Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

«МІЙ СТРИЙКО — ІВАН ФРАНКО»



ЄВГЕН ПАРАНЮК

Про визначних діячів нашого краю, здається, досліджено і вив­чено вже все. Насправді, знаходимо нові і нові штрихи до їх порт­ретів. Ось і нині, для вашого огляду подаємо спогади етнографа, ук­раїнського емігранта, що нині мешкає у Нью-Йорку, Євгена Паранюка, який чудово знав племінника Івана Франка - Василя, сина Онуфрія - брата Великого Каменяра. Деякі цікаві історії роз­повідав він. У затишній оселі Ньюарк у Нью-Джерсі Василь прожи­вав зі своєю сім'єю. Залишив сина і доньку, тут і помер, захоронений в Бавндруку.

Ось дещо із згаданого.

... Останні роки життя Великого Каменяра Василь опікувався ним сам, своїм стрийком. А було це з весни 1915 до 1916 року.

Хлопчисько з Підгірок, йому саме минув 16 рік, у 1915 році підвозив австрійських вояків. Та одного дня трапилася жахлива історія, яка змінила все його життя. У Золочеві на Львівщині у ньо­го вкрали коней чи відібрали австрійські мадяри, а хлопцеві без ко­ней не повертайся. Отож, доля повернула пішки до Львова, до стрийка Івана, аби повідати й пожалітись на неприємний випадок.

Минали день, ніч і день. Нарешті втрапив до стрийка. Зустрів Іван Франко племінника дуже радо, разом із ним і посумував, що такі кепські історії трапляються на житейському шляху, але врешті за­спокоїв. Сказав: «Залишайся у мене, а далі якось буде».

Так і залишив він Василька при собі. Адже ж вдвох і веселіше. До того ж, поблизу не було нікого з рідні, щоб опікувались хворим письменником. Василькові сподобалось у дядька, він доглядав його, а той у свою чергу розраджував юнака. З весни до листопада було райське життя. Та в листопаді стрийко серйозно занедужав, і лікар Овчарський повідомив, що треба Івану Франку добрий відпочинок...

Але цікавіше згадувати щасливі дні, проведені з Франком. Перед виїздом до приюту Іван Франко любив ходити з Васильком по свіжому повітрі. Щоденно в гарну сонячну погоду ходили у свій сад рвати груші. Шкода, тих дерев вже нема. На межі з садом М. Грушевського стояв дощаний паркан, високий, і саме біля того паркану росла розкішна груша. Іван Франко говорив: «Дивись, Васильку, якби ті соковиті груші зібрати у свій кошик. Але вважай, щоб груша не обірвалась і не впала на той бік паркану. Це мій тобі наказ. Чуєш!»

У кошик складались соковиті груші, а потім приємно було їх спо­живати. Разом з вуйцьом Василько радо відвідував Стрийський парк, бо саме там у ті часи знаходились клітки зі звірями. Особли­во подобалось спостерігати за бурими карпатськими медведями. Іван Франко і Василько годували їх з рук. Там, далеко за океаном, зга­дував, що клітка з карпатськими медведями знаходилась у Стрийському парку до 1935 року.

Цікавою була перша зустріч з цими розумними створіннями.

«Перший раз запізнали нас медведі, - згадував Василь, - коли ми їм принесли два кошики медових груш. А вже потім, у наступні дні, коли наближувалися до клітки, звіри здалеку нас впізнавали. Тішилися, як маленькі діти: ревли, танцювали, лизали нам руки і ласували принесеними дарами. Вони були такими потішними. Ми приходили до них в будь-яку погоду. Це були найщасливіші хвили­ни нашого життя».

Наприкінці квітня 1916 року Іван Франко занедужав. Сидячи у надвечір'я з хворим стрийком, згадував, як взимку тягнули на сан­чатах сухе гілля для опалювання печей.

Дочекалися Великодня. У двері хтось застукав. Зайшла мила жінка, зпольщена німкеня пані Гілєрова-Гелєр, яка принесла в хус­тинці пасочку.

- Дивись, Васильку, сьогодні Великдень. Як гарно, що нас пам'ятають, - радісно промовив тяжко хворий письменник.

...Адвокат Степан Баран, що робив „Тестамент Ів. Франка" і був свідком передостанніх місяців життя Великого Каменяра, видав у Німеччині в 50-х роках книгу про зустріч з письменником, але, звісно, не все охопив.

А от Василь був центральною фігурою, який розраджував пись­менника своєю юначою безпосередністю, сприяв на деякий час не звертати уваги на фізичні страждання, муки, переборювати труд­нощі, вижити в тій жахливій епосі і творити, творити нові речі, яки­ми зачитується наш сучасник.

На жаль, Василькові не довелося провести стрийка в останню путь. У той час у Львові активно йшов набір до Січових Стрільців. Юнак зголосився і на початку травня вже став воякою Січових Стрільців.

Наприкінці травня Великий Каменяр помер. Лише в газетах про­читав молодий стрілець Василько про смерть дорогого стрийця. Як не бадьорився, та сльози виступили на очах - адже це був його на­че другий татусь.

Він згадав ті щасливі хвилини, які провів разом із Франком, і по­думав: «Ох, добра приказка - не все зле, що на добре виходить». Адже, якби не вкрали коней, то ніколи б і не був так близько з рідною йому людиною. Не відкрив би для себе тієї кришталево чи­стої душі великого генія українського народу. Дякувати Богу за ті приємні хвилини, які поєднували його зі стрийцем. Це було про­видіння.

До болю вістка трагічна, що немає вже на світі цієї близької лю­дини і що такого славетного письменника не захоронили з почестя­ми, а десь там дали в склеп до Адама Сікори - гробовця дідича, про заборону церемоній, покладання квітів. Дуже важко було на серці від такого.

Лише згодом сталося перезахоронення - пам'ятник Сергія Литвиненка, який і нині бачить у Львові наш сучасник без авторського розпису. У 30-ті роки перезахоронення генія українського наро­ду викликало різноманітні резонанси: одні йшли з відкритим серцем у пошані до видатної людини, інші кидали в натовп каміння, але то вже інформації, уривки з галицької преси.

Іван Франко. Останні роки...

... Восени 1915 року Іван Якович тяжко занедужав. Довелося Ва­силькові супроводжувати стрийка до притулку, який знаходився у Львові в домівці дяківської бурси при вулиці Петра Скарги, відкритого для виздоровців із легіону УСС. У цьому притулку помістили хворого І. Франка в темній задушливій кімнаті. Неабия­кий казус вийшов із дирекцією притулку. Іван Франко не хотів, щоб за ним прислуговував медичний персонал, висловив протест ди­ректорові закладу Ірині Домбачевській з цього приводу і просив, аби ним опікувався його братанич. Після довгих дебатів 16-літній хлопчак Василько наперекір всім недоброзичливцям лишається зі стрийком. Тут так незатишно. Стоїть важке повітря, та хлопчина втішається тим, що все ж вони разом зі стрийком і той бадьоріший, коли бачить поряд рідну людину, яка у всьому допомагає. Василько го­тує щоденно пшоняну кашу. Ох, яка ж то важка праця! На спиртівці годинами виварюється та страва. В кімнаті стоїть чад.

За вікном, яке не відкривається, заметіль, пороша. Чи перези­муємо?

«В приюті зі стрийцем часто згадуємо, як донедавна пополудні йшли до Стрийського парку. Сонце сяяло в блакиті, верхівки дерев ледь-ледь шелестіли, чи від вітру чи від перебігу пухнастих білочок, яких водилось там чимало, спів птахів, зрідка кувала зозуля. Сіда­ли там на лавці в гущавині велетенського дуба. Втоми і смутку, що зображались на обличчі І. Франка від недуги, як не бувало. Він на­морщував своє чоло і просив писати все під диктовку».

Тут, в затінку дуба, народжувалися його шедеври, які нотував на папері Василько.

«Постійно в задушливому приюті згадувались і наші зустрічі, - пригадував Василь Франко, - у Стрийському парку з карпатськи­ми медведями, яким І. Франко залюбки приносив у кошику солодкі груші зі свого саду. То були найщасливіші дні. Чомусь ці епізоди згадувались найчастіше».

«Василько, ти моя єдина втіха! Ти моя розрада. О, якби ти знав, як гірко, моторошно стає на душі, коли починаєш думати про са­мотність» - скаржився братаничу І. Франко.

Доля розкинула по світу дітей Каменяра: син Тарас вступив до Українських Січових Стрільців, де був старшиною, син Петро слу­жив при летунстві в астрійській армії в ранзі підпоручника, донька Анна виїхала до родини матері в Київ. Дружина перебувала в лікарні, а син Андрій, якого Франко найбільше любив, помер перед Першою світовою війною, працювавши учителем класичної філо­логії в гімназії. Куратором Франка, його дружини та опікуном дітей був давній приятель радник К. Бандрівський.

... В таких роздумах пролітали дні. Василько купував стрийкові червоне вино, яке очищало кров, щоденно одягав, виводив на кори­дор пройтись. Сірі понурі будні в приюті змінились, коли відвідав цей заклад полковник Січових Стрільців Гриць Коссак. Цей відваж­ний полководець з чотирма братами Дідушків на візиті у Франка не може повірити своїм очам, що бачить славетного Каменяра у заду­шливій тюремній камері. Чад від пшоняної каші, що поволі кипить у казанку, не дає дихати. Багато дечого встиг побачити Гриць Кос­сак у своєму житті - кров, окопи, трупи, голод, холод. Та він не міг спокійно дивитись на черствість людських душ до своїх геніїв.

- Невже для І. Франка не знайшлося іншої кімнати тут, у цім притулку? - звернувся він, різко отворивши двері до пані дирек­торки Ірини Домбачевської.

