ІВАН ФРАНКО І РОДИНА ДЗВОНКОВСЬКИХ

М. Головатий

Є одна Франкова адреса в Станиславові, навколо якої досі ламають списи дослідники, - це адреса Юзефи Дзвонковської, з якою письменник познайомився 1883 року, приїхавши до її Владислава, знайомого по університету. Іван Франко покохав Юзефу, присвятив їй низку віршів, називаючи „гордою княгинею", а в незакінченій повісті „Не спитавши броду" вивів її в образі Густі Трацької.

Почуття Франка до Юзефи залишилось не розділеним. Дівчина була хвора на туберкульоз, не хотіла стати тягарем в житті письменника. Юзефа прожила неповних 30 років і померла 05. 05. 1892 р. Її могилу відшукав у 1965 р. Володимир Полєк, нині професор Прикарпат­ського університету ім. В. Стефаника. При знесенні старого цвинтаря більшовицькою владою в 1980-х роках надгробок захистити не вдалось Маємо його вигляд лише на фотографії.

Відправною точкою для пошуку місцезнаходження садиби Дзвонковських є адреса, яку наводить І. Франко у листах до М. Павлика та Уляни Кравченко: „Станиславів, вул. Сапіжинська, за тисменицькою рампою". У костьольній метричній книзі про смерть Юзефи записав лаконічна адреса: „Княгинин-Колонія". Таке поселення, що складав єдиний конгломерат зі Станіславовом, існувало до 1925 року, і межі його відомі. Подальше вивчення архівів показало, що вулиця Дзвонковських виникла як дорога по приватних грунтах цієї родини.

Вираз „за тисменицькою рампою" означав, що садиба Дзвонковських знаходилася за залізничним переїздом („рампа" - шлагбаум) на Тисменицю, де нині шляхопровід. Цей район ще називався Майзлями.

А котра з нинішніх вулиць колись називалась Дзвонковською? Адже від початку століття принаймі двічі міняли назви вулиць.

Помічником у пошуках стали архівні справи гміни Княгинин-Колонія. З них випливає, що на початку століття селище швидко розбудувалося: є майже дві сотні справ із заявами на будову, до яких додані си­туаційні плани з наведенням вулиць і розташуванням сусідів. Ці плани допомогли скласти схему вулиць Майзлів, з якої випливає, що вулиця Дзвонковська знаходилась за залізничним переїздом, через одну вулицю ліворуч від Сапіжинської (нині - Незалежності) і паралельно до неї. Після приєднання Княгинина-Колонії до Станіслава вулиці перейшли на баланс магістрату і одержали офіційні назви. Дзвонковська стала вулицею Понятовського. А в совєтський час - вулицею Островського. Ось нинішня назва рідної вулиці Юзефи!

До 100-річчя з дня смерті Юзефи  Дзвонковської, у травні 1992 року, у газеті „Галичина" я видрукував статтю „Де жила гордая княгиня?" та підготував передачу по міському телебаченню. А далі, використовуючи пораду франкознавця Р. Горака, почав методично опрацьову­вати справи повітового й окружного судів, що стосувались питань спад­щини та продажі земельних ділянок. У них зафіксовано, що після смерті Антоніни Дзвонковської, матері Юзефи, була порушена справа про  встановлення спадкоємця і сплати боргів [ІФОДА ф. 231, оп, 1, спр. 827]. За цією справою був встановлений кадастровий номер земельної власності померлої, а за ним - в окремій справі - точне місцезнахо­дження, площу, послідовність дроблення [ІФОДА, ф. 230, оп. 2, спр, 1497]. У 1874 році Дзвонковські володіли пасмом грунту, що тягнувся від залізничного полотна до нинішньої вулиці Трускавецької. Довжина пасма 410 м, ширина - 24 м (вираховано за масштабом кадастрових карт). Південною кромкою цього пасма була нинішня вулиця Островського. Площа земельної ділянки становила 9840 кв. м - не цілий гектар. Звичайно, що на такій незначній ділянці і на основі підупалого госпо­дарства Дзвонковських земельній спілці, задуманій І. Франком разом з М. Павликом, було би досить сутужно.

Господарські труднощі Дзвонковських, як відомо з листування І.  Франка з М. Павликом, вже позначалися в 1883 році. У кадастровій книзі наявні численні боргові записи під заставу землі. До 1893 р. А. Дзвонковська ще зводила кінці з кінцями. А далі починається дроблення грунту - поступовий продаж окремих куснів. Однією з перших була  виділена вузька, шириною кілька метрів, ділянка вздовж південної кромки землеволодіння - дорога „для проходу, проїзду і прогону худоби" новим покупцям грунту. Дорога Дзвонковських поступово перетворилась у вулицю.

До грудня 1894 року більша частина грунту була розпродана. Ділянки були невеликі, у середньому 18 м шириною, перепендикулярно до дороги. Вони використовувались під забудову і городи. Тут були, крім Дзвонковських, 18 власників і серед них поляки, українці, євреї, і купець Ф. Шмерлєр - безпосередній сусід Дзвонковських [ІФОДА. і} 229, оп. 1, спр. 213; ф. 229, оп 1., спр. 181].

Садиба   Дзвонковських   була   крайньою,   біля   залізничного полотна. Її конскрипційний (переписний) номер 339, а на початку століття змінений на 51. У 1912 році їх парцеля становила 1746 кв. м.  На ній стояли житловий і господарський будинки та криниця, що і справі іменується „нортонська", тобто водоколонка.

Будинок Дзвонковських у своїх творах описували П. Колесник у повісті „Поет під час облоги", Р. Горак у дослідженні „Тричі мені являлася любов", причому останній використав опис будинку Трацьких з повісті І. Франка „Не спитавши броду". Однак це художня розповідь.  А як виглядав будинок насправді?

Ось його опис за виявленими документами: „Житловий будинок на зрубі з дерева, критий гонтою... Довжина фронту будинку становить 20,95 м, ширина - 10,48 м. Поверхня забудови будинку складає 2 кв. м. Будинок містить в собі від фронту відкритий ґанок на стовпах, що являє собою вхід до сіней. Ліворуч від сіней знаходиться кухня і по­кій, праворуч також кухня і покій. В сінях є комірка і вихід на горнище. Підлоги звичайні дощаті, печі і кухні муровані з цегли, стіни будинку глинобитні, виправлені гіпсом. Висота кімнати 2,5 м. Будівельний стан будинку помірно добрий". [ІФОДА, ф. 231, оп. 1, спр. 827, арк. 10-11 Будинок був оцінений в 1756 корон, а весь маєток - в 7233 корони.

Для погашення родинних боргів після смерті А. Дзвонковської  останній представник сім'ї Владислав Дзвонковський 19 червня 1913  року продав одержану у спадок земельну ділянку і садибу адміністрації залізниці, яка в цей час розширяла станцію Станиславів та залізничні майстерні [ІФОДА, ф. 229, оп. І, спр. 181]. Будівлі були розібрані. Нині на місці садиби Дзвонковських південний кут локомотиворемонтного заводу.

Нинішня вулиця Островського коротша на третину, ніж була на початку ХХ ст., бо, крім ділянки Дзвонковських, були придбані парцелі їхніх чотирьох сусідів, і пізнеше забудовані складами „Заготзерна".

А тепер кілька слів про останнього представника родини Дзвонковських - Владислава. Він називався літератором, жив самотньо. Не був у злагоді з матір'ю, а тому вона померла у хаті своєї родички (31.01.1912, йому тоді було 48 років). До суду поступила інформація, що Антоніна Дзвонковська не мала майна і спадкоємців. Лише згодом з'ясувалось, що в померлої є син і садиба в Княгинині-Колонії. Суд визнав Владислава спадкоємцем. Остання згадка про нього наявна за вересень 1913 року.

На підставі цієї розвідки можна стверджувати, що місцезнаходження маєтку Дзвонковських остаточно встановлене, і таємниця адреси „За тисменицькою рампою" перестала існувати.

Головатий М. Іван Франко і родина Дзвонковських / М. Головатий // Іван Франко і національне та духовне відродження України : з6. наук. ст. - Івано-Франківськ : [б. в.], 1997. - С. 122-125.