Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

ГОРДА КНЯГИНЯ



(Іван Франко і Юзефа Дзвонковська)

Лірична драма

Дві частини, пролог, епілог

...Вражіння зробила на мене знайомість з

одною полькою, Йосипою Дзвонковською.

Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в

собі початки сухіт, відправила мене і в

кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька...

Іван Франко

26 серпня 1898 р.

З листа до Агатангела Кримського

Діють:

І в а н   Ф р а н к о (27.VIII.1856-28.V.1916).

Ю з е ф а   Д з в о н к о в с ь к а (21.X.1862-5.V.1892).

А н т о н і н а  - її мати, 55 років (1827-31.I.1912).

В л а д и с л а в  - старший брат Юзефи, студент.

Ф е л і к с   Д а т и н с ь к и й - Владиславів приятель.

 

Дія відбувається в 1883-92 роках у Станіславові та Львові...

 

Декорація - дуже проста.

Стіл зі скатертю і вищий

(або нижчий) круглий столик.

Чотири крісла. Фотель при вікні.

Лавка з опертям (на вокзалі, в саду)...

Врешті, все залежить від театру -

від його можливостей, фантазій...

І надто велике значення мають -

Слово і Світло, Музика й Колір...

А небо освітлене подихом осені,

а музика лине, як полум'я свічки...

ПРОЛОГ

Чути гудок паротяга.

ФРАНКО (один).

Я думав про людське братерство нове

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий...

 

(Ступив кілька кроків...)

 

Ч а с т и н а  п е р ш а

 

Картина перша

 

ЗАЛІЗНИЧНИЙ ДВІРЕЦЬ У СТАНІСЛАВОВІ

 

Сонячний вересневий день. Ф р а н к о  стоїть з плащем на руці і книгою під пахвою. Входить В л а д и с л а в.

 

ВЛАДИСЛАВ. Вітаю вас, пане Франко, в Станіславові!

ФРАНКО. Я теж вітаю пана!...

 

Вітаються.

 

ВЛАДИСЛАВ. Не втомилися в потязі?

ФРАНКО. У потязі я завжди читаю.

ВЛАДИСЛАВ (помітив книгу). Книжка цікава?

ФРАНКО. Писання Івана Тургенєва. Відомий російський белетрист. Із преси я довідався, що недавно він помер у Парижі. Хочу написати про нього статтю...

ВЛАДИСЛАВ. Ви просто зі Львова? Чи із дому - з Дрогобича?

ФРАНКО (усміхнувся). Зі Львова - через Дрогобич.

ВЛАДИСЛАВ. У нас вам сподобається - запевняю.

ФРАНКО. Через Станіславів я тільки проїжджав. По суті, тут я вперше...

ВЛАДИСЛАВ. Гарна осінь.

ФРАНКО. Тепла, золота...

ВЛАДИСЛАВ (розглядаючись, до себе). Де ж той Фелікс?.. (До Франка). Сюди мав прийти мій приятель, та щось не видко.

ФРАНКО. Почекаємо.

ВЛАДИСЛАВ. Гаразд. І разом підемо до мене... А тим часом - присядьмо...

 

Сідають на лавку.

 

ФРАНКО. Скажіть, будь ласка, пане Владиславе, - а коли тут відбувся суд над членами вашого таємного гуртка?

ВЛАДИСЛАВ. Більше місяця тому - 3 серпня сього, 1883, року... Арешти почалися ще торік навесні - відразу після зборів таємного гуртка гімназистів...

ФРАНКО. Я мав запрошення прибути на ті збори, але не зміг.

ВЛАДИСЛАВ. Може, й краще, - бо і вас би, напевно, заарештували.

ФРАНКО. Для мене тюрма не страшна. Три роки тому я відбув другий арешт - у Коломиї.

ВЛАДИСЛАВ. Я знаю, пане Франко...

ФРАНКО. Добре те, що вас швидко випустили з в'язниці.

ВЛАДИСЛАВ. Ми не припиняємо діяльності. Збираємось на вечірки, читаєм, дискутуємо... Лиш молоді люди можуть бути революціонерами.

ФРАНКО. І не тільки молоді... Але молодість дає революціонерам незбориму силу і енергію до перемоги...

ВЛАДИСЛАВ. Моя мама не схвалює моїх дій. Каже, досить, що наш татко брав участь у повстанні 1863 року у Варшаві...

ФРАНКО. Проти царської Росії...

ВЛАДИСЛАВ. Ми змушені були тоді перебратися до Парижа як політичні емігранти...

ФРАНКО. Двадцять літ минуло з часу польського повстання, а бідний люд як жив, так і живе у безправ'ї...

ВЛАДИСЛАВ. А з Парижа ми переїхали з іншими родинами сюди - до Станіславова...

ФРАНКО. Ви мене, пане Владзю, запрошуєте до себе, а я ж був суджений. Боюсь, щоб ваша мама не гнівалась на мене, бо можу своєю появою викликати ще більшу підозру поліції до вашого дому.

ВЛАДИСЛАВ. Про се не журіться, пане Франко. Маму і сестру я попередив, що нині в нас буде гість зі Львова - студент університету, новочасний молодий поет Іван Франко.

ФРАНКО. Дякую вам за увагу та запросини...

ВЛАДИСЛАВ. Се я вам дякую, що ви приїхали...

ФРАНКО. Обговоримо наші спільні справи та напрями в суспільно-політичній праці і ще дещо. Адже головна мета у нас одна - як для поляків,

так і для українців... Лад, котрий нищить людину, не вічний. Його можна і треба повалити, знести, а будувати новий, справедливий лад, гідний людини...

ВЛАДИСЛАВ. Сподіваюсь, наші прагнення здійсняться колись.

ФРАНКО. Для цього, власне, і живемо. Живемо та боремось!..

ВЛАДИСЛАВ. А ось і Фелікс... Встають із лавки. Входить Фелікс.

ФЕЛІКС. Мій поклін панству! Кланяються навзаєм.

ФРАНКО. Вітаєм вас, добродію.

ВЛАДИСЛАВ. Знайомся, Феліксе, - це пан Іван Франко.

ФЕЛІКС (подає руку). Фелікс Дашинський.

ФРАНКО (стискає Феліксову руку). Франко.

ФЕЛІКС. Про вас мені розказував мій брат.

ФРАНКО. Може, Ігнацій?

ФЕЛІКС. Так.

ФРАНКО. Я познайомився із ним років два тому у Дрогобичі як з учнем гімназії...

ФЕЛІКС. Торік ми читали в газеті «Ргаса» Ваш «Гімн». Я запам'ятав його початок:

Вічний революціонер,-

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер!..

ФРАНКО (всміхається). Ще не вмер! І ми - живі!.. Я написав «Гімн» у коломийській в'язниці три роки тому, але аж торік наважилась надрукувати його не українська, а польська газета... А як поживає Ігнацій?

ВЛАДИСЛАВ. На жаль, Ігнація не випустили з тюрми.

ФЕЛІКС. Це лиш нам пощастило недовго бути під слідством.

ВЛАДИСЛАВ. Певне, тому, що молодші...

ФРАНКО. Ігнацій - хороший хлопець, надійний, чесний...

 

Коротка пауза.

 

У коломийській в'язниці того ж 1880 року я написав ще такого вірша:

 

Не бійтеся тюрми, о други молодії!

Не бійтеся тих пут, що на короткий час

Обкручують, немов холодні, чорні змії,

Безсильне тіло! Що значить се все для нас?

Ніщо для нас тюрма. Ми інші тюрми знаєм,

Тверді, безвихідні, уперті та живі,

І против них, брати, борню ми підіймаєм!..

 

ФЕЛІКС. Гратулюю, пане Франко! Браво!.. Я вас прошу, аби ви написали мені цього вірша, а я передам його у в'язницю братові - нехай зміцнить, хай скріпить дух...

ФРАНКО. Як треба, Феліксе, то напишу.... І кланяйтесь Ігнацію!..

ВЛАДИСЛАВ. Ось підемо до мене, пан Франко вип'є гарячої кави, спочине з дороги - і напише.

ФЕЛІКС. А ввечері - до пана Дескура.

ВЛАДИСЛАВ. Так, як домовлялись попередньо. І візьмемо пана Франка, познайомимо з нашими друзями.

ФРАНКО. А хто такий пан Дескур?

ФЕЛІКС. Гостинний господар. Броніслав Дескур.

ВЛАДИСЛАВ. Це рідний брат моєї мами. Теж учасник повстання...

ФЕЛІКС. В нього збирається передова молодь... Ведемо розмови про суспільну будучність, про шляхи нашого розвою... Правда, більшість там - поляки, але приходять і русини, себто українці.

ФРАНКО. Приналежність людей до тої чи до іншої нації або народності - не має для мене жодного значення і не є перешкодою для спілкування та співпраці... Насамперед ціную - чесність, і порядність, і добро...