І тут же хворого Франка переміщено до окремої просторової за­тишної кімнати. Лікарську опіку надавав стрілецький лікар д-р Щуровський, а потім постійно старший львівський лікар д-р Броніслав Овчарський.

Стрільці піднімали дух І. Я. Франкові - тепер в колі веселих друзів він не почував себе самотнім.

Різдвяний Свят-вечір, 6 січня 1916 року, геніальний український письменник провів у затишному товаристві стрільців. То був неза­бутній вечір при співах колядок хору видужанців:

Та прийдуть до тебе

Три праздники в гості

Що перший праздник -

Святеє Рождество.

Ці співанки-колядки викликали у Івана Франка сльози радості. Він поринув у дитячі спогади. Святкова скатертина, дідух на покуті, соломою прикриті лавки і долівки! Як це все було недавно! О, Бо­же! Невже все це зникло назавжди, як у вихорі сніговії. Як батогом свиснув, і пробігло твоє життя. Так стрімголов летять роки, - роздумував Каменяр над людською сутністю життя. Франко був щас­ливий, що в товаристві українських вояків провів цілий вечір при співах колядок. З цього Свят-вечора залишилася пам'ятна знимка, опублікована згодом в українських газетах, журналах. Це був ос­танній Свят-вечір у житті Івана Франка.

Провівши чотири місяці у притулку, І. Франко просив доктора Б. Овчарського відпустити його додому, та, звісно, лікар не погоджувався, зважаючи на важкий стан пацієнта.

Іван Франко відчував, що наближається кінець життя, він дуже боявся померти в чужій хаті і казав до Василька:

- Якщо помирати, то треба у власній хаті померти.

Самовільно  вирішив  вибратись  з  притулку.   Послав  Василька

опівночі шукати підводу-фіярка. Василько, не знайшовши ніякого транспорту, повернувся. Спати вже не хотілось. П'ятої години ран­ку вибрались. Тихцем прокрадалися, як бешкетники-школярі, з цьо­го, так набридлого їм закладу, до трамвайної зупинки.

...Над'їхав перший трамвай. З трамваю вранішні пасажири поба­чили хворого Франка, подали йому руки і внесли Каменяра до трамваю. Тіло Франка було виснажене, здавалося, з людини зали­шився один скелет.

Прибули до будинку Франка та хата була замкнена, а ключі зна­ходилися у куратора Бандрівського. Василько залишив стрийка під дверима хати, а сам стрімголов помчав до куратора Карла Бандрівського.

- Кажу, - згадував Василь Франко, - дайте ключі, бо стрийко чекає під хатою.

А пан Бандрівський став дуже лаятись:

- Який біс його додому приніс?

Після різкої розмови ключі все ж дав.

Василько з ключами швидко повернувся до хати стрийка. Там він не міг без сліз спостерігати, як немічний Франко, спершись під двері, в холодний весняний ранок очікував його, аби отворити влас­ну хату. Відчинили двері, увійшли в дім, там теж - сибірська хо­лоднеча. Василько надибав трохи дровець, напалив піч, нагрів кімнату. Незабаром прийшов і пан Бандрівський. Дещо поговорили зі стрийком. Потім Бандрівський дав гроші на харчі, «думаю, з фон­ду Франка, які йому виділили у пожертву українська інтелігенція Карпат, Поділля, Галичини». Пан Бандрівський продав стрийкові тонну мокрого вугілля, яке, згадує Василь Франко: «Я возив візоч­ком тиждень, а може, і більше від пивниці Бандрівського до будин­ку І. Франка. Важко було доставляти те паливо - велика відстань, та й важко було мені мокрим вугіллям розпалювати у печі».

... Надворі вже була весна.

Пан Бандрівський привів якусь жінку, що мала опікуватись стрийком. Відібрав у мене ключі від стрийкової хати і сказав, що це давня знайома Франка полька Целіна Зигмунтовська. Ця пані бу­де відтепер опікуватися Іваном Франком. Важко мені було зі стрийком розставатись. Стрийко був тяжко хворий, прикутий до ліжка. Прощався зі мною зі сльозами на очах. Казав мені: «Дякую тобі, Ва­сильку, що доглянув мене, допомагав мені у всьому. Нехай тебе Бог береже в своїй опіці. Здоров від мене вдома тата і маму. А я відбу­ваю вже у зоряний шлях, йду до своїх предків, як Захар Беркут».

Це були останні слова, які я не міг слухати без сліз, від мого  стрийця, і водночас хвилююче прощання.

...Пішов Василько у Січові Стрільці, попрощавшись із Франком назавжди. Такими сумними були для Франка останні місяці його життя, про що розповідав не раз Василь в далекому заокеанському краї своєму задушевному другу Євгену Паранюку.

Записала Валентина Савчук

Оновлено 24-08-2019
© 2017. ОУНБ iменi I. Франка