ТИХА ЛЮБОВ ФРАНКОВА
Олег КОЦЮБА
Повість
Поштар вручив Юлії Шнайдер* пакет від Івана Франка. Схвильована дівчина надірвала цупкого конверта, вийняла дрібно списаний аркуш.
Поет дякував за щирий лист, що дуже його врадував, а надто за вірш. Його він підправив і надрукував у газеті. Прислав і газету. І молода вчителька могла досхочу милуватися своїм поетичним витвором.
Ура! Віднині вона - українська поетеса!.. Вона - українська поетеса!
Танцювала навколо столу. Обнімала і заціловувала стареньку маму.
Запевняла:
- Я - на вірній дорозі!.. Те п є р, мамцю, я на вірній дорозі!..
- Бог з тобою! - старенька пригорнула дівчину до грудей, крадькома утерла сльозу. - Бог з тобою, Юліє!
Дівчина вдивлялася в окремі нерозбірливі слова, а з голови не йшло: «Я - на вірній дорозі». Сам Франко схвалив і надрукував мій вірш! Я - на вірній дорозі!.
Ще з часів навчання у Львівській учительській семінарії стежила за його думками, зачитувалася його творами. Вони справляли на неї ні з чим не зрівняне враження, окриляли, кликали на подвиг і самопожертву.
Мирон!**
Ця постать заступила для неї світ, вмістила в собі все гарне, світле, благородне. Безсонними ночами мріяла про зустріч з ним. Знала, що вона неминуче відбудеться. Марила нею.
Уявляла собі його в образі мужнього лицаря, прекрасного принца, який усе вміє і все може. Бачила його вві сні...
Знала, що він не принц, а син сільського коваля з Нагуєвичів. Та не могла - ба й не хотіла! - відмовитись від ідеалізації.
Листи приходили не часто, але регулярно.
Вимогливий, навіть повчальний тон не в'язався з романтичними мріями екзальтованої панночки.
Трохи гнівалася на нього за те, що не захоплюється її «шедеврами», а
критикує...
Чому не надрукував її повість?.. Чому пише в безцеремонному тоні про те, що «до написання доброї повісті треба не тільки сили чуття, але також сильної і якісної фантазії, треба того, що називається наглядністю, пластикою. А у Вас того нема».
Звідки він знає, що у неї є, а чого нема?!..
Сьогодні дівчина жде поета у себе в Бібрці***. Нетерпляче поглядає на годинника. Непокоїться... Що принесе їй особисте знайомство й побачення
з найкращим співцем Галичини?.. Як вплине воно на її долю?..
Віднедавна не сподівалась для себе нічого доброго, бо мужчини, як відомо, «всі однакові»!
Зима тільки почалася, та встигла вже надокучити. Дерева в саду вкрилися тоненькою скляною плівкою, що потріскує і рипить при розгойдуванні гілля. На високій груші примостилася стара ворона; вітер, знущаючись, зіштовхує її з вершечка, наїжачує рідке пір'я. Незважаючи на це, ворона дрімає і зрідка ронить у простір сумне, відсиріле: - Кар-р-р!.. Кар-р-р!.. Юлія дивиться на неї крізь напівзамерзлі шибки і проймається її тугою...
Здається, зимі не буде ні кінця, ні краю. Здається, земля підійшла до тої межі, за якою почалось остигання, і потепління ніколи не буде... Не буде вже теплого дощу, квітів, ніжної зелені... Чи приїде?.. Чи дотримає слова?..
Знала, що не сподобатися йому не може. І все ж хвилювалася. Зупинилася перед дзеркалом. Поправила рівненько підрізане волосся, що спадало на високе чисте чоло. Відкинула за спину довгі важкі коси. Сумні очі... Ображено-примхливі губи... Миле молоде личко... Нещасне кохання наклало свій слід. Про це свідчили записи в щоденнику, навіть букет гарно засушених польових квітів у вазі на столі (серед квітів були і терни), а ще: майже траурна сукня з білими мереживними манжетами і комірчиком; простенька і водночас ефектна, вона вигідно підкреслювала струнку, зворушливо-тендітну постать... Хотілося плакати... Хотілося когось у чомусь звинувачувати... «Я - погана, бідна! - нарікала на свою долю. - Я нікому-нікому не потрібна!..»
За хвильку молодеча завзятість долала сум і гіркоту і знову проглядала з очей зухвалою надією-впевненістю: «Я ще свого досягну! Я своїм не поступлюся!.. Буде, буде ще й у мене свято!..»
Сміялася зі сльозами на очах. Погрожувала комусь маленьким, міцно стиснутим кулачком. З пильністю і причепливістю класної дами оглядала кімнату.
Стояча ширма ділила її на дві частини: спальню і вітальню. У спальні - акуратно застелене дівоче ліжко з білими подушками; у вітальні - стіл з кріслами, шафа для одежі, скриня, книжкова полиця з томиками українських, німецьких і польських поетів. У кутку - фортепіано. На комоді-скрині - тека з нотами, нотний папір і каламар.
Кімната чисто прибрана, ніде ані порошинки! Затишок такий, що, зайшовши, не хочеться вже виходити. Дівчина помацала грубку - пече! - однак підкинула гудзуватих полін: най буде тепло-тепло!
Пробігла пальчиками по клавіатурі. Переклала з місця на місце фотографії, що у рамці на скрині.
«Івасю! Невже я тобі не сподобаюсь? А може, ти любиш іншу?.. Не може бути!.. Не маєш права!.. Ми створені одне для одного!.. Я гарна, розумна, освічена!.. - сміється на повний голос. - Я хочу бути щасливою і, як ти, уславленою! Хо-о-о-чу-у !.. Тож скажи, що ти будеш моїм!.. Адже ж не на кожного листа ти відповідаєш особисто, тим більше - не кожний чужий твір допрацьовуєш і друкуєш!.. Признайся, ти зробив це лише для мене ?!.»
Сміється і переконує сама себе:
«У мене все попереду!.. У мене все попереду!.."
З вікна видно майже всю Бібрку: двоповерхові панські будинки з претензією на розкіш (хоч і без теплих вбиралень і ванн), єврейські крам-ниці-халупи, хати міщан, аптеку, школу. Над містечком панують церква і костьол; відокремлені широким майданом, вони чимось нагадують хижих орлів, що ревниво й насторожено пантрують один одного: «Двом нам тут замало місця: або - я, або - ти!..»
Площа вздовж і впоперек роз'їжджена колесами возів і ридванів, посмугована полозами саней. Вітер жене нею рудувату пилюку, змішану зі снігом, перевертає і несе віхті соломи.
Зловісно-погрозливо гудуть телеграфні стовпи.
- Кар-р-р!..
- Звук вийшов такий, наче заскрипіли іржаві завіси старезних воріт; ворона злетіла з дерева і, мляво помахуючи розтріпаними крилами, долала зустрічні потоки повітря; до неї враз приєдналось ще кілька таких же жалюгідних істот. Зробивши пробні кола над містом, полетіли у напрямку полів.
Що вони добудуть там, під твердим, як бляха, сніговим покровом?!.
Нелегко цим бідолахам боротися за своє існування!..
З вікна побачила на подвір'ї невисокого молодого чоловіка в зимовому пальті з рудим коміром і такій же шапці; він ніс попід пахвами чималі пакунки; один пакунок розсунувся; з нього повилазили - от-от випадуть - книжки.
"Книгоноша! - подумала спокійно і недбало. - Не до мене!.. Але до кого ж в такому разі у нашому дворі ?!.»
Почула кроки на сходах мансарди і стук у двері.
- Увійдіть. Можна! - відчинила.
- Панна Юлія Шнайдер ? Добридень! - книгоноша страшенно змерз і ледве ворушив неслухняними губами, посміхався приязно і скромно. Зняв шапку; з-під шапки війнуло жарким полум'ям рудого волосся. - Я - Іван Франко... - Панна Юлія, мабуть, ще не одержала мого останнього листа?.. (Дав їй можливість вислизнути із скрутного становища, якби того захотіла. Юлія не захотіла. Ні! Так порядні люди не поводяться!).
«Це - Іван Франко! Це - Іван Франко!..» - дівчина злегка відсахнулась, зніяковіння й розчарування відбилися на лиці.
Франко розгубився. Ясно-блакитні очі враз посумнішали, пригасли.
Це витверезило дівчину: опанувавши себе, вона з ніжною довірою й безпосередністю простягнула йому обидві руки.
- Добрий день, пане Франко! Я отримала вашого останнього листа... Ось уже кілька годин чекаю на вас... Прошу роздягатися! - вона спритно підхопила пакунки і шапку, показала, де повісити пальто. Збентежені очі дівчини щиро благали забути мимоволі заподіяну прикрість. В очах поета засяяли веселі вогники, Уже наступної миті він сміявся, як сміявся нечасто в своєму житті.
- Злякалася панна Юлія!.. Злякалася!..
Сміялася й вона.
По хвилі вони сиділи за столом вітальні і розмовляли, як давні щирі приятелі.
Її увагу відволікали пакунки. Франко належав до людей, здатних читати невисловлені думки.
- Я привіз вам книжки, які радив простудіювати; Гете, Ленау, Віктор
Гюго, Шевченко. Дещо Міцкевича і Словацького...
Від зворушення зашарілася, засміялася.
- Оце... все я маю прочитати?!.
- Еге ж! - Франко теж сміявся, блиснули гарні білі зуби. - Звичайно, не за один раз і... лиш в тому випадку, якщо панна таки збирається стати справжньою поетесою, - фразу закінчив уже без усмішки.
Був одягнений не те що убого - жахливо! Вбрання блищало на колінах і ліктях, вишиванка прана-перепрана, від кольорових ниток лишився лише натяк. Не носив ні краватки, ні рукавичок.
Було йому років двадцять п'ять, може, трохи більше. Був гарно збудований. Середнього зросту. Очі дивилися допитливо й розумно; їх вираз мінявся щомиті. То вони давали знати про радість буття й пізнання, то сумували за невловимим і незбагненним, то виказували захват, а то стриманість. Погляд уважний і серйозний, від нього нічого не можна приховати
- дівчина зрозуміла це одразу, - навряд чи з ним беззастережно кокетуватимеш!.. Він не принизить себе перед кокеткою!..
Лагідна, всерозуміюча посмішка робила його лице привабливо-прекрасним (в характері переважали спокій - мудрий спокій знавця людей і філософії - та доброта).
«Та він же гарний! - вона ледве не скрикнула, з радістю збагнувши це.
- В нього можна закохатися до безтями!» - мало не вибухнуло з грудей. Відчула величезне полегшення, умиротворення.
І тут дівчині пригадався її згубник - поляк, інженер-будівельник залізниці в містечку Миколаєві. Е-о! Той був ангелоподібний, але з душею жорстокою, рішучою і нікчемною...
«Івасю! Я рада, що ти приїхав! Рада, що ми зазнайомилися й виділили одне одного! В той же час я безмірно рада, що ти не писаний ангелоподібний красень!..».
Ловила себе на тому, що хоче погладити його хвилясту, кольору меду чуприну, хоче посмикати за кінчики підкручених вусиків; «Чи вони тобі потрібні, легінику?!. Адже переважно вусами чи бородою замасковують якісь вади!.. Твої ж губи ховати нема причини!..».
Ніжність струмувала з її очей.
Боялася проникливості його лагідно-сумних очей...
Пили гарячий-гарячий чай. До чаю дівчина подала печиво власного приготування і кілька сортів варення.
Франко їв з апетитом. А вона з задоволенням дивилась, як він їсть. Він подобався їй усе більше.
Тільки тепер Франко по-справжньому зігрівся, відчув себе вільно і невимушено. Здавався собі ширшим в плечах, вищим на зріст. Сильнішим і красивішим.
- Най панна Юлія прочитає щось своє!..
Хвилювання охопило всю її істоту. Схвильована й натхненна, вона була ще красивішою, ще пікантнішою, і знала це.
Очі палали. Губи міцно стулені. Ніздрі гарного носика злегка тріпотіли, а груди високо підносилися.
Дістала з шухляди стола грубезного зшитка, розгорнула його. Здавалося, тільки й чекала запрошення.
- Мої записи уривчасті. Думки не скрізь ясні. Ніяка ідея не проходить через них об'єднуючою червоною ниткою...
- Читайте, будь ласка...
Водограї та гаї хай пишаються...
Хай будять натхнення...
Любов хай огріває груди...
Хай дзвенить спів, а думка свобідна обнімає світ...
Хай царює краса, любов, погода...
Але хай те все буде для всіх...
Юлія розчервонілася. Очі її войовничо блищали, вона читала, а він слухав, і в обох народжувалося відчуття невідворотності зближення душ.
Він знайшов її руку і поцілував шанобливо і вдячно...
- Панна Юлія - талановита особистість. Вона буде першокласною українською письменницею!.. Поетесу знатиме Україна, цілий україномовний світ!.. Згадаєте моє слово!..
Дівчина знову зашарілася, в її очах переливалися сльози.
- Пан Франко дуже добра людина... Така добра, що я не годна того висловити!.. - вона потерлася щічкою і чолом об його руку. Раптом гаряче припала до неї устами.
Дівчина ридала і Франко не міг її заспокоїти. Він гладив Юлію по голівці, як маленьку, говорив добрі, теплі слова.
Майже в кожному листі Франко писав: «Присилайте вірші...»
Та Юлія знала, що він вимагав не просто віршів, Франко вимагав від поета цілковитого присвячення себе творчій роботі і відповідальності перед сумлінням за те, що пишеш і для чого пишеш...
Як для Юлії, то були надто суворі вимоги: вона звикла віддаватися хвилинним настроям, саме вони породжували той чи інший витвір...
У віршах пурхали легкокрилі метелики, цвіли рожі, тьохкали соловейки. В поезіях Франка існували і діяли теж, але як емоційне тло. Поезії Франка брали читача за серце і будили думку.
Саме такою і має бути поезія.
Плакала. Сумнівалася в силі свого таланту і в письменницькому покликанні.
Перечитувала вірші, що ще не побували на столі Франка-редактора. Приходила до висновку, що ще мало думала над змістом, ще менше працювала над формою.
Підраховувала склади і наголоси. Вивіряла наголоси. І рими: майже кожного вірша можна було покращити й поглибити!
Перечитувала листи Франка і бачила: саме про це він писав з самого початку. І чи не в кожному листі. Плакала від радості і щастя. «У мене є Друг!.. Він бажає мені добра!..»
Підшукувала для нього найніжніші слова. Пестила його. Заспокоєна, засинала, неначе пірнала в свіжу пахучу дністрову воду.
Тепер Юлія довго виношувала зміст своїх поетичних творів; не дозволяла словам передчасно вилитися на папір, отже, і в простір...
Десь у підсвідомості абстрактна ідея дозрівала, кристалізувалася, перетворювалася на міцний стрункий каркас майбутнього художнього твору; кістяк поступово обростав живою тканиною. І тоді підсвідомий внутрішній поштовх будив дівчину серед ночі. Зусиллям волі вона розривала золотий теплий сон. Нетерпляче засвічувала лампу. І писала. Писала до самого ранку...
На кілька днів, навіть місяців, відкладала написане. Потім «при світлі дня» перечитувала його, доповнювала, поглиблювала. Знову відкладала. Знову читала і підправляла. Обдумувала твір вдень і вночі. Творчість стала головним елементом її буття. Важка щоденна праця - не розвага! Поволі дівчина засвоює техніку віршування.
А коли на папір почали виливатись справжні жіночі почуття, мало-помалу став вироблятися власний стиль.
Сумні пісні закоханої дівчини задзюрчали живими гірськими струмочками.
Чуття найкращі, золотії сни
лучили м'я, мій соколе, з тобою.
Чому ж так борзо, в перших днів весни
вони, мов цвіти, попливли з водою?..
Лиш раз цвів цвіт мій, а що зв'яв по хвилі,
що щез безслідно, що так тяжко я
страждати мушу, - хто ж тут винен, милий?!
Чия вина? Клянусь, що не моя!..
Плачучи і віршуючи, страждаючи й аналізуючи причини страждань, Шнайдер проникає в найвіддаленіші, найпотаємніші куточки своєї душі і, взагалі, людської психіки, вона сповідається і, сповідаючись, пізнає сама себе. Поетична напруга зростає, а з нею - експресивність вірша і майстерність.
В коханні палкому,
в коханню без тями
і світ весь нам гарний
і небо над нами...
Тепер кожна строфа її поезій має свій неповторний голос, вона - неначе чудова прикраса, чеканена майстром-чародієм, вона - як жива розумна істота. У неї своє обличчя, своя душа, свій характер...
Так було засновано співдружність старшого і молодшого, вчителя і учениці.
Вони надихали одне одного, вони були потрібні одне одному. Дні зустрічей перетворювали на свято і поетичні звіти.
«Я - для тебе, ти - для мене, ми - для Неї!" - такий був у них девіз.
Вірші Юлії чи не щотижня Франко друкував в тій чи іншій газеті Львова.
Ім'я молодої поетеси ставало відомим широкому загалові читачів. Вони зближались. Ріднились. Припасовували характери і звички. Освоювалися з думкою про майбутнє спільне подружнє життя. І все ж ніколи не заводили розмов на цю делікатну тему.
Франко знайшов для Юлїі учительську посаду у Львові ї запропонував переїхати.
«Як це треба розуміти, Іванцю?.. Якщо це конкретна пропозиція замість формальних заручин, - про це варто сказати прямо: це ощасливить мене і заспокоїть маму... Не треба недомовленості, Іванцю.»
Однак переїзд, до Львова істотно не змінив становища».
Чому? Юлія не могла того зрозуміти. Це - якась примха! Хіба не до того йшлося?!.
Розчарована, вона вертається на село.
Здається, кінець усьому - дружбі, співробітництву, творчим мріям, планам, листуванню...
Та ні. Від Франка надходить лист. Юлія відповідає. Знову вони зустрічаються на селі. Знову зустрічаються у Львові.
Можливо, тепер уже освідчиться? Офіційно і з дотриманням усіх усталених церемоній попросить у мами благословення?.. Це так солідно і так переконливо!.. Заручинами можна пишатися, про них можна писати родичам і розповідати знайомим.
«Знаєте, Юлія заручилася з Іваном Франком, відомим поетом!.. Звичайно, він не багач, але людина порядна і добра. Щоправда, це не єдина для Юлії партія. Але - найкраща. Так, принаймні, гадає закохана в поета дівчина... Вона у мене горда й вибаглива. Я добре її виховала і завжди вимагаю суворого дотримання правил доброго тону... Вона не така, як деякі інші. Вона принесе чоловікові справжнє щастя! Юлія така гарна, така ніжна, така скромна!..»
У голові поета поселився дятел, він настирливо вистукував ту саму нескладну мелодію, не дозволяв забутися...
Освідчення не було і цього разу. Заручин - теж.
Що він за людина? Кам'яна душа!.. Кам'яне серце!..
Насувались сумніви, неначе холодні осінні хмари.
А взагалі, чи любить він мене?..
А що, як лукавить?..
А що, як це глум мужчини над жінкою?!.
Всі вечори й ночі дівчина просиджувала над геометрією та алгеброю - готувалася до екзамену на вчительку старших класів. Вона власними силами доб'ється вчительської посади якщо не у Львові, то в Станіславі чи Коломиї, а то й переїде в Чернівці, а може, на Велику Україну... Освічені люди скрізь потрібні!..
Заняття просувались успішно. Та задоволення не приносили... Висиджувала над алгебраїчними вправами, а слова-образи самі напрошувались на папір і вишиковувались в чіткі і гнучкі строфи...
Втовкмачувала учням граматичні правила, і в той же час розгортала складний сюжет нової повісті...
Письменниця жила в її душі і вимагала пильної уваги до своєї особи.
Франко розумів її краще, ніж сама вона себе розуміла, - це видно з його листів. Він писав їй, що ніяка діяльність на землі не замінить письменникові письменництва. Це - її покликання і її доля!..
Відродження народу починається з відродження інтелігенції.
«Зачати - значить вірити в успіх-досягнення!» - нагадував він її слова. - Пишіть щоденно хоч трошки! Не відривайтесь од літератури душею! Ваша праця, ваша непохитність і душевна міцність потрібні нашим людям, Галичині, Україні! «Все - для Неї!» - це Ваше гасло... «Любити треба не себе, а той ідеал, що на світанні був вам зорею!» **** - і це теж Ваші слова!..».
Він завжди вмів умовляти й доводити своє. Він завжди був її добрим порадником і справжнім другом!..
Він мене любить!.. Але він складна людина, бо складний і немилосердний світ!
Можливо, ще висловить наболіле?
Освідчиться і одружиться зі мною?..
Іванцю, коханий! Ти без ножа краєш моє серце!..
У школі, серед колег, почувала себе самотньо. Не мала вірної подруги, а тимчасової «союзниці» не хотіла мати.
Вчителі-мужчини надто поважали себе, на вагу золота розцінювали своє авторитетне слово. Вони демонстративно не брали участі в «нікчемних розмовах», на перервах відгороджувалися від навколишнього простирадлами німецьких і польських газет і хмарами тютюнового диму. Коли ж бували змушені відповідати на ті чи інші запитання, давали співбесідникові відчути його незначність. Колеги-мужчини були обмежені, консервативні, самовдоволені й недоброзичливі.
Не кращими були і панночки-вчительки.
Ці не вміли підтримувати дружніх стосунків і бесіди, завжди когось осуджували, повчали, невпинно теревенили про найнеістотніші дрібниці, і зовсім не вміли слухати. Юлію вони не любили, називали гордячкою: їх дратувала її любов до художньої літератури, знання сучасних письменників та їхніх творів. Для чого це їй? І кого, власне, вона з себе вдає? Може збіднілу німецьку герцогиню?..
Панночки-вчительки запобігали перед місцевим польським панством, підлещувалися до шкільної влади, схилялись в покорі перед інспекторами. Навіть перед випадковими співбесідниками вони соромились визнати себе вчительками-русинками; поміж своїми предками намагалися знайти австрійця, німця чи хоча б поляка, і обов'язково - з титулом! "Моя тета - графиня!» - не раз чула таке від колєжанок. Співпрацівниці наче бажали запевнити всіх і кожного в тому, що життя в Галичині і праця в школі - досадна інтермедія, тимчасова зупинка перед чимось значно кращим і поважним... Що ж до покликання, так воно все, що завгодно, але тільки --певна річ - не вчительство!.. Віл паруйся з волом! А кінь - з конем!..
Панночки марили Львовом, Краковом, Віднем; скрізь їм увижалися випадкові щасливі зустрічі-знайомства з елегантними кавалерами, в гіршому разі - сватання дуже багатих і знатних, але не надто старих і, певна річ, бездітних удівців.
Колєжанки приїздили до Львова «дихати озоном культури й мистецтва», знали в обличчя чи не всіх прославлених і багатих мужчин міста. Діючи через підставних осіб (здебільшого немолодих дам чи мужчин-звідників) інтригували, комбінували, намагаючись попасти в поле зору заприміченої знаменитості. «Обранцям» посилали улесливі записки і хвалебні листи. Аристократам доводили, що «все краще і благородніше на землі - від аристократів».
Листи підписували псевдопоетичними іменами.
В листах панночки злегка натякали на свою неземну красу, молодість і незайманість. Не забували також "випадково" дати свою адресу, або якісь інші координати.
З колєжанками Юлії було незатишно, навіть небезпечно. Відчуття таке, неначе вона сидить на стільці з однією відламаною ніжкою, - недогляди - і ти вже на підлозі!
Бувало так. Під час уроку без стуку відчиняються двері. До класу заходить товаришка. Діти встають і дружно вітають її. Панночка настільки збуджена і розсіяна, що нічого не помічає. Вона несамовито і значуще сигналить очима й бровами; бере Юлію за руку і підводить до вікна; учні схоплюються на ноги, щоб і собі побачити, що там сталось.
- Нехай панна Юлія подивиться на тамтого молодого пана, що спацерує алеєю... Гарний! Правда, гарний! Такого гарного пана я тутай ще не бачила. Мабуть, то якийсь граф - благородного видно одразу!.. Може, панна зна, цо то за пан? Сконт он? Жонатий? Багатий?..
Юлія обурена таким цинізмом і безцеремонністю, вона готова крізь землю провалитися від сорому. Та товаришку не цікавлять її почуття. Не існують для неї і діти, їх вона просто ігнорує, як ігнорують кицьку чи кімнатного цуцика: що вони розуміють?
Не знайшовши співчуття і «моральної підтримки» в Юлії, колєжанка їй «мстить».
- Панна Юлія все ще отримує листи від свого пана інженера з Миколаєва? - навмисне допитується при учнях. - Скоро буде весілля?
Драма Юлії якимсь чином просочилася в глуху містечкову школу, і колєжанки, знаючи про все докладно, принагідно виявили свою «товариську люб'язність».
Ці невдахи-пасажирки чимало років сидять на чемоданах у великому залі чекання, що називається життям.
Кого вони ждуть, не маючи віна? Чи прийде коли їх поїзд?
Безплідна погоня за женихами і багатством перетворила панночок на маньячок. Життєвий неуспіх робив їх людиноненависницями та істеричками...
Власне кажучи, ненабагато краща від них і ти!.. Так, так, не набагато краща, хоч тобі здається, що ти краща... і до своєї поезії пнешся, бо, як і вони, не маєш віна!.. От і фортепіано, панночко, возиш за собою, хоча часом не знаєш, чим запалити в печі!..
Дівчина ховає голову під подушкою, щоб заглушити ридання.
Юлії сниться сон: вона у Львові, прийшла до Івана Франка, а у нього в хаті якийсь гість. Чоловіки розмовляють про жінок - про що їм ще розмовляти? Висловлюються відверто і вільно, як це і прийнято в їх товаристві.
Зайшовши до сіней, Юлія зачинила за собою двері, і тепер, у темряві, не може знайти ні виходу, ні входу, тож змушена підслуховувати чужу розмову.
Вона обмацує холодні шорсткі стіни, гнівається на себе за свою нерозважність.
Співбесідники розмовляють голосно. Мова у них заходить про жіночу спритність, солоденьку облесність.
Ось Іван Франко - це його голос! - назвав її ім'я.., Так, саме її ім'я! Він говорить:
"Панна Юлія Шнайдер - гарна, освічена, розумна панна. Вона неодмінно забажає підпорядкувати мужчину своїм жіночим чарам, як тільки
одружишся з нею. Саме через те я не бажаю одружуватись: мені потрібна свобода і незалежність від чиїхось примх, змін настрою... Без такої свободи я не художник, не вічний революціонер, а жалюгідний раб, пришитий до спідниці своєї пані... Панна Юлія Шнайдер надто самолюбна й експансивна, вона марить життям вищого товариства, мріє про абсолютно нездійсненні речі: про вишукані розваги й успіх, про власний будинок-палац зі слугами, про великі гроші, коханців і закордонні мандрівки, може, навіть, з чичисбеєм*****. Того я їй дати не зможу, якби навіть хотів... Я завжди бідуватиму... А якшо бідуватиму з нею, вона мені того не вибачить... Раніше чи пізніше вважатиме нездарою... Мені потрібна дружина без примх і фанаберії******...».
Як це буває тільки уві сні, співбесідник Франка з мужчини раптом перетворюється в жінку, говорить, сміючись:
«То ти, Іване, не одружишся з панною Юлією? Вона тобі не підходить? Ні?.. В такому разі я пришию тебе до своєї спідниці - віднині ти будеш моїм мужем!»
Франко трохи здивований таким несподіваним поворотом справи. Та доброта, вихованість, людяність і обов'язковість не дозволяють йому відмовити жінці.
«Файно є! - погоджується він без ентузіазму. - Так, здається, слушніше ... Але пришивай мене чорними нитками, щоб не дуже було видно!..»
«Ваше щонайменше бажання для мене- закон, мій пане! - цинічно регоче самозвана наречена. - З такими, як ти, я знаю, як треба поводитись!..»
В сінях - шпарка, котрої Юлія чомусь не помітила. Дівчина припадає до неї очима і бачить: самозвана наречена пришиває поета до своєї спідниці грубими, як палець, і, звичайно, білими, а не чорними, як було домовлено, нитками, - пікантне й оригінальне видовисько, того ще ніхто ніколи не бачив на власні очі!..
Юлія нестримно сміється, сміється до сліз, хоч і розуміє, що незабаром доведеться плакати.
«В сінях хтось є, - стривожено гукає Іван Франко і нишком намагається порвати нитки-пута. Та йому вже не звільнитись: пута дуже міцні. - В сінях хтось є! Я чув чиєсь приглушене дихання і сміх. - Наче сліпий, він мацає руками стіни. - Де ж двері ?!. Хтось украв двері ?!.» - розгублено каже він.
Почувши це, Юлія сміється ще нестриманіше. Та вона тут же згадує, що й вона теж не годна знайти дверей. Серце дівчини холоне від страшної здогадки: поки вона підслуховувала й підглядала, хтось замурував її в сінях, а Франка - в кімнаті!
Це жахливо, але в той же час і смішно. Від сміху вона і прокидається, вся в сльозах. Франко на ній не жениться; ніколи не збудеться золотий сон про щастя!.. Йому потрібні нічим не зв'язані руки. Або - творчість, або - любощі! Середини бути не може!..
Сон до певної міри виявився віщим. Франко поїхав у літературних справах у Київ, там уподобав панянку Ольгу Хоружинську і незабаром одружився з нею. Дізнавшись про це, Юлія вийшла заміж за вчителя-поляка, Яна Нємєнтовського,- він давно підбивав її на цей крок.
Приятелі якийсь час не бачились і не листувались. Юлія гадала, що з їх дружбою покінчено. Та вона помилилась. Від Франка надійшов один, другий лист. Поет просив не покидати літературної праці; що ж до нього самого, то він не знімає з себе обов'язків порадника, редактора, видавця і друга.
В 1885 році він злагоджує і видає збірку поезій Уляни Кравченко під назвою «Пріма вера».
Ні, другої такої людини Юлія вже не зустріне... Врешті-решт, вона не має до нього жодних претензій: він завжди знав, що треба робити і куди йти, і, маючи владу над розумною, порядною жінкою, впевнено вів її за собою... Письменницею вона стала тільки завдяки його суворості і вимогливості - без того зачахла б, як сотні інших. Тут нема і не може бути ніякого сумніву!
Юлія перечитує свої твори, шукає в них підстав для колишніх підозрінь. Та їх нема.
Вірші читаються легко, справляють гарне враження як своєю формою, так і змістом. Вони хвилюють і будять думку.
Франко, безумовно, друкував їх саме тому. Юлія лиш ускладнювала своє життя підозріннями. З усіх поглядів він розумніший, людяніший від тебе! А ти ще сподівалася приручити цього гордого оленя і припасовувала до нього саморобні дитячі санчата!..
Сміялася хорошим добрим сміхом. Подумки адресувала йому «незлі тихі слова».
Коли приїздила до Львова, обов'язково бачилася з ним. Вони ходили пішки до парку «Залізна вода». Врівноважений, лагідний і філософськи-спокійний, Франко поводився так, наче йому забезпечене царство земне і небесне, наче жити йому тисячу років. Він малював картини майбутнього, намагався уявити, якими будуть Львів, Галичина через сто років, без австрійських чиновників і польських панів, сміливо накреслював нові шляхи літератури й мистецтва. Був красномовний, натхненний і трошки журливий.
Юлія хотіла крикнути:
- Зупинись, мить!.,
Іванцю, ти - зоря моєї душі! Ти знав мене ліпше, ніж я сама себе знала! Ти знайшов, підтримав і роздмухав найкраще, що в мені було!.. Хай же благословенна буде земля, що тебе народила! А я... бігме, я на тебе не гніваюсь, хоча трошки-трошки, коханий мій - не мій!..
Іван Франко бродив алеями парку. Зупинявся коло мокрих лавочок. Тяжко було на серці. Хотілося бачити погідне миле личко вірної подруги. Хотілося припасти устами до її маленьких ручок...
Як завжди в таких випадках, слова самі злітали з уст і чіткими рядками лягали на папір записника:
В парку є одна стежина,
де колись ходила ти, -
бачиться, в піску сріблястім
міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка,-
тут сиділа ти не раз,
тут прощались ми востаннє...
тут мені твій промінь згас...
Я спішу на сю стежину,
і відшукую твій слід,
і відсвіжую твій образ,
що в душі моїй поблід...
"Може, таки приїде?.. Повинна б приїхати!..»
Тиждень тому Іван Франко написав Юлії Шнайдер листа й просив її прибути до Львова.
Обов'язково!
Бодай на кілька годин!
Бодай на кілька хвилин!..
Вони заздалегідь домовились про час і місце побачення, і от... Кілька тижнів підряд стояла тепла сонячна погода, а відучора свинцеві хмари обклали небо зо всіх сторін і полив безперервний холодний дощ. Земля за добу набухла, наче губка. Столітні дерева в парку почорніли і похнюпились від надміру вологи, трава густо пересипана крупнозернистою, неначе ікра, холодною росою. Стежки мокрі й ховзкі. Бр-р !..
Бідному женитися - нічка коротка!
По обіді на кілька хвилин виглянуло сонце, але знову сховалось у хмарах. Хоча погода була кепська, люди проходжались алеями, кожний мав на собі плащ, а до того ж прихопив і парасолю.
З парку «Залізна вода», як на долоні, видно шосе. По ньому снують фаетони, що везуть і везуть на «свіже повітря» панів з панями, паничів з паннами. Копита дрібно вистукують на мокрій бруківці. Запаморочливо пахне якесь мокре зілля. Складний запах; його не вдається розкласти і визначити. Поет прислухається до стуку копит, а також до передзвону годинників на вежах ратуші й монастирів, і знову ходить, ходить, і знову поглядає на шосе. Юлія Шнайдер... Юлія - галичанка-сучасниця, гідна наслідування! П'ятнадцять років вона вчителює у неймовірно тяжких умовах, живе в мужицьких хатах, терпить крайню нужду, але не схиляє голови перед владою сильних і спритних, не запобігає їхньої ласки. А вони - мстячи - діють за принципом: чим гірше - тим краще! Вдень вона вперто й наполегливо навчає мужицьких дітей грамоти, а вечорами пише вірші Й нариси, якими намагається допомогти дорослим краянам вибороти свідому стійкість і незалежність. Вона робить усе від неї залежне, щоб розбудити в них приспане почуття людської і національної гідності. На вчительку-поетесу обрушується шквал адміністративних репресій і утисків. її цькують, паплюжать, оббріхують, звільняють з роботи, переводять у найглухіші села. В одному глухому селі простуджується і вмирає її мама. Саме в цей час найсуворішого випробування вона перекладає на українську мову своє ім'я і прізвище. Юлія Шнайдер - з роду німкеня - стає українкою і українською письменницею Уляною Кравченко. І це - назавжди!
Такий рішучий крок не міг не відбитися на її психіці, на поетичній творчості. Співачка нерозділеного дівочого кохання перетворюється в соціальну поетесу.
Тільки Іван Франко в роки переслідування і морального терору лишається її вірним другом, він редагує і друкує її твори, листується з нею, приїздить до неї.
Він знає і доводить усім: якщо людина пнеться до так званої еліти, а сама ухиляється від участі в боротьбі за поліпшення умов праці і життя трударів, вона гірша інших людей, але, підла й самолюбна, хоче здаватися кращою, ніж є. Справжню ж особистість скільки не «пересаджуй» униз - не погіршиш її людських якостей: свобода робить кращих - ще кращими, гірших - ще гіршими!..
Нарешті проти парку зупинився фіакр, з нього випурхнула легенька струнка постать. Іван Франко відрізнить і впізнає її серед тисяч людських постатей!
Задихаючись від хвилювання, він поспішав їй назустріч. Палко привіталися. З любов'ю і тугою пильно розглядають одне одного. Відколи не бачились, посивіли, постаріли. Коли він підносив до уст її ручки, на очах блиснули сльози. Відкашлявся.
- Щасливий тебе бачити.
Юлія поставила на стежку дорожну сумку, зняла з його голови капелюх, охопила його обличчя своїми гарячими долонями. Обнімає і цілує, цілує.
- Я теж щаслива тебе бачити! - як колись давно-давно довірливо потерлася личком об його руки. Зажмурившись, знову цілує. - Люблю!.. Люблю!.. Як живеш, друже?
Франко сумовито всміхається, безпорадно розводить руками.
Що на це скажеш?
Ось уже кілька років, як дружина Ольга перебуває в лікарні, і нема надії на її одужання. Ніякої! Нема поліпшення і в матеріальному становищі. Після того, як у віденському тижневику «Цайт» надрукував статтю про Адама Міцкевича «Дер Діхтер дес Ферратес»******* «Кур'єр Львовскі», в якому Іван Франко був редакційним працівником десять років, викинув його на вулицю, а в нього ж на руках тяжко хвора дружина й четверо дітей-школярів! За "Кур'єром" інші польські і непольські, залежні від польських, газети й видання Галичини теж показали Франкові на двері. Від нього відвернулись усі «однодумці» і «прихильники», земляки-перевертні, вірнопідданці польського панства, вислужуючись перед поляками, цькували Франка на сторінках своїх часописів. У себе на батьківщині Франко був загнаний чужинцями й галичанами-перевертнями в такий кут, із якого, здавалось, нема і вже не буде виходу.
Недоброзичливці відверто втішалися: «Аж тепер йому капут!.. Цей Франко, що вважає себе найпоряднішим і найрозумнішим, з цієї ями вже не вилізе!»
«Друзі» пильнували, чи не з'явиться в якійсь газеті оголошення про ліцитацію земельного наділу, вілли, бібліотеки і майна!...
Позбавлений майже всіх заробітків, Іван Франко жив тепер з попередніх заощаджень і нерегулярної грошової допомоги, що надходила з України від письменницького добровільного товариства. І працював, працював. Зокрема, над новим соціальним романом під назвою «Перехресні стежки». В романі Юлія знайде низку знайомих образів, характерних рис, відомих подій. Він, Іван Франко, задався метою написати про всі прошарки галицького суспільства, він хоче, щоб українці наступних поколінь усе знали про боротьбу своїх предків проти поневолювачів.
Франко розхвилювався. Очі блищали. Обличчя розчервонілося.
- Іванку! - Юлія поклала свої теплі руки на його плечі; як маленького, заспокійливо погладила по голові. - Та ми ж ще не вмираємо!.. Будуть, будуть ще гарні погожі дні!..
- Ні. Це останнє наше побачення!.. Відчуваю!.. - йому треба було кілька хвилин, щоб справитися з собою. - Я вдячний долі, що ти існуєш... Не знаю, що робив би без тебе! - він приклав її долоні до своїх скронь, і так вони стояли довго-довго, мовчазно розглядаючи одне одного.
Як же змарніло її личко за ті роки!.. А яким гарним І ніжним воно було ще недавно!.. Життя не наготувало для неї приємних сюрпризів!.. Хороші, лагідні очі були сумні-сумні і невтішні...
Вони стояли під велетенським крислатим буком. Франко накинув на її плечі свого плаща, щоб вона не забруднилася об мокрий, з прозеленню, стовбур. З її очей скочувалися сльози.
- Я давно хотіла тебе спитати: чому ти... не одружився зі мною?..
- Сімейне життя таких людей, як я,- проза, щоденна виснажлива боротьба й майже безперервні прикрощі. А тоді ти ще не готувалася до такого життя. Хіба ж тобі чи мені не відомо, про що мріє панночка в двадцять три роки?!
Юлія сміється. їй завжди подобалось, що він уміє переконувати, уміє знаходити саме такі слова, які дуже точно змальовують той чи інший душевний стан людини, відтворюють його з усіма характерними ознаками і нюансами, і тоді все стає зрозумілим і виправданим. Ось за що вона любить цю зовні непоказну людину.
В попередні роки Юлії доводилось бачити Франка в різних життєвих обставинах. Одного разу вона була свідком, як він розмовляв з дуже старенькою і немічною жінкою. Скільки пошани, любові до людини і синівського схиляння було в його ставленні! У цій розмові розкрилася не показна доброта і ввічливість вихованої людини, а справжня людяність, неафішована гуманність і теплота. Таке не сфальшуєш! Це зворушило Юлію більше, ніж фізична краса-досконалість.
Коли він розповідав про той чи інший свій намір щодо неї самої, коли він відкривав свою беззахисну душу, у Юлії не було ні найменшого сумніву - сказане відповідає дійсності.
Яке ж то блаженство - вірити людині так же беззастережно, як самій собі! Більше, ніж самій собі!..
Він дуже милий! - вона з любов'ю дивилась на нього. Мужчина зовсім не повинен бути красенем - це забаганка! Він має бути розумним і сильним!.. Але й сильним він не завжди може бути, бо який же ти сильний мужчина, якщо тобі неодмінно потрібна опіка такої тендітної істоти, як Юлія? Яка вона щаслива, що такі складності людських стосунків стали для неї близькими і зрозумілими!..
Він любить мене, але не хоче, щоб я позбавляла його можливості любити інших людей, як це часто вдається егоїстичним жінкам! Своє серце він віддав людям, українському народові!
Юлія поважає Франка, схиляється перед ним, любить і розуміє, любить і розуміє більше, ніж у молоді роки!..
- Мушу ще сьогодні повернутися до Сільця********, - удруге чи втретє нагадує вона. - У нас дуже мало часу.
Чоловік Юлії - Ян Нємєнтовський - при знайомстві з нею малював себе людиною демократичних переконань. Найбільше в ньому приваблювало те, що він досконало знав українську мову (вчителював разом з Юлією в українській школі) і, здавалось їй, зовсім не знав, що то за річ - національна обмеженість і упередженість. Та одразу ж після одруження змінився до невпізнання: заборонив дружині брати участь у громадському житті рідного краю, створив неможливі умови для письменницької праці, а коли підріс син Юрій, виховав його в дусі неповаги до українців і материнської мови.
- У мене було таке враження, - скаржилася Юлія,- неначе в дорозі на мого чоловіка напали розбійники й відібрали у нього все людське, а натомість підкинули нетерпиме, людиноненависницьке... Наскільки раніше він захоплювався моїми поезіями й пишався моїм поетичним обдарованням, настільки зневажав і ненавидів їх пізніше...
- Здається, ти помиляєшся, мила, - мовив Франко. - Просто при знайомстві він не вважав за потрібне висловлювати своїх думок і намірів. А коли зробився «паном становища», зв'язав тебе по руках і ногах шлюбом і дітьми, не вважав за потрібне їх приховувати. Безхарактерність. Безмежно самолюбні люди саме в такий спосіб і виявляють свій «характер». Ганчіркуватість - з одного боку, і підступна жорстокість, мстивість «аж до десятого коліна» з другого, - невід'ємні риси представника «раси панів», ознака людини «імперської свідомості». Перед сильними такі скачуть улесливим песиком і намагаються лизнути руку, а перед слабким удають з себе «вельможного пана», втоптують слабкого в болото, прагнуть розчавити як особистість... Не знайдеш у собі мужності дати такому рішучого відкоша, він усядеться тобі на карк, їстиме твій хліб і зневажатиме тебе. Панська Польща сотні років боронилася проти експансій своїх сильних сусідів, а сама прагнула жорстоко гнобити українців, білорусів і литвинів. Панська Польща і хліборобська Україна - як вогонь і вода - завжди ворогуватимуть, завжди заперечуватимуть засади одне одного!
Юлія замилувана спостережливістю Франка: як цей змальований ним образ підходить для «подружніх стосунків» Яна Нємєнтовського й Юлії!
Так, у сім'ї не може бути ні «пана», ні «хама», - думає вона, - у сім'ї кожен повинен мати права й обов'язки, бо, не маючи прав, людина втрачає свою гідність, свою подобу, а коли вона не має ніяких обов'язків, вона дичавіє, звіріє...
Гордіїв вузол їхніх стосунків так затягся, що його довелося розрубувати - Юлія заявила про те, що не хоче більше жити з чоловіком - «паном», вона з доньками лишилась у Сільці, а Яна Нємєнтовського перевели вчителювати до якоїсь іншої місцевості. Він забрав сина й віддав його на виховання своїм родичам-полякам.
До часу жбан воду носить!
Такий рішучий крок треба було зробити ще в перші роки спільного життя, коли виявились непримиренні суперечності - не було б тепер почуття порожнечі і гірких розчарувань!..
Розмовляти стоячи було незручно, втомливо. До того ж в алеї з'явилось кілька пар; якийсь літній панок, бажаючи упізнати Франкову даму, навів на неї лорнет. Іван Франко почав нервуватись.
Під великими деревами, у глибині парку Юлія побачила ще одну лавочку, не дуже намочену дощем. Застелили її газетами й сіли.
Франко зітхнув з полегшенням і дістав з кишені невеличкого пакуночка.
Багато років Юлія була його другом, союзницею, моральним пристановиськом... Хотілося подарувати їй щось таке, що б дуже її потішило, щось таке, що відрізнило б її від усіх, навіть найближчих поету, людей. Таким подарунком міг бути тільки єдиний авторський примірник ювілейного видання «Зів'ялого листя», невеличка ошатна книжечка в червоній атласній оправі з золотим втиском. (Тільки Юлія, сама поетеса-лірик, могла оцінити такий подарунок!).
Ще він хотів, щоб вона знала, як часто він про неї думає, яка вона близька йому.
Де про це можна сказати краще, ніж у віршах?! Він читає вірш, присвячений їй:
Вже три роки я збираюсь,
Щоб побачити тебе,
Та коли лиш соб наверну,
Щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
Твоїх уст, твого лиця,
Як страшного суду свого,
Як фатального кінця.
Якби знав я, що побачу
Вроду пишную твою...
В незів'ялім новім блиску -
Я б побіг би, як стою...
Юлія плакала, не соромлячись сліз.
- Чого ж ти плачеш, рідна Юлечко?
- Я безмірно щаслива, Іванку. Щаслива й горда. А плачу від захоплення твоїм могутнім талантом. Щаслива й горда дружбою з тобою. Я рада, що господь створив мене жінкою, і я можу дати тобі хоч краплину радості, тепла і щастя. Дякую тобі, друже, за все, що ти мені дав і зробив! Спасибі за книжечку! Це - найцінніший подарунок для мене. Маю дещо приємне і для тебе, Іванку... - вона розкрила дорожну сумку і виклала з неї на лавку козубок суниць і букетик гірських квітів, зібраних ЇЇ учнями й ученицями спеціально для Івана Франка. Суниці й квіти пахли горами, полонинами, росою і сонцем.
- Це найкращі для мене ліки! - сказав, піднісши їх до свого лиця...
- Я повинна вже йти, Іванку! - ще раз нагадала Юлія. - Адже я приїхала до Коцовських!********* - вона засміялася і знову взяла в свої теплі долоні його обличчя. - То мушу принаймні хоч зайти до них перед від'їздом зі Львова! Прощай! - вона цілує його в чоло, в уста. - Ага! Мало не забула! - дає Франкові невеличкий пакуночок з грішми. - Згодяться! Матимеш - віддаш !
Франка душили стримувані ридання. Він не насмілювався слова сказати.
- І не дуже сумуй! Ми ще не збираємося вмирати, - повторяла. - Будуть, будуть ще теплі дні в нашому житті, Іванку!
Він не хотів, не міг її відпускати.
- Чи побачимось ще коли? - з тугою спитав поет. Юлія того не знала.
Це було їх останнє побачення.
Фаетон зупинився коло Личаківського кладовища. Дві літні жінки вийшли з нього й допомогли зійти третій, старій і слабкій. Усі разом пройшли через ліві парадні ворота кладовища, розпитали в сторожа, як знайти потрібну могилу і якою алеєю до неї іти. Молодша з жінок взяла в сторожці стільчика напрокат.
Убогість одежі і скромність у поведінці засвідчували: жінки - провінціалки. Видно було і те, що молодші - сестри, а старша - їхня мати. Подібність була вражаюча, в втім, наявна була і різниця між ними: молодші
- стрункі й голубоокі блондинки, а старша - брюнетка з лагідними карими очима і дуже гарною сивиною.
Серед сотень більш-менш скромних надгробків нав'язливо лізли в очі помпезні каплиці і розкішні гробниці польської аристократії і скоробагатьків-міщан. Над могилами витали ангели і музи, схилялися мармурові втілення скорботи і суму. На гранітних і піскованих пеньках сиділи лиховісні сичі. Обеліски, що пнулись до неба, обвішані «лавровими» і «терновими», майстерно викуваними з заліза, вінками. Могили та склепи поросли зеленим мохом, кучерявим барвінком, плющем та диким виноградом; листя останнього було червоне, як свіжа кров; коло могил - живі квіти й вазонки, розтоплений віск свічок.
Стара жінка швидко стомлювалася і відпочивала, сидячи на складному стільчику.
Коли востаннє вона приходила на Личаківське кладовище ?!. Здається, у двадцятому?.. В ті роки могилу Івана Франка прикрашало погруддя Поета.
Скільки часу минуло відтоді?.. Років чотирнадцять, а може й більше...
За рядами багатих гробниць траплялися зовсім занедбані могили, декотрі з них провалилися, поросли пирієм, майже зрівнялися з землею. На доріжках, що променями розбігалися від обох воріт, сторожі та прибиральниці громадили жовте листя, носили до купи рештки колись живих квітів, побляклі паперові стрічки. Все це разом із уламками трухлявих хрестів спалювалося на багаттях.
Голубий гіркуватий димок розвіє вітер, і від людини не залишиться й сліду... Через якийсь час на цьому місці поховають ще якогось бідолаху, а по кількох роках спалять і його трухлявого хреста...
В'ються невеселі думки, та вони не лякають стару жінку: вона не боїться смерті. Вона, котра нарекла себе Уляною Кравченко, із цим іменем увійшла в історію свого народу, розпочала вже восьмий десяток. Вона пожила і попрацювала для себе і для людей.
Уляна Кравченко трохи спочила, жінки дріботять далі.
Дочки письменниці перечитують епітафії, переважно польські та німецькі, зрідка на головному міському кладовищі зустрічаються й українські. Жінки обмінюються з цього приводу зауваженнями й багатозначними поглядами.
За помпезною каплицею - могила зі скульптурою скорботи в бронзі - надгробний пам'ятник Маркіяну Шашкевичу. Зворушені жінки зупиняються. «Маркіян Шашкевич. 1811- 1843» - читають напис на цоколі.
«Тут має бути могила Івана!» - стара поетеса з гірким почуттям пригадує, що спершу Івана Франка поховали в якомусь чужому гробовці. Пізніше шанувальники поета зібрали трохи грошей, купили клаптик землі, куди й перенесли прах.
Пам'ять не підвела: могила Івана Франка виявилася поблизу могили Маркіяна Шашкевича. Стара жінка, ставши навколішки, кладе до підніжжя букет хризантем. Молиться.
Кам'яну брилу-скелю лупає кайлом Вічний Революціонер-Каменяр. Цього монумента Уляна Кравченко ще не бачила, але саме такий вона б поставила Івану Франку. Саме такий - скромний, але величний!
- Мир тобі, Івасю, земля тобі пухом, дорогий друже!..
Обличчя старої умиротворене, осяяне щастям. Вона промовляє до Каменяра як до живої людини, як до самого Івана Франка. їй подобається місце, подобаються живі квіти, принесені шанувальниками її Друга. Десь тут бажала б вона знайти місце і для себе. Але - чи доведеться ?!. Хто перевезе тіло з Перемишля у Львів?.. Хто спорудить навіть найпростіший надгробок - адже все це дуже великі гроші... «За життя нас розлучила немилосердна доля, - говорить-молиться вона до юнака з кайлом. - Але скоро ми зустрінемося і будемо вже нерозлучними».
Дочки поетеси постояли трохи, помолились і пішли розглядати сусідні гробовці й обеліски, щоб не заважати мамі своєю присутністю.
Листя на деревах та кущах або ж зовсім опало, або ж опадає блідо-зеленим, блідо-жовтим, блідо-рожевим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне поблякле листя дуба і бука. З дубів падають жолуді. З бука осипаються плоди в коричневих колючих кожушках. Каштани гублять яскраво-зелені їжачки-півкулі. І від удару об бруківку з них вилущуються блискучі шоколадні тільця з жовтенькими черевцями; вони такі гарні й свіжі, що хочеться взяти в долоні і сховати до кишені, щоб потім, забувши про них, намацати пальцями й згадати: «Каштани Івасеві!».
Уляна Кравченко поклала кілька до своєї сумочки - вона повезе їх до Перемишля. Вона прожила довге й гарне, хоч і трудне, життя, по-філософськи спокійно ставилася до власної смерті, яка, мабуть, уже не за горами. Стара жінка зробила все, що має зробити людина на землі: народила і виховала дітей, написала кілька десятків книжок. От тільки дерева не посадила ні одного.
Вона вибирає найкращого каштана і, неспроможна зігнутися, кінцем парасолі глибоко закопує каштана коло монумента. З часом тут виросте її деревце!
*Справжнє ім'я та прізвище першої жінки-поетеси Галичини Уляни Кравченко.
**Псевдонім Івана Франка.
***Містечко неподалік від Львова.
****Для України. (Цитата Уляни Кравченко).
*****Постійний мужчина-супутник багатої, знатної заміжньої жінки, з котрим вона ходить на прогулянку.
******З італ.: безглузде дивацтво, нестримна чванливість.
*******«Поет зради". (З нім.).
********Село поблизу Трускавця.
*********Родина рідної сестри поетеси Валері.