ФЕЛІКС. Щодо вас у цьому напрямі, пане Франко, ми сумніву не мали...

ВЛАДИСЛАВ. Отже, друзі, спочатку до мене - на каву, потім походимо по нашому саду, а вже пізніше - до дядька Дескура, на вечірку.

ФЕЛІКС. Згода! Ходімо...

 

Виходять.

 

Картина друга

 

НА ВЕЧІРЦІ У ПАНА ДЕСКУРА

 

Ф р а н к о  і  Ю з є ф а. Її манери - аристократичні, їй до лиця - світла сукенка... У двох горнятках на круглім столику парує кава...

 

ФРАНКО. Чому ви мовчите, пані Йосипо?

ЮЗЕФА. Я не Йосипа, а Юзя, Юзефа. І прошу так мене більше не називати.

ФРАНКО. Пані Юзю, ваш голос... Мені приємно... Тож не мовчіть...

ЮЗЕФА. А говорити - про що?

ФРАНКО. Про все що хочете.

ЮЗЕФА. Я по натурі - мовчунка.

ФРАНКО. Ну то прошу мовчунку розповідати про себе.

 

Коротка пауза.

 

ЮЗЕФА (ледь усміхнулась). Колись, як я стану бабусею і мене питатимуть, чи знала я поета Івана Франка, то я з гордістю буду оповідати: вперше я побачила Франка у нас удома. Я тоді була в нашім саду. Пан Франко прийшов із моїм старшим братом Владиславом... А потім сиділи ми на вечірці в мого дядька Дескура... Пили каву й говорили...

ФРАНКО. Не втаю, пані Юзю,- від розмови з вами відчуваю певне хвилювання, але й велику насолоду. Ви сподобались мені відразу, як тільки вас побачив...

ЮЗЕФА (трохи, зверхньо). Не жартуєте?..

ФРАНКО. Цілком серйозно.

ЮЗЕФА. Я знала, що ви - новітній поет...

ФРАНКО. У мене таке відчуття, ніби ми знайомі з вами ще з дитячих літ... Ніби разом бігали поміж вербами над рікою...

ЮЗЕФА. Я народилася у Варшаві. А дитинство проминуло в Парижі. Там я вивчила французьку мову. Властиво, вчила одночасно і польську, і французьку, бо коли ми приїхали до Парижа, то мені минув тільки рік... Мої родичі змушені були переїхати до Франції, оскільки татусь брав участь у повстанні проти московського імператора...

ФРАНКО. І як вам у Станіславові - після Парижа?

ЮЗЕФА. За дванадцять років звикла... (Жвавіше). Наш рід по лінії татуся - дуже славний і тягнеться, правдоподібно, аж від короля Сигізмунда - із Кракова, колишньої столиці. А родом татко був із Мазовша. Мені малій часто наспівував мелодії рідного краю. Знав напам'ять багато віршів Адама Міцкевича. Був знайомий з поетом Гощинським... Три роки тому батько неждано помер...

ФРАНКО. А мій батько був ковалем у нашій сільській кузні - в Нагуєвичах. Він теж любив співати. І теж помер. Тоді мені було дев'ять років... На руках матері залишилося четверо дітей. До хати прийшов вітчим, правда, чоловік спокійний, добрий... Мати походила з сусіднього села Ясениці Сільної, з роду дрібної шляхти Кульчицьких. Мамин брат - селянин Павло Кульчицький учив мене читати. Він один з найсимпатичніших людей, яких я знаю... А коли я вчився у шостому класі гімназії в Дрогобичі, то не стало мами... Мені сказали про мамину смерть - і я щосили побіг додому. Почалася страшенна злива... Цілу дорогу я біг. Сухого рубця не залишилось... Так став я круглим сиротою...

ЮЗЕФА. Звичайно, це тяжко в юному віці залишитись без батьків.

ФРАНКО. Як писав Тарас Шевченко, у кожного своя доля... Свою долю мають не лиш окремі люди, а цілі покоління й народи... Ось, приміром, покоління вашого батька. Повстання, еміграція, нестатки... Покоління мужніх... І мучеників...

ЮЗЕФА. А до якого покоління належите ви?

ФРАНКО. Зачислюю себе до покоління наших народовців... Ми домагаємось теоретичної оборони самостійності малоруського народу, практичної оборони інтересів народу на полі економіки і соціальнім. А також домагаємся служби інтелігенції для інтересів робочого люду, а в літературі - реального зображення життя того народу і тої інтелігенції. А ще - поширення правдивої, розумної освіти, бо наше виховання та освіта нагадують млинок, у котрий кладуть здорових дітей, а дістають дітей покалічених...

ЮЗЕФА. Я чула, що ви були в ув'язненні.

ФРАНКО. З цим я не таюся. Був. І аж два рази... Перший раз сидів дев'ять місяців, а другий - тільки три...

ЮЗЕФА. А за що?

ФРАНКО. Звісно, за політику... В 1877 році арештовано мене і цілу редакцію журналу «Друг». Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий)... Дев'ять місяців, пробутих у тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14-18...

ЮЗЕФА. Тяжко то собі уявити...

ФРАНКО. З протекції, для свіжого повітря, со-узники відступили мені «найліпше» місце до спання - під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна...

ЮЗЕФА. Неймовірні, нелюдські умови. І все - за ваші політичні переконання...

ФРАНКО. Навіть з війська мене звільнили достроково, як політично неблагонадійного... (Всміхається). З честю я служив цісареві, а відправили - з нечестю... Арешти і тюрми, різні скрути й життєві незгоди постійно отруюють нам життя, підточують здоров'я, але треба не втрачати рівноваги!.. Про побут у коломийській тюрмі я написав повість під назвою «На дні».

ЮЗЕФА. А де її можливо прочитати?

ФРАНКО. Вона вийшла книжкою в серії «Дрібна бібліотека» на кошти, зібрані українською, польською та єврейською молоддю.

ЮЗЕФА. При першій же нагоді постараюсь прочитати...

ФРАНКО. Коли так, то я би вам радив прочитати мою найновішу повість - «Захар Беркут». Її в цьому році надрукував журнал «Зоря». На конкурсі ця повість здобула третю премію.

ЮЗЕФА. А в ній розповідається про що?

ФРАНКО. Про старі часи. Про боротьбу мого народу з монгольською навалою.

ЮЗЕФА. Значить, ви добре знаєте історію...

ФРАНКО. Повість історична - не історія. Праця суто історична має вартість, коли факти в ній подані докладно і в причиновім зв'язку. А повість історична вартісна лиш тоді, коли її основна ідея зможе зацікавити сучасних людей, тобто коли повість є сучасною.

ЮЗЕФА. То кого ж у тій повісті треба розуміти під татарами, пане Франко?

ФРАНКО. Певна річ що не поляків, а тільки Австро-Угорщину, бо як Польща, так і Галичина є під гнітом віденського цісаря.

ЮЗЕФА. А Галичина - то хіба не Польща?

ФРАНКО. Ні, дорога пані Юзю. Древнє місто Галич - воно українське, а тому земля галицька - теж українська...

 

Коротка пауза. Пробігла тінь мазурки.

 

ЮЗЕФА. А яку повість пан Франко написав про час теперішній?

ФРАНКО. Якщо се паню цікавить, то скажу. Маю «Бориславські оповідання» - про ріпників - робітників нафтових копалень. А щодо повісті, то її назва - «Борислав сміється». Довгі літа мав я спосібність придивлятися тій страшній експлуатації, котра, мов чума, шириться щораз то далі, росте ураз із ростом нужди й недостатку в народі. Мав я спосібність оглядати й немало сумних її наслідків. Не кажу вже про жителів самого Борислава, які майже всі пішли по жебрах... Борислав висисає вздовж і впоперек сусідні села, пожирає молоде покоління, ліси, час, здоров'я і моральність цілих громад... В Галичині народжується новий суспільний клас - пролетаріат. І дарма що деякі псевдоінтелігенти не хочуть бачити і признавати цього, тоді як життя ставить робітницькі питання в число важливих питань часу... До «Бориславського циклу» входить також повість «Воа соnstrictor».

ЮЗЕФА. Поясніть, що то - «Боа констріктор»?

ФРАНКО. То, прошу пані, латинська назва змія-удава. Боа - це зажерливість капіталу... В повісті я хотів показати, як Герман Гольдкремер із бідного, нужденного онучкаря стає мільйонером... Мене, пані Юзю, цікавить тема часу: боротьба праці і капіталу.

ЮЗЕФА. Капітал - антипод праці.

ФРАНКО. Так, але, я вважаю, перемога - за працею...

ЮЗЕФА. Ваша розповідь зацікавила мене... А чи не прочитаєте, пане Франко, мені кілька своїх віршів?

ФРАНКО. На се потрібно більше часу... Хіба що послухайте фрагмент із давнього сонета...

Жіноче серце! Чи ти лід студений,

Чи запашний, чудовий цвіт весни?

Чи світло місяця? Огонь страшенний,

Що нищить все? Чи ти як тихі сни

Невинності? Чи як той стяг воєнний,

Що до побіди кличе? Чи терни,

Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний

Чи демон лютий з пекла глибини?..

ЮЗЕФА. Видно, ви розумієтесь на жіночих натурах.

ФРАНКО. Анітрохи...

ЮЗЕФА. Щось не подібне на вас. Ви ж маєте вірші про любов...

ФРАНКО. Дещо понаписував... А після знайомства із вами відчуваю, що візьмуся знову за поезії ліричні.

ЮЗЕФА. Та невже?.. (Встає).

ФРАНКО. Моє серце каже мені правду. І ви також йому повірте, дорога пані Юзю... (Вклоняється і цілує руку Юзефи).

ЮЗЕФА. Добраніч... (Виходить). Світло никне.

ФРАНКО (один).

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не затулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Луч надії в життя мого ніч.

Дай мні пити з жагою голодного

Теє райське проміння живе,

Що з таємних глибин благородного,

Непорочного серця пливе.

Щоб, тебе над життя я кохаючи,

Так добро тож і правду кохав,

Про твоє ущасливлення дбаючи,

Я й про бідних, покривджених дбав...

 

Написано в Станіславові - у вересні 1883 року. (Виходить).

 

Картина третя

 

ПОПОЛУДНІ - В ДОМІ ДЗВОНКОВСЬКИХ

 

Сидять за столом - Ф р а н к о,  Ю з е ф а,  В л а д и с л а в,  А н т о н і н а.

 

ВЛАДИСЛАВ (до Антоніни). Мамцю, пан Франко пропонує, аби ми зорганізували на основі нашого господарства рільничу спілку у Станіславові.

АНТОНІНА. Рільничу спілку?

ФРАНКО. Так, пані Антоніно, - хліборобську спілку. Ми вчора з Владиславом і Феліксом ходили по вашому саду і обговорювали, як би то все могло виглядати.

АНТОНІНА. Ну й до чого ви прийшли?

ФРАНКО. Що така справа є цілком реальною.

АНТОНІНА. І як ви собі уявляєте оту рільничу спілку?

ФРАНКО. Звичайно, одного вашого господарства було б замало. Треба було б докупити ще добрий кусень поля...

АНТОНІНА. За чиї гроші?

ФРАНКО. За наші спільні, звісно.

АНТОНІНА. Тобто мої і ваші?

ФРАНКО.І до нас би долучилися ваші та мої знайомі й приятелі.

АНТОНІНА (іронічно). Дуже цікаво!.. І хто ж би то обробляв, доглядав за тим усім?

ФРАНКО. Всі ми - разом... Разом будемо жити...

АНТОНІНА. Що - усі в одному домі? У моєму домі?

ВЛАДИСЛАВ. У нас, мамцю, місця вистачить для всіх.

АНТОНІНА. Це вже щось нового... (Запалює цигарку).

ФРАНКО. В селі більше понаписував, як у Львові... І здається мені, що, працюючи в полі і в літературі, можна було б вигідно жити, не потребуючи журитися, чим би то завтра себе прогодувати.,. А ще у Нагуєвичах я переклав з німецької «Фауста» Гете...

АНТОНІНА. Бачу, ви - заповзятий бесідник і до слова мастак. Але, перепрошую, одна справа молоти язиком, а зовсім інша - ціпом бити...

ВЛАДИСЛАВ. Мамцю, прошу вас...

ФРАНКО. Хоч і се порівняння тут не цілком доречне, та все-таки нехай пані помислить над хліборобською спілкою, а я незабаром знов приїду до Станіславова - маю виписувати різні старі папери і документи - і тоді поговоримо докладніше...

АНТОНІНА (встає). Час покаже... (Виходить).

 

За матір'ю - виходить Юзефа.

 

ВЛАДИСЛАВ. Я ж вам говорив, пане Франку, що мою маму не так легко схилити на якусь нову справу... Вона не любить клопотів. А як скаже «ні» - то так вже й буде.

ФРАНКО. Се, як ви знаєте, тільки проект, ідея... І я - не наполягаю... Як не вдасться тут стюрити рільничу спілку, то, можливо,-десь-інде... Просто знаю, що на селі - біда і нужда крайня.

ВЛАДИСЛАВ. У місті також не легше.

ФРАНКО. Зима тяглася майже вдвічі довше. У квітні худоба гинула, бо не було чим годувати. А потім - страшна повінь...

ВЛАДИСЛАВ. Те лихо віщувала комета, що з'явилась торік восени на східнім небосхилі, обернена головою на захід.

ФРАНКО. Та й не знати, якою видасться прийдешня зима.

ВЛАДИСЛАВ. Гіршого становища, як є, здається, бути не може.

ФРАНКО. Якось переживем і цю скруту... І надіймося, пане Владзю, що нас не оминуть кращі часи.

 

Виходять. І напливає музика сутінків.

 

Картина четверта

 

В ОСІННІМ ВЕЧІРНІМ САДУ

 

Ф р а н к о  і  Ю з е ф а.

 

ФРАНКО (тримає Юзефу за руку). Юзю, чому ваша рука - холодна?

ЮЗЕФА. Зате серце гаряче.

ФРАНКО. Я хочу відчути його. (Несподівано обіймає, цілує Юзефу).

ЮЗЕФА (ледь пручається). Що ви робите?..

ФРАНКО (схвильовано). Цілую... (Й цілує).

ЮЗЕФА. Отямтеся, пане Іване... (Звільнилась від обіймів).

ФРАНКО. Я втратив розум, відколи побачив вас. І відчув: ви - моя доля... Я вас полюбив, Юзю... Лиш не знаю, чи матиму взаємність...

 

Пауза.

 

Юзю! Я люблю вас! Чуєте?!

ЮЗЕФА (стримано). Чую...

ФРАНКО. Ваші коси пахнуть яблуками золотими, а уста солодші від меду. (Знов цілує). Юзю, чи будеш моєю?..

ЮЗЕФА (відійшла). Слід про це у мами запитати...

ФРАНКО. А яка ваша... Яка твоя воля?

ЮЗЕФА. Не можу знати.

ФРАНКО. Я зашлю сватів.

ЮЗЕФА. Ні...

ФРАНКО. Чому?

ЮЗЕФА. Не хочу... Не хочу нікому зв'язувати життя.

ФРАНКО. Навпаки, Юзю. Ти скрасиш моє життя!

ЮЗЕФА. Мабуть, подамся в монастир. (Сідає на лавку).

ФРАНКО. Смішне говориш... (Теж сідає).

ЮЗЕФА. Я помру. Мені не довго жити...

ФРАНКО. Хто наговорив тобі таких дурниць?!

ЮЗЕФА. Про все я знаю сама.

ФРАНКО. Ти що, може, нездорова, серденько моє?..

ЮЗЕФА. Радив лікар частіше бувати в шпильковому лісі.

ФРАНКО. Тебе я повезу в гори - між сосни, ялиці... Добре?

ЮЗЕФА. Ходімо додому. Вже пізно. Мамця казала, що готує вечерю. Та й прохолодно в саду. (Встає).

ФРАНКО. Тобі так здається, Юзю. (Встає). Цей вересневий вечір на диво дуже теплий... Я його запам'ятаю назавжди! Запам'ятаю твої губи, коси, руки... І місяць у ясному небі. І очі твої. (Хоче поцілувати Юзефу).

ЮЗЕФА (відсторонює Франка). Не треба...

ФРАНКО. Задля тебе, Юзю, я готов на все. Вір мені. Я тебе люблю! Люблю...

 

Юзефа поволі виходить.

 

І чи то мрія, а чи спогад, чи ява?..

А на околиці села - дівоча пісня тужить...

 

Ой піду я лугом, бором,

Стану собі під явором.

Край явора є ставочок,

Там плаває шість качечок:

Одна другу припливає,

Кожда пара свою має,

Лиш я, бідна, все думаю,

Що я пароньки не маю...

 

І знову - день. І знову - сонце.

 

ФРАНКО (один). Ще навесні цього року запросив мене до себе в село Вікно Тернопільського повіту пан Владислав Федорович, голова «Просвіти», аби я розібрав і впорядкував архів його батька, посла до віденського парламенту в 50-х роках... Їздив я кілька разів у те село та й ще поїду... Роботи так багато на голові, що не маю часу і дихнути. Етнографічний гурток у Львові, і редакції «Діла» й «Зорі», і Федорович, і відчити - все то забирає мені час, а ще інші справи насуваються. Закладають товариство українських ремісників - треба піти, закладають польський часопис - і туди треба бігти... А крім того, щось мушу прочитати, в бібліотеці попрацювати... Але я поки здоров, то й роблю... А як ваше здоров'я, пані Юзю?.. Як живете?.. Може, й не повірите, а я тепер, куди не піду,- всюди думаю про вас: а що в сій хвилі дієте, чим зайняті, де пробуваєте?.. Мовчки розмовляю із вами, чую ваш голос, бачу ваші очі, ваші білі коси... І мрію о тім, щоб ми свої долі з'єднали... Працюю над обширним життєписом батька пана Федоровича. І, може, якраз тоді, коли ви забавляєтесь на вечірці, я сиджу над пожовклими паперами та сліпаю над їх переписуванням... Дороги мої стеляться світами...

Учора, 14 жовтня 1883 року, в Тернополі я написав вірша «Vivere memento!» - латинський вираз: «Пам'ятай, що живеш!» ...Хоч із дерев опадає жовте листя, а в душі моїй цвіте і грає весна. Бо я - люблю вас, дорога Юзю! Пристрасно і щиро...

Весно, що за чудо ти

Твориш в моїй груди!

Чи твій поклик з мертвоти

Й серце к жизні будить?

Вчора тлів, мов Лазар, я

В горя домовині -

Що ж се за нова зоря

Мені блисла нині?

Дивний голос м'я кудись

Кличе -і тут то, ген то:

«Встань, прокинься, пробудись!

Vivere memento!»

Всюди чую любий глас,

Клик життя могучий...

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі!

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить...

Vivere memento!

 

(Виходить).

 

Картина п'ята

 

РАНОК У СПАЛЬНІ ЮЗЕФИ

 

Дивиться Ю з є ф а у вікно.

 

ЮЗЕФА (одна). Важкий, непроглядний туман... Осінь...

 

Входить  А н т о н і н а.

 

АНТОНІНА. Ну, як минула, Юзю, вчорашня вечірка?

ЮЗЕФА. Навіть шкодувала, мамцю, що я пішла.

АНТОНІНА. А то чому?

ЮЗЕФА. Вчора зібралось за весь останній час чи не найменше людей.

АНТОНІНА. Та й на попередній вечірці теж було небагато.

ЮЗЕФА. Все ж найкраще вдалася вечірка тоді, коли Владек із Феліксом привели пана Франка.

АНТОНІНА (сідає у фотель). Багато, мабуть, прийшло тоді, аби побачити його і переконатися, чи то справді новий суспільний розум, чи звичайнісінька посередність.

ЮЗЕФА. Сподіваюся, мамця не заперечить, що в розумі йому треба признати належне.

АНТОНІНА. Як на мене - нічого особливого. Хлопський син...

ЮЗЕФА. От що не цілком собою гарний - то незаперечно.

АНТОНІНА. Відповідна врода для мужчини означає половину успіху... А він - і зросту низького, і рудий...

 

Чути приглушений стукіт у сінешні двері.

 

Хто там?! Заходьте! Відчинено!

 

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС. Пані Антоніно! Для вас - лист!..

ЮЗЕФА. То, мамцю, поштар.

АНТОНІНА (голосно). Іду-у! Вже іду... (Виходить).

ЮЗЕФА (одна). Для мамці - лист. Від кого б то?.. Хіба від Владзя?.. Але він же лінивий до листів. Та й просто б так не написав... Або грошей потрібно, або сталося щось... Входить Антоніна з конвертом.

АНТОНІНА. Почерк якийсь незнайомий.

ЮЗЕФА. Хто ж би то написав?

АНТОНІНА. Зараз побачимо. (Розкриває конверта, виймає листа, читає). Високоповажна пані Антоніно! Після мого від'їзду я не раз і не два в найменших деталях пригадував обставини вашого вельми гостинного дому...

(Далі - читає мовчки).

ЮЗЕФА. Від кого то - чи не від пана Франка?

АНТОНІНА (холодно). Від нього.

ЮЗЕФА. Читайте, мамцю, далі - що він написав.

АНТОНІНА. Чекай, чекай, Юзю... (Запалює цигарку. Спохватилась). Ой, трохи не забула! Подивися, чи на кухні вже закипіла картопля. Як дуже кипить, то відсунь на край... Але уважно, щоб не попеклась... Давно пора снідати. Щось я забарилася сьогодні. Біжи.

ЮЗЕФА. Добре. Але ви не читайте без мене. (Швидко виходить).

АНТОНІНА (одна - продовжує вголос читати). Не знаю, як ви сприймете сей мій крок, але його я роблю обдумано і зважено. Я мав достатньо часу все обдумати. Отож, вельмиповажна пані,- не відмовте мені, позаяк від вашої згоди залежить моє подальше життя...   Я прошу о серце і руку вашої доньки Юзефи. (Повторює це речення іще раз). Вона вихована в трудовій родині. А це - дуже добре. Я переконаний, що Юзя зможе стати мені надійним другом і помічником... (До себе). О Боже - врятуй, заступи!.. Невже він се пише цілком поважно?! Та він же прекрасно знає, що моя Юзя - шляхтянка чистої крові... Це по крайній мірі з його боку - хамство... (Гасить цигарку). Ні гроша за душею, а він женитись надумав... Та й хто?! Нещасний пролетар!.. Хе, marzenie sciętej głowy!.. От сиди собі між курми й телятами і пиши скільки влізе, а до Юзі моєї - зась!..

 

Входить Юзефа.

 

ЮЗЕФА. Картопля і справді кипить, але не дуже... Ну то що, мамцю, доброго пише Франко?

АНТОНІНА. Гм, доброго?! Нічого такого. Дякує за гостину, за уважне ставлення до його персони... Кланяється мені і тобі... Пише, що йому сподобалось у нас. І він хотів би...

 

Коротка пауза.

 

ЮЗЕФА. Що хотів би?

АНТОНІНА Приїхати до нас іще...

ЮЗЕФА. А що, хай приїздить. Чень, не пересидить нам хати. Та і Владкові зможе щось допомогти у навчанні...

АНТОНІНА (поспіхом). А, до речі, як ти почуваєш себе, Юзю? Голова не болить?

ЮЗЕФА. Ні, мамцю.

АНТОНІНА. От і славно... Піду готувати тобі сніданок.

ЮЗЕФА. Прошу залишити мені Франкового листа.

АНТОНІНА. Пізніше залишу. Хочу ще раз прочитати уважно. Місцями - почерк нерозбірливий... (Виходить).

 

Пауза. Ритми мазурки.

 

ЮЗЕФА (одна). Аж понадвечір мамця дала мені того листа... Я довго не могла заснути... Я розгубилась. Одночасно у мене виникло і обурення... Бо ж як то?.. Ми дуже мало бачилися з ним... Проте заміж іти я не мала найменшого припущення... Наступного дня я питала у мамці поради - що і як йому відповісти?.. На те вона сказала, що він звертається якраз до неї, то і відписувати йому буде вона, моя мама...

 

З'являється А н т о н і н а.

 

АНТОНІНА. Ось, доню, якого листа я підготувала йому. (Читає). «Шановний пане Франко! За час Вашого візиту в нашім домі я встигла пересвідчитись, що Ви чоловік з належною освітою і добрими намірами. А тому я сподіваюсь на Вашу розсудливість і вірю - Вашого розуму  вистачить, аби осягнути, що Юзя - не для Вас... А може, того знати не бажаєте, то відверто скажу - не будуйте собі марних ілюзій: моя дочка Вашою ніколи не буде!.. З цього приводу прошу більше не турбувати нашу родину. А пару для свого подружнього життя шукайте в іншому місці. З поважанням...» І - підпис... Ну, як?

ЮЗЕФА. Ні, мамцю, треба м'якше написати - щоб і делікатно було, і зрозуміло...

АНТОНІНА. Нема чого церемонитись... (Подумала). А втім, ти маєш рацію... (Виходить).

ЮЗЕФА (одна). Падав дощ. Було непривітно і сиро... Похмуро і холодно. З дерев облітало поникле, темне листя... І хоч я не мала до Франка інтимної прихильності, однак душу огортала гнітюча мряка...

 

Знов з'являється А н т о н і н а.

Коротка пауза.

 

АНТОНІНА. «Прикро мені відповідати, пане Франко, на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме походження моєї дочки противиться тому... Коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним... Думаю, що це не змінить нашої дружби... Прийміть від нас усіх сердечне поздоровлення. Антоніна Дзвонковська. 20 жовтня 1883 року. Станіслав».

ЮЗЕФА. Цього листа можна посилати...

 

Виходять. Музика осінньої печалі.

 

Ч а с т и н а   д р у г а

 

Картина шоста

 

ВІДВЕРТИЙ ПРИЯТЕЛЬ

 

Вслухається Ф р а н к о у накрапання рідкого листопадного дощу...

 

ФРАНКО (один).

«Вже саме походження моєї дочки противиться...»

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара.

Що між нами народнії сльози,

Що любиться не мож нам, не слід,

Я й забув, що одвічні погрози

Відлучили від твого мій рід...

Ох забув я про мур той спижевий,

Що між нами границею став,

І тебе я, мій цвіте рожевий,

Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже цвіти пов'яли

І ні з чого віночки плести,

Що вони не мені розцвітали -

Я забувсь! І тяжкую нести

Доведесь мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти,-

Я забувся, прости!

 

Написано 10 падолиста 1883 року...

Входить Ф е л і к с.

 

ФЕЛІКС. Шановний пане Франко! Я знаю про ваше захоплення Юзею Дзвонковською. Рівночасно мені відомо, що вона погорджує вами. Та ви не дуже переймайтеся тим. Вона горда до всіх. Однак я певен, що Юзя не варта жодної вашої думки, жодного волоска із вашої голови.

ФРАНКО. Просив би вас не втручатися в наші справи.

ФЕЛ1КС. Але ж вислухайте із терпінням все, що говоритиму. Повірте, я тільки з добром...

ФРАНКО. Будьте ласкаві...

ФЕЛІКС. Юзефу я знаю більше і краще, як ви, і не хотів би, щоб вона забавлялася вами, як лялькою, бо, повторюю,- вона не варта жодного волоска із вашої голови... Перед людьми оточує себе аристократичним німбом королеви.

ФРАНКО. То її право.

ФЕЛІКС. Але ж якби хоч один з її іменитих дядьків почув про ваш зв'язок з нею, то він, запевняю вас, тріснув би від гніву або упав би, розбитий апоплексією!..

ФРАНКО. Юзефа по-ангельськи вродлива.

ФЕЛІКС. Не раз приглядався до неї і можу ствердити, що подібної істоти не зустрічав,- нагадує Дантову Беатріче: на неї молитись, гладити шовковими, м'якими пасмами білого її волосся щоки, обнімати тонку, струнку талію і дивитися в ті голубі очі хоч би вічно, - і стати мрійником, як Словацький, і віддатися на услуги для королеви - хоч би в огонь, хоч би до неба...

ФРАНКО. Її краса мене зачарувала.

ФЕЛІКС. О, то страшна жінка!.. Вміє стряснути всіма нервами людини... Світ затьмарила не одному... Скажу вам більше - безнадійно закохані були в неї і Ясь Карпінський, учитель, і Микола Яхімович, і Порємбальський...

ФРАНКО. А ви, пане Феліксе? Хіба ви не були між ними?..

ФЕЛІКС. Ну і що ж - не перечу... Але то проминуло давно...

ФРАНКО (усміхнувся). Тоді вам легше...

ФЕЛІКС. Чорт, а не жінка! А чи знаєте, чим притягує?

ФРАНКО. Мабуть, стриманістю і тактовністю.

ФЕЛІКС. Тримає людей на повідку - нічим не ділиться, нічого не говорить і якраз тим зрушує людину страшенно.

ФРАНКО. Вона часто мовчить.

ФЕЛІКС. В тім-то й справа, що довідатись трудно - розумна вона чи дурна, добра чи ні...

ФРАНКО. А то вже як хто відчуває.

ФЕЛІКС. Будучи мовчазною, являє собою стіну, на якій люди малюють ідеали - найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрастися жодному сумнівові, жодній критиці.

ФРАНКО. Як на мене, її мовчання багатомовне.

ФЕЛІКС. Прекрасна мовчуня! Ангел доброти, розсудку, невинності. А чи є так?.. Конкретних доказів «за» чи «проти» подати не можу. Лишень переловім, що говорила Юзефа до моєї приятельки, дівчини чесної та щирої: «Піду, - каже, - до монастиря, бо не зможу повноцінно жити... Я горда, щоб виходити заміж за багатого, а от бідного, щоб був таким прекрасним, як мій вимріяний ідеал, - не знайду...» У цих словах - уся вона... Тож не переймайтеся погордою Юзефи!.. (Тихо). А крім того - у неї сухоти...

ФРАНКО. Не зможу забути її.

ФЕЛІКС. Майте мужність, Івасю... Про неї потрібно забути... Ніколи не згадувати. З нею ви не будете щасливі... Пробачте мені... (Виходить).

ФРАН КО (один).

Ей, не люби мене, дівчино!

Як хочеш любощів речистих,

Як хочеш розкошів огнистих,

Присяг, заклять і зітхань много,

Щоб нерви мліли, дух спирало,

Кров билась, бурно, безупинно

І серце в груді замирало,-

Коли бажаєш всього того,

То не люби мене, дівчино!..

Бо я борець, моя рибчино!

Бо я робітник твердорукий,

Мене труди ждуть, бої й муки,

Мене ждуть бурі громовії...

 

Коротка пауза.

 

До жінок не маю щастя я віддавна і не буду, певно, мати його ніколи - і все через свою незручність! Говорю до них насерйозно - знуджу, а зачну жартувати, то так, як ведмідь,- і вражу... Так, я справді не вмію роздобути для себе симпатій жінок... (Ступив кілька кроків). Закінчується рік. Тридцяте грудня. Зима. І сніг замів твої сліди в саду... Юзю! Польською мовою віршів я не писав, а для тебе ці рядки склались якось ненароком, самі по собі...

DO JÓZI DZWONKOWSKIEJ

Nowy rok! Swej postaci wprawdzie świat nie zmienia,

Lecz dla nas to ogólny termin przypomnienia.

I ja się przypominam Tobie bolejący,

Choć wzgardzony przez Ciebie, ale kochający...

 

Nie sobie ja przyjednać pragnę miłość Twoją,

Choć za jej promyk jeden dałbym duszę moją,

Choć sił by mi dodawało w tej źycia zawiei

Jedyne słówko Twoje: "Dąź! Nie trać nadziei!"

 

Lecz ja cierpię milcząc. Moich źyczeń sploty

Twojego tylko szczęscia pragną, śnie mój złoty.

Niech nigdy myś! Twa z czynem nie będzie w rozterce

I niech dla godniejszego zapłonie Twe serce!*

 

*До Юзі Дзвонковської

Новий рік! Своєї постаті світ справді не змінить,

Але для нас то спільний строк спогадів.

І я Тобі пригадуюсь скорботний,

Хоч погорджений Тобою, та кохаючий.

Не собі я прагну приєднати любов Твою,

Хоч за один її промінь віддав би свою душу,

Хоч сил би мені додавало в цій завії життя

Єдине слівце Твоє: «Прагни! Не трать надії!»

Але я страждаю мовчки. Моїх бажань сплетіння

Тільки Твого щастя прагнуть, сне мій золотий!

Хай ніколи думка Твоя з діями не буде в розладі

І хай для гіднішого запалає Твоє серце! (Польськ. - Авт.).

 

І не втихає лютий свист завії...

Входить Ф е л і к с.

 

ФЕЛІКС. Пане Франко! Нарешті мого брата Ігнація випустили з тюрми. Але ні дня не просидів удома він, а відразу подався до Бичого Городка. Звідти повідомив, що у січні до нього приходив селянин на прізвище Мельник із Волі Якубової і попросив журнал «Молот», котрий надрукували ви із Павликом, а далі каже: «Мені дуже подобаються статті Анни Павлик. Я хотів би з нею оженитися». Він чув про створення рільничої спілки у Станіславові і просить, щоб його взяти до господарства разом із його приятелем Горобінським... Ігнацій теж погоджується пристати до нас у спілку...

ФРАНКО. На жаль, пане Феліксе, до згоди в Станіславові не дійшло - проект розбився, бо (перекривлює Антоніну) «господарство запущене, ви­датків би треба великих». Та це байка. Світ на цьому не збудований... Ні в мене, ні у вітчима нема грошей...

ФЕЛІКС. А якби орендувати?

ФРАНКО. То не оплатилось би зовсім...

 

Коротка пауза. Відгомін краков'яка.

 

ФЕЛІКС. Отакий-то їхній добрий тон... Я знаю паню Баранцевич у Станіславові. Являє такий огидний тип доброго тону, що хочеться іноді, особливо коли розмовляє з людиною в третій особі («чи пан був там», «чи пан те зробив» і таке інше), кинути в обличчя хлопським болотом, здемаскувати те панство і висловити свою ненависть до магнатського патріотизму... Протягом кількох місяців я навчав підлітка Баранцевичів і мав змогу приглянутись до того всього. Зненавидів французщину за столом (адже вони знали, що не володію тою мовою); зненавидів їхні насмішки над моїм дірявим сурдутом, подертими черевиками, а навіть над тим, що мав за­клопотаний вигляд, коли не вмів дотримати етикету в їдальні...

ФРАНКО. То ви тепер учителюєте, пане Феліксе?

ФЕЛІКС. Ми із братом збираємось їхати на Волинь у сподіваннях знайти там бодай який-небудь заробіток... До речі, Ігнацій сповнений пориву оргавізувати галицько-польську демократичну партію. Тюрма нітрохи не зломила його упертого характеру! (Виходить).

ФРАНКО (один). Що далі буде зі мною?.. Не знаю. Доведеться, напевно, сидіти у Львові самотою та поневірятися між чужими людьми. А доки?.. Бог один лише знає... (Виходить).

 

І хмари - за плином народної пісні...

 

Картина сьома

 

ЛИСТИ І ЗУСТРІЧІ

 

Чергуються музика й світло...

У сяйві снігу й місяця - Ю з є ф а.

 

ЮЗЕФА (одна). «Станіславів, 30 січня 1884 року. Пане Франко, прикре враження справив на мене Ваш лист. Думаю, якби Ви перечитали його зі спокоєм та уважністю, то не надіслали б. Знаючи, однак, причини, які змусили написати його, гніватись не можу, але відповім послідовно на закиди. Не знаю, на якій підставі обвинувачуєте мене в кастковості, якої і сліду нема у моєму поводженні. Можливо, тому, що, звертаючи увагу передусім на характер людей, не осуджую безоглядно людей шляхетного походження. Зрештою., той закид Ви самі заперечуєте, визнаючи мою приязнь до себе... Щодо національності, то Ви маєте рацію. Знаю, що Ви з симпатією ставитесь до людей польської національності. Я ж до українського народу, хоч його мало ще знаю, прив'язалася щиро. Правда, минулого року, увійшовши перший раз на вечірці в товариство чисто українське, я з прикрістю відчула себе в ньому чужою, хоч і воно справило на мене дуже симпатичне враження...»

 

Входить Франко.

 

ФРАНКО.

Квітко осінняя,

Бита сльотою,-

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрівши мельком тебе

На своїй пути,

Чом же не можу я

Тебе забути?..

ЮЗЕФА. «Великим було б для мене задоволення, якби могла довідатись, на основі чого Ви зробили висновок про мою гордість і аристократичні капризи. Може, на основі кількох кинутих жартома фраз, котрі Ви сприйняли серйозно, але сумніваюсь,, щоб така помилка могла трапитись. На згадку ж про мою небезсторонність до успіхів у високих сферах то мимоволі хочу сміятись. Людей, а особливо чесних, ціную більше, ніж зірки, не тягнучись при тому до жодної із них... На одруження не погоджуюсь, але маю дуже багато доказів своєї щирої симпатії і прихильності до Вас, пане Франко. Засилаю добрі побажання. Юзефа Дзвонковська».

ФРАНКО.

Чом у самітньому

Важкому сні

Бачиться твій сумний

Образ мені?..

Світла і чистая,

З нічної темені

Чом так жалібно ти

Глядиш в лице мені?..

ЮЗЕФА. Високоповажний пане Франко! Наскільки знаю вас особисто і з листів, я ціню шляхетний ваш характер і маю щире співчуття до вас. Я знаю, як багато ви перестраждали поміж несприятливих обставин і відсутності громадського життя, відповідного вашим прагненням. Але поза тим симпатії, які маю до вас, не є такого характеру, щоб на них можна було уґрунтувати згаданий союз. По-моєму, щира і правдива дружба, обперта на спільності прагнень, - цього було б досить...

ФРАНКО.

Чом твоє тихеє

Добреє око

Так проника мені

В душу глибоко?

І пробира мене

Трепет таємний,-

Але втиша мене

Голос неземний:

«Ні, друже, ні, не нам

Снить про жизнь любу,

Буря осіння нам

Гра - не до шлюбу!

Рада б життя прожить,

Друже, при тобі -

Та вже зима біжить,

Що може нас зложить

В спільному гробі!

Коротка пауза.

ЮЗЕФА. У двадцять четвертому номері цьогорічної «Зорі» надруковано вірш під заголовком «N. N.». І підписано одним лише ім'ям - Мирон. Чи се не ваш псевдонім, пане Франко?

ФРАНКО.

Будь здорова, моя мила,

Я не твій!

Розлучила

Нас могуча сила.

Де поставить кого доля,

Там і стій!

Моя ж доля -

Вітер серед поля...

Розійшлись, мабуть, по волі

Судьбиній

Наші долі,

Мов дороги в полі...

ЮЗЕФА. Цього, 1884, року в газеті «Діло» ви, пане Франко, надрукували статтю під назвою «Воскресеніє чи погребеніє» - про діяльність організації, як ви пишете, «змертвихвстанців», тобто тих, що із мертвих повстали.

ФРАНКО. Про єзуїтів польського походження в Парижі.

ЮЗЕФА. Ця тема в певній мірі стосується моїх близьких, адже ми, як Вам відомо, - польські емігранти із Парижа, які переїхали в Галичину.

ФРАНКО. Як не прикро, але діяльність отих єзуїтів на українських землях має на меті покалічення українців.

ЮЗЕФА. Покалічення?! Це неможливо.

ФРАНКО. Так, духовне покалічення...

ЮЗЕФА. Ви вважаєте невчасними «всякі релігійні рухи та спори».

ФРАНКО. Суперечки у релігії не тільки не вчасні, а й зайві. Але пам'ятайте, що ми, українці, щиро бажаємо національного скріплення і національного відродження цілого слов'янства і кожної його окремої частини.

ЮЗЕФА. І поляків, розуміється, теж.

ФРАНКО. Звичайно. До того ж я вважаю, що спільником української демократії могла б бути тільки щиро демократична людова партія... Не раз щирі польські патріоти називають мене ворогом поляків.

ЮЗЕФА. І що ви скажете на цей закид?

ФРАНКО. Не люблю занадто щирих патріотів тих, що мають уста повні повні Польщі, а серце холодна до недолі польського селянина й наймита...

ЮЗЕФА. Кажуть про вас, що ненавидите польську шляхту.

ФРАНКО. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешко й Конопницьку, Пруса й Ленартовича - то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справді польську шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу... Багато є поляків і польок, яких люблю і до яких маю всіляку пошану...

 

Коротка пауза.

 

ЮЗЕФА.

Важко, душно, пітьма груба,

Лютий бій...

Ось-ось, люба,

Жде м'я, може, згуба...

 

Тож не плач! Очиць, мов зорі,

Пожалій!

Згасне вскорі

Блиск їх сліз у морі...

 

ФРАНКО. Вересень 1884 року. Минув рік, як ми познайомилися з Тобою, дорога Юзю. І дні промчалися так, мов ластівки промигнули під хмару. Як же було мало теплих щасливих днів, зате багато днів - сльотливих... Переді мною стоїть, наче сон чарівний, Твоє вродливе бліде лице, з якого я жагою, ніби жнець у літню спеку, пив божий нектар любові... Бідне, гарне, дитя! Серце рветься, як згадаю, що короткий, непогідний рік Твого життя... І любов моя так само бідна - із рідкими променями сонця...

ЮЗЕфА. У газеті «Діло» прочитала, що 7 грудня 1884 року .у Станіславові в будинку «Сокола» відбулися збори першого у Галичині жіночого товариства, засновницею, котрого є пані Наталя Кобринська... Активну участь у роботі загальних зборів руського жіночого товариства у Станіславові, брав поет Іван Франко.

ФРАНКО. Тільки той народ здужає оснувати тривале і повне національне життя, у котрого жінкки перейняті свідомістю та ідеалами того життя... (Виходить).

ЮЗЕФА (одна). Влітку, у липні 1885 року я поїхала до Анни Павлик, сестри Михайла Павлика, - до Косова. Там,, у горах, перебував польський-маляр пан Рейзнер - знайомий мого тата і дядька Дескура. Він запропонував, щоб я позувала йому, бо хотів створити мій портрет. Мені було цікаво побачити. себе не в дзеркалі, а на полотні. І я погодилась.... І той сивий художник портретував мене під небом голубнм із маком у волоссі... (Виходить).

Музика гірської далини.

 

Картина восьма

 

НАРОДНА ВЧИТЕЛЬКА

 

В л а д и с л а в  , Ю з є ф а, Ф е л і к с  і  Ф р а н к о.

ВЛАДИСЛАВ. Ми збираємось у нашому домі - за тисменицькою рогачкою і читаємо твори Золя і Конопницької, Шевченка і Ленау, Дарвіна і Чернишевського... Більшість із них надіслали Ви, пане Франко. Ми вдячні Вам.

ЮЗЕФА. Ваша повість «На дні» всім Дуже сподобалась - як старшому, так і молодшому поколінню. Кажучи правду, вона справила більше враження, як «Родина Ругон-Макарів» Еміля Золя...

ФРАНКО. Не варто захвалювати-мене, бо я чую добре, аж надто добре, границі свого таланту, і ніяка похвала не заставить мене забути про ті границі...

ФЕЛІКС. Чорт би Вас забрав, пане Франко! То найкращий Ваш твір, високо агітаційний!.. Спостерігав на обличчі пані Юзефи гру почуттів від читання повісті - її голубі очі виблискували справжнім запалом, а бліде обличчя час від часу рожевіло... Запитаєте, Івасю, де поділися розмови пані Юзі про монастир, де хвороблива мізантропія...

ФРАНКО. Куди ж вони поділися і справді?

ФЕЛІКС. Зникло все далеко за лісами! За ріками, за десятьма горами. А натомість, розбуджена суспільна думка цілком заповнила душу, вказала мету і шлях життя. Шлях, щоправда, скромний, але корисний, - обов'язок народної учительки.

ЮЗЕФА. Люд і тільки люд - нічого більше!..(Виходить).

ФЕЛІКС. Висновок тут один: Ваша заслуга, пане Франко! Адже не було людини, яка б розбудила в тій тихій істоті певні суспільні інтереси, хоч би найслабші...Аж ось...

ФРАНКО. Пані Юзефі допомогла лектура...

ФЕЛІКС. Ви, Івасю, що так добре знаєте людей і їх психологію, повелися як студент, їй-богу!.. Не знала Вас дівчина і не змогла тоді Вас оцінити. Тепер же справи набули зовсім іншого вигляду - і я не можу зрозуміти, чому відкладаєте? Загостіть до Станіславова і позв'язуйте перервані нитки. Через рік чи два пані Юзефа буде зовсім самостійною і розпочне новий період життя на становищі сільської вчительки...

ФРАНКО. Нема, дорогий Феліксе, чогось ні відкладати, ні налагоджувати...

ФЕЛІКС. Можливо, пішла би вона за Вас.

ФРАНКО. Я знаю сувору правду...

ВЛАДИСЛАВ. На моє запитання Юзефа відповіла прямо, що не має найменшої охоти до спільного життя не лише із паном Франком, але взагалі - з ким би то не було...

 

Коротка пауза.

 

ФЕЛІКС. Пане ФРАНКО! Я переклав на польську мову Ваші повісті «На дні» та «Боа констріктор».

ФРАНКО.   Дякую!..

ВЛАДИСЛАВ. Над чим тепер працюєте, пане Франко? Що пишете?

ФРАНКО. Розпочав повість з умовною назвою «Не спитавши броду», та не знаю, коли закінчу.

ФЕЛІКС. А про що буде та повість?

ФРАНКО. Про наше знайомство... Про зустрічі й розмови у Станіславові...

ФЕЛІКС. Надзвичайно цікаво прочитати...

ФРАНКО. Зрозуміло, то не фотографія, але певні настрої та відчуття збережені... Пишучи, нагадую осінні дні - приємні і сумні... (Мовбн перечитує рукопис). У вікні їдальні з-поза квіток виднілось тоненьке делікатне личко Густі, бліде-бліде... Коні в передчутті дороги неспокійно гребли землю копитами... А коли повіз рушив і виїхав уже за браму, то понад ті ж квітки піднеслась дрібна біла ручка і кивнула Борисові - чи прощанням, чи грізьбою, чи жалем глибоким?.. Бліде личко Густі, понад квіти простягнута рука мерещились перед його очима - коло них снувалися всі його думи...

 

Входить Юзефа.

 

ЮЗЕФА (до Франка). Добрий друже! Я поділяю разом з Вами радість від щораз більшого пожвавлення політичного життя на Україні завдяки появі в ньому нових і корисних чинників...

ФРАНКО. Пані Юзю! Хочу познайомити Вас із редактором варшавського часопису «Пжегльонд тигодньовий» паном Віслицьким... Прошу надсилати до редакції свої переклади з французької мови та перекази змісту нових книжок для відділу хроніки...

ЮЗЕФА. Обіцяю взятись до перекладу на польську писань братів Гонкурів - найвидатніших представників натуралістичного напряму у Франції...

ФРАНКО. Окремим виданням у моєму опрацюванні вийшла 1886 року польською мовою в Кракові збірка матеріалів, зібраних Ольгою Рошкевич, «Обряди й пісні весільні люду руського в Лолині»...

ЮЗЕФА. Пане Франко! Мені здається, що я поступово з провінційної дівчини стаю людиною громадського покликання . Безперечно, у цьому є немала частка Ваших старань. Я тепер Вас краще розумію... Залишаюся вдячна - з повагою Юзефа Дзвонковська... (Виходить).

ФРАНКО. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожежко й Конопницьку, Пруса й Ленартовича - то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню польську шляхту, цю еліту польського народу, ціню і люблю, як любив всіх благородних людей власного і кожного іншого народу... Багато є поляків і польок, яких люблю і до яких маю всіляку пошану...

 

Коротка пауза.

 

ЮЗЕФА.

Важко, душно, пітьма груба,

Лютий бій...

Ось-ось, люба,

Жде м'я, може. Згуба...

Тож не плач! Очиць, мов зорі,

Пожалій!

Згасне вскорі

Блиск їх сліз у морі...

 

Коротка пауза. Музика часу.

ФЕЛІКС. У Станіславській гімназії 1889 року виник таємний гурток „Поступ". Керівником є учень Денис Лукіянович...

ФРАНКО. Торік і цього, 89-го року я виступав на Шевченківських вечорах у Станіславові...

ФЕЛІКС. Квитки на ці вечори розповсюджували якраз члени „Поступу"...

ВЛАДИСЛАВ. Про те, що станіславівське громадянство радо зустріло виступ поета Івана Франка на шевченківськім концерті, писала газета „Діло" в номері 87-му: „З дальшої програми найбільшої ваги була доповідь Івана Франка про Шевченкову „Тополю"... Доповідь вислухано з великою увагою, хоч була написана дуже науково"...

ФРАНКО. Темою Шевченської балади є туга дівчини за милим. Журба доводить її до погибелі. Дівчина удається до чарів, щоби прикликати прпалого, але чари обертаються проти неї перетворюють її у тполю.. Любов парубка й дівчини має велику чародійну силу, а сльози такої любові пропалюють камінь, висушують воду, переламують пута смерті...

ВЛАДИСЛАВ (продовжує цитувати). „Дуже щасливий початок робить пан Франко в українськім письменстві розбором Шевченкових поем, той не диво, що грімкі оплески вітали його, коли входив та коли сходив з естради"...

ФРАНКО. У серпні 1889 року київські студенти Богдан Кістяківський, Маршинський та два брати Дегени, один з них Сергій - професор Київської духовної Академії, з двома сестрами приїхали до Львова. Ми вирушили в подорож по Галичині та Буковині. Виявляється, за ними стежила поліція, - і 16 серпня нас, у тім числі і Михайла Павлика, заарештували... То був мій третій арешт...

ВЛАДИСЛАВ. І скільки Вас тримали у тюрмі?

ФРАНКО. Три місяці у львівських „Бригідках" - під слідчим арештом. Мене й Павлика звинувачували в державній зраді, в намаганні „відірвати Галичину від Австрії", а ще - в таємних зв'язках з агентами Росії... Але не знайшли доказів - і мусіли випустити...

ФЕЛІКС. Третій раз в тюрмі за десять років...

ФРАНКО. Мене сим разом тюрма страшно придавила. Думав, що зійду з ума.. У казні я цілими днями ні до кого не говорив і слова... Під вражінням моїх останніх відвідин тюрми я написав оповідання „До світла!" - про єврейського хлопця Йоську, який у в'язниці навчився читати, і читав при закратованім вікні, бо в камері було темно. Йоську убив з карабіна вартовий жовнір - і тільки за те, що він виліз до вікна - до світла...

 

Коротка пауза.

 

Через рік після виходу з тюрми - у жовтні 1890 року ми із Михайлом Павликом заснували «Русько-українську радикальну партію»...

ФЕЛІКС. Читаєм часопис «Народ» - орган української радикальної партії...

Владислав і Фелікс виходять. Коротка пауза.

 

ФРАНКО (один).

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай, важкая думо-муко,

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мні, бліда журо-марюко.

Не дай заснуть в постелі безучастя.

Не покидай мене, граже-гадюко!

Не дай живому в домовину класться,

Не дай подумать ані на хвилину

Про власну радість і про власне щастя,

Докіль круг мене міліони гинуть,

Мов та трава схне літом під косою...

 

Входить Юзефа.

 

ЮЗЕФА. Пане Франко! Пише до Вас не просто давня знайома зі Станіславова, а народна вчителька... Працю дали мені в Княгиничах недалеко Рогатина - міста, де колись народилась Роксолана - славетна дочка українського народу...Моя робота минає в одноманітних клопотах, але я нею задоволена...

ФРАНКО. Щиро вітаю Вас із таким вибором, пані Юзефо!

ЮЗЕФА. Вчу дітей читати і писати. Коло них мене тримає певність, що моє ім'я коли-небудь якщо не із вдячністю, то бодай без нарікання буде згадано кимось із моїх учнів, або їх дітей чи внуків-правнуків...

ФРАНКО. Станіславів без Вас, напевно, посмутнів...

ЮЗЕФА. До Станіславова приїжджу, щодругого тижня... Якось у товаристві в Казимира Мокловського до мене підійшов стрункий юнак і назвався Денисом Лукіяновичем, із Тернопільщини. Він - молодий літератор, пробує писати новели.

ФРАНКО. Я знайомий із ним.

ЮЗЕФА. Розпитував мене, чи знаю пана Франка... Йому щось відомо про нас обох, але не виказував, хоч я добре то відчула з його розмови. Між іншим, казав, що Ви оженилися - ніби аж у Києві і маєте трьох синів...

ФРАНКО. У травні 1886 року в Києві - у церкві Колегії Павла Ґалаґана я взяв шлюб із київською курсисткою Ольгою Федорівною Хоружинською, родом зі Слобожанщини - з Харківської губернії. Запізнався я з нею рік перед тим, відвідуючи в Києві свого знайомого Єлисея Трегубова - викладача Колегії Павла Ґалаґана... Ольга - рідна сестра дружини пана Трегубова... Крім трьох синів, у нас є доня Ганна, Ганнуся..

ЮЗЕФА (тихо співає жалібну мелодію української народної пісні).

Де ж ти, милий, пробуваєш,

Що за мене забуваєш?

Ой за мене забуваєш...

ФРАНКО (то співає, то говорить).

Пробуваю край Дунаю,

Не раз тебе споминаю...

Коби човен та й весельце,

Ночував би-м в тебе, серце;

Та ні човна, ні порома,

Ночувати мушу дома!...

ЮЗЕФА (Зітхаючи, повторює два останні рядки). Хай діти Ваші ростуть здорові! А Вам, пане Франко, бажаю міцності і сили у Вашій великій праці в ім'я українського народу!... (Виходить).

ФРАНКО (один). Оженився я без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою. Мій вибір не архіблискучий... Ну, та дарма, - судженої конем не об'їдеш...

 

Жалісна мелодія народної пісні.

 

Одним-одна лишилась мені ти,

Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,

І мому серцю легшає неначе

З народним болем в один такт боліти...

(Виходить).

 

Жаль мелодії переростає у скорботу.

 

ЕПІЛОГ

 

Ф е л і к с,  А н т о н і н а,  В л а д и с л а в  і  Ф р а н к о.

 

ФЕЛІКС. Пане Франко! Із сумом сповіщаю, що 5 травня 1892 року в селі Княгиничах Рогатинського повіту у віці майже тридцяти літ померла пані Юзефа Дзвонковська, яка була там на становищі народної учительки...

ВЛАДИСЛАВ. Життя Юзефи обірвав параліч...

ФЕЛІКС. Шлях до Станіславова - на цвинтар - школярі, її учні, вистелили ранніми лісовими квітками.

 

Повільна музика спомину.

 

ФРАНКО.

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній сей поклін!

Хоч у життю стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий, він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх грудях зглушила і згасила

Любовний, дикий шал,

Тим ти в душі сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал...

АНТОНІНА. Юзю поховали поряд із батьком... (Виходить). Такою була її остання воля...

ФЕЛІКС (до себе). Він її дуже любив....

 

Тема музики - лірична.

 

ФРАНКО (до себе). Моєю першою любов'ю була Ольга Рошкевич із Лолина... Другою після неї стала Йосипа Дзвонковська.. Ольга - несміла і невинна, як дитина... Зіткана із мрій та зітхань... А Йосипа - то горда кня гиня.

Бліда, мов місяць, тиха та сумна

Таємна й недоступна, мов святиня...

Вона мене відсунула студеною рукою... Сказала, що недовго житиме - помре... Немов передчувала... І померла...

 

Коротка пауза.

 

ВЛАДИСЛАВ. Як Вам працюється, пане Франко? Чи здорові?.

ФРАНКО. В листопаді цього, 1892 року у Відні я написав польською мовою повість під назвою «Dla ogniska domowego» - «Для домашнього огнища».... Планую в наступному, 93-му році видати друге, доповнене видання своєї збірки віршів і поем «З вершин і низин» накладом Ольги Франко. В книзі буде зібрано майже все, що я написав у віршах за двадцять років письменницької праці...

ФЕЛІКС. Ви велетень нового покрою, пане Франко! Брат і захисник бідних, знедолених, покривджених. Ви один любите всім серцем - вулкан!.. Хіба я не бачив Ваших очей, коли повстали в обороні злидарів... Вкажіть мені на чоловіка, який більше кохає народ, а я скажу, що Ви - єдиний...

 

Фелікс і Владислав виходять. Тиха музика.

 

ФРАНКО (один). У Львові, в антикварному магазині я побачив у скромній оправі невеликий «Портрет незнайомої». На мене дивилася дівчина із маком у волоссі. Я відразу упізнав Юзефу... Червоний мак у білому волоссі. Тужливі блакитні очі. До болю знайоме обличчя... Автор - художник Рейзнер... Я негайно купив той портрет... Приніс додому. Вивісив над своїм письмовим столом... Дружина запитала: "Хто це?" Я відповів: „Сумна дівчина"... І мені почувся далекий голос Юзефи...

 

Наче видіння - з'являється Юзя.

 

ЮЗЕФА. Високоповажаний пане Франко! Наскільки знаю Вас особисто і з листів, я ціню шляхетгий Ваш характер і маю щире співчуття до Вас. Я знаю, як багато Ви перестраждали поміж несприятливих обставин і відсутності громадського життя, відповідного Вашим прагненням...

 

І ніби марево - зникає...

ФРАНКО (один). Голубі очі і золоте волосся... Той прекрасний образ буде світити мені до останніх днів мойого життя... (Виходить).

 

Музика вічності.

ПІСЛЯМОВА АВТОРА

 

Ліричну драму „Горда княгиня" я написав на замовлення головного режисера Київського академічного театру імені І. Я. Франка, народного артиста України Сергія Данченка і при заохоченні заслуженого артиста України зі Львова Богдана Козака...

Тема „Іван Франко і Юзефа Дзвонковська" цікавила мене віддавна. Мою статтю „Червоний мак у білому волоссі" про відносини між українським поетом і польською дівчиною надруковано в івано-франківській обласній молодіжній газеті та „Літературній Україні"... Тепер, якби я писав цю п'єсу, то розвиток драматургічної дії в багатьох місцях розгорнув би по-іншому, і, очевидно, мова персонажів таїхні характери теж би дещо змінилися. Втім кожен твір можна переробляти до безконечності, і не завжди на його користь. А тому вирішив не порушувати первісного варіанту п'єси...

Не всі ті факти, пов'язані з Іваном Франком та Юзефою Дзвонковською (чи родиною Дзвонковських) я використав при написанні ліричної драми. Наприклад, відомо, що Іван Франко приїздив до Коломиї на кілька годин 7 жовтня 1883 року, аби поговорити з михайлом Павликом та його сестрою Анною щодо заснування у Станіславовіна базі господарства Дзвонковських рільничої (хліборобської) спілки (артілі), котра повинна була врятувати їх від матеріальної скрути...

М. Павлик з цього приводу навіть листувався з Антоніною Дзвонкоською. Але Франковий вітчим Гринь Гаврилик та інші після оглядин господарства дійшли висновку, що воно занедбане і потребує значних коштів...

Або інший факт, 27 липня 1884 року з Дрогобича як вихідного пункту розпочалася студентська мандрівка, у котрій Іван Франко брав активну участь. Із мандрівниками він 3 серпня дійшов до Калуша. А вже наступного дня відлучився від групи, оскільки ще у Львові пообіцяв супроводжуватиОлександра Кониського містами й селами Підкарпаття. Покинути студентське товариство поета змусили також запросини Владислава Дзвонковського, який у листі від 27 липня того ж року писав до Івана Франка: „Сподіваємось, що 4 серпня прибудете до Станіславова на з'їзд студентів-мандрівників, тож просимо Вас усі, щоб Ви були добрі заїхати до нас із Вашими близькими знайомими"...

Для І. Франка була нагода зустрітися з Юзефою, і він з Олександром Кониським та студентом Київського університету Федором Миколайчиком 5 і 6 серпня гостював у домі Дзвонковських... Уранці 7 серпня вони троє приїхали до Коломиї на студентське віче...

 

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка