Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Loading

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 3-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 2-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України
скачати цю публікацію  

ПОРТРЕТ ПОЕТА, МАЛЬОВАНИЙ ГЕНЕРАЛОМ



До 70-річчя  музею Івана Франка у Львові 

Цей портрет  Івана Франка у різьбленій позолоченій, сказавши б по-теперішньому, ексклюзивній рамі, виставлено на найпочеснішому місці в одному із залів літературної експозиції музею, який прийнято називати університетським, бо присвячений він навчанню Івана Франка у Львівському університеті. Закінчити навчання у цьому закладі Іванові Франку так і не судилось, спроба поновити навчання зустріла серед керівництва філософського факультету рішучу відмову. Шукаючи вихід із цієї ситуації, Іван Франко знайшов повне вирозуміння в німецькомовному Чернівецькому університеті, який без проблем закінчив при сприянні відомого вченого - мовознавця Степана Смаль-Стоцького, ім'я якого на довгі десятки років було викреслене з історії української культури. Відтак був Віденський університет і аспірантура у Ватрослава Ягича, палкого прибічника царського трону в Росії, що, зрештою, не заважало йому бути палким прихильником і таємним радником з національних питань австро-угорського цісаря. Він не міг не визнавати авторитету свого аспіранта, як принаймні великого вченого-славіста, але на відміну від нього не визнавав самостійності української мови, а в своїх таємних посланнях Російській академії наук застерігав її від такого нерозважного кроку з її боку, як обрання Івана Франка своїм членом-кореспондентом. Вважаючи, що в такому разі не тільки на території Росії українці заговорять про свою державну незалежність, а й заговорять про таку ж незалежність навіть білорусини. Російська Академія наук прислухалась поради відомого вченого і не присвоїла Іванові Франку наукового звання.

Перебуваючи у Відні, Іван Франко підтримував тісні зв'язки із українськими студентами, згуртованими навколо свого студентського товариства «Січ», сформованого 1868 року. Світогляд січовиків, який не виходив за рамки національного романтизму і сентиментального слов'янофільства, зазнав сильних змін під впливом ідей Драгоманова та Подоли нського, які загостили до Відня в 1871 та 1872 роках. Захист Іваном Франком докторської дисертації викликав серед січовиків неабияке пожвавлення та гордість за свою науку. З тою метою вони й запросили свого почесного січовика Захара Павлюха зробити для товариства парадний портрет доктора Івана Франка, що той і виконав.

Художник  створив портрет письменника, зосередженого  і впевненого в собі, як і належить бути людині, свідомій свого достоїнства. Портрет, проте, не вирізняється якимись особливими прикметами і належить до так званих парадних портретів.

Як і  було домовлено, портрет прикрасив  кімнату зібрань товариства «Січ»  і став його власністю. Про нього, на жаль, Іван Франко не залишив жодних згадок. Не залишили спогадів і члени товариства «Січ».

Докторську  дисертацію Іван Франко захистив 1893 року і дістав згідно із законодавством право через два роки претендувати на викладання в університеті, чим він і скористався після смерті завідуючого кафедри руської словесності Омеляна Огоновського і в 1895 році блискуче склав габілітаційний екзамен та прочитав пробну лекцію, яка відразу притьмарила здобутки на даному поприщі інших професорів Львівського університету, що також зіграло не останню роль при винесенні вердикту претенденту на кафедру в університеті. І професорсько-викладацький склад філософського факультету, в компетенції якого було вирішувати долю претендента, і управа університету, а найбільше галицьке намісництво на чолі з графом Бадені, руки якого були в крові вбитих під час виборів українських селян, не захотіли бачити серед викладачів Івана Франка. Завдяки особистому зверненню графа Бадені у Міністерство освіти та віросповідання габілітація Івана Франка не була затверджена, внаслідок чого Іван Франко втратив шанс стати викладачем Львівського університету.

Про автора парадного портрета Івана Франка Захара Павлюха у франкознавстві не було відомо нічого. Не знали навіть років його життя.

Проте про сам портрет знала родина Івана Франка. Перший директор музею  син письменника Петро Франко вже 1940 року в перших місяцях роботи музею видав «приказ» під номером 31, в якому говорилось: «Дня 21. XII. 1940 р. виїде з музею до Чернівець експедиція, зложена з пом. директора Франко Ольги Федорівни і наукового робітника Радловської І. Т. з метою привезення портрету Івана Франка, закупленого в Гузаревої Ольги Захарівної, а також збирання матеріалів, зв'язаних з життям і творчістю Івана Франка. П.Франко». Ольга Федорівна Франко - дружина Петра Франка. Невдовзі з'явився «приказ» № 33: «Дня 28.ХІІ.1940 р. вернула експедиція з Черновець і привезла портрет Івана Франка. Дня 29.XII. співробітники музею, що їздили в експедицію, вернули до музею. П.Франко».

Цей портрет  був одним з першим експонатів, який придбав музей. У книзі вступу, яка була заведена тільки 13 листопада 1947 року, він значився під шостим номером. Пізніше він рахувався під номером п'ятим у книгах вступу та під номером першим у книзі групи «Художні твори». І в першому, і в другому випадку портрет описується наступним чином: «Портрет, Іван Франко. Постать І. Франка зображена вище колін. Біля столу, спершись правою рукою на книжки, що лежать на столі, стоїть Іван Франко у темному костюмі. Портрет виконаний з натури у Відні 1893 року, коли Іван Франко захищав там докторську дисертацію». У відповідних графах зазначено, що портрет куплено у дочки художника О. Гузар 1940 року і заплачено за нього 5000 карбованців. Портрет виконано на папері пастеллю. Розмір 1,79 м на 0,87 м. Про ексклюзивну раму у книгах не згадується. Вказаний у книгах розмір не відповідав дійсності. Насправді розміри такі: висота 115 см, а ширина 76 см. Розміри рами відповідно 154 на 110 см.

В експозиції портрет Івана Франка роботи 3. Павлюха з'явився тільки 1956 року, тобто до сторіччя від народження письменника. Він був почеплений  над робочим столом ювіляра в  центральній кімнаті його будинку, що не відповідало дійсності і меморіальному відтворенню. В наступних експозиціях портрет був перенесений у бібліотеку Івана Франка і зберігався там до 1981 року, коли врешті була повністю відтворена ме-моріальність будинку Івана Франка. Тоді ж портрет роботи 3. Павлюха знайшов своє місце в літературній експозиції музею, яка була розміщена в будинку Михайла Грушевського, що поруч з будинком Івана Франка. Після створення музею М. Грушевського цей портрет було включено в експозицію університетського залу нової літературної експозиції, яка розмістилась у колишньому будинку відомого львівського підприємця та купця Антоні Ув'єри та який до розвалу Радянського Союзу експлуатували в своїх цілях військові у вигляді так званої «генеральської гостинниці».

На запитання  відвідувачів, хто  автор  портрета, екскурсоводи відповідали, що був ним художник-любитель Захар Павлюх. Іншою інформацією науковий відділ музею не володів, а керівництво не заохочувало працівників до пошуку. І мало на це вагомі причини.

Народився Захар Павлюх в підгірському селі Хащові на Самбірщині в родині заможного селянина Гната Павлюха, котрий до того ж був війтом села та котрий вирішив дати своїм дітям інший хліб, ніж мав сам, а тому своїх синів, у тому числі й Захара послав, як тоді говорилось, «до шкіл». Спочатку Захар Павлюх закінчив нормальну школу в Дрогобичі, відтак пішов у ближчу від дому Самбірську гімназію, де привернув увагу вчителів не стільки своєю пильністю до науки, скільки тим, що добре малював. Тому й нарадили вчителі гімназії Гнату Павлюху віддати свого сина в гімназію св. Анни у Кракові, аби він там мав можливість вчитись малярства у Яна Матейка. Все було б добре, проте всьому завадив вік самого Захара Павлюха. Він тільки вступив у Краківську гімназію, як його на три роки забрали служити в цісарсько-королівську армію, і хлопцеві довелось покинути мрію про серйозне навчання малярству. Військове начальство, проте, поставилось до Захара Павлюха прихильно, дозволило служити в Кракові і навчатись у гімназії, після закінчення якої він записався на правовий факультет Краківського університету, але 1873 року перейшов навчатись на аналогічний факультет Віденського університету. Саме в той час він зійшовся з українським товариством «Січ», яке тоді очолював Наталь Вахня-нин, а кістяк його складали такі особистості як Іван Горбачевський, брати Герасимовичі, Остап Терлецький, Денис Білинський та інші пізніші відомі культурні та політичні діячі. В тому товаристві, як писав у некролозі на 3. Павлюха Євген Кобилянський в маловідомій чернівецькій газеті «Час» від 4 березня 1934 року, беріг покійний Павлюх традиції аж до смерті, а січове гасло «Не мирися! Не корися!» було йому провідником ціле життя. З часом Захар Павлюх дістав у товаристві титул почесного члена.

Після здобуття титулу доктора, необхідного  для ведення  самостійної  юридичної  практики, Захар Павлюх обрав кар'єру військового юриста і вступив на службу до військового судівництва, де й дослужився до високого рангу генерал-майора юстиції. Розпочинав свою кар'єру у Перемишлі під славним комендантом тамтешньої військової твердині генералом Гальгоці, а відтак був переведений на посаду референта при Найвищім військовім суді у Відні.

По  розпаді  Австро-Угорщини і  проголошенні Західноукраїнської Народної  Республіки став на бік нової  української держави і за уряду  Євгена Петрушевича був покликаний на службу при військовім суді. Після програшу національно-визвольних змагань перейшов у Відень, де, маючи високу пенсію, зайнявся виключно малярством, працюючи в основному в жанрі портрета. Десь у той же час він зібрав, створені ним колись портрети різних діячів, які зберігались у приміщенні віденської «Січі», і переніс їх у своє помешкання у Відні, а відтак незадовго до смерті перебрався жити до дочки в Чернівці. Син Захара Павлюха Отто був юристом і при військовім суді займав високі посади.

Ті скупі дані про Захара Павлюха вдалось дістати тільки завдяки згадуваному некрологу в газеті «Час».

На жаль, метричні книги села Хащова до 1885 року не збереглись, а тому не вдалось  встановити точну дату народження Захара Павлюха та дізнатись дещо більше про його рідню.

Як твердить «Енциклопедія українознавства», дочка Захара Павлюха Ольга народилась у Відні 1885 року, хоч інші документи стверджують, що вона була 1888 та навіть 1889 року народження. При кінці позаминулого і першої половини минулого століття була однією з найвідоміших громадських діячок Буковини та однією з керівниць цього руху, а в 20-30 роках минулого століття ще й була головою «Жіночої громади» і «Мироносниць». Як журналістка співпрацювала з часописами «Рідний Край», «Літературно-науковий вісник» та «Час». Вона займалася і перекладами художньої літератури.

Була  однією з  тих жінок, які  підтримували самотню  Ольгу  Кобилянську  в  щоденному житті, а  також  допомагали їй у громадській та видавничій роботі. 1905 року вона вийшла заміж за Володимира Гузара, який був 1881 року народження і в 1910 році став лікарем у Чернівцях. У подружжя було четверо дітей, з яких найстарший Дмитро народився 1907 року у Львові. Син Любомир 1911 року народження, дочка Дарія 1919 року народження та син Ростислав, 1921 року народження, прийшли на світ в Чернівцях.

Чоловік Ольги Павлюх вважався одним з  найкращих тогочасних спеціалістів з легеневих захворювань, був  членом ОУН, а його лікарський кабінет на вулиці Руській, 19, у Чернівцях використовувався як конспіративна квартира даної організації, Окрім цього Володимир Гузар був сином відомого церковного діяча, одного з наближених до митрополита Шептицького Євгена Гузара ( 1854- 1918).

Володимир Гузар також доводився стрийком  теперішньому кардиналу Любомиру Гузару, який народився у Львові 26 лютого 1933 року. Ольга Гузар була хрещеною мамою сестри кардинала.

Ольга та Володимир Гузарі жили у Чернівцях у власній   прекрасній двоповерховій віллі на Гарденштрассе. Саме там 24 лютого 1934 року і помер  Захар Павлюх. «У Чернівцях, у домі своєї дочки пані О. Гузар, - писала чернівецька газета «Рада» від 4 березня 1934 року, - помер у суботу дня 24 лютого генерал - авдитор Захар Павлюх, у 86-му році життя.

Тому  кілька тижнів приїхав покійний до Чернівців з Відня, що був йому другою вітчиною. Та вмирати прийшлось йому таки між своїми. Ховали його на місцевім цвинтарі. Червоною китайкою за золотим тризубом вкрита домовина.

Довкола домовини замість типічних олеандрів рідна смерека.

«Червону  калину» співає хор по дорозі до могили - як пристало старому військовому-козакові. Молитва «Вічная пам'ять» і «Журавлі» співає хор на пращання, а внуки кидають в гріб свойому дідови червоні та білі квіти. Ніяких промов. Отак ховали генерала Захара Павлюха. Вічна йому пам'ять!»

В цій же газеті у розділі «Всячина» своє співчуття висловили колишні члени «Січі». Генерала-авдитора Захара Павлюха відпровадила найблища родина й знайомі на вічний спочинок. У нас мало його хто знав, та віденська українська громада, молодь, що гуртувалася коло товариства «Січ», усі українські товариства його добре знали.

Генерал Павлюх приходив на всі урядження, інтересувався всім українським життям, і хоч старший за віком був завсігди молодий духом. Нераз можна було його побачити у віденській кав'ярні сивого як голуб в гарячій дебаті зі студентами та другими молодими людьми. В останнім альманаху «Січі», до якого видання спричинився і матеріяльно, помістив бл. пам'яті генерал Павлюх свої спомини з молодечих літ п.з. «Свят-вечір січовиків у казармі».

Через декілька років на могилі Захара Павлюха спорудили скромний надгробок з бетону, на якому було зроблено напис: «Австр. генерал Захар Павлюх. 1852 - 1935». Чому були допущені помилки в датах життя, пояснити зараз важко. Всі свої мистецькі твори заповів Захар Павлюх Національному музею фундації митрополита А. Шептицького. Вже в середині 1934 року Ольга Гузар згідно з цим заповітом передала Національному музею твори свого батька, про що був складений спеціальний акт. Всіх творів сорок. Серед них відсутній портрет Івана Франка. Його на пам'ять про батька дочка залишила в себе в Чернівцях. Серед переданих Національному музею портретів значиться портрет митрополита Шептицького, імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа, відомого політичного діяча Юліана Романчука та Інших. На сьогодні всі ці роботи збереглись у фондах тепер вже Національного музею імені А. Шептицького. Зберігся навіть портрет «татка цісаря» Франца-Йосифа, але не зберігся портрет митрополита. Очевидно, його знищили при відомій перевірці фондів на предмет зберігання антирадянських творів. Всі ці твори 3.Павлюха ніколи не виставлялись, а в примітках про них у книзі вступу вказано, що вони маловартісні з мистецької точки зору і належать художнику-аматору.

З приходом радянської влади Ольга Гузар вже була пенсіонеркою, але пенсії від нової влади, призначеної ще попередньою, не діставала. Чоловік продовжував займатись лікарською практикою, і сім'я жила лише з його дуже скромного  заробітку. Сім'я бідувала. Очевидно, десь тоді і запропонував Петро Франко, який пам'ятав про портрет, купити його в Ольги Гузар, на що вона погодилась. Мабуть Петро Франко знав, що сім'я живе в нужді., а тому й запропонував таку високу в 5000 карбованців ціну за портрет, в той час, коли роботи І.Труша оцінювались згідно із записами у книзі вступу в 150-300 карбованців...

Водночас  варто підкреслити, що на той час  Ольга Гузар не покинула Буковини, хоч мала можливість зробити це, як зробили тисячі людей. Вона хотіла взяти участь в розбудові української держави, проте дуже швидко зневірилась у правдивих починаннях нової влади стосовно українців та їх одвічного прагнення мати свою українську державність. Залишалась вона в Чернівцях під час румунської окупації Буковини. 1942 року Ольга Гузар була заарештована І на відомому процесі в Яссах за антиурядову діяльність як член ОУН була засуджена на п'ять років, з тюрми вийшла після поразки Румунії та захоплення її радянськими військами. У рідній хаті господарювали визволителі. її чоловік Володимир Гузар був заарештований в перших днях визволення Чернівців і піддався жорстоким допитам, яких не витримав. 1944 року його не стало. Він був похований неподалік центрального входу Руського цвинтаря в Чернівцях. Його могила збереглась. На ній скромний пам'ятник з написом: «Лікар Володимир Гузар. 1881-1944» та ще аірші: «Світ правди засвітиться і помоляться невольничі діти. Т. Шевченко».

Невдовзі  після повернення, 16 грудня 1944 року, була заарештована і Ольга Гузар. В місті твердили, що сталось це через те, що вона вирішила шукати справедливості у нової влади і повернути собі дім, який належав їй. Аби не мати клопоту, її кинули у в'язницю. В тюрмі як дружина лікаря вона допомагала однокамерникам і рятувала їх від тифу та інших заразних хвороб. 22 листопада Прокуратура Чернівецької області у довідці № 13/964-91 про реабілітацію Ольги Гузар писала: «Гражданка Гузар Ольга Захаровна, 1888 года рождения, уроженка города Вена (Австрия), жительница города Черновцьі, до аре-та бьіла домашней хозяйкой.

Арестована 16 декабря 1944 года следственньїм отделом УНКГБ УССР по Черновицкой области, 29 декабря 1944 года Гузар О. З. пред'явлено обвинение по статьям 54-1 «а» УК УССР (1927 года) измена Родине в виде активного участия в работе организации украинских националистов Буковиньї.

Материалами дела указанное обвинение не подтверждается.

Гузар О.З. умерла в местах лишения свободу 22 мая 1945 года.

На оснований  ст. 1 Закона Украинской ССР «О реабилитации жертв политических репресий на Украине» гражданка Гузар Ольга  Заха-ровна реабилитирована. Старший помощник прокуратуру области, старший советник юстиции Н. Е. Куреляк». Печатка з гербом Союзу і розгонистий підпис старшого радника...

Де було поховано Ольгу Гузар невідомо. Лише недавно з'ясувалось, що її поховано в ямі, що при кінці Руського цвинтаря в Чернівцях. Там скидали таких, як вона, які в довідці іменувались «жертвами політичних репресій «на Україне». Вже в дні української державності всім жертвам був поставлений величний пам'ятник, навколо якого кропива і неприступні хащі бур'янів.

Проте історія з портретом З. Павлюха має своє продовження...

23 січня  1907 року пресові агенції, які  мали свої представництва у  Львові, були запрошені поглянути,  що зробили з актовим залом  українські «гайдамаки», «дич», «головорізи», тобто українські студенти, які були доведені до відчаю щоденними приниженнями та знущаннями над ними керівництвом Львівського університету. Їхнє терпіння урвалось, коли ні з того ні з сього на них накинувся вчений секретар університету Ян Віняж і почав обзивати лайливими словами, за що й був сильно побитий студентами. Розлючені студенти увірвались у актовий зал, де на той час відбувався захист докторської дисертації. Ректор, прикритий спідницями жінок, втік з університету, деякі українські викладачі, аби не бути причетними до справи, вискочили у вікна в ботанічний сад. Розтрощивши актовий зал, студенти не зупинились і розтрощили всі аудиторії, а над університетом у вікнах, що виходили до костьолу Миколая, вивісили жовто-блакитний прапор. Очухавшись, ректор університету, викликав в університет поліцію, яка взяла штурмом корпус університету при активній підтримці осатанілих польських шовіністів, які вимагали крові українських студентів. Було заарештовано 153 студенти, які відмовились йти бічними вулицями до поліцейського комісаріату, що зараз на початку вулиці С. Бандери, а пішли містом, співаючи Франкове «Не пора!». Через деякий час Іван Франко подав документи з проханням зарахувати його викладачем кафедри руської словесності, оскільки там звільнилось місце. Письменник претендував на цю посаду на основі своєї габілітації 1895 року, в чому йому було відмовлено... Суд над студентами відбувся невдовзі у Відні. Українці в своїх намаганнях мати свій національний університет дістали підтримку у всій Європі, а суд у Відні зробив з них національних героїв.

Наступного  дня після виступу 23 січня 1907 року всі газети, навіть ті, які ніколи не публікували фотографій, помістили світлини з погрому, в тому числі понівеченого актового залу, де на стінах висіли в дорогих рамах портрети найвідоміших ректорів університету.

Після війни, коли університету надавали радянського  вигляду, портрети ректорів позникали, а рами... Їх доля невідома... Очевидно завдяки Тарасу Франку, одному з  наступних директорів музею, портрет  Івана Франка роботи Захара Павлюха був оправлений у раму, взяту з університету. Вже до століття Франка цей портрет був вперше виставлений в експозиції.

Історія мусить бодай чимось нагадувати про те, що вона все-таки справедлива і воздає кожному по заслугах. Львівський університет тепер носить ім'я Івана Франка, найвидатнішого свого студента, а вже сама доля хотіла, щоб його портрет роботи З. Павлюха з такою страдницькою історією його родини, що долучилась до боротьби за нашу українську незалежність, знайшов оправу в справжній рамі, виготовленій для портрета одного з професорів університету.

Оновлено 18-12-2014
© 2012. ОУНБ iменi I. Франка

Яндекс.Метрика