, бо діляться між спадкоємцями? У ряді оповідань Іван Франко показує пролетаризацію села. Герої його оповідань «Бориславського циклу» - вчорашні мужики, які ще не втратили надії повернутися в село, до землі. Вони і коломийки про це співають:

Ой піду я в Бориславку
грошей заробляти,
повернуся з Бориславки -
буду ґаздувати...

   Головний герой оповідання «Ріпник» Іван, захопившись ідеєю повернути собі батьківські поля, знаходить у собі сили змінити спосіб життя - перестає пиячити, складає ринський до ринського. Любов до землі стає для нього зіркою, яка не дає збитися з дороги, опуститися на дно суспільства. Погляди Івана на життя - типові погляди селянина того часу. Навіть зваблена парубком дівчина - частина його любові до землі.
Не буде відкриттям, коли скажу, що Іван Франко досить часто у своїх пошуках ішов на експерименти. Свідчення цього - повість «Борислав сміється», де виведено «нову людину», котра знає, як боротися з експлуататорами.
    Письменник сміливо переступив грань між художньою творчістю і публіцистикою (де оповідання, а де нарис про життя Борислава - важко вказати навіть маститим літературознавцям, а що вже говорити про рядового вчителя). Одні бачать Франка співцем народного горя, утішителем скривджених, а інші вважають, що він змалював нам образ «черні», котра мала перетворитися на силу, що потрясе основи капіталістичного світу. А на мою думку, Франко просто прагнув сказати правду про селянина. Напевно, в часи написання творів «бориславського циклу», письменник не раз стояв на перехресті, обираючи шлях. Часом перемагав реаліст, часом автора полонили соціалістичні ідеї. А як результат - відмінність в акцентах.
Тут варто знову згадати Еміля Золя, який у статті «Романісти-натуралісти», критикуючи ідеалізоване зображення села в романах Жорж Санд, писав: «Чи не краще вивчити селян і постаратися чесно зобразити їх такими, які вони є, не обманюючи себе ілюзіями...». Мабуть, подібні думки приходили і до Франка. Повернімося до сторінок оповідання «Ріпник», щоб переконатися в цьому. Іван відмовляється від вагітної коханки, бо в неї мало землі, Ганка вбиває Фрузю, Мендель влаштовує загибель Івана (в оцій смертельній круговерті перемагає одвічне і горезвісне - «моє!»).
    Приблизно одночасно з «Бориславським циклом» І. Франка писався і роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Гадаю, що і тут ми маємо відкинути всі ілюзії щодо селян, бо Мирний показав нам не правдошукача, а карного злочинця, який убиває не експлуататорів, а свого ближнього. Чіпка у своїх бідах звинувачував усе людство, а тільки не себе, хоча своїми вчинками в боротьбі за правду він причинив більше зла, ніж його кривдники.
    Свого часу Оноре Бальзак стверджував, що народ у моральному розумінні відносно вищий, ніж привілейовані класи. Але, на думку французького письменника, й народні маси у своїй боротьбі проти експлуататорів керуються не зовсім книжними міркуваннями справедливості й гуманними ідеалами, а вельми прозаїчними прагненнями благ земних, грубими егоїстичними інтересами. Цей закон, який можна пояснити лише психологією дрібного власника, психологією селянина, добре відомий і Франкові. В цьому ми переконаємося, уважно перечитавши «Борислав сміється». І якщо Борис Степанишин у посібнику «Вивчення творчості Франка в школі», бачить найбільше значення повісті у тому, що в пожежі від бориславської іскри народиться нове життя, хоча вогонь спопелить не тільки гніт і кривду, а й робітничу кривавицю, труд мільйонів, то в мене інша думка. Шановний професор забув додати до тих втрат «і мільйони людських жертв». Гадаю, що Франко це зрозумів, а тому й не написав продовження повісті. До нього прийшло розчарування соціалізмом, побудованим на кістках мільйонів. Його душа прагнула правди життя.
    Ведучи нас сторінками роману Еміля Золя, Іван Якович зауважує, що сила землі огортає селянина своєрідною атмосферою і не відпускає його від колиски аж до могили, впливає на його характер і світогляд. Ця сила сліпа, стихійна, а тому, як ми бачимо в романі, калічить і душу селянина, який має відтепер єдину, могутню пристрасть - Любов до землі. Він любить її палкіше і тривкішою любов'ю, ніж батька й матір, ніж жінку і дітей. Заради землі селянин готовий піти на найогидніший злочин і не відчуватиме після того найменших докорів совісті. І ця психологія селянина не має державних кордонів і властива будь-якій нації. Наведу кілька прикладів. Прирікає на голодну смерть свою матір один із героїв «Піднятої цілини» Михайла Шолохова, згадує в останню мить заповідь Христа («Шануй батька і матір твою...») герой оповідання Михайла Коцюбинського «Що записано в книгу життя» Потап, який вивіз матір у гай помирати на морозі. А трагедія старого Фуана з роману «Земля», котрий розділив свої лани між трьома дітьми, нагадує (чи підіймається до цього рівня) трагедію короля Ліра. Суть людини, яка має шматок хліборобської ниви чи земельні володіння в межах третини королівства, залишається незмінною. «Моє» перемагає синівські почуття. І на якому етапі розвитку людство знайде ліки від цієї хвороби? Чи вони вже є?
    Поки що в статті І.Франка, який розглядав ту страшну правду, описану в романі Золя,ми бачимо немилосердний присуд хліборобові, адже, за словами дослідника, силі землі підлягає навіть релігія селянина. 1 де шукати вихід? Не показав нам його Золя, як не підвів до цього виходу із ситуації свого часу й Бальзак (у романі «Селяни» змальовано сільську громаду, в якій лише один! чесний чоловік). Змовчав і Франко. Хлібороб під владою землі - зло, але і хлібороб без влади землі не існує. Ми стоїмо перед вибором: селянин має бути або рабом землі, або рабом рабовласника. Погортаймо сторінки історії. Римська рабовласницька імперія розпалась, у більшості країн світу скасовано рабство чи кріпацтво. Отже, переміг добровільний раб землі?
    У пошуках відповіді І. Франко поглянув на протилежний кінець Європи, де сільське господарство зберегло майже первісні форми, а буржуазна цивілізація не виросла в таку силу, як у Франції. Неважко здогадатися, що така обстановка в 1891 році спостерігалася в Росії. Психологію російського селянина Іван Якович спостерігає крізь призму творчості Гліба Успенського, який водночас із романом «Земля» Еміля Золя видав ряд нарисів під загальною назвою «Влада землі». Отже, російського прозаїка тривожило подібне питання, та розв'язує він його по-своєму, розвертаючи, так би мовити, на 180 градусів. На його думку, земля любить селянина. Вона взяла його в свої руки, і він не відповідає за жоден свій крок. Убив конокрада, померли діти - ( на все воля землі) бо без коня не обробити поля, а в неврожайне літо не прогодувати велику сім'ю. Постійний послух перетворюється в постійну працю, яка заповнює все життя. Успенський поступово підводить свого читача до думки, що земля потрібна селянинові не тільки як годувальниця (на хліб можна заробити і в місті), а як передумова його світлого майбутнього.
    На думку І. Франка, такий погляд цілком суперечить поглядові Е. Золя. Французький письменник бачить у землі ярмо, що гнітить людину, а російський письменник оцінює владу землі над людиною як запоруку безгрішності хлібороба, котрий є часткою природи, у якої немає фальші. Та Успенський, зауважує дослідник, помиляється, бо боротьба за існування (вічний закон природи!) на селі ведеться з дикою безоглядністю.
    «Ідеал життя під владою сили землі, - робить черговий висновок І. Франко, - виходить у великій мірі суперечним з ідеалом справді людського життя». Щоб заповнити цю прірву, говорить далі дослідник, Успенський мимрить щось про народну інтелігенцію, що була з людьми в особі монахів і священиків,аскетів і юродивих. Такі аргументи не витримують жодної критики.
Віддаючи належне художній майстерності Золя, критикуючи Успенського, Франко врешті доходить висновку, що погляди обидвох письменників не можуть нас задовольнити. Золя, наприклад, змалював героїв, які не мають й іскри поезії, то звідки ж тоді взялися прекрасні народні пісні? А Успенський, відкидаючи європейську цивілізацію, збивається на містику, бо бачить спасіння для суспільства в темній селянській масі. Чи є третій варіант?
    Я не чую відповіді, бо після вбивства сторожа герой роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» спокійно спить, а ми називаємо Чіпку правдошукачем.
Проливається кров безвинних у романі «Селяни» Бальзака, згаданого вже селянина Фуана в романі Е. Золя вбивають син і невістка. А ми звинувачуємо європейську літературу, що вона не розуміла селянина, бо стояла занадто далеко від нього. Зовсім близькою до своїх героїв була Ольга Кобилянська, адже її твір має документальну основу. Але чому все ж не став убивцею Михайло, який любив землю більше, ніж його брат Сава? Чому земля мала владу над старим Федорчуком, який здобував свій хліб у поті чола, чому знівечила душу ледаря Савки, але не подолала Михайла?
    Я не зроблю відкриття, сказавши, що коли злочин пояснювати лише наявністю приватної власності, то ми під тиском цієї обставини почнемо виправдовувати всі злочини. Ні, твір Ольги Кобилянської не про згубний вплив на людей приватної власності на землю. Твір народився, як слушно зауважила Олеся Ковальчук, з глибокого внутрішнього болю, що його викликало братовбивство як наслідок відступництва від законів народної етики, зневаження загальнолюдських цінностей, вироблених цивілізацією. Розглядаючи образи Анни і Михайла, Рахіри і Сави крізь призму світогляду Івана Франка, ми обов'язково прийдемо до думки, що в перших двох письменниця втілила свій ідеал сучасників. Такі люди мали сприяти духовному зціленню села. Скажімо, Михайло мав такі запаси духовної міцності, які не дозволили йому зійти на моральні манівці, вчинити злочин.
    Отже, наш порятунок - у відновленні гуманістичних засад народної моралі. Вчителі-словесники мають допомогти своїм учням вистояти проти зла, а вже потім говорити, що земля таїть у собі страшну силу, яка підкоряє людину, змушує жити не за людськими законами. Ми довго боролися за таке суспільство, в якому б не було багатих, А треба навпаки - щоб не було бідних. І в першу чергу - духовно. Багату духовно людину золото не зробить рабом. Виховати таку людину - почесна місія і тих же вчителів, і письменників - наших сучасників. Дай, Боже, щоб це не було утопією.
м. Кривий Ріг.

 

Оновлено 16-04-2014
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика