Івано-Франківська
обласна універсальна наукова
бібліотека ім. І.Франка

Адреса бiблiотеки:

76018
м. Iвано-Франкiвськ
вул. Чорновола, 22
тел. 0342 75-01-32
fax: 53-21-89
E-mail: Науково-методичний відділ:
E-mail:
тел. 03422 53-32-31


Графік роботи:

Щоденно: з 10 - до 19 години
В неділю: з 10 - до 18 години
Субота - вихідний день
Останній четвер місяця - санітарний день.


Енциклопедія Сучасної України

КРИНИЦЯ НА ПОДВІР'Ї



Яким  ГОРАК, Роман ГОРАК

Ця дивна легенда про Івана Франка має спільний початок, але два  різні за характером та змістом закінчення.

Починається вона від того часу, коли на Війтовій Горі в Нагуєвичах Яків Франко, батько Івана Франка, після науки в коваля Мороза з Дрогобича поставив кузню, а на обійстя щораз частіше почали заїжджати фіри: одні, що їхали в Дрогобич і вважали за великий гріх не вступити до Яця-коваля, і неважливо цілком, чи мали яку оруду до нього чи ні, - а так просто заїхати і перекинутись кількома словами і з ковалем, і з людьми, що завше сиділи в кузні; інші - коли вже їхалося з славного міста Дрогобича і везлося повно новин з ринків та щотижневих ярмарків, то вже справді великим гріхом би було не завернути коней і не вступити до кузні Якова і поділитися з «христєнами» почутим і побаченим у місті. Бо де щось свіжого і цікавого почуєш, як не туй таки. Сиділось довго, поки хтось не опам'ятовувався, що надворі таки ніч і «тра йти домів», а завтра чекає нова робота.

Може, й справді комусь здавалося, що кузня  Якова тягне до себе приїжджих  чи від'їжджих з Нагуєвичів, але насправді так не було. Уся справа була в дорозі, яку не так давно проклали через Унятичі та Лішню до Дрогобича. Стара дорога через Ворота і Ясеницю Сільну через Радичів ліс виявилася задовгою, а нова дорога економила вдвічі часу, а тому нею охоче користали, хоч вона була дуже невпорядкована, не в'їжджена, мало не на кожному кроці мала вибоїни, які в дощ перетворювалися в глибокі калабані. Не кожен віз міг таку дорогу витримати, а тому після їзди вимагав докладного огляду, який міг зробити тільки висококваліфікований коваль, яким вважали в околиці Якова Франка.

Поки  тривали оглядини транспорту, а потім провадився ремонт, коневі кидали зграбок сіна чи жменю вівса. Після таких наїздів треба було залишки сіна та соломи прибрати, але на такі справи не вистачало рук і можливостей, а окрім того фіри роз'їздились пізно, а зранку наїздили нові, то стоянка вже давно перетворилась перед кузнею на гній, який прибирали, а стоянці надавали більш-менш пристійного вигляду перед Великоднем. Бо в коваля був такий порядок і така застанова, що як свято - то свято і то для всіх!

Коней треба було перед дорогою добре напоїти, а на Війтовій Горі з давніх-давен (казали, що ще з часів війтів Туркулів, які один на одного навели татарів) була одна-однісінька криниця, з якої весь присілок брав воду. Сюди в певну пору дня, особливо надвечір, любили сходитися брати воду жінки, де кожна і волю своєму язику і активно обмінювалася свіжими новинами, від чого місце біля криниці ставало за своєю громадською значимістю подібним до кузні Якова Франка. Якось так уже повелів давній звичай, що господар, на подвір'я якого заїжджають коні, має набрати води і напоїти їх. Коли б криниця була під рукою, то проблем ніяких би не було, а так треба було ходити за водою метрів двісті. Добре, що при хаті крутилися слуги, але й вони не того, щоб носити воду, а пильнувати поле, город, робити роботи, які належиться робити.

Як не крути і що не роби, але таки мусить бути при кузні на обійстю криниця, - і Яків вирішив її поставити, хоч старі люди казали, що води тут нема, бо горб, а як є, то глибоко, що не докопаєшся. Мало того, Яків сам показав робітникам, де копати криницю, а не просив для цього діла чоловіка з Лішня, який вербовим пруттям і ще якимсь, тільки йому відомим способом, відшукував під землею водяні ключі. Будувати криницю в якомусь іншому місці, ніж там, де показав Яків, не можна було. Збудуєш у саду за кузнею, то ніхто до тої води, а тим паче сторонні люди, не доступляться, бо в саду плекав Яків бджоли і мав вуликів з півкопи, а бджола є таке боже сотворіння, що не переносить чужого запаху і поту. Збудуєш між хатою і стодолою, то так само сама невигідь. По-перше, далеко від кузні, а, по-друге, зовсім коні і фіри стовчуть пастівник, на який так любо вийти. Одно слово, криниця мусить бути тут, де показав Яків.

Вийшла  вона, як і передбачали старі вуйки, глибокою, «якої світ не бачив», бо на теперішні виміри мала глибину  на цілих одинадцять бетонів. Кріпили  її від дна плитами зарінків, які привозили з річки в Урожі, бо Нагуєвичах такі ріки, в яких зарінків нема, а є лише одне болото, а в Урожі річка гірська і камені на зарінках добрі, не один господар брав їх на підвалини для хати. Вже під верх криниці давали колотий вапняк, який купували Дрогобичі. Оцямриння зробили з дубових  колод і вийшла криниця на учудування цілому селу. Чи кликав Яків священика освятити її, чи ні, - то вже невідомо, але скоріше всього, що цей акт освячення було вчинено, бо був Яків людиною вельми богомільною і богобоязливою не міг би допустити до того, щоб освячення не відбулося.

Вода  була добра і всі її хвалили, але  село вважало криницю Яковою, до неї за водою не ходило і далі брало воду зі старої студні над рікою.

З часом виявилося, що кожна справа має два кінці: один добрий, а другий поганий. Який добрий, то відомо, а поганий той, що до тої криниці тягнулись діти, як бджоли до меду. Правда, виявилась ця небезпека доволі пізно, коли на Якове обійстя прийшла господинею молода шляхтянка з голубими очима з Ясениці Сільної. Звалась вона Марією, писалась Кульчицькою і була на тридцять три роки молодша від чоловіка. От тоді й почали лелеки із завидною точністю і впертістю приносити на обійстя Якова дітей, яких знаходили то в горосі, то в капусті, а то й просто на пасіці. Іван Франко був першим з тих, кого знайшли. Він і першим відкрив, що в студню можна заглядати і бачити себе в дзеркалі води. Ще цікавіше було кинути у студню камінчик і чекати, коли він шубовсне у воду і збурить зображення неба, що відбивалось, і обличчя, що дивилось у воду цікавими і здивованими очима. Цікаво було ще кричати, тоді можна було чути відгук і виходило то все страшно, ніби тобі із студні хтось чу-жий відгукується і дражнить тебе. Ну чисто тобі, як в отій казці про ведмедя і зайця зі збірки казок: «Коли ще звірі говорили». Кричати не варто, хоч дуже кортить, бо почує тато або хтось із домашніх і віджене від студні, а то ще вдарить кілька разів по задку і сторого-настрого закаже, щоб «більше я тебе тут не бачив» чи «не бачила». Кажуть, що те дивлення у воду так захоплювало малого Франка, що його декілька разів ловили за ноги, щоб не полетів вниз, бо леда хвиля міг зірватися і полетіти. Додумався Яків зробити накривку на цямриння, але й це мало допомагало. Малий чатував, коли хтось ішов по воду і був тут, як тут. Навіть колодку поставив Яків, і то не вельми допомогло.

От  і повідають, що поліз до студні одного разу малий Франко, який на порозі перед тим бавився ключами від хати. Поліз дивитися на «того ведмедя з гаври» і так задивився, що не вчувся, як опустив ключі і ті впали у воду. Ніхто не знає, чи було це ще за життя Якова, чи мо' й трохи пізніше, коли на обійстя по його смерті прийшов молодий красень з Ясениці Сільної Григорій Гаврилик. Про це легенда мовчить. Мовчить вона і про те, чи намагався хто дістати зі студні ті ключі гаками чи ще якимсь іншим способом, чи вважали це марною справою, а студню надто глибокою, щоб порпати її дно гаками, а тому на все махнули рукою, бо для коваля зробити ключі не є великою справою.

Правду  кажучи, сумнівно, щоб узагалі були такі ключі, щоб їх утопила дитина. Яків Франко жив у ті щасливі для нашого села часи, коли дверей на замки не зачиняли, людям вірили, а злодії були винятковою рідкістю у людському суспільстві, а тому не було потреби замикати від них двері. Правда, були для цього засуви, які могли люди легко відкрити, але не могла відкрити дитина. Бо дитини треба стерегтися, то до вогню залізе, і біда готова, то ще якоїсь шкоди наробить. Закритий засув означав для відвідувача, що господарів нема вдома. Найправдоподібніше, вони в полі, бо де ще людині в робітну днину бути? А якщо засув відкритий, в хаті нікого нема, то значило, що господарі десь близько. Може, до сусідів зайшли на хвилю, може, десь на городі, чи пішли з худобою. Однак, якщо зважити, що місце Якова було дуже рухливим і тут денно перебувало багато різного народу, то могло бути й таке, що Яків для безпеки поставив замок і зробив для нього ключ, яким і бавився Франко.

Обійстя Якова мало взагалі якусь дивну  силу стягувати до себе людей. Не минав його жоден жебрак, який любив розтаборуватися тут на довший час. Не обминали блаженні і люди божі. Усі мали захисток і пристанище. Казали, що часами, як на них був «урожай», то лежали в стодолі Якова, як житні чи пшеничні необмолочені снопи.

З'являлись на тому обійсті й особи зовсім фантастичні. От оповідають, що прийшов  раз до кузні якийсь дідо з довгою сивою бородою. Малий Франко сидів  на лавчині і вдивлявся, як працює із гарячим залізом батько. Подивився  старий на малого руданя і каже: «Ти будеш або великим чоловіком, або великим злодієм». Ну чисто тобі, як казав дяковчитель колись малому Шевченкові.

Але мова про криницю і ключі. За них  батьки малого висварили і сказали, що зробив шкоду, але, певно, швидко забули. Яків молився на малого і постійно жалів, що не доведеться вже йому старому бачити своїх онуків... Що поробиш, чоловіче, на все воля Божа!

Та  невдовзі сталась пригода, яка примусила згадати за ключі. Була велика гроза з громами та блискавками і влучила одна блискавка в криницю на Яковім подвір'ї. Згоріло оцямрування з дуба, осипалась земля і попадав униз колений камінь вапняковий. Казали люди, що недобрий це знак. Бо мав би сховатися у студню лихий, в якого цілив зі своєї колісниці Ілля-пророк. Коли блискавка б'є в деревину, то роблять з неї скрипку, коли ж лучить у криницю, то її закопують, бо вода в ній осквернена і пити з неї «христєни» не можуть. Тому засипали криницю назавше. Не стало її на Яковім обійсті, не стало й кузні, не стало коней, що товкли ногами груник коло хати, не стало й самого Якова. Ще довгий, час зберігалось місце, по якому було слідно, що тут стояла криниця, а опісля й того не стало. Місце заросло муравою і стало подібне на інші. Навіть ніхто би й не вгадав, де стояла колись. Не пам'ятав про неї жоден брат Франка і сестриця Юлія. Не пам'ятали й люди. Бо ті, що пам'ятали, уже давно вивмирали, а нові не знали. Пам'ятав він один.

Про криницю і закопані в ній ключі  він особливо часто згадував, коли біль відняв у нього руки і він став абсолютно безсилим щось ними зробити. Болі були такими страшними, що він втрачав свідомість, а натомість частими гостями в нього стали бувати галюцинації. Йому здавалося, а відтак закорінилося в мозкові, що руки йому обпутали колючим дротом злі духи, аби він не міг ними нічого діяти. Про це можна почути сьогодні від старих мешканців Криворівні, що над Черемошем, куди на літо приїздив відпочивати Іван Франко. Хтось тоді нараяв йому, що є неподалік дороги Мітчукове чуркало (джерело), яке має чудодійну силу, і в нім може знайти рятунок. Чи було так, годі казати, але легіні між собою сперечалися, що коли хто витримає тримати в ньому руки п'ять хвилин, той дістає півлітру. Не було такого, щоб тут півлітру виграв, а дехто навіть казав приповідкою про безнадійну справу: «Виграєш ту справу, як а Мітчуковім чуркалі півлітру». В те джерело одного разу в приступі безпорадного болю всунув руки Франко і прийшло полегшення. Йому тоді справді здалося, що земля йому дарує ту силу, що рве колючі дроти на руках. Медики пояснюють це зовсім просто: анестезія холодом. Відомий швидкодіючий захід місцевого знечулення...

Ні, в нього є рідна земля. Там, у Нагуєвичах, на батьківськім обійсті  колись була криниця, у якій він втопив ключі. Коли він дістане їх відти, то руки стануть цілком здоровими, до нього вернеться сила. Боже!!! Він мусить вже, негайно, вернутися додому і сам, без чиєїсь допомоги, розкопати засипану криницю, дістати відти ключі і тоді він буде, як колись, дужий...

Перед Великодніми святами у квітні 1913 року, коли Україна святкувала його сороколітній ювілей праці для народу, Іван Франко був Дрогобичі. Кожної суботи перед Великоднем у день, коли помер його батько, він дотримувався строгого посту. Не брав до уст навіть води. Йому здалося, що до того дня він має розкопати ту криницю і дістати з неї ключі. Тільки б встигнути! В «Народному Домі» читав «Мойсея». Ще захотів подивитись на свою нормальну школу, в якій учився. Все змінилося в ній. Все було перефарбоване, перебілене, поперероблюване... Без змін залишився тільки рефракторій, у якому їли монахи. Зрештою, і йому, рефракторію-їдальні, таким незмінним залишилось стояти недовго. По війні монахи забагли, аби на стелі красувався герб папи Римського та герб ордену Василіян. Обидві речі місцеві стінописці вмонтували у дивовижний рослинний орнамент, від якого були в захопленні монахи і чулись дуже згіршені мистецтвознавці. Більшовики знищили герби і рослинний орнамент і побілили стіни по-пролетарськи. В українські часи новий українець, а з ним і нові монахи, зробили тут „класний" євроремонт. А що?

У Дрогобичі був з Тарасом. Якось відірвався від нього і зник. Під вечір з'явився Нагуєвичах. Прийшов на обійстя, яке тепер не належало йому, бо своє з Онуфрієм продали і купили нове в Підгірках коло Калуша. Вістка про прихід Яцевого Івана швидко облетіла Гору. Зійшлися люди. Іван Франко оповів, чого прийшов. Мусить розкопати криницю сам. Відти вдарить ключ живої води, він вимочить руки і вони будуть вільні. Най вітчим Гринь Гаврилик дасть йому рискаль. Він мусить уже розпочати роботу.

І тут закінчення тієї легенди різне. Твердять одні, що Гринь Гаврилик виніс  рискаль і дав йому. Франко довго силувався взяти його в руки, але ті не слухались, ручка виховзувала, рискаль падав, Іван Франко згинався, піднімав його, знову намагався пристосувати до нього свої руки, але з того нічого не виходило. Плакали люди, раді були б і допомогти, але казав, що мусить розкопати землю тільки сам. Марність затії була очевидна. Він кинув рискаль і пішов, звідкіль прийшов. Це перший варіант закінчення легенди.

Другий  варіант: Григорій Гаврилик, старий і  потріпаний життям, понуро вислухавши пасерба, рискаля не дав і сказав, що робити йому тут нічого. „Ти зрікся тої землі, - кричав до нього. - Продав за копійки мою кров і мій піт, а сам забрався в світи. Чи не я благав на колінах тебе не робити того. Ти не хотів мене слухати, ніби я колись тобі бажав зла. Нич не маєш тут свого. Йди, відкись прийшов". І Франко не оправдовувався і не промовив ні слова. Григорій Гаврилик пішов до своєї хати. Вже розцвітали яблуні, відцвіли вишні, трави були якось особливо зелені, а на них якби хто з решета порозсипував яскраво жовті квіти молочаю, які скоро відцвітуть, перетворяться пухкі кульбаби і вітер рознесе їх насіння по усіх усюдах.

Дехто твердив, що не кричав Григорій Гаврилик до пасерба. Просто розумів, що з тієї затії  нічого путнього вийти  не може, і треба вже раз і назавжди змиритися  з долею.

Цю  легенду люблять оповідати екскурсоводи музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах, коли під кінець екскурсії підводять відвідувачів до криниці, що посеред подвір'я і ближче до кузні. Родина Якова Франка, яка ще живе в селі, про Григорія може сказати тільки щонайгірше. Нащадків Григорія Гаврилика в селі нема. Ніхто навіть "не знає, де його могила: на верхньому чи на нижньому цвинтарі, що коло церкви Миколая. І старі люди також не пригадують, де похований вітчим Івана Франка. Достовірно лише те, що таки Іван Франко того квітневого дня був у Нагуєвичах на батьківському обійсті, а також, що Григорія Гаврилика поховано в Нагуєвичах, оскільки факт його смерті зафіксований у метричних книгах села.

Найдивніше  в тій історії, що 1981 року при побудові (про реставрацію мова не могла і йти, бо нічого ж не було) садиби Івана Франка під музей на подвір'ї все-таки розкопали криницю. Копали довго. Земля вже роз'їла каміння, в Дрогобичі куповане, від плит з Урожа тільки сліди. Чим глибше вкопувались у землю, тим більше здавалось, що вода спеціально втікає від копачів униз. Врешті рискалі наткнулись на якийсь металевий заіржавілий предмет. Коли його підняли, відчистили від землі, то побачили, що це ключ від замка, за яким перед смертю шукав Іван Франко. Ще не встигли добре нього придивитись, як нараз вдарило сильне джерело в криниці, і вода за раховані хвилини наповнилась по вінця...

Село  мало довго про що говорити, коли на саме польське свято всіх святих Григорій Гаврилик, молодий парубок літ двадцяти двох з вижнього кутка Ясениці Сільної, заслав старостів до вдови по нагуєвицькому ковалеві Якову Франку і після зговорин, затверджених спеціально з такої нагоди печеним хлібом, рушниками для старостів і словом для нареченого, того таки дня занесли на оповіді до церкви, а на другий день по Михайлі, 22 листопада 1865 року, взяли шлюб.

Ясениця Сільна не таке вже й велике, як витягнуте на два боки село, тепер могла по важких літніх та особливо осінніх роботах трохи перепочити. Господар, якому завше на роботу бракувало дня, тепер міг трохи довше засидітись у сусіда, а жінки й поготів, бо вже лагодились куделі, робились нові веретена, замість старих і геть зовсім витертих, що такі тонкі та слизькі поставали, що виховзували з-поміж пальців. Ще трохи і можна буде вечорничити, наслухатись різних оповідок, принесених з міста та бориславських ям, куди на літні роботи ходили чоловіки з села.

Поле  вже  давно  було засіяне  озиминою,  яка посходила і бралась густою щіткою, закриваючи землю. Дні ставали все коротшими, а ночі прибували. По хатах уже лущили квасолю І біб. Десь під Миколая почнеться молотіння нового врожаю, який у багатших мирно спочивав у стодолах, а у бідних у стіжках та оборогах і щоденно об'їдався стаями ненажерливих горобців.

Одруження Григорія Гаврилика видавалось усім якимсь дивним. Подумати тільки, - казали одні, - ще зовсім молодий, а взяв таку стару, ніби десь молодшої не можна було знайти. Що не кажи, а була вдова на цілих вісім років старша за свого теперішнього чоловіка. Властиво, не було чого й так дивуватися, казали більш тверезі, бо таки часто бувало, що хлопець брав старшу за себе дівку чи жінку. Так, знову перечили перші, але на рік, два, ну на три, але на цілих вісім. І що ще знайшов у тій вдові, вже ні красот, ні пишнот, а повний зачіпок дітей. Казали люди, що Марія Леськіва, відома на все село своїм гострим язиком та котру всезнаючі ясеницькі пліткарки пророчили Григорію, мала би десь коло церкви на таки самого Михайла, як в Нагуєвичах Гринь заприсягав при вівтарі на вірність своїй дружині до гробової дошки, сказати, що коли Марія Франкова вже дівувала (а треба знати, - додавала при цьому вона, що походила Марія з Ясениці, вважалась шляхтянкою), то її теперішній чоловік під столом ходив пішки і на велику гребенясту курку казав віз. Звичайно, що люди з гострого язика Марії сміялись, бо ж вигадати таке! Інші сміялись і думали про себе, що най здорова Марія чеше зі злості язика, бо Григорій таки хлопець хоч куди, дістався не їй, а чужій, а до того чужій з чужого села і ще вдові. Боже, яких тільки цнот і достоїнств не придумало село для Григорія Гаврилика і молодий, і гарний, під чорним вусом, з шнурком білих зубів, «йк чєснак», - казала Білінська, ім'я якої ніхто в селі не знав, але вона була шляхтянка і жебрала по людях. Носився Гриць чисто, гей би до нього болото не чіпалось, бо, ади, йдуть люди десь на весілля чи до церкви по грузі, болото чиплєєся, а до Гриня ні латки не пристане, йк би воздухами літав, Казав дехто або скоріше всього казав так, аби казати, що, певно, Марія знаєся на чарах і причарувала хлопця до себе. Знову ж інші, противники цього пояснення, казали, що якби Марія зналася на якихось чарах, то певно, не пішла б заміж за старого діда Якова Франка, а знайшла собі трохи молодшого. Бо ж буває, що дівка виходить заміж за старшого від себе на п'ять-шість літ, ну ще на літ сім-вісім, а то на цілих тридцять три роки! А ще сама була неповнолітньою, а ще йшла заміж не за якогось старого парубка, що пробобелював до цього віку, а за вдівця.

Ще  в селі казали, що добре, що взяв Марію  нагуєвицький коваль, бо була вона гола-боса і нічого, навіть наточки за собою  не мала. Чисто тобі, як ворина в плоті. Стара Людвіка, яку кликали Люцею, її мати, повитрачала гроші та поле попродавала, аби вивчити синів і вивести їх у люди, а на доньок нічого, крім шляхетського титулу, не залишила. Але знаємо ми, що то за шляхта. Спереду ворок, а позаду плахта. Ворок - то звичайний мішок, але з гарного полотна, ну а плахта, то плахта. В неї бур'ян на припуск корові збирають. Що б не говорили і як би не злословили, а правда така, що йшла Марія за Якова без жодної виправи, тобто поля, корів та коней, хіба що мала на шиї жмут буйних коралів, але й то злі язики казали, що їх перед весіллям Яків купив.

Ніхто, проте, в селі не міг дорікнути  ні Людвіці, ні Марії, її дочці, першій, що погано виховала доньку, а другій, що була погано вихована. Що ні, то ні! То вже тому, хто би сказав інакше, треба було би в очі плюнути. Вміла Марія шанувати і старших, і бідніших, і гонор свій мала, і честі іншим ніколи не уймала. Навіть у нікого в селі не було сумніву, що дісталась Якову чистою і незайманою. То вже потім, коли її найстарший син став Іваном Франком, то про неї і про той шлюб говорили різне і зле. Твердили, що, ади, Люця випхала свою доньку велебну за Якова, бо та зайшла.у гріх з якимсь корчмарем чи навіть взагалі з якимсь жидом, що вимінював у селі шмати на голки, дзеркальця і всякі дрібні речі, і мала мати з ним дитину. Гріху вже не можна було скрити, бо вилазив наверх, а тому й випхнули її за Якова, який дуже хотів мати жінку і дітей, а тут мав шанс взяти молоду жінку з готовою дитиною. Тою готовою дитиною мав бути Іван Франко. Потім, коли виявилось, що то дурне говорення купи не тримається, бо Іван Франко народився більше, ніж по році по шлюбі батьків, то почали з другої сторони рити під Марією яму і розпустили плітки, що ніби зайшла в гріх з якимсь ізралітом, коли вже жила з Яковом. Словом, Марію намагались облити болотом і робили це з дивовижною настирливістю.

Але то все буде вже пізніше. Зараз  село вечорами вишукувало щось найкраще в Григорія, і старалось знайти чимало ґанджу в його обраниці. Носився Григорій, як ніхто з парубків у вижньому кутку села. Як зима - то вибілений кожух з великим викладистим ковніром, а вліті ходив, як і всі, в полотнянці, добре скроєній на його міцне тіло, котра не скривала, а скоріше підкреслювала його міцну стать та гарну поставу.

Ніхто з сусідів не міг сказати щось злого про нього, як про сусіда, бо в  сусідстві різне буває, а навіть таке, що кілька разів на день посваришся, а потім помиришся. Ні, Гринь і не з таких. Чужого не хотів, межі нікому не переорав, але й свого не попускав. На оборі тримав порядок, як, певно, ніхто в селі. Сміялись деякі, що такий був строгий до порядку, що навіть кури в нього по шнурку ходили, бо ніхто ніколи не видів, аби порпалися у гною і розкидували його по цілому подвір'ю, як то в інших буває. Все у Гриня мало свій лад і своє місце. Не треба було годинами шукати, де лежить молоток, коса, чи ще якийсь потрібний робочий інструмент. Усе завжди лежало там, де має лежати.

Не  був зі шляхти ходачкової, котрої в Ясениці було повно. Сміялись люди з інших сіл,  що як кинеш в гурт людей палицею, то обов'язково вцілиш у шляхтича. Так от не був зі шляхти, не дуже запобігав о ласку інших, на людях вмів триматися. Мав одну ваду, але її виявили вже не весіллі: любив гроші, і вмів усюди їх вишукати. Роблять дорогу на Попелі, розширяють її, бо стара вже стала завузька, а Гринь уже при роботі. Рубають у Радичові ліс на залізницю - і Гринь при ділі. Фірманував, стругав, підносив, відносив, але за все брав гроші. Але й того, ади, такому, вибачєйтє, смаркачеві було мало, то подався на ями в Борислав. Що то були не ями, а звичайне пекло землі, то знав кожен і не дуже поспішав заробити там грошики, а йшов, коли вже добре біда припікала. Гринь охоче пішов у то пекло, най ворогам не бажається, заробив трохи грошей, потім пішов ще раз (дехто казав, що при ямах можна було добре заробити, як не пити і не кидати грошима направо і наліво), гроші складав до купки і не позволив собі навіть на око горілки. З того часу в селі про Григорія казали, як про такого, що «шось там має». Гринь, проте, який був і без того, як не мав, і після того, як «шось там мав». Не терпів нехлюйності, все в нього було, як на виставку. Корови вичищені, коні добре виграблювані, аж блищали боками до сонця. Що не кажіть, за таким в'яло не тільки дівоче, а й хазяйське серце і, певно, не одна чекала, що восени, десь під Дмитра або по ньому («До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі комин витри») зашле чорновусий Гринь сватів. Та всі сподівання виявились марними. Гринь Гаврилик узяв молодицю. І то стару, - казали, хоч мала Марія тільки 30 років.

Така  вже їй судилась лиха доля. З Яковом  прожила всього вісім років. Дуже вже Яків хотів дітей, а Бог його ними не нагороджував. З першою дружиною, війтовою донькою Марією Тимишин, мав тільки одну доньку, яку, як і маму, назвав Катериною, але та померла малою дитиною. Роки минали, Яків старівся, а дітей не було. Роїлися на пасіці бджоли, приводили коні лошат, корови - телят, добро і достаток були на ґаздівстві в Якова, - але для чого все це? Кому залишити кервавицю рук своїх, як нема дітей. Дружина плакала, ходила на прощу в Гошів, аби змилосердився Бог, але нічого не допомагало. Яків зі свого боку купив до церкви Євангеліє, бічні престоли ремонтував, обіцяв оправу ще для одного Євангелія, протягом років ярий віск на свічки до церкви давав. Бог був глухим на благання немолодого Якова. Брат Стефан пішов з батьківського обійстя в село, відділив йому батько Іван Франко, якого за малий ріст «бобиком» звали, пай землі. Діти його обсіли, як в голодному кутку пси діда з торбами-без палиці. Вже й діти його давно повиходили заміж, онуки пішли, а в Якова не було нікого. Декого з братових дітей узяв Яків до себе на господарство. Жили при сім'ї, робили всю хатню роботу, але Яків аж ніяк їх за не трактував. 1855 року пішла тими краями холера і забрала не один десяток людей з собою, у тому числі й дружину Якова Марію Тимишин. Звичай вимагав по жінці рік жалоби. Померла Марія 19 травня 1855 року, а 7серпня цього року Яків Франко одружується вдруге. З Марією Кульчицькою. Не добре то, не добре, - казали знаючі люди, але Яків Франко на це уваги не звертав, хоч люди цідили ту подію через зуби довгий час. Подумати тільки: чого так спішить дід оженитися? Дрібних дітей нема, до корів та коней і до всякого дробу коло хати є слуги. Міг би нарешті витримати той рік жалоби і не порушувати традицій! Шо так дуже молодої дідові, як в тій пісні, захотілось? Встидав би ся! Певно, що село мало чого дивуватися. А чого би ні? І чого так дуже нетерпеливиться Якову, і чого таку дитину взяв, бо, ади, ще 20 літ не має, казали. І чого така молода і шляхтянка за старого діда йде. Словом, у тому шлюбі все  незвичне, і все виглядало так, як не мало виглядати. Землі Яків мав доста, як своєї, що дісталась від батьків, так і від померлої жінки. Було б лише кому на ній працювати.

В селі казали, що на молоду жінку Яків дмухав. Хоч Марія і не росла в сім'ї, де сиділи, склавши руки, а сама бралася  до всякої роботи, а через те і вміла сама все зробити. Однак Яків не давав їй робити, а тим більше, коли дізнався, що Марія вже при надії і чекає дитину. 27 серпня 1856 року вона подарувала йому сина, якого, як і діда, назвали Іваном. 24 березня 1858 року Бог благословив Марію дочкою Тетяною. Відтак через рік 17 вересня 1859 року народився син Захар. Ім'я Захар було для документів та влади, а його до смерті звали Михайлом. 21 червня 1861 року народився син, кого назвали Онуфрієм. Мав з чого радіти батько. За шість років уже мав три хлопці і одну доньку. Правда, дружина виявилася неміцної кості, бо вже по народженні другої дитини дістала дихавицю, яка по народженні кожної наступної дитини все посилювалася. Свою недугу Марія намагалась приховати перед чоловіком та хатніми, не кажучи вже про сторонніх, але робити це було все важче.

15 січня  1863 року, перед Йорданом (зима була люта і малосніжна, ворожили на поганий врожай, що і справдилося) до хати Якова Франка прийшло нещастя. Померла дочка Тетяна. Голосила Марія за дочкою, бо кому дасть свої буйні коралі, хустки шелянові, полотна тонкої роботи. І сумним був Щедрий вечір того року в хаті Франка.

Кажуть, що коли чоловікові минає літ копа, тобто 60, то вже нема хлопа, але, дивлячись на коваля, цього би ніхто сказати не міг. Був здоровий, веселий, сипав гумором і приповідками на кожен випадок життя, молот  тримав міцно, а келишок до горівки рівно. Ніц 'му не бракувало. Як з Війтової Гори люди не чули дзвенькоту молотків та гупання молота, то вже собі щось казали про те, що що там могло таке в коваля статися. Зі дзвону молотів і того, як бринить звук у повітрі, люди навіть ворожили собі за погоду на завтра, тиждень, а то деякі були такі, що ворожили на цілий місяць. Як долітав виразно дзенькіт малого клевця, якого звуть ковалі дзюгачем, аж під криницю над річкою, то значило, що цілий наступний тиждень погода буде добра і можна не боятись робити в полі, то було особливо важливо в пору косіння трав та жнив. Коли виразно було чути великий молот, як гепає по ковадлі, то ворожили на мряки і дощі. Правда чи неправда, але кажуть, що було так.

У великодний четвер 1865 року Марія, як звикло, замісила тісто на паски, поклала у форми, а відтак при повній тиші у піч. Коли витягнула, то ахнула. Найбільша пасха в кам'яній формі тріснула наполовину. Значило то, що хтось у хаті не дочекається нової пасхи, а помре. До вечора про розлізлу пасху вже знав весь присілок. А в суботу вранці, не стало Якова. Було 17 квітня. 1865 року. Йшли люди до церкви святити, цілувати святу плащівницю, а в господі Франків не стало господаря, дітям дрібним батька, а дружині молодій чоловіка. Плакали ревними сльозами. По плащівниці сходилися до Якова на навідини. Розраджували молоду вдову. В поливаний понеділок Якова ховали. Вважали його щасливим у Бога, бо не кожен удостоїться тої ласки вмерти на сам Великдень, коли ворота раю відчинені і душа летить просто до нього. Якові замість «Вічная пам'ять» співали „Христос воскрес із мертвих".

Заповіту  ніякого Яків Франко не складав. Та й для чого? Вся земля мала перейти  дружині та дітям. Але порядок порядком, і узгоджувальна комісія поділила грунтом Якова так: половину землі Марії, як дружині, а другу половину грунту дітям, тобто Іванові, Захару, Михайлові та Онуфрію.

Марія справила чоловікові гідні похорони і стипу. Мав намір Яків ще перед  смертю, якої так швидко не надіявся, оправити у срібні шати Євангеліє, дав  слово священику і громаді, але не встиг цього зробити. То Марія продала корову і оправила. Правда, яка це була оправа і чи збереглась вона до наших днів, як збереглось Євангеліє, подароване Яковом Франком, невідомо. Господарство було в повній розрусі. І не тільки, що бідна вдова не могла собі  дати з усім ради, а кожен крав і тягнув, як міг. А ще допікали борги і невиплачені податки, які висіли над визволеними від панщини людьми ще від 1848 року. Тоді уряд «безкоштовно» зніс панщину, а тепер вирішив відшкодувати панам понесені збитки, а тому обклав господарства селян непосильними податками, які сплачувались аж до розвалу Австро-Угорщини 1918 року. Аби господарство не пішло з ліцитації, доводилось викручуватись різними способами, аби зберегти за робою землю і дати її дітям у спадок. А тут ще рідня, яка сиділа на Яковому хлібі, тягнула все до себе, а коли Марія перечила, то кричали за нею: «Шось ту принесла? Прийшлась тут гола-боса і ше якоїсь мари хочеш!» Подібні крики доводили Марію до відчаю. Усе, буквально все, потребувало молодих здорових чоловічих рук. Все! Де їй доглянути за полем, чи добре засіяно, чи так аби з рук. Чи добре вимолочено, чи ще можна на добрий міх пшениці вимолоти з вимолоченого... Чи вистачить худобі на зиму паші, чи доведеться докуповувати, або, не дай, Боже, продавати рогату... Тай чи мало всього мала Марія у своїй бідній голові.

Кажуть, що було не без того, аби сільські звідниці не нашукували їй чоловіка по селі, бо твердили, що без нього пропаде. Вона це знала й без них. Переказ доносить, що мала Марія різні вигідні партії, але з них нічого доброго не вийшло. Аж прийняла старостів від Григорія Гаврилика. Тільки вона та він знали правду, чому так сталося, хоч і в Ясениці Сільній і в Нагуєвичах про це говорили по-різному. Безпомічною Марією заопікувався Григорій Стронський. Він був дуже близьким товаришем Якова Франка, і на його весіллі з Марією Кульчицькою був старостою. Свідчив той шлюб того далекого 1855 року. Коли Яків вмирав, то послав за ним і мав з ним довгу розмову перед смертю.

Про Григорія Стронського відомо з метричних книг, що був сином Івана Стронського, рільника з Ясениці Сільної, та Марії Одинак. Був до того ж на десять років молодшим за Якова Франка, тобто народився 1812 року. Дуже дивно переплелась його доля і доля його нащадків з нащадками Якова Франка. 9 лютого 1834 року Григорій Стронський одружився з Марією, дочкою Івана Гаврилика, рідною рідною сестрою батька Григорія Гаврилика.

Метричні  книги села Ясениці Сільної, дійшли до нас з тих часів, стверджують, що народився Григорій Гаврилик 1 лютого 1843 року, всупереч тому, що пишуть у довідковій та франкознавчій літературі про нього. Його батько звався Стефан, а мати Єва. Якась з галузок Гавриликового роду пішла в Нагуєвичі і там осіла, перемінившись з Гавриликів у Гавриляків. Оповідають також, що одна з тих Гавриляків навіть була така відважна, що в час татарського нападу втопила в сироватці якогось малого татарина, а коли кинулась до його  коня та сідла, то знайшла там великі гроші, і опісля віддала на будівництво церкви літніього (бо зимнього будувалась у центрі села) Миколая над Монастирським потоком, а щоб засвідчити той факт своєї жертовності, подарувала предкиня Григорія Гаврилика новозбудованій церкві образ Богородиці-Троєручиці.

Григорій  Гаврилик був в сім'ї молодшим сином, а всіх синів у Стефана та Єви було двоє. Старшого звали Іваном і народився він 22 травня 1837 року, тобто був на шість років старшим за Григорія. За Іваном 12 березня 1841 року народилась сестра Марія, яка не прожила й місяця і померла 26 березня 1841 року. Батько Григорія Гаврилика Степан Гаврилик (його ще в селі кликали Гавриляк) був сином Івана Гаврилика та Анни Вовків. Батько Анни Вовків Яків, а відтак всі його сини, а також внуки були хлопцями голосистими, музикантами і при церкві були дяками. Коли не вистачало їм місця праці у двох Ясеницьких церквах, одна з яких стояла у вижньому, а друга у нижньому кутку села, то Вовківи знаходили місце для праці в сусідніх селах, де закладали сім'ю, а тому не дивно, що чи в Попелях, Бориславі, Медвежій, Ступниці всюди дяками довгі роки були Вовківи. Документи вказують, що одружився Іван Гаврилик, дід Григорія Гаврилика 16 жовтня 1796 року. Було йому 24 роки, а Анні всього 19. Старшим сином Івана Гаврилика був Степан. Він 18 лютого 1835 року (тобто того року, коли народилася Марія Кульчицька, майбутня дружина Григорія Гаврилика), коли мав 20 років, одружився з дочкою ясеницького газди Луки Кабатюка Євдокією, яку кликали Євкою. Було Євдокії-Євці на той час 15 років. Молодшу на один рік від Степана дочку Івана Гаврилика Марію 9 березня 1834 року взяв за дружину Григорій Стронський, який і замешкав у хаті дружини. Так уже було заведено в тих краях, у тому числі і в Нагуєвичах, і в Ясениці Сільній, мешкати разом декількома сім'ями, якими керував найстарший у родині. Такий звичай замешкання одною великою сім'єю дуже цікавив Івана Франка і цій проблемі він присвятив не одну статтю і вважав ці сім'ї залишками родової єдності.

Свого діда Івана Григорій не пам'ятав, бо той помер до його народження 2 лютого 1837 року, а тому не дивно, що сина Степана, який народився по смерті діда, назвали також Іваном. Це теж родовий звичай. Цей Іван Гаврилик через двадцять років 8 лютого 1857 року, коли Григорію було тільки 14 років, одружується з Анною Федунців, дочкою Матвія Федунціва та Параскеви, дочки Івана Вовківа. Обидвоє були неповнолітніми, але священик з дозволу батьків  та їх благословіння молодій парі дав шлюб, бо обидвоє старих Ґавриликів Степан та Анна  чулись так, що довго не потягнуть  на тому світі, а комусь таки господарство треба було брати  в свої руки. Сімейна община розпадалась. Григорій Стронський взяв свій  пай землі, на котрій поруч зі старою Гавриликовою хатою збудував свою нову, а тепер надав молодим  Гавриликам повну ініціативу ведення свого  господарства. Звичайно, що не обійшлось без сварок, які м'яко можна назвати тертям  при розподілі майна. Відразу по одруженні Івана старі Гаврилики  повмирали одне за одним, спочатку  Анна і того ж таки року Степан, і  Іван залишився  з молоденькою дружиною сам на сам вирішувати господарські проблеми.

Молоде  подружжя тяжко-важко працювало, примножувало багатство, недоїдало і недосипало, а до того ж не дуже поспішало  обзавестись дітьми, що взагалі дивно для селянських родин. Перша дитина народилась через десять років по одруженню. Був це син Василь, який народився 18 березня 1867 року, дочка Анастасія народилась 23 березня 1870 року.

Взагалі Гаврилики не були бідними, Але й не дуже багатими, от сказати б - звичайні господарі  середньої руки. На одну сім'ю поля було  достатньо, і з нього можна  було прогодуватись, але на дві вже було тісно. Як вийшло, але вже  вийшло так, що все поле по смерті Степана Гаврилика було заінтабульовано  на старшого сина Івана. Чи може була якась умова між братами, чи може якесь слово дали брати батькові на смертній постелі, того вже ніхто не знає, але господарем на подвір'ю і в хаті, як і годиться, був старший брат Іван і його розпорядженням та наказам, коли так можна  сказати, покірно підкорявся молодший брат Григорій. Хто знає, може дав собі слово Григорій, що заробить землю і достаток своїми руками, того теж ніхто  не знав, але можна було здогадуватись із запопадливості хлопця до роботи і  до землі, що саме цим він і керувався, коли товк собою  по різних роботах, тоді, коли інші не вельми  за неї брались. Всюди повно  було Григорія, не жалів ні здоров'я, ні рук  своїх - працював.  Навіть у таке пекло, як Бориславські  ями і то не побоявся піти. Вже би міг остепенитися і з заощадженими грошима щось зробити. Не одна дівчина чекала, що зашле до неї восени старостів. І Гринь заслав, але не до  них, а в Нагуєвичї  до вдовиці Марії Франко.

22 листопада  1865 року  нагуєвицький  парох  Василь Білинський благословив  шлюб Марії Франко з Григорієм Гавриликом. Можна тільки дивуватись тому факту, що весільна обслуга на весіллі була майже тою ж, що й  на весіллі Марії  Кульчицької з Яковом Франком.  Ніби вже той факт підтверджував, що вони підтримують той акт одруження і тільки  тішаться з того, що праця Якова не пропаде намарне. Старостою на весіллі  був Василь Дум'як, брат приятеля Якова Франка Кості Дум'яка. Свідчив шлюб Якова  товариш, найближчий сусід через  межу Іван Гайгель (прізвище його ще часом пишуть документи Гейгель).

Про це весілля Іван Франко не обмовився жодним словом. Та й що міг сказати. Рідний батько є рідним, а вітчим вітчимом. Але не картав маму і розумів її. За батьком рана ятрила завше. Ніяк не міг забути про випадок, який стався на екзаменах у школі отців Василіанів у Дрогобичі, на котрих був присутній Яків Франко. На тих екзаменах, чи так званому пописі, мали назвати найкращого учня класу і вручити йому нагороду. «На екзамені, - писав Іван Франко Михайлові Драгоманову 26 квітня 1890 року, - котрий був властиво тільки парадом, був і мій батько, - я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав. В два місяці опісля, на самий Великдень, він умер, покинувши господарство в розстрою і в довгах, молоду матір і четверо дрібних дітей. Мати мусила швидко вийти заміж, щоб запобігти цілковитому розстроєві господарства.

Перестав  би сам себе поважати Григорій Стронський, а люди його тим більше, аби допустити до руйнування господарства його найкращого товариша. Він же ж дав слово Якову, що не допустить до цього. Знав тільки одну людину, яка врятує господарство і заступить сиротам батька. Це був його племінник Григорій Гаврилик.

Невідомо, які аргументи виставляв перед  молодим парубком Григорій Стронський і як його переконував, щоб він одружився з Марією Франко і взяв всі клопоти і біди на себе. Чи мав таку велику любов до землі і можливості бути на всю ногу господарем і нікому, отже, підкорятись, чи може мав звичайне людське милосердя і не міг відмовитись від порятунку, коли його про це просили. Та й що казати: Марія, хоч і на років вісім старша, була ще гарною, цікавою...

Перед малим Іваном Франком ставало  питання про те, чи буде вітчим посилати його далі до школи, чи ні. Розумів добре, що нема звідки. Одні борги, невиплачені податки, загроза ліцитації, розкрадене до того ж господарство, бідна родина, яка сама рятувались статками Якова. Та й грошей, чесно сказавши, великих не потрібно було. В гімназії з Іваном Франком повторилась та сама історія, що і в нормальній школі. Із зачуханого, як його вважали сиромудрі вчителі та гоцькуваті учні, хлопця вийшов прекрасний учень, який своєю ерудицією дивував всіх без винятку. Іван Франко в перший же рік став першим учнем класу та гімназії і від платні за навчання був звільнений. Але не був звільнений від їди, одягу, плати за житло і плати за підручники, які потрібно було кожному гімназисту придбати. Дешевих бурс тоді в Дрогобичі не було, організація їх почалась значно пізніше, а тому доводилось жити по дешевих квартирах, за котрі треба було платити. Треба було їсти. Треба було в щось одягнутись, бо все-таки вже гімназист. На все треба були гроші, гроші. А найголовніше, що його руки були потрібні якраз зараз у господарстві, щоб підняти його з руїни. Він бо найстарший. Громадського пасовища в Нагуєвичах не було. Корови не пасли чередою, а кожен на шнурку. В пана купувався дозвіл на випас від хвоста. В господарстві Франків малі Захар та Онуфрій ще не доросли до пастушіння. А навіть таку дурницю, як вести коня при оранці - і то треба брати якогось більшого хлопця і за день роботи платити. Молодші брати Франка ще були гусіями, бо гусей у Франків, як і в кожній родині, тримали. Не так задля м'яса чи яєць, як задля пір'я, з якого робили перини та подушки. Гуси треба було пасти. Бо відомо ж навіть найменшій дитині, що вони великі шкідники. Не тому, що десь там пастух не міг їх добре доглянути, а вони тим скористались і вскакували в чужий чи свій город в шкоду, а тому, що вони мали дивовижну здатність значити свої шляхи переходу рясними купками посліду. От власне в тому і була біда. Порозкладають під Війтовою Горою коло криниці жінки на вибілювання виткані полотна, поливають їх, аби сонечко робило свою роботу, а тут де не візьмуться гуси, підуть по полотні і залишать свої мітки, які важко відмиваються. О, тоді крику на ціле село! О, тоді йдуть в роботу задки пастушків.

А чи не треба малих дитячих рук, щоб  бавити молодших від себе братів та сестер, коли мати мусить працювати  в полі? Село і так не могло  колись надивуватись, що старому ковалю захотілось свого сина Івана, котрий би так міг придатися при господарстві, посилати ні з того ні з сього до Дрогобича на науку. Так якби та наука дала який хліб! Бо й справді, відколи Нагуєвичі Нагуєвичами, але в школі отців Василіан від часу її заснування Іван Франко з того села був першим учнем. До нього ніхто з Нагуєвич дітей до науки не посилав. З Ясениці Сільної посилали. Ну добре, ще жив Яків, ще якось господарство трималось, ще було з чого посилати, але, Господи, якої мари треба було посилати далі?

Григорій  не збирався касувати того, що зарядив  Яків Франко. І Івана Франка зі шкіл не забрав. Певно, навчання Івана Франка було також однією з просьб Якова  Франка до Григорія Стронського.

Мало  відомо про те, як склалося життя  Григорія Гаврилика з Марією. Хіба що деяку інформацію подають метричні книги села Нагуєвич. Зокрема, зафіксували вони, що наступного по одруженні році, 23 жовтня 1866 року повила Марія дочку Марію. Покликав за хресних до своєї дитини Григорій Гаврилик Костя Дум'яка та Олену Буцяк, що кумували Якову при хрещенні його дітей. І тим підкреслював Григорій Гаврилик свій пошанівок Якову. Дочку тільки охрестили, як померла. 26 січня 1868 року народилась знову дочка, яку назвали Юлією. За хресних просили Ілька Франка, сина Стефана Франка, брата покійного Якова. Він і надалі залишався мешкати на Війтовій Горі у Гаврилика, як колись мешкав при Якові. Кума була традиційна - Олена Буцяк.

17 червня 1870 року народився син, якого охрестили Антоном. 28 лютого 1875 року, коли вже брався пасти гуси, Антон помер. З дітей Григорія Гаврилика залишилась Юлія. Росла дуже слабовитою. Хвороба до неї чіплялась за хворобою. Не раз здавалось, що і вона помре, але вижила. Врешті виявилось, що мала спадкову родову по Кульчицьких хворобу, якою хворів і Іван Франко...

Посилав до школи в селі Григорій Захара та Онуфрія, але ті великого бажання  вчитися не виявили. Навпаки, чули до неї  типову селянську нехіть. Самі опісля твердили, що не бачили хісна з науки  і хотіли, швидше дірватись до свого  господарства та своєї роботи.

Це і  вся інформація про життя Григорія Гаврилика з Марією, почерпнута з метричних книг.

У той  час, коли народжувалися і вмирали діти, Григорій Гаврилик вів відчайдушну війну з розкрадачами майна та робив усе можливе й неможливе, щоб його врятувати. Збереглось декілька документів, які підтверджують це. Найперше - Табуля крайова для села Нагуєвич, де записувались всі акти продажу і купівлі землі. Згідно з нею Григорій Гаврилик не продав ні клаптика поля, яке колись придбав чи мав Яків. Ні клаптика поля не було зліцитовано за борги. Книги володіння землею в Нагуєаичах, які зберігаються в Центральному історичному архіві України, м. Львів, можуть дуже наочно показати, як поступово повиплачував борги Григорій Гаврилик і платив за це свої гроші, які заощадив, бо не міг їх дістати з поля, що перейшло йому у спадок. Уже трохи пізніше, тобто в пізніші роки, коли борги й податки були позаплачувані, Григорій Гаврилик починає прикуповувати потрохи землі. Григорій Гаврилик, - писав Іван Франко у своїй автобіографії, - «довгі роки мусив боротися з різними трудностями, а почасти навіть а традиціями сусідськими, які виробились були за часів батька,  а тепер підкопували господарство. За часів батька у нас бувало багато людей, ішло гостеприїмство, водились знайомості чисто безкорисні і поетичні, годувалось при хаті багато бідної, а то й неробучої батьківської рідні, котра по батьковій смерті почала красти та розтягувати оставше добро. Вітчим звільна все се покасував. І цим останнім реченням сказано все. Бідна й неробуча рідня зненавиділа молодого нахабу Ясениці Сільної, який прийшов на франківку і відіпхнув їх від корита, яким користувалися довший час. Принаймні так можна пояснити, чому з цієї сім'ї, чи від нащадків тих родичів, пішла про Григорія Гаврилика погана слава, як про захланного і наглого чоловіка, котрий користувався чужою працею. Примушував їх працювати, а «сам любив поспати».

Так, справді  нахаба Григорій повідганяв родину з  комор Якова. Однак, вони мали б гріх, коли б твердили, що поробив це на зло. Про кожного подбав Григорій Гаврилик, і не гнав відразу всіх. Була родина бідна. Ні хати, ні поля. Кожному якось допоміг Григорій Гаврилик. Хлопців поженив, аби якось вижили. Одних із вдовицями, що мали поле, на якому працюючи не можна було померти з голоду, або ще й із завитками, котрі мали дітей, але не вийшли заміж. Був на тих шлюбах Григорій Гаврилик за старосту. І фіксували це вже метричні книги. Дівчат пристроював десь на службу і також дбав, щоб повиходили заміж і стали на своє господарство. Певно, що, крутячись у тому всьому, як муха в окропі, можливо не всім догодив, сказав якесь згірдне слово, або й надавав кому поза вуха.

Працював  непосильно сам і вимагав такої ж праці, а не поетичного споглядання від  інших. Хіба когось обходило, звідкіль взялось у Григорія поле на Байзарі чи на Підбуській стороні. Лихі язики злословили, що розжився Гринь на Франковім добрі таки добре.

Робота і рятування господарства підірвало і здоров'я Марії. По народженню Юлії почувала себе цілком зле, але не виявляла того перед чоловіком. Дихавиця не давала жити. По народженню Антона здавалось помре й сама мати. Якось вибралася. Перед Великоднем 1872 року злягла, а тут ще повно хатньої роботи. Треба, як у людей, щоб був у всьому лад. Треба хату вибілити всередині, вичистити і випарити від нужі меблі, які є. Спекти пасху, дати ряд з м'ясом, бо кожного року перед Великоднем різалась свиня.

Ніхто не знає, чи щось віщувала цього року пасха і чи не роз'їхалася надвоє, як перед тим, коли мав померти  Яків Франко. Просила, певно, слізно Господа, щоб дозволив їй відсвяткувати Пасху з дітьми і чоловіком, бо хто вичеше Юльці бідній волосся та заплете коси, як не мати? Хто хлопцям випере на свято нову сорочину і вдягне, аби виглядали як «людські діти»? Хто? Хто обійде худібку, напоїть і нагодує? Хто ласкаво прийме за столом родину, що прийде в гості?

Так мало довелося жити і так багато вистраждати за таке коротке життя. Була субота останнього дня травня 1872 року. Світ був навколо прекрасним. Навіть з маленького вікна хати, в якій лежала, підперта подушками, було видно білий квіт калини під вікном. Цвіла, ще не зав'язувалась. Ні, тих кетягів вона вже не побачить і не скуштує терпких ягід. Ех, прилетять їсти ті ягоди горобчики, будуть заглядати у віконечко, та не буде видно вже господині. Не буде! Всюди буяла немилосердно зелена зелень. Все раділо, все співало...

Зранку  почався дощ. Гадали чогось, що скоро перестане, бо от як майовий дощ. Трошки покропить, аби збити пилюку з зелені, а потім як почався, так і перестане. Однак дощ не переставав, а щораз дужче силився. Казали в селі, що майові дощі на врожаї.

Іван  Франко вже закінчував п'ятий клас гімназії. Хтось (певно, переказали тими, що їхав в оруді на ярмарку) передав у гімназію йому, що вдома вмирає мати і нехай швидше йде додому. Зірвався - і як стій побіг до мами. Через унятицькі луки просто на Війтову гору. Не пам'ятав нічого, тільки чув, як немилосердно бив його по обличчі дощ. Не бачив за ним світу, ні зелені, ні лісу. Нічого не бачив. Дощ лише прав по обличчю. «Я прибіг додому, - писав пізніше своїй нареченій Ользі Рошкевич, - пополудни, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи ні слова, - я тілько дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Мама не могли говорити, але дивилися пильно на мене. Як виглядало тоді моє лице - не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою (я спав) і тота жінка передала ми ось такі слова: «Боже, Боже, - казала небіжка, - мій Іваньо прибіг з Дрогобича, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що Господи! Що я йому зробила злого?» Знаєш тепер, з яким страшним важким чутєм вмерла моя мама»...

Мати  померла 1 червня 1872 року. Прожила тридцять вісім літ. І з другим чоловіком, як і з першим, тільки вісім років. Її хоронив отець Василь Білинський, який перед тими вісьмома роками давав їй шлюб з Григорієм Гавриликом. «Се людина наскрізь практична і реальна, без іскри поезії, а зате з значною дозою скептицизму і вільнодумства, чоловік сильної волі і енергії. Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас мало», - таку характеристику дав Іван Франко своєму вітчимові у 1890 році в листі до Драгоманова.

Тепер доля Івана Франка була повністю в  руках вітчима. Мав 16 років. Попереду ще три класи гімназії. Найважчих. Ще не займався репетиторством, щоб вижити і мати на хліб та воду. Не міг чекати ні від кого допомоги. Родини по батькові і по матері були бідні. Григорій Гаврилик залишався один, хто міг вирішити долю свого пасерба. Вирішити просто, практично і «без іскри поезії».

Григорію Гаврилику було на той час 29 років. Пасербу 16. В такому віці границі між літами починають поволі розмиватися. З батьківських відносин вони переходили до дружніх, хоча до самої смерті Іван Франко всюди, в очі і поза очі, називав Григорія Гаврилика татом, а в родині збереглась стара форма пошанівки старших до молодших і молодших до старших. Молодші брати говорили старшому братові своєму Іванові Франку на «ви».

Марія Франко залишила на руках свого молодого чоловіка п'ятеро дітей. Троє Якова  і двоє Григорія: Юлію та Антона. Найстаршому з Яковових дітей на той час було шістнадцять. Григорієві були зовсім дрібні. Антонові виповнювався тільки другий рік. Тільки недавно навчився ходити, ріс дуже слабосильним і був, як і Юлія, дуже хворобливим. Діти вимагали щохвилинної уваги. Григорій на те все не-мав часу. Жінка померла в сам розпал косіння трав коло хати. Не встараєш тієї трави зараз, то вважай, що будеш мучитися з худобиною цілий рік і може трапитися таке, що доведеться брати її за мотуз і вести до Дрогобича на ярмарок. Слуг Григорій з ощадності не тримав, а тому навіть не було кому зварити. Юльця, яку по-сільському звали Люлька, ще була зовсім молода. Так і перебивалися молоком та хлібом. Корову доїв сам, а хліб випікала то одна, то друга сусідка, яка скоріше жаліла не так бідного і заклопотаного батька, як малих дітей.

І хоч  клопоти та біда справді обсіли Григорія, але це його ні трохи не змінило в характері, ні у ставленні до інших та до роботи. Він працював з такою ж наполегливістю та запопадливістю, як раніше, не щадячи ні своїх, ні чужих сил. В хаті і коло хати був порядок, все було доглянуте, всьому було приділено відповідну увагу. Ніхто нічого не міг йому дорікнути. Був ще молодим, і був красивим. Не одна не те що вдовиця, а й дівка пішла б за нього, не задумуючись і не зважаючи на ті п'ять ротів, які вимагають щоденної до себе уваги, якби тільки того хотів сам Григорій Гаврилик. Однак нагуєвицькі були йому не по душі. Якісь ліниві, до кожної роботи їх підганяй, ніби не розуміли чи не хотіли розуміти, що мусять ту роботу зробити, бо ніхто інший за них її не зробить. Навіть коли вже взялись до роботи, то треба було пильнувати, як її робить, чи добре, чи отак аби з рук. Не було в них того вогню, який любив Григорій, коли щось робив і зі всього було видно, що та робота дає йому приємність. Він любив своє село, з якого вийшов, бо люди там зовсім інші: мають слово, гонор, покладисті, затяті до роботи. І хоч, судячи з метричної книги, молодих вдовиць у селі було достатньо, проте Григорій Гаврилик заслав старостів не до них, а до ще незаміжньої дівчини. Правда, вона в дівках засиділась, бо, казали, довго вибирала і перебирала сватами та женихами, а тому не була на вісім-десять років молодшою за Григорія, а була йому ровесницею. І не була звичайною гречкосійкою, а, як і попередня дружина Григорія, шляхтянкою, І походила з відомого і шанованого в Ясениці Сільній роду Терлецьких. Її звали Марією, доводилась вона дочкою Стефана Терлецького і Анни з Вінницьких Терлецької. Була далеко не з бідних, і Григорій взяв за нею добрий посаг у вигляді декількох шматків поля в Ясениці. Марія народилася 31 серпня 1843 року, відразу по першій Богородиці, а тому й її назвали батьки Марією. Була гарною з виду і доброю душею.

Звичайно, що одруження Григорія Гаврилика вдруге викликало в Нагуєвичах цілу хвилю розмов. Скоріше всі ці розмови були із заздрощів тих молодиць та дівчат, яких обминув увагою Григорій Гаврилик. Та що б і як там не говорили, в селі відтоді певно прижилась думка, що женився Григорій не так з Марією, як з її полем. Хоч інші дивувались і говорили, чи, бува, Гаврилику не замало праці на свої руки і допрагає їм ще більшої.

Марія Франко, вмираючи, склала усний заповіт при свідках, що записує своє поле, котре їй дісталось від Якова, порівну на Григорія та на двох дітей від нього Юлію та Антона. Поле, що належало синам Якова, Григорій старанно доглядав і обробляв.

Шлюб  між Григорієм Гавриликом та Марією Терлецькою відбувся 18 червня 1872 року. Своє подружнє життя розпочали нещасливо. Через три роки, 28 лютого 1875 року, помер син Григорія Гаврилика Антон. Залишалась хворовита Юлія. Цього року Іван Франко закінчував гімназію, вже не залишався на канікулах вдома, аби допомогти батькам в кошенні сіна та різних господарських роботах. Чувся незалежним від кишені батька, бо мав стипендію для дітей шляхтичів, займався репетиторством і навіть уже мав свій перший парадний костюм, у якому сфотографувався.

Марія Терлецька виявилася жінкою справді  милостивою і доброю. Своїх дітей  не мала, але дітей Марії любила і заступалася часто за ними перед  надто суворим і вимогливим Григорієм. Малі діти, як кажуть, не дають спати, а великі жити. З Онуфрієм та Захаром було багато клопоту. Ні один, ні другий не любили триматися хати. Не любили робити якусь одну й ту ж роботу, або таку, яка тривала довго. Кидали її і втікали. Найчастіше а ліс, де знаходили захисток. Захар був  такий, що коли пас гуси, то кожної хвилі  треба було за ним наглядати, бо може кинути їх і втекти, а тоді віддувайся за нього за витолочені і запацькані людські полотна на рінні та пороблену шкоду в городах. Дійшло до того, що вже не тільки пильнувались від гусей Гаврилика, а й від їх пастухів. Григорія то дуже злило і він не раз пускав у хід кулаки чи пасок.

Ще гірше  було з худобою, за котрою потрібно було мати око а око, бо пасли її в лісі, а злісний, тобто лісник, який у Нагуєвичах був злющий і невмолимий, за кожну шкоду штрафував. Видавати гроші за пусто-дурно Григорій не хотів, бо вони йому аж ніяк легко не діставались.

Хлопці  підростали і рятували кожен себе,: як міг. Захара тягнула природа до себе. Наставляв по полю та лісі сильця на зайців та сітки на перепелиць. Рибу вмів ловити найрізноманітнішими способами. Особливо голими руками. Певно, навчився цього від брата Івана. Треба стати в рибному місці і стояти так непорушно, поки коло тебе не почне плавати риба, думаючи, що то стовп, або ж якась біда в річці. От тоді треба блискавичним кидком вихопити з води рибу. Можна ще обмацувати діри, куди любить заходити на ночівлю риба. Коли риби назбиралось багато, тоді ніс її Захар до Дрогобича євреям на шабас. Діставав там кілька-крейцарів, які витрачав на тютюн, бо в молодому віці навчився курити. Онуфрій такої терплячки не мав і, звичайно, не міг собі дозволити на такі забави зі звіриною, як Захар. Він хотів усе зараз, мріяв купити собі стрільбу і тоді вже знав, як нею заробляти гроші. А поки заробляв тим, що був хлопцем ручним до всякої столярки та вирізування. Довбав нецки, вирізував ложки, майстрував коритця, гребені для збирання ягід, всілякі кошички та ґринджолята. Брат Захар аж заздрив. Казав опісля, що сидять обидва і стружать ложки. Захар тільки одну докінчує, а Онуфрій уже зробив з десять ложок. Жодного зайвого руху. Разом із Захаром ставали досвіта, коли ще вітчим спав, і брались до роботи. Заки став, то вже мали доста зробленого. Ложки, нецки та інший товар приховували від вітчима, а тоді несли до Дрогобича на базар чи ярмарок, де товар продавали, а виручені гроші складали на купку, аби купити щось поважніше. Часом про це дізнавався Григорій і відбирав гроші, через що хлопці дуже ображалися і нарікали на нього на людях. А люди, як люди - жаліли хлопців і тикали пальцями за Гавриликом. Врешті Онуфрій понаскладав грошей стільки, що купив собі стрільбу, і тепер міг ходити по лісі та стріляти звірину. Звичайно, село знало про це, але мовчало. Врешті дізнався про це злісний, власті, і на Онуфрія лягали великі штрафи, котрі звичайно мусив сплачувати Григорій Гаврилик.

Врешті  настала пора, що треба було думати за майбутнє пасербів. Григорій Гаврилик розумів, що спускатись лише на те, що їх виживить земля, було б наївно, бо тої  землі було не так багато, а сільськогосподарська праця зовсім не цінилась, а тому вирішив віддати хлопців у ремесла. Замкнутою стояла кузня Якова. Коли назбирувалось трохи ковальської  роботи, то йшов Григорій Гаврилик до сусіда Івана Гайгеля, який також був ковалем на Війтівській Горі, і тепер до нього, а не на Якова обістя завертали фіри, котрі їхали до Дрогобича і звідти, щоб той зрихтував, що треба. Тоді розкладався у Якововій кузні вогонь, дмухалось у міхи і кілька днів кузня оживала, а відтак гас вогонь, перестав вигравати молоток по кувадлі і кузня зачинялась до наступного випадку. Та й чого б то кузня мала дармувати і хтось інший користуватись нею, коли все є на місці, - от і вирішив Григорій Гаврилик післати вчитися до Дрогобича на коваля Онуфрія, бо йому на чолі було написано, що не надається до селянської роботи, орати плугом і тягти косою. Словом, хотів того Онуфрій чи не хотів, але Григорій віддав його на термін до Дрогобича вчитися на коваля. Що там платив за науку Григорій, невідомо, але відомо, що вчився Онуфрій два роки, але недовчився, а тому і не визволився, що означало, що залишиться навіки-вічні партачем. Партачами звали тих, хто не склав відповідного професійного екзамену. А для того треба було самостійно викути таку річ, яка би відразу говорила про рівень ковальської майстерності. Потім треба було поставити для всіх могорич і чвертку пива, аби «підлити екзамент». У випадку з Онуфрієм до того не дійшло, Онуфрій скаржився, що виною тому був Григорій Гаврилик, який забрав додому і не дав детермінуватися. Ніби прийшов до майстра і сказав, що більше до науки посилати хлопця не буде, бо нема кому вдома коней пасти, а він, Григорій Гаврилик, не годен за всім сам дати позір, то нехай Онуфрій йде додому. Григорій забрав Онуфрія додому і той мав постійний жаль до вітчима, що не дав вивчитися, хоча такого жалю до Григорія Гаврилика Онуфрій мати не міг. Навчанням Онуфрій мало цікавився, валансав по місту, дивився за спідницями, байдикував, науку прогулював, до майстра, який робив зауваження стосовно його поведінки, пащекував. Майстер дав знати Григорію, а той прийшов і забрав Онуфрія-партача до господарства, на якому всілякої роботи було по вуха. Онуфрій демонстративно час від часу відкривав кузню, розкладав вогонь, гепав молотом і кожному відвідувачеві оповідав свою біду про те, як він міг бути майстром, але не довелось через вітчима. Люди звичайно знали, в чому справа, але годились з Онуфрієм і при цьому зітхали, ніби в знак солідарності з сином Якова.

Мали  Захар і Онуфрій постійний жаль і до брата, якому обидва казали «Ви», бо так велів звичай. Мали жаль за те, що коли вчився Іван Франко, то вони мусили тяжко працювати. Правда, дорікати йому, що брав з хати для себе, не могли. Навіть навчаючись у гімназії, Франко давав до хати, а не брав з неї. В сьомому класі вже вчив троє хлопців і цього було достатньо, щоб не вмерти з голоду і, виявляється, навіть приодягтись. Однак родинний обов'язок примушував Івана Франка триматися дому і зі всіх сил допомагати хаті. Кожні канікули він був при роботі і робив усе, що міг, і все, що треба було.

Та не тільки це було братам тріскою в  оці. Братів дуже розбирало, чому його вітчим не забирає зі шкіл, бо все-таки робити на господарстві двом, Онуфрію і Захарію, не все одно, що робити втрьох: Онуфрієві, Захарові та Іванові. Правда, тут їх стримувало те, що коли Іван вивчиться і піде на свій хліб, то їх маєтку не забере і свого також, а лишить їм обидвом. Це трохи заспокоювало. Ще тоді не було зрозуміло, чи залишить їм свою частку землі в рівних частинах, чи вирішить се питання якось інакше...

Взаємини  між вітчимом та пасербом після закінчення Іваном Франком Дрогобицької гімназії та навчання його у Львівському університеті складались якнайкраще. Є один в тих взаєминах вражаючий факт. Коли 1877 року Іван Франко зістав заарештованим, то Гринь Гаврилик готовий був заставити весь свій маєток та грунт за так звану кавцію, аби пасерба до суду не тримали в тюрмі. Однак виявилось, що для «злочинців» подібного роду вносити кавцію заборонено, і Іван Франко вимушений був сидіти в мокрих стінах тюрми, що остаточно підірвало його здоров'я. Григорій Гаврилик був поруч, коли пасерб вдруге потрапив за ґрати, на цей раз аж у Коломиї, а потім його етапом, як професійного і налогового злочинця, гнали пішки з Коломиї у Нагуєвичі. Скільки встиду наївся він, Григорій Гаврилик, який так гордився Іваном Франком! Стурбований майбутнім пасерба і розуміючи його, як ніхто, він радить йому йти в ... монастир. У цьому світі він не знайде, на думку Григорія Гаврилика, спокою і вічно буде бунтувати. Ті суперечки сплодили написання Іваном Франком «Вічного революціонера»...  Опісля етапів, знущання та переслідування організм Івана Франка не витримав. У Нагуєвичах він захворів тифом. Виходив його Григорій Гаврилик і Марія, мачуха. Були хвилини, коли думали, що віддасть Богу душу. Марія навіть приготувала грімницю, щоб дати вмираючому в руки. Бог був милостивий. Іван Франко вижив.

Після хвороби довго приходив до тями. Жив у Нагуєвичах. Ніяких перспектив у Львові, якому таких, як Іван Франко, не було потрібно. Товариші відвернулись, преса, що йменувала себе українською, для нього фактично була закрита. Йому залишилось з Гринем Гавриликом косити, сіяти, займатись звичною сільською роботою, яку віками робили його предки, а вечорами при скіпці (гасової лампи не було з тої простої причини, що не було за що її купити) писав повість.

Мусив Григорій Гаврилик думати за майбутнє пасерба. Не вийшло, щоб наука забезпечила йому хліб, то нехай забезпечить це майбутнє йому земля. Радив Іванові напитати грунт, взяти його в посесію і жити з праці рук. Іншого виходу не бачив. Іван Франко погодився, тим більше, що в подібному стані опинився і Михайло Павлик, товариш по тюрмі, з сестрами Анною та Параскою. Організувати подібну спілку з колишньою нареченою Ольгою Рошкевич та її чоловіком Володимиром Озаркевичем не вдалося.

Радий був дуже Григорій Гаврилик, коли дізнався, що грунт для посесії Іван Франко знайшов. Нічого самостійного Іван Франко не збирається зробити. Кожен крок обговорюється з вітчимом. На початку лютого 1884 року обидва їдуть до Станіславова оглянути маєток пані Антоніни Дзвонковської. Із задуманого нічого не вийшло. Уляну Кравченко Іван Франко повідомив наприкінці лютого, що поїздка з вітчимом «осталась безплідною: до згоди в Станіславові не прийшло, бо господарство запущене, видатків би треба надто великих, а у нас з батьком нема грошей, - а при тім орендувати не оплачувалось би зовсім». Григорій Гаврилик сказав своє тверде слово - і Іван Франко послухався.

В сім'ї  почались весілля. Найперше одружився Захар Франко, котрого звали Михайлом. Мав 22 роки і брав за дружину свою односельчанку Марію Ясінську. Весілля відбулося 20 листопада 1881 року перед самим Михайлом. Справляв весілля Григорій Гаврилик і повідомив Івана Франка про це, що «Михайло надумав женитися» та «що робить він то дуже не в пору, бо нема зовсім грошей». Справді не було грошей. Григорію Гаврилику лице пашіло від сорому, але він вимушений був просити голого-босого Івана Франка прислати хоч кілька ринських.

Як потім  казав у своїх споминах Захар  Франко, він мав м'яке серце, а  тому не взяв повністю своєї частки грунту з батьківського спадку, а  залишив сім'ї та Григорію Гаврилику. Грунту Захару не бракувало, бо його достатньо було в дружини, а брати зайве на руки Захар не дуже, окрім того, і поспішав. І по весіллю в хаті були сварки, бо мав тільки-но одружений Захар звичку кидати пильну роботу, вхопити за плечі стрільбу і йти  на полювання у ліс, де його будь-якої хвилини могли впіймати за браконьєрство, або ж ловити рибу. Тестеві це дуже не подобалось.

 Невдовзі  пішли і діти. Першою дитиною був  син. Згідно з неписаним законом  його мали назвати Яковом, але Михайло-Захар  назвав дитину Михайлом. Народився  Михайло 9 вересня 1882 року. Уже брався до пасіння гусей, як застудився, дістав важку ангіну і помер 3 березня 1888 року. Після народження Михайла померла його баба Катерина Ясінська, і Захар мав усі шанси залишитись на жінчиному ґаздівстві повноправним власником. Але, як кажуть, чоловік планує, а Господь керує. 2 лютого 1884 року в Захара народився син Григорій, а при кінці 1886 року, 26 грудня народилась дочка Марія, за нею 3 квітня 1890 року народилась дочка Юлія, відтак 7 січня, на саме Різдво, 1893 року прийшла на світ Євфросинія, яка довго не жила і померла, 12 лютого 1896 року народився син Іван, 23 вересня 1899 народився син Василь, якому судилось доглядати хворого Івана Франка перед смертю. За Василем народилась дочка, яку назвали іменем померлої попередньої дочки Євфросиною. Вона народилась 2 січня 1904 року, але через, два тижні, 15 січня 1904 року, померла. Останньою дитиною в сім'ї Захара був син Микола, який народився 17 березня 1905 року і опісля став першим головою сільради в Нагуєвичах. Якщо всі його брати і сестри народжувались в хаті діда Ясінського, то Микола народився на Війтовій Горі, де збудував хату Захар Франко.

За Захаром  пішла з хати дочка Григорія Гаврилика  Юлія. Весілля було 14 лютого 1884 року. Взяв за дружину  Юлію молодий коваль з Ясениці Сільної Михайло Багрій. Юлія пішла мешкати в Ясеницю Сільну, звідки походила мати. Григорій Гаврилик віддав їй у посаг все, що залишилось їй по матері у спадку. Юлія була слабовитою, вийшла заміж молодою, праця при великому господарстві Багріїв підірвала її здоров'я, а в додачу, коли по смерті Михайла вийшла заміж за Романа Одинака, також вдівця, виявилось, що має таку саму форму інфекційного поліартриту, як і брат Іван, і такі ж покорчені, майже спаралізовані руки. 22 грудня 1885 року, на самої Анни, яку широко святкують в селі, народилась перша дитина - дочка, яку й назвали Анною. Після Анни, 10 серпня 1887 року, народився син Михайло, а тоді через п'ять років, 26 листопада 1892 року, народилась дочка Кароліна (дуже це ім'я було популярним тоді в Ясениці Сільній). Після народження третьої дитини здоров'я Юлії було настільки підірваним, що вимушена була вдатися за допомогою до лікарів, і допоміг їй у цьому Іван Франко, який привіз її в Коломию до лікаря Володимира Кобринського, бо з усіх лікарів довіряв йому і лікував у нього також свою дружину. Хворіла і лікувалась Юлія довго. 24 липня 1904 року народився в неї син Василь і останньою дитиною була дочка Юлія, яка народилась 25.04.1907 року.

За Юлією  одружився наймолодший з Яковових  синів Онуфрій. Було це 28 лютого 1866 року. Брав за жінку Юлію Дідинську, дочку тамтешніх ходачкових шляхтичів. Поскільки жінка була з Ясениці Сільної, то і в тому селі брав шлюб Онуфрій Франко. Юлія була з гонорових, бо брат її був при війську в ранзі нижчого офіцера, хоч рід твердить до цього часу, що був він ад'ютантом самого цісаря, правда, якого саме цісаря, вже не пам'ятають. Окрім того Юлія Дідинська була натурою владною і вміла добре, як виявилось, командувати чоловіком, за що її нагуєвицькі молодиці позаочі називали шандаром.

Господь був щедрим до Онуфрія та його дружини з крутим характером і кожного року благословляв сім'ю новим ротом. 11 січня 1887 року народився син, якого назвали в честь Онуфрієвого тата Яковом. Григорій Гаврилик тішився нерідним внуком, як своїм. Вибавив його, бо до дитини чіплялась всіляка біда. То кір, то коклюш, а скільки марудила дитина, як різались зубки і як тішився Григорій, коли почав Яць говорити перші слова і, як писав Іванові Франкові, говорив кожне слово «резолітно». 11 березня 1888 року народився син Антон, 22 січня 1890 року народилась дочка Марія і дали її ім'я бабусі, четвертою дитиною була Розалія, яка народилася 27.04.1892 року. Дочка Анна була п'ятою. Вона народилася 3 травня 1894 року. Всіх їх охрестив отець Василь Білинський, а вже наступну дитину - дочку Анастасію, яка народилася 10 березня 1896 року, хрестив новий у селі священик Михайло Єднакий. Наступна дитина був хлопець. Його назвали Михайлом, народився він у розпалі літа 3 червня 1900 року. Михайло був останньою дитиною, яка народилась на землі прадідів. Якраз перед тим, як народилась Анастасія, 19 травня 1900 року померла Марія Терлецька, друга дружина Григорія Гаврилика. На той час Григорію Гаврилику було вже 57 років і можна допустити, що він так і до смерті залишиться вдівцем та буде бавити рідних і нерідних внуків. Онуфрій не виявляв особливих бажань розділитись з вітчимом і йому навіть було добре з ним провадити господарство, бо Григорій багато чого вмів, що не вмів ще молодий господар. Умів за всім доглянути, припильнувати, дати пораду і докласти своєї сили. Словом, був Григорій Гаврилик батьком-старшиною великої патріархальної сім'ї. Ніхто не міг поскаржитися на його якусь деспотію, знущання - все було добре. Невдовзі по одруженню Онуфрія одружився найстарший з Яковових синів Іван Франко. Взяв за дружину панночку з Києва Ольгу Хоружинську. Весілля відбулося в Києві, і молодим в той же вечір по шлюбі довелося негайно виїхати в Галичину. Івана Франка сприймали як небезпечного для Росії соціаліста....

1886 рік  був не тільки роком одруження Івана Франка, а й великих подій у Нагуєвичах на садибі Якова. Восени згоріла хата...

Обставини тієї пожежі залишались нез'ясованими. Відомо лише за переказом, що сталось це десь при кінці літа і на початку осені, коли до стодол звозили отаву. Того року було дуже сухе літо, і дув сильний вітер з Радичева. Ввірвав іскру у сусідів і кинув на стріху хати Франків. Так відразу все зайнялось, що не було як і рятувати. Встигли винести з хати тільки деякі речі. Все решта пішло з вогнем. Єдиним документом, який залишив слід про цю подію, є лист Івана Франка до Григорія Гаврилика від 31 жовтня 1886 року. «Дорогий тату! - писав Іван Франко. - Дуже тяжко діткнула нас відомість о Вашім нещасті Напишіть, що то за причина була того пожару і яка велика Ваша шкода, кільки надієтеся від асекурації? Чень же озимина вже була засіяна?» Це єдиний взагалі лист Івана Франка до Григорія Гаврилика. Інші не збереглися. З цього ж листа відомо також, що Іван Франко відразу десь по приїзді з дружиною до Львова просив Григорія Гаврилика знайти йому якесь поле або ж посілість, яку б міг для себе і своєї сім'ї купити за посагові гроші дружини. Боявся, що справи можуть піти так, що розтратяться гроші і не будуть вміло використані. Факт залишається фактом, що такого маєтку Іван Франко не купив, а свідченням того бажання залишився єдиний лист від 31 жовтня 1886 року.

Саме  тоді Іван Франко роздивлявся по Львову за кращою хатою, бо залишатись у старій вологій і, очевидно, ще й з грибком  було небезпечно для майбутньої дитини. А тут ще потрібно було допомагати вітчимові та рятувати його у біді.

Хату  відновлювали довго. Властиво, ставили зовсім нову і не таку, якою була раніше. Вона стала рідною для сім'ї Івана Франка, яка зростала від року до року. Тут часто бував він з дружиною, бували діти. В Нагуєвичах народився 15.11.1890 року його син Петро, хоч метричні книги села цього не зафіксували. Його хрестили у Львові в церкві Георгія на вулиці Короленка. Гарні відносини підтримував Іван Франко з вітчимом та братами. Допомагав Іван Франко з пасікою, бо купував у львівських магазинах вощину для вуликів.

Григорій  Гаврилик декілька каденцій був у  Нагуєвичах війтом. Тоді дороги в селі були більш-менш нормальні, був порядок  з ровами, стічними водами і всім тим, що визначає культуру і обличчя села. Підняти селян на таку працю було важко. Гаврилик вважав селян Нагуєвич, що вони ліниві і не дуже беруться за роботу. Часом у суперечці Григорій якогось лінивого чи п'яного вдарив палицею по плечах, і про це вже ніколи не могло забути село і осуджувало його на всі гласи. Війтівство додало Григорію Гаврилику більше ворогів, ніж друзів.

Якою б ідилією не видавалось життя Гри­горія Гаврилика з пасербами та їх сім'ями, але вдовувати він довго не збирався і невдовзі по смерті Марії Терлецької заслав старостів до сорокап'ятирічної вдови по Петру Франку Па-раскеви Франко, яка доводилась дочкою Теодора Кахнія та Катерини Комар. Параска Кахній була на вісім років молодша від Григорія Гав­рилика і теперішнє заміжжя її з ним було третім у її житті. В його також. Як мала вісімнадцять років, то віддали її за набагато старшого від неї Василя Буцяка, сина Стефана Буцяка та Анни Хохлач. З ним Параска мала троє дітей, які довго не затримались на цьому світі і по­вмирали малими дітьми. Помер і Василь, з яким прожила п'ять років. Довго Параска не вдову­вала. Швидко віднайшов її Григорій Гаврилик і зісватав за свого племінника Петра Франка, сина брата Якова Франка Стефана. Петро по смерті батька розраховувати на добру партію не міг, бо був бідним, землі зовсім не мав, тому й потурбувався за нього Григорій Гаврилик, щоб хлопець не слугував на обійстю Якова Франка, а заводив своє господарство. Петрові Франку було 27 років. Параска була молоди­цею нівроку, дістала добре придане і мала поле за чоловіком. Окрім того, була такою в харак­тері, що не давала нікому собі наплювати в горнець, нікому не дарувала образи або яко­гось поганого слова на свою адресу, була гар­ної зовнішності, тобто вродлива, багато чо­ловіків любило її і вона не пропускала нагоди скочити в гречку, за що її в селі одні жінки на­зивали публікою, а інші більш просто і зрозу­міло - курвою. За Петром Параска присмир­ніла і мала з ним чотирьох дітей, з яких ос­таннім був хлопець, котрий помер дитиною, а решта щасливо поженились та повіддавались. Петро Франко помер 18 лютого 1887 року, а через п'ять місяців по його смерті народилась дочка Марія, про яку в селі говорили, що може бути, а може й не бути Петровою донькою. Хай там що, а священик заніс Марію в книги як законнонароджену і вона носила прізвище Франко. Після смерті Петра Параска вже не сподівалась при своїй репутації вийти заміж, а тому  пустилась берега. Через деякий час по Марії вона народила сина, якого вже свяще­ник записав незаконнонародженим, тобто, як казали в селі, байстрюком чи копильчам, і на­звав Порфирієм, аби так вирізнити цю дитину від інших, ім'я Порфирій було дивиною для села, а тому люди його перехрестили і назва­ли Порхилою. Тепер Парасці уже було важко відпиратись від того, як її в сварці називали жінки.

Попри все до такої знеславленої жінки заслав старостів Григорій Гаврилик по смерті Марії Терлецької. Одні казали, що злакомився Григорій на поле, яке мала вдова, хоч того поля, правду кажучи, після розділу між дітьми, їй залишалось мало, а в Гаврилика не вистачало рук для обробітку свого. Ще казали, що тут перше місце зіграла захланність Гаврилика, буцім він не хотів, щоб родинне поле перехо­дило в чужі руки, у випадку якщо Параска вийде за когось заміж. Ще казали люди, що Гри­горій швидко приведе Параску до порядку, але що там присмиряти, - казали інші, - коли Парасці доходила вже п'ятдесятка. І що б там не говорили, але виходила заміж Параска Франко за Григорія Гаврилика.

З того, що ще відомо, так це запис у мет­ричній книзі одружень села Нагуєвич: весілля Григорія Гаврилика та Параски Франко відбу­лось 20 листопада 1900 року. З того одружен­ня все й почалось. Принаймні так вважали, бо привела Параска дочку Марію, яка мала вихо­дити заміж і мусила бути вивінувана, тобто Григорій Гаврилик тепер, як її опікун, мав дати їй поле у придане, і чогось пізніші біографи Івана Франка прийшли до думки, що мав дати Григорій Гаврилик поле, яке колись належало Якову Франку, а вони були категорично проти, з чого і почались непорозуміння, сварки, бійки, які закінчились тим, що в справу втрутився суд і судовим порядком поле було розділене між усіма. Іван Франко та Онуфрій Франко продали свою частку і купили нове поле в Підгірках коло Калуша.

Як усе було насправді, коли відбувся суд, кому було продане поле, як склались обстави­ни між Григорієм Гавриликом та пасербами, нічого не було відомо. Все було оповите яко­юсь таємницею, незрозумілістю, а дану тему ніколи й не заторкували дослідники. Все, що було насправді в селі, та що відбувалося на очах односельчан, поступово забувалось, відмирало з відходом покоління і поступово переростало в легенди, відгомін чого і ліг в основу легенди про ключі та засипану крини­цю, коли розкопати її Іванові Франку не доз­волив Григорій Гаврилик.

Фактично ніяких документів, які би кину­ли світло на дану справу, не виявлено. Не ви­явлено судових рішень, самого процесу суду, навіть документів про продаж землі в Нагуєвичах та купівлі поля в Підгірках. Нічого не відо­мо ні про пізнішу долю Григорія Гаврилика, ні його нової сім'ї. Правда про останнє дозволи­ли дізнатись метричні книги села, які сьогодні спочивають в архіві райбюро ЗАГС Дрогобиць­кого району, а колись були безпосередніми свідками тих подій.

Зокрема, з цих книг можна було дізна­тись, що Марія Франко, пасербиця Григорія Гаврилика, вийшла заміж 6 червня 1911 року за Михайла Кушніра. Він народився 8 червня 1884 року і походив з сусіднього села Унятичі. Був старшим за дружину, яка народилася 22 липня 1887 року. Був Михайло Кушнір сином Теодора Кушніра та Розалії Хом'як, яка похо­дила з Нагуєвич, а осідок її батьків був таки на Війтовій Горі. В Кушнірів було троє дітей: Гри­горій (нар. 11.03.1912 р.), Микола (нар. 25.07.1913 р.) та Василь, наймолодший, який народився 23 квітня 1916 року. Таким чином, на час приходу Івана Франка розкопувати кри­ницю у Григорія Гаврилика вже були внуки від Марії.

Кажуть, що кращого дідуся для дітей Марії, ніж був Григорій Гаврилик годі було пошукати. Ходив і хухав на них. То принесе вощину меду з пасіки, яку відновив після того, як Онуфрій виїхав у Підгірки, а пасіку продав чужим людям на село, то якийсь горішок, кот­рий завше був у бездонній дідусевій кишені, то якийсь бамбончик-цукерок з крамниці, а то дуже смачне яблуко чи грушку з саду, який насадив за пасікою. Правда, виняньчити най­молодшого Григорій Гаврилик уже не встиг. По народженню його заслаб, але хворів недовго. Помер 22 травня 1916 року. За тиждень перед смертю Івана Франка. Так і залишиться таєм­ницею, чи дізнався Іван Франко про смерть вітчима, чи написав хто йому про це? В архіві письменника не виявлено жодного листа, жод­ної вістки, хоч писали до нього і сини Захара Франка і сам Захар Франко. Відомо тільки, що з Нагуєвич на похорон приїхав один Захар. Босим. Хтось у Львові змилосердився і дав йому чоботи, аби злі язики не злословили. І без того мали про що говорити.

Досі не вдалося встановити, де поховано Григорія Гаврилика. Ніхто не пам'ятає. Не зна­ють, де він похований і його правнуки. Немає жодного документу, на основі якого можна було би встановити хоч приблизно, де його моги­ла. Як багатолітнього і багаторазового началь­ника громади, тобто війта, мали б його похо­вати десь на почесному місці, тобто десь у тому ряду, де похоронено Якова Франка. Може село не захотіло зробити того з певних мірку­вань, то тоді б мали його поховати коло Марії Франко, його першої дружини, або ж коли проти цього були сини Якова, то може його похо­вали коло другої дружини Марії Терлецької. Ніхто нічого не знає. Та й невідомо, чи похова­ли його на цвинтарі, що коло церкви Миколая, чи на верхньому цвинтарі, бо на той час «ста­рий» цвинтар коло церкви вже був закритий для поховань. Була надія, що може десь збе­реглась паламарева книжка. Її ніхто не міг відшукати. Лише коли в Нагуєвичах згоріла цер­ква, то серед недопалків було її віднайдено. Лише декілька шматків уцілілої книжки давало можливість встановити, що це саме та книжка, за котрою так довго шукали і котрої вже не воскресити.

Третьому синові Михайла Кушніра не судилось довге життя на цьому світі. Помер 10 жовтня 1918 року. Казали, що його забрав з собою дід Гаврилик. Наступного сина, який народився уже по війні 15 квітня 1920 року, назвали Йосифом.

На третій день Різдва 1931 року померла Марія, дружина Михайла Кушніра, пасербиця Григорія Гавриліва. Михайло Кушнір був вдівцем дев'ять місяців, а потім одружився вдруге того ж таки 1931 року 6 жовтня з Кате­риною Коваль, яка була вдовою і походила з Бойків. Вона була 1889 року народження. Не мала дітей ні з першим чоловіком Ковалем, ні з другим.

Через два роки по смерті матері 5 берез­ня 1932 року одружився найстарший син Кушнірів Григорій. Він узяв за дружину дочку Теодора Домовина та Марії Соляк Настю До­мовин, яка, як пише метрика її народження, народилась 29 квітня 1905 року. Настя була на сім років старша від чоловіка і походила з роду Стефана Франка. У неї з Григорієм були діти: Марія - народилася 1 лютого 1933 року, а по­мерла 10 лютого цього ж року, Ярослава - народилася 16 лютого 1934 року, Михайло - народився 19 квітня   1938 року.

Молодший з Кушнірів Микола (його в селі звали Николай Кушнірів) одружився з Марією Білоголовкою, дочкою Івана Білоголовки та Марії Буцяк. Марії було тоді 18 років, народи­лась вона 9 жовтня 1921. Николай замешкав на обійсті Франків. Найстарша його дочка Ірина народилася 24 жовтня 1941 року, але наступ­ного року 16 червня померла. Померла дити­ною і друга дочка Марія. Вона прийшла на світ 2  січня 1944 року, а померла 3 вересня 1944 року. Живими залишились діти, які народились значно пізніше: Зиновій (нар. 5.06.1946 р.), Стефанія (нар. 5.01.1950 р.) та Любов, яка наро­дилася 3 січня 1952 року.

Наймолодший син Михайла Кушніра Ва­силь, який народився 23 квітня 1916 року, од­ружився 22 травня 1943 року з дочкою Михай­ла Буцяка Катериною, яка народилась 11 трав­ня 1922 року. 10 серпня 1943 року повила Ка­терина свого первістка Михайла.

Хата, яка була збудована на місці тієї, що згоріла, також не збереглася. Вона була збу­дована 1887 року. В ній спочатку мешкав Гри­горій Гаврилик з Марією Терлецькою, а потім 3  Параскою Франко та її дочкою Марією. На другій половині хати мешкав Онуфрій Франко зі своєю сім'єю. Після судового розділу майна Онуфрій купив маєток у Підгірках коло   Калуша, а Захар Франко перенісся жити на батькі­вський грунт і збудував собі хату зі стодоли, яка ближче до дороги.

Обидві хати простояли до 1936 року, тоб­то до 20-річчя смерті Івана Франка. З метою відзначення цієї дати був створений спеціаль­ний ювілейний комітет. Він вирішив зібрати серед населення пожертви і відкупити Фран­кове обійстя під дитячу захоронку. Гроші були зібрані і комітет справді відкупив від Захара грунт, а хату - від Григорія Гаврилика, тобто вже від його нащадків, які не вельми охоче хо­тіли це зробити, але були вимушені поступи­тись під тиском селян та родини Онуфрія та Захара, які не могли пробачити їм, що на їх дідівщизні сидять якісь зайди. Захар Франко з синами розібрали свою хату і перенеслись на грунт, який колись належав Ясінським. На ньо­му і була збудована «нова» хата, яка, стоїть і понині. Саме в цій хаті і розігрались у час війни трагічні події роду Захара: найперше був заа­рештований син Микола, перший голова сільра­ди в Нагуєвичах, відомий комуніст. Опісля була заарештована і розстріляна в Дрогобичі його дружина Розалія. За переховування євреїв. Миколу розстріляли в Чорткові. Діти залиши­лись круглими сиротами. Їх забрав до себе Михайло Гром, що мав хату «на валах» коло обійстя Захара Франка на Війтовій горі.

Нащадки Онуфрія Франка твердять, що при побудові в Підгірках так званої «Родинної оселі Франка», а потім під час переїзду туди, Онуфрій забрав з собою обладнання кузні, збудованої колись Яковом Франком.

Після того, як з обійстя забрався Захар, комітет і село почали форсувати питання з ха­тою, яка була збудована 1887 року. Вона справді була меморіальною, бо тут народився Петро Франко, кожного року бував Іван Фран­ко з дружиною та дітьми аж до тої голосної сварки. Хата тепер належала Михайлові Кушні­ру, чоловікові Марії Франко, пасербиці Григо­рія Гаврилика. В Михайла Кушніра залиши­лись меблі, сільськогосподарський реманент та деякі інші речі, які залишились ще з часів Якова. Ні питання меморіальності, ні питання увічнення пам'яті чогось на той час не хвилю­вали комітет. Він прагнув знести «негарну сільську» хату Франків, а на її місці вибудува­ти гарний будинок, щоб ним здивувати всю околицю. Бажання «здивувати», очевидно, тра­диційне для нагуєвицької громади. Коли 1995 року згоріла церква Миколая, то невдовзі з'я­вився проект нової церкви, яку дуже вперто обстоювала громада. Був це варіант синодаль­ної церкви 1802 року, який спеціально вигада­ли для будівництва на українських землях, як символ їхнього рабства. Всупереч усьому гро­мада наполягла, щоб церкву в первинному вигляді не відновлювати, бо вона «негарна і дерев'яна», а збудувати таку, як у Суздалі: з цибульками,  під бляхою...

Будинок було продано. Досі не вдалось встановити кому. Кажуть, що дерево купив якийсь ґазда з Бані Котівської, передмістя те­перішнього Борислава...

До гарної дитячої захоронки, звичайно, не дійшло. Михайло Кушнір перенісся жити в глибину саду. Там збудував собі хату з кухнею та сіньми. Ясна річ, жити ще комусь у такій ма­лесенькій хаті було затісно, а тому коли одру­жився син Микола, то Михайло Кушнір збуду­вав йому невеличку хатку насупроти своєї. На­супроти ж кузні (або точніше того місця, де вона колись стояла) Николай Кушнір збудував хлів для худоби.

У 50-тих роках на обійстю, ближче доро­ги, було збудовано арку в стилі епохи соцреалізму та пам'ятний камінь про те, що на цьому місці стояла хата Івана Франка, в якій він наро­дився. 1981 року було відновлене обійстя Якова Франка і створено меморіальний музей.

В цьому ж році було виселено Кушнірів. Усім Кушнірам було надано в Дрогобичі меш­кання. В селі вони не захотіли залишатись. Меблі від Кушнірів залишились у музеї. Дере­во з хат Кушнірів було продано в село Стефанії Гатараняк для будівництва хати.

Рівно через сто років на обійсті Франків була пожежа. Згоріла відновлена стодола. Вітер приніс іскру з обійстя Громів. Тобто з того боку, звідки прийшла і перша пожежа.

З листів Івана Франка до Григорія Гаври­лика зберігся тільки один, а до братів Онуфрія та Захара жодного. Навіть нема жодних відо­мостей про те, чи хтось з дослідників шукав за ними. Нема відомостей, чи питався хтось за ними в Захара, адже в ювілейні дати до нього часто приходили бажаючі написати «щось» до нашої рідної преси. А він їм розказував, що голий-босий, майже жебрак і не має жодної допомоги.

Лист до Григорія Гаврилика датується 31 жовтнем 1886 року і вперше був опублікова­ний 1986 року у 49-ому томі 50-томного зібран­ня творів Івана Франка. Лист написаний як відповідь на лист Григорія Гаврилика про по­жежу, яка сталася перед тим, як згоріла бать­ківська хата. Яким чином зберігся цей лист, як потрапив у збірку листів Івана Франка, яка збе­рігається в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, невідомо. Ніяких записів, ніяких спогадів, ніяких свідчень. Ніхто ніколи не го­ворив з дітьми Григорія Гаврилика, невідомо чи була його фотографія, повне ігнорування. Про Григорія Гаврилика взагалі було досі відо­мо мало. Точну дату його народження вста­новлено недавно. Дату смерті також. Ніхто ніко­ли не цікавився долею його єдиної дочки Юлії, а тому не дивно, що в франкознавчій літера­турі досі замість дати її смерті стоїть знак за­питання. Такий самий знак нещодавно стояв і проти прізвища Онуфрія Франка, а відтак з'я­вилася неправильна дата його смерті.

З досі опублікованих листів Івана Франка до різних осіб є декілька разів згадка про Гри­горія Гаврилика. Першою з них є в листі до Івана Белея. Лист цей був написаний з тюрми у жовтні 1877 року. Іван Франко запевняє Івана Белея, що його можна забрати з тюрми, якщо найдуться поручителі, які внесуть за нього гро­шову заставу. Тоді він аж де судового процесу може бути вільний. Григорій Гаврилик готовий внести цю кавцію, заставивши весь свій грунт. Більш, ніж красномовний штрих до характерис­тики стосунків між Григорієм Гавриликом та Іваном Франком... Відтак лист до Ольги Хору-жинської від 24 лютого 1886 року, де він пише про Григорія Гаврилика, «котрого я тепер зову батьком» і дає йому наступну характеристику: «...се чоловік молодий ще (сорок і два роки), статний і розумний, був 5 літ начальником гро­мадським, письменний, хоч звісно еле­ментарно, на пробу посилаю Вам картку, пи­сану його рукою, в котрій він просить, приїхати на весілля брата». Опісля того листа є отой єдиний збережений лист до Григорія Гаври­лика від 31 жовтня 1886 року, а потім аж на­ступна згадка в листі до Ольги Франко від 22 червня 1888 року: «Пише мій батько і просить гроші. Прийдеться йому вислати сьогодні, хоч у нас самих тепер потрібно було б тих грошей якнайбільше».

Шанобливе ставлення Івана Франка до Григорія Гаврилика особливо підкреслює лист до Михайла Драгоманова від 26 квітня 1890 року.

Це властиво і все про Григорія Гаврили­ка в епістолярній спадщині Івана Франка. Окрім того, виявляється, Іван Франко записав від вітчима декілька цікавих колядок та пісень, а також просив його збирати такі колядки і пісні між людьми. «На закінчення,- писав Іван Фран­ко в статті «Наші колядки», друкованій 1889 року в газеті «Діло», № 278, - подаю тут повний текст гарної (також досі не друкованої) пісні про гріх Адама. Вона досі співається як коляд­ка в повіті Дрогобицькім і записана на мою просьбу моїм вітчимом Гринем Гавриликом в Ясениці Сільній». Іван Франко в даній публі­кації навів текст пісні, записаної вітчимом «Хо­дить Господь по раю», де мова йде про те, як Єва з намови змія спокусила Адама. Від вітчи­ма Франко записав і цілу низку приповідок, за що йому й виніс своє признання й подяку в передмові до першого тому «Галицько-руських народних приповідок», виданих у Львові 1905 року. Ця подяка особливо важить, бо 1903 року стався розрив між братами та Гринем Гаври­ликом через маєток і, здавалось би, що став­лення до Григорія Гаврилика повинно було змінитись, як воно змінилось у братів. Ні. «Я записав їх (приповідок- Р. Г.) багато, - писав Іван Франко - від покійних нагуївських сусідів Івана Гайгеля, Івана і Гната Риб'яків, Мартина Лялюка та його сина Дмитра, від мойого вітчи­ма Гриня Гаврилика і від багатьох інших селян, що день у день бували в нашій хаті».

Тільки 1989 року в коментарях до 49-ого тому стало відомо, що в рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН Украї­ни є біля сорока листів Григорія Гаврилика до Івана Франка. Вони, зрозуміло, ще не друкува­лись, але не зрозуміло, чому не друкувались. Причина була проста. Григорій Гаврилик справді був освіченою людиною, але, як казав Іван Франко, «елементарно». Коли не вистача­ло в запасі букв одного алфавіту, користував­ся буквами іншого алфавіту, а коли ж і того було мало, то брав букви церковнослов'янські, або ж вигадував їх сам. Писав без розділових знаків, слово міг розірвати на три або ж більше частин. Нема ні великих букв, ні крапок. Більшість листів не датовані, правда є деякі датовані. В листах вітчим дуже детально писав Іванові Франку, якими зараз зайнятий сільсько­господарськими роботами: чи косить, чи оре, чи жнивує. Писав, хто народився і на які свята, писав, у кого коли має бути або вже було ве­сілля, хто і коли помер. Все це, безумовно, дає можливість за наявності інших додаткових до­кументів, доволі легко встановити час написан­ня листів. Саме ці причини лягли на заваді пуб­лікації таких, як тепер виявилось, листів до Івана Франка.

Найстарший з тих листів, які збереглися, датується кінцем червня - початком липня 1883 року...

Якраз склались обставини так, що не міг жити у Львові. Що з того, що був прекрасним студентом, що всі йому пророкували кафедру, як отець Заячківський з-під Лолина, коли по­чув, як Франко дискутує з довколишніми ша­новними отцями-парохами, чи стане міністром, як пророкувала мати його товариша дрогобиць­ка міщанка-єврейка Фана Тігерман. Після пер­шого арешту стало зрозуміло, що навіть не зможе стати гімназійним учителем. Від нього відвернулись. Його боялись та ігнорували. Со­ціаліст, який зазіхнув на те, що вони ціле жит­тя припасали своїм дітям! Він змушений був перебиватись щоденною газетярською робо­тою, жити на борг, бути голодним. Йому навіть не вдалось побути в горах у Березові, бо його ні за що заарештували і відправили цюпасом до місця проживання в Нагуєвичі. Пізніша спро­ба влаштуватись десь у Львові була марною. В Нагуєвичах пережив тиф, був під постійним на­глядом поліції. Врешті тому прийшов кінець. Він вирвався до Львова. Думав, що побуде кілька днів, або якийсь тиждень, і повернеться назад. Франко затримається у Львові трохи довше. Це стривожило вітчима: чи бува щось лихого знову не сталося. На селі, котре лишив, все по-старому. Гриць Гаврилик уже накосив чотири підводи сіна. Певне, буде ще трави на одну підводу. На Василевім полі вже скошене. Най Франко не хвилюється. Прийшов поштою часопис «Зоря», Онуфрій слабує на ноги. Гро­шей на господарство конче потрібно. Може би там у Львові можна було розкрутити який гріш, бо податки і всілякі такси тиснуть на чоловіка. Ага, в неділю була велика туча і громи. Боби і бульбу добре витолочило.

Іван Франко, як видно з листа Григорія Гаврилика, писаного 27 липня того ж року, «гро­ша трохи розкрутив» і вислав вітчимові 12 ринських запомоги. Відразу пішли на різні тре­би. Як у пропасть пішли. Сусід Риб'як, який фурт хорує, просить прислати лікарства. З сіном вже закінчено. Тепер на голові жнива. Щоб Господь допоміг спокійно все обробити.

Наступний лист має точну дату: шостого листопада 1883 року. В хаті новина! З Ясениці Сільної приїздив Михайло Багрій, коваль там­тешній, з сином Михайлом на заговорини. Хоче Багрій засилати до Юлії старостів. Партія доб­ра, коб Багрій не передумав. Зрештою зговорини закінчились щасливо, але що до дати весілля згоди не дійшли. Багрій наглить. Хоча вже по Михайлови, що випадають на 21 листо­пада. Григорій Гаврилик геть зовсім до весіл­ля не готовий, а тим більше, щоб зараз давати придане. Він зате, щоб весілля відбулось десь по Різдві. Нема з ким порадитись. Що ти на це, Іване? Приїхати треба, щоб порадитись. Михайло Багрій з порядних женихів, місце в Багріїв добре, люди робітні, вміють шанувати копійку і добро. Ні, такого пропустити не можна, бо кращі не трапляються. Тільки, де тих грошей взяти на весілля? А мо', Йване, ти би десь чимсь запоміг? А крім того, ще нема з ким порадитись, та невідомо навіть, де тепер обертається пасерб. Всій лист мусить Григорій Гаврилик адресувати на попереднє мешкання Франка до Федоровички, з квартири якої ще 1877 року заарештували Франка. Очевидно, ще тоді Іван Франко та Григорій Гаврилик листувалися між собою.

Іван мовчить, і ніби обходить мовчанкою таку важливу в сім'ї подію, як заміжжя Юлії. А може лист не дійшов. Григорій Гаврилик тепер пише на адресу журналу „Світ", в якому Іван Франко друкує свою повість „Борислав сміється». Чи, бува, Іван Франко не збирається виїздити в Росію, бо як видно, робити йому «межи своїми» нічого. Всі від нього відвернулись, не знати, що має, думати-гадати вітчим. Аж тут виявляється, що сидить Іван Франко преспокійно в Станиславові. Тай взагалі, що то за життя і відношення до рідні, коли він його вітчим, про пасерба тільки дізнається з газет. То на віче виступав, то ще десь там був.

Станиславів не на жарт турбує Григорія Гаврилика. Він знає, що надумав Франко. Пев­но той йому про все оповів і також чекав, що вітчим на те все скаже. Григорія Гаврилика справа зі Станиславовим при позитивному ви­рішенні дуже влаштовує, бо одночасно розв'я­зує справу з пасербом та дочкою Юлією, яка збирається заміж і вже посватана.

Іван Франко нещодавно пережив справ­жню душевну трагедію: вийшла заміж його на­речена Ольга Рошкевич за священика Воло­димира Озаркевича. Другий арешт Івана Фран­ка і його поїздка в Коломию, щоб побачитись зі своєю любов'ю, показали обом, що їх шляхи все більше розходяться. На горизонті все чіткіше вирисовується Станиславів та збанкру­тіла шляхтянка Юзефа Дзвонковська. Вона ка­тегорично відмовилась вийти заміж за Івана Франка, проте обставини склались так, що на­магаючись бути біля Юзефа, Іван Франко за­тіяв узяти в її матері Антоніни Дзвонковської грунт, що належав їм і був зовсім запущений, у посесію. До спілки вирішив взяти ще й Павликів - Михайла та його сестер Анну та Пара­ску, які також проходили по недавньому про­цесу, пов'язаному з бунтом селян у Москавлівці проти здирства старости.

Григорій Гаврилик таким рішенням Івана Франка тільки радіє. Все-таки потрібно ж йому з чогось жити. У всьому він допоможе: і худо­бою, і реманентом, і порадою, і опікою.

Все складається добре. З Багріями до­мовились, що весілля буде десь по Різдві. Те­пер треба десь заробляти гроші, складати ко­пійку до копійки і ладитись до весілля. Не ви­падає, щоб брат Юлії Іван не допоміг їй, а окрім того не приїхав на весілля. Решта все по-ста­рому. Для читання приходить «Діло» та журнал «Зеркало». Риб'якові ще потрібно лікарства.

Прийняти самостійне рішення по посесію маєтку Дзвонковських Франко не відважується. Потрібно, щоб на це все глянула своїм оком практична і досвідчена в таких справах люди­на. Вся надія на вітчима. То він зумів за корот­кий час підняти з руїни господарство Якова Франка, врятувати його і довести до доброго стану. Григорій Гаврилик охоче годиться на пропозицію пасерба. Але зараз нема часу. За­раз весілля Юльки найголовніше. За прислані на весілля п'ять ринських дякую. Весілля Юлії призначене на 14 лютого. Вже занесли на оповіді до нагуєвицького попа, а той відразу взяв з наречених клятву, що не будуть пити п'ять років по шлюбі. Ще піп встряв у супереч­ку з Григорієм Гавриликом, але все закінчи­лось добре. Саме цим двом важливим подіям - весіллю Юлії та посесії маєтку Дзвонковсь­ких і присвячені листи Григорія Гаврилика до Івана Франка. Вони дають чітку відповідь най­перше про справжні стосунки вітчима та па­серба, а окрім того, проливають справжнє світло на спробу організувати «комуну» з Павликами та Дзвонковськими, якій в нашій фран­кознавчій літературі відведено доволі багато місця та приділено чимало уваги. Досі всі ці дослідження тримались на декількох листах Івана Франка до Михайла Павлика та Михайла Драгоманова, а також на побіжних згадках про цю справу в листах до інших адресатів. Листи Григорія Гаврилика стосуються практичної сто­рони діла. От, ще не оглянувши господарства, але базуючись на тому, що пише вітчимові Іван Франко, Григорій Гаврилик дає оцінку затіяній справі. Поля виявляється не так і багато - 25 моргів. Затія Франка, що на цьому полі можна протримати 25 корів, видається Гаврилику не­реальною. 12 корів можна, а не більше. Зви­чайно, що корів треба купити в Дрогобичі, бо тут у бойків худоба значно дешевша, а крім того, Григорій Гаврилик добрий фактор і на худобі розуміється, яка чого вартує. З дому Григорій Гаврилик на господарство Іванові Франкові готує всілякий сільськогосподарський рема­нент: плуги, вози, борони, теліжки та всяке інше. Зрештою, все решта дасться бачити, як тільки він сам приїде і оглянеться в Станисла­вові. Зараз крайньо не може, бо на голові має весілля Юлії. Виправа ще не готова. Грошей хоч гинь нема. Хочеш - не хочеш потрібні гроші позичати і лізти в борги. А що поробиш?

З Дзвонковськими нічого не вийшло. На великодні свята в Станиславів з Іваном Фран­ком приїхав Григорій Гаврилик, поглянув своїм господарським оком і сказав пасербу кінчати з тією затією, бо не оплачується робити жодних заходів. Не можна сказати, щоб з того зажури­лась чи Антоніна Дзвонковська, чи її дочка Юзефа. Павлики були тільки розстроєні. «А брати сплату з батьківщини, - пояснював Іван Франко Михайлові Павликові в листі від 17 жовтня 1883 року, - (сплата тота, може, ви­несла б 500 р., а, може, й ні) мені зовсім не річ, бо раз, що сума тота нам ні в чім не помо­же, а по-друге - що братів зруйнує».

У Захара народився хлопець. Назвали Григорієм. Захар з того тішиться, тішиться і Григорій Гаврилик. Внук...

Наступний лист дістав Іван Франко вже по весіллі. Минулася одна біда, настали інші клопоти. Десь за два тижні по весіллі випали такі сніги і прийшли такі морози, що годі опи­сати. Корму худобі не вистачає. Ще на січку якусь найдеться, а на решта хоть гинь! Весна свого вимагає. От насіння буряків «для себе і худоби» потрібне. Тай конюшини та люцерни здалось би. Може би Іван зайшов в «Народну Торгівлю», де «Свій до свого по своє», і там дістав те насіння.

Онуфрій має ставати до асентерунку. Прийшов час йти до війська. Захарові нарешті дали корову, бо коли женився, то не дали, хоч обіцяли, ну а тепер він почав допоминатися, то підгодували телицю і дали. Най має і Ясінські не випоминають йому того. Нічого втішного від Юлії. По весіллю була вдома тільки раз. Не у великому захопленні від тестів. Старий при­крий, а стара з приходом у дім невістки пере­стала поратись коло кухні. Каже, най патрає Юлія, бо молода. Вона своє відробила. Та й хвороби вже почали докучати. Ноги крутить так, що не дають спати.

Наступні листи також не вельми веселі. Нема грошей. Зарібку жодного. Податки тис­нуть. Багрій вимагає дати за Юльку посагових 100 ринських. Хотів коні продати, але шкода. Вліті продається за більші гроші, ніж тепер. Священик тутешній давав за коней 220 ринсь­ких. Геть чисто задармо хотів. За позичені гроші вимагають великий процент.

Справи у Івана Франка геть кепські. Нема також де розкрутити гроша. От прийшло за­мовлення від німців, щоб написати історію ук­раїнської літератури. Для цього треба поїхати в Україну. Грошей нема. Правда, виручив Владислав Федорович, дідич подільського села Вікно. Запросив його до себе, щоб розібрався у батьківському архіві. Батько був послом у Відень в час революції 1848 року. Ситуація дуже важка. Як так далі підуть справи, то прийдеться покидати Галичину. Мабуть поїде в Росію. Ні, Григорій Гаврилик категорично проти цьо­го, щоб Іван їхав туди. Йому снився дивний сон, а тому просить пасерба стерегтися якої ганьби.

Іван Франко мовчить. А вже весна над­ворі. Насіння буряків не прислав. Біда тай годі! «Діло» перестало приходити. Дякувати Богу, що через людей про нього, Івана Франка, можна чогось дізнатися. От Атаназій Мельник з Якубової Волі був у Львові і каже, що бачив Фран­ка: живий, здоровий. Атаназій зовсім нічого Григорію Гаврилику не каже, що їздив свата­тись до Анни Павлик. Нічого з того не вийшло. Анна любить Івана Франка. А той - ні. Павлик аж ображений: де такому кримінальнику, як Франко, десь знайти кращу за Анну дружину! Та що поробиш: серцю не накажеш...

Листування 1884 року найбільш інтинсивне. Принаймні, так можна судити за кількістю листів.

Лист від 29 червня сумний. Сльота не­давно була така велика, що декілька днів не можна було вигнати корів зі стайні. Вода сто­яла на городах та пастівниках. Все замулила, а панові професорові забрала всю бульбу. Це й зрозуміло. Обійстя вчителя на схилі, а вода йшла зверху, то і забрала весь врожай з со­бою. Нема вже й Юрка Чаплі. Поїхав п'яний до лісу, віз перекинувся, забило на смерть.

Одні клопоти минають, приходять інші. На те й життя. Минулася весна, а вже й літо. Ко­совиця, жнива, роботи багато, а не оглянувся, а вже осінь. Лелеки збираються на Байзарі перед вильотом у вирій. Сіяти пора. Цієї осені, як видно з листа від 18-19 листопада 1884 року, Григорій Гаврилик посіяв чотири корці жита та п'ять чверток пшениці. У сусідів, Микитичів, було весілля. Андрій оженився до Пайкунів у Ясеницю Сільну. Михайлові, тобто Захарові, дали віз та дві чвертки жита. Ще хоче коня. Секурацію треба платити. І знову нема грошей. Про ті гроші в кожному листі. Нема тай нема. А зрештою до кого має звертатись за допомо­гою, як не до Івана? Йому здається, що Іван в місті, а в місті можна легше гроші заробити. Онуфрові треба в щось взутись, а грошей нема, щоб купити. Може би він, брат, прислав йому яке старе взуття? І взагалі треба щось вже ду­мати за Онуфра. Може би оженити? Але до кого? Щось не видно в селі доброго місця.

З 1885 року тільки один лист. Веселий і втішний. Онуфрій зачав женитися до Дідинських з Ясениці Сільної, хоче брати сестру Кості Дідинського, що при війську є поручиком. Юлія народила дочку, а вуйко Левон, мамин брат, помер у Львові.

Дочку Юлії охрестили Анною. Вона наро­дилась 22 грудня 1885 року. Інформація про вуйка Левона дуже цінна. Відомо було, що він народився 1834 року. Тепер відомо, що помер 1884 року. Онуфрієві за Юлію Дідинські обіця­ли дати 350 ринських. Шляхтичі, що не кажи, гроші мають.

Лист за березень сумний. Юлія Багрій по народженні дитини не може прийти до здоро­в'я. Григорій, батько, забрав її додому в Нагуєвичі, аби нікому не заважала в Ясениці, а та побула місяць і пішла назад. Весілля відбулося 28 лютрго 1886 року. Онуфрій задоволений жінкою. Тепер прийшла пора і тобі одружитися Іване, доки будеш нудити світом.

Зрештою, приходить цього року й черга до Івана Франка. Він повідомляє про це Григо­рія Гаврилика і просить, що для одруження йому потрібно випис із метрики. Гаврилик пішов за ним до отця Василя Білинського, а той впер­ся і не хоче дати, бо каже, ніби метрика по­трібна Франкові для того, щоб перейти на православіє. Нехай приїде сам Іван Франко і він з ним розбереться. Григорій Гаврилик дає па­сербові своє отцівське благословення на нову дорогу. Най все буде добре. Рад би бути на весіллю його, але це ж Київ, дорога не близь­ка, витратна, а де взяти грошей? А крім того, весна, треба рук у полі. Онуфрій ще замоло­дий аби всьому зарадити. Най вже Іван дарує.

Очевидно, після приїзду Франка в Нагуєвичі справу з метрикою вдалось залагодити. Але нова біда. Священик вирішив виголосити заповіді в селі, бо мало чого: а може хтось буде мати до Франка претензії з села. От обіцяв взяти, звів дівку з розуму, а оженився на другій. Ні, так не можна. Заповіді мусять бути! А до того треба довідку чи був Франко при війську, чи ні. Бо ж відомо кожному, що хлоп до войска має один вальор, а по войску інший. Отець Білинський знає, що робить. Він пильно читає пресу і знає, якої думки про нього Іван Франко і як пише про нього, що сором перед іншими священиками. Хоч, властиво, чого соромитись: чи вони не здирають останнє за похорон чи за інші треби? Хіба священик не людина і жити не хоче? А тепер настала черга на отця. Нехай Івась Якова побігає тепер, нехай поскаче коло нього! Григорій Гаврилик цього всього не знає. Він кличе Франка до Нагуєвич розібратись у всьому, що затіяв отець духовний. Ага, як бу­деш їхати, то візьми насіння буряків кормових та моркви. Ага, ще мало не забув! Позичив «Захара Беркута» вахмістр з Борислава. Повер­нув без чотирьох карток, папір на цигарки пус­тив. Також найшов що курити! Може би Іван змилосердився і привіз нового «Захара», бо як так книжка без чотирьох сторінок. Може при­везти і якісь інші книжки. Прочитає.

Тими вістками про одруження Івана Фран­ка закінчується перша група листів.

Наступна група листів пов'язана з фак­том як не цілком невідомим, то маловідомим у біографії Івана Франка. Йдеться про те, що дружина Івана Франка Ольга Хоружинська дістала посаг, а Іван Франко, знаючи, що гроші можуть швидко розійтись, вирішив їх вкласти в якусь реальність, тобто купити грунт, який опісля можна здати комусь в посесію і жити з того. До цієї справи залучає Іван Франко вітчи­ма. Спочатку думає купити грунт десь біля На­гуєвич, щоб віддати під контроль Григорію. Гри­горій на ярмарках, храмах, через знайомих випитує продавця. Виявляється, що продають багато, але не все підходить Іванові Франку: одне поле задорого, друге хоч тане, але пога­не. От продає пан Снятинку, що коло Вацович в якихось шести кілометрах від Дрогобича, як переїхати новий дрогобицький цвинтар та кілька горбів. У Вацевичах Франко бував не раз. Звідти його товариш Іполит Сас Погорецький. Пан хоче 4500 ринських, але Гринь вважає, що за такі гроші можна купити значно краще поле. Грунт не вельми йому подобається. Є добрий кусник поля на Оровім. Сто моргів поля, ліс, забудування. Продає їх пан Єміль Головацький, який сам мешкає у Жидачеві. Але хоче багато. У Франка не вистачить на це грошей. Є непо­гана реальність у самім Дрогобичі. Правда, грунту небагато, якихось 15 моргів, але Дрого­бич - місто, а при хаті є непоганий сад. Зреш­тою, треба самому оглянути: ану ж собі сподо­бає пан Іван з дружиною Ольгою. Не сподоба­лось.

Між дружиною та чоловіком - повне по­розуміння. Свій перший візит роблять Григо­рію Гаврилику, щоб той їх благословив. Ольга припала до душі Григорію Гаврилику. В май­бутньому Григорій при всіх непорозуміннях буде апелювати саме до неї. Навіть пожежа 1886 року не викликала стільки листів, що купівля грунту для Івана Франка.

Хтось нарадив Франкові купити грунт у Ферусівці. «Поле пусте, - звітується Іван Фран­ко в отому єдиному із збережених листів до Григорія Гаврилика від 31 жовтня 1886 року, - якась глинка погана, води нема, а вогка, ціла хата струпешіла, поля одного 30 моргів, а до 60 корчів, лісу доброго нема анітрохи. А за морг хоче по 60 ринських, то значить за все 5400. Дав би й за 5000, але ми не хочемо. «Має намір на поле у Галевичах. Радять ще коло Жовкви, там того поля щось коло 50 моргів. Ще є поле в Унятичах. Треба з усім цим проконсультува­тися у адвоката.

Тим адвокатом є Ісаак Тігерман. Разом учились у Дрогобицький гімназії, а мати його пророкувала Франкові бути першим міністром в Австрії. На щастя, збереглось листування Івана Франка з Тігерманом, точніше зберегли­ся листи Тігермана до Івана Франка в справі купівлі реальності. Перший з тих листів сто­сується маєтку в Унятичах, сусідньому з Нагує-вичами селом. Писаний він 15 листопада 1886 року. Тігерман вивідав усю справу і доповів Франкові, що зараз нема з ким вести перего­вори, бо тільки недавно помер попередній влас­ник землі, а спадкоємці ще між собою не дійшли згоди. Справа з Унятичами тягнеться аж до 1890 року. 12 січня 1890 року Ісаак Тігерман повідомляє Франка, що теперішній власник Унятич гофрат Крайсберг за ніякі гроші свого маєтку в Унятичах продати не хоче. Неправда! За два роки пан гофрат свій маєток, процинд­рив і власником його став якийсь пан Стефанович.

Справа з купівлею грунту тягнеться дов­го, а окрім того займає основне місце в листу­ванні з Григорієм Гавриликом. Попри ту спра­ву в листах проскакують деякі інші вісті. Онуф­рія оскаржено за те, що ходить з рушницею по лісі і вбиває звірину. Був шандар, забрав стрільбу. Прийдеться посидіти йому в тюрмі. А час такий дорогий. Хата будується! Звозиться матеріал, стягується звідусіль дерево. Невідо­мо, що ставити наперед: чи спочатку хату, чи стодолу? І того, хоч вмри треба, і без того не можна. Грошей мало. Про дерево з громадсь­кого лісу не може бути й мови, бо було би кри­ку на ціле село. Захворів Захар. Здається, що має сухоти. Треба йому поїхати до Львова, най там доктори подивляться. Болить вітчима сер­це за всіма. А той хворий, той до тюрми, штраф плати, - а тут нема даху над головою. Все му­сить Григорій зробити сам. Най буде, щоб тільки Бог здоров'я дав.

В липні 1887 року Григорій Гаврилик по­відомляє Івана Франка про те, як будується хата. Має мати дві половини, 4 кімнати і сіни. Розраховує так, що в одній половині бути жити з дружиною, а на другій половині житиме Онуфрій з родиною. Ще непозакладувані стіни, хоч дерево вже куплено і складено. Все дере­во коштує 300 ринських. Замість колишньої стріхи буде гонта. На викінчення хати грошей уже нема. Закінчились. Ще лист - і знову скар­га: нема грошей. Не для себе старається Гри­горій - для дітей! В склепі купив окови для вікон та дверей за 44 ринських, а дав тільки 19. Решта в борг, а борг то проценти. Хотів продати коні, але нема купця. Вікна вже зашклені, столярна робота зроблена, мулярська також. Ну хоч 20 ринських може ви, пані Оль­го, пришлете. Даруйте, що турбую Вас.

Замість прошених 20 Іван Франко приси­лає 10. В нього свої проблеми. 16 липня 1887 року народився первісток Андрій. Думали, що поміняють мешкання на вигідніше, бо це, де живуть зараз, вогке і буде шкідливим для здо­ров'я дитини. Шукав Франко, шукав його товариш, що одружився із сестрою Уляни Кравчен­ко, але нічого путнього і дешевого не знайшли. Доведеться зачекати, а на літо обов'язково приїдуть в Нагуєвичі.

При кінці літа і на початку осені 1887 року родина Григорія Ґаврилика вселилась до хати. Нової і гарної. Повно боргів, але зате є дах над головою. Столяр зробив шість лавок та шафу. Знову гроші, знову витрати. В село приходить нова технологія. Починають використовувати мінеральні добрива. Може би Іван на пробу дістав того пороху, ану ж щось добре!

Тема будівництва хати і проблеми пов'я­зані з тим з часом відходять у листуванні на другий план. На перший знову виходить купів­ля реальності для Івана Франка. От в січні 1888 року здибався в Дрогобичі Григорій Гаврилик з Мельником з Якубової Волі, а той сказав, що в Орові якийсь Фелемон, котрому вмерла жінка, продає своє поле, яке колись купив у пана Головацького. Може би тепер Іван поїхав і поди­вився.

Очевидно, з тієї затії нічого не вийшло, бо трохи пізніше вітчим повідомляє, що був у Дрогобичі і казав йому якийсь один пан, що в Рихтичах один вислужений капітан продає своє поле. Хоче 5000 ринських. Вже на то є купець. З листа можна також дізнатись, що й Іван Фран­ки сам продовжує шукати поле для купівлі. От напитав поле в Угнові.

Невгамовний Мельник з Якубової Волі знову приносить вістку, що є поле для продажі в Ортиничах, але за нього хочуть 15000 ринсь­ких. Фелемон казав, що можна приїздити на згоду в Орове...

Побіч того в хаті є свої новини. Син Онуф­рія Яків вже починає говорити, кожне слово каже резолітно, але заслаб на віспу. Слабує бідне дитя. Прийшов «Товариш», в ньому спо­добалась Григорієві стаття Павлика про Аме­рику та Франків «Домашній промисел».

У листуванні знову побіч з проблемою купівлі землі зачіпаються сільські та родинні справи. Бо без клопотів людина не може. Пев­но на те створена. Юлька дуже слабує. На Стрітення думали, що Богу душу віддасть, ледве її відтерли. На ноги стати не може, їсти нічого не хоче. Хіба трохи сьорбне розсолу. Вже ліку­вання забрало 28 ринських. Болить Григорія серце за донькою. Тевон Дідинський, що в сусідстві, другий раз жениться. На цей раз аж у Білину Велику.

Розуміючи, що вітчимові тугувато з грошими, Іван Франко час від часу присилає кілька копійок. Для Григорія це великі гроші. От вес­нувати треба, а не вистачає для засіву жита. Треба купувати. Купив 1,5 корця. Мало, але що поробиш. Почався передднівок. Жито зійшло мізерне, пшениця показує на врожай. Нехай пані Ольга з дітьми приїде на вакації в село. Онуфрій починає щось норовити, каже, що буде відділятись. Най жиє своїм розумом.

Справа з пошуком поля продовжується далі. 1893 року в Ступниці, що зовсім близько коло Нагуєвич, пан Лясковський продає поле, навіть цілий фільварок. Хоче 16 тисяч ринсь­ких. Продає, бо завинив банку. Є десь сто моргів поля та кусник лісу.

У Івана Франка свої клопоти - у Григорія Ґаврилика свої. Юлька знову хвора. Тепер на очі. Мусила їхати лікуватися аж у Борислав і там деякий час мешкати. До того клопоту до­дається ще біда з жінкою. Заслабла на жолудок. Кольки під грудьми. Може би взяв її Іван Франко до себе до Львова і поводив до дохтора: що їй там бракує.

Так і не вдалося Іванові Франку стати зем­левласником. 1898 року він за наполяганням дружини купив кусник грунту при вулиці Понінського, де 1902 року збудував свій будинок. На це й пішли гроші, що взяв у посагу за дру­жиною, їх було мало, щоб ще й будувати хату. Мусив зичити в банку. Легенда про те, що цю землю купив Михайло Грушевський, а потім кусник відступив Іванові Франку, є просто ле­гендою. На це є документ, який зберігається у Львівському літературно-меморіальному музеєві. Лише потім купив собі парцелю під будівлю Михайло Грушевський.

Початок 1900 року на диво спокійний. Відсвяткували в Нагуєвичах Різдво зі снігами та колядами. Вже завесновується. Повіт вирішив розширити дороги. Якраз впорядковували дороги до Дрогобича через Лішню та Уня-тичі. Добре, бо люди мають де копійчину заробити. У Франків зрубали липи, що були при дорозі. А от цієї деталі нікому не було досі відомо. Про кількість тих лип невідомо, але їх було певно декілька. Дістав за них Григорій Гаврилик 20 флоринів і відразу написав про це Іванові Франку. Хотів порадитись, як розділити гроші. Врешті його думка така, що гроші треба поділити на чотирьох: Іванові, Онуфрієві, Захарові та йому, Григорію Гаврилику. Вийде кожному по п'ять флоринів. Онуфрій слабий на ногу. Прикро, що пані Ольга була в Дрогобичі, а в гості до вітчима не заїхала. Чи може щось не так. Може пані Ользі щось не сподобалось, бо чого би так ся затівала? «Я робив так, - написав Франкові у листі від 24 січня 1900 року, - як пан Бог приказав і як люди знають».

Цим і закінчується другий період у листуванні Григорія Ґаврилика та Івана Франка. Кожен з тих листів зачинався словами «Любезнії Іване і ви, пані Ольго». Тепер листи стають сухими...

Гадав Григорій Гаврилик при пасербах дожити віку. Думав, що жив і працював для них, майна не змарнував, не пропив, не пустив вітром. Ранками найскорше вставав, не доїдав, не досипляв, не мав хвилі спочинку, все пра­цював, все стягав для хати, для дітей, лягав пізно, сон короткий і чуйний мав. Хотів кожному добра. Любив усіх однаково. Радість дітей була для нього радістю, а їх горе - було його горем. Вибавив внуків Онуфрієві, Захарові до­поміг встати на ноги, хату збудував нову. Захотів Онуфрій жити окремо - живи. Повагу між людьми мав, вибирали його війтом. Був у всьому практичний, розсудливий, знав як заховатись у біді і як в нещасті.

Навіть не знав, як на нього насувалась біда, яка зруйнувала його всі плани на майбутнє. А майбутнє - старість при дітях, онуках, в його потрібності родині. Біда крутилась давно. Може прогледів, може не зорієнтувався? Почалось усе від Захара. Точніше з його одруження. Пішов за зятя в село до Ясінських. Місце було добре, жінка пристійна. Гаврилик дав пасербу належну виправу. Потім ще додав корову, коня, віз. Не хотів брати Захар своєї пайки, бо не хотів руйнувати загальне господарство. Ще залишилось двох братів і сестра. Та й не вельми велика була його частка. Сам Іван Франко вважав, що його частка виносить коло 500 ринських. А Гаврилик ще справив весілля Захарові, а коли хворів, то платив гроші докто­рам і думав, що уже Захар більше не пред'явить претензій на батьківський грунт. Та й Захар не висловлював своїх претензій. Вважав, що своє вже вибрав із загальної скарбниці. Та сталося інакше. Старий Ясінський, тесть Захара, заповсівся на зятя, підозрював, що той спокушує його другу дочку, сестру дружини Захара. Врешті дійшло до того, щоб Захар вибрався з його хати і йшов на своє. Най іде, куди хоче, - такий був присуд тестя. Не допомогли благання, не допомогли сльози дружини. Старий Ясінський був невблаганний і Захарові не залишилося нічого, як іти в комірне. Прийняв його Дмитро Микитич, якого ще прозивали Кривий. Стосунки з Дмитром Микитичем також склались не вельми добре і він почав виганяти сім'ю з комірного. Захарові було ніде дітись і він став вимагати від Григорія Гаврилика, щоб той відступив йому кусник поля та городу для будівництва хати для сім'ї, бо йому це належиться. Захар знайшов невдовзі підтримку в Онуфрія, а точніше в його дружині, про яку в селі говорили, що їй півсвіту замало, а цілий забагато. Захар, окрім того, тепер почав твердити, що нічого в віно не дістав, а Гаврилик його обдурив: обіцяв дати і те і се, і десяте, а нічого не дав. Це злило Григорія Гаврилика, котрий не міг стерпіти явної брехні, бо, справді, все, що належалося Захарові, віддав. І це навіть підтверджують листи його до Івана Франка. Гаврилик, очевидно б, зм'як і взяв би до себе Захара, бо бачив, що з пасербом біда, але хотів його провчити за його недостойну поведінку, за котру його прогнав з хати старий Ясінський.

Почались сварки, які набували щораз бурхливішого вигляду. Обидва брати почали явно знущатись над тим, хто їх виховав. Робили шкоду на городі, знищували врожай і посіяне Гавриликом, знеславляли його дружину. Онуфрій не раз кидався з сокирою на батька і грозив, що його зарубає або заріже. Не відставала від усіх дружина Онуфрія. На крики та сварки збігалось село. Григорій прагнув розумно погодитися з пасербами, але ті, під'юджувані зі всіх сторін, не хотіли йти на ніяку згоду. Село, окрім того, якщо й не любило Григорія Гаврилика, то явно його недолюблювало. Не могло забути його війтування, а окрім того було заздрісне до нього. Воно теж стало на бік Захара та Онуфрія. Обидва брати вдались за допомогою до адвокатів, ті й нарадили розпочати з Григорієм судову тяжбу. Ними було розшукано в документах, що грунт, про який іде суперечка, колись належав давно-давно, ще на перших порах Австрійської займанщини, Кімаковичам, одному з найстаріших родів Нагуєвич, відомих ще з княжих часів, що брали виб-ранецькі лани за службу королю. З тих Кімаковичів і була Катерина Кімакович, дружина Івана Франка з Озимини, бабуся Івана, Захара та Онуфрія Франків. Після смерті Івана Кімаковича, батька Катерини, та судового процесу за розділ його землі між дочками, поле, на якім виріс дім Франків, дісталося сестрі Мар'яні Кімакович, яка була замужем за Гнатом Добровлянським. В Добровлянських не було дітей, а сестра Катерина жила дуже бідно з чоловіком Іваном Франком в Озимині на декількох прутах землі. Словом, Добровлянські уклали угоду з Франком про опікунство та продаж своєї землі. Іван та Катерина Франки разом з синами Стефаном та Яковом 1822 року приїхали в Нагуєвичі. Невдовзі одружився Яків Франко з війтовою дочкою Марією Тимишин, а відтак одружився і Стефан, брат. Яків залишався на батьківській хаті, а Стефан, взявши свою пайку грунту, пішов у прийми. В Якова народилась тільки одна дитина, дочка, яка вмерла дитиною, і більше дітей у нього не було, хоч він дуже їх хотів, про це свідчать його дарунки церкві та дарунки на загальні справи. Пошесть 1855 року забрала Марію Тимишин. Поле, яке мала вона в приданім, залишилось за Яковом.

Довго Яків не був вдівцем, а одружився з Марією Кульчицькою, яка з собою в приданім не принесла жодного клаптика поля. Яків Франко невдовзі помер і спеціальна узгоджувальна комісія записала половину грунту по Якову вдові, а половину дітям. їх було тоді четверо. Саме ота половина, яка була признана Марії, і стала тепер об'єктом суперечок, бо по смерті її перейшла у спадок дітям Марії: Антону та Юлії, а також Григорію Гаврилику в рівних частинах. Адвокати нарадили, що передача у спадок Маріїної частки була незаконною, бо земля не належала їй, а Якову Франку, а тому за­писувати у спадок своїм дітям Юлії та Антону, а разом з тим чоловікові, вона не мала права.

Зрозуміло, що справа була вельми сумнівною і абсолютно невідомо, як на це подивився би суд, тому брати вибрали тактику тиску на Гаврилика з допомогою адвокатів. Адвокати, звичайно, брали добрі гроші за консультації, радили, і справа тривала майже три роки. До суду не дійшло. В Нагуєвичах сварились, бились, а адвокати радили. Григорій Гаврилик вважав, що має рацію, і як заявляв, ніяких судів не боїться, що дуже нервувало Захара та Онуфрія. Обидва швидко зрозуміли, що подолати їм Григорія Гаврилика буде нелегко і забрати землю також, а тому вирішили взяти для допомоги Івана Франка, якому було жаль і Григорія Гаврилика, який стільки зробив для нього, і було шкода братів. Брати ж почали обмовляти Григорія в очах не тільки Івана Франка, а і його дружини Ольги. Очевидно, примирити братів із вітчимом Іванові Франку не вдалося, а тому щоб мати перед ними та вітчимом чисту совість він попросив дану справу вести свого товариша, дрогобицького адвоката Євгена Олесницького, котрий для Франка став праобразом Рафаловича в романі «Перехресні стежки».

Євген Олесницький викликав до себе в адвокатську контору Григорія Гаврилика, а після розмови з ним викликав Захара та Онуфрія, які на перших порах діяли у згоді. Для Григорія Гаврилика виклик до адвоката був повною несподіванкою. Він вважав, що всю справу можна розв'язати самим мирно і без адвокатів. Брати взялись доводити, що Григорій Гаврилик сфальшував тестамент Марії Кульчицької і поле, яке мало законно належати їм, забрав собі. Григорій Гаврилик в свою чергу почав шукати вирозуміння в Івана Франка. Вітчима боліло безпідставне звинувачення в марнотратстві та в тому, що маєток Марії Кульчицької він впустив на вітер, коли перед Богом міг поклястися, що нічого не змарнував, нічого не пустив із вітром. «Кажуть твої браття, - писав він Іванові Франкові, - що коні, корови були. Я коней не застав. Коні продав Гайгель. Бики то продала мама за 65 р. Корову продала за 19 р. За ті гроші відновили євангеліє. Одні корови я продав на похорон мамі. Дві корови взяв Михайло, а одна здохла». Брати все заперечували. Захар твердив, що Григорій йому нічого не давав, а він, зрозуміло, нічого не брав.

Листи Григорія Гаврилика до Івана Франка з того часу повні жалю і болю. Не міг зрозуміти, що сталось, що він так старався, так для всіх робив, тішився за пасербів, як рідних дітей, а тепер усе це кинуто під ноги, все потолочено, знищено, сплюгавлено. «Я вже не можу», - писав Григорій Гаврилик Франкові і благав допомоги. Розчулений своїми кривдами та бо­лячками, він готовий був уступитися з хати, господарства, нехай тільки Захар та Онуфрій перестануть його мучити, знущатись, зневажити, нехай з ним поступлять, як поступають зі слугою. «Я гадав, - писав він, - що вижию якось при вас, а воно годі. Я мислив, що ви мої діти, а ви на мене не зважаєте, хочете конче, щоби я не жив. Бог буде платити кожному. Переконаєтеся трохи ліпше». Франко уникає зустрічі з ним, що ще більше ятрить серце і рани Григорія Гаврилика.

Брати стають усе більше агресивними. Вони звинувачують Григорія Гаврилика, що він підкупив їх адвоката і вони зраджені. Їм треба нового адвоката. За ним шукають уже в Самборі. Знову поплили гроші в чужі кишені. Справа не посувалась ні на сантиметр. Кожен затявся і стояв на свому.

Врешті ворогуючим сторонам було дано три місяці для мирного залагодження справи. Григорій Гаврилик готовий був іти вже на все, лиш би його залишили в спокою.

Ще на початку колотнечі в Григорія Гаврилика померла дружина Марія. Він одружився втретє. Взяв Параску Франко з дочкою Марією. Це ще більше доливало масла до вогню. Брати скумекали, що Григорій Гаврилик запише їй свій грунт.

Врешті, Захар і Онуфрій у тій війні перемогли. Григорій Гаврилик вступився з поля битви, повний образ до пасербів і найбільше до Івана Франка, що не хотів заступитися за нього. Вважав, що мусив бути на його стороні. Як-не-як виховав його, вивчив, був для .нього справжнім батьком. Франко вважав, що розумний Григорій Гаврилик міг не допустити до того, що сталося. Міг віддати поле, якого домагались брати, задля святого спокою, бо, окрім того, мав ще Григорій Гаврилик своє поле, котре придбав сам і котре дістав по дружині Марії. Очевидно, це розумів і Григорій Гаврилик, але отой несподіваний і несправедливий напад на нього братів, звинувачення його, що він проциндрив мамин маєток, його боліло і він вирішив боротися.

Тепер почались сварки між братами. Захар звинувачував Онуфрія, який разом з жінкою виявився більш спритним і прихопив найбільше і найкраще. Онуфрій всіма силами намагався очорнити в очах Івана Франка Захара, зробивши його таким, який може викликати тільки відразу. Колотнеча тепер почалася між Онуфрієм та Захаром.

На щастя чи нещастя історія хотіла, щоб збереглись листи обидвох братів до Івана Франка в даній справі. Вони писані так же «елементарно», як і листи Григорія Гаврилика. Досі вони не стали об'єктом зацікавлення дослід­ників, для яких, окрім усього, було б важко збагнути, про що йдеться в них. Часто брати користувалися послугами інших більш грамотних людей, щоб написати листа до Івана Франка.

Найперший лист братів до Івана Франка датується 24 лютого 1896 року. Обидва брати ще далекі від думки про суперечку та суд з Григорієм Гавриликом, а тільки скаржаться, що до них Григорій Гаврилик погано ставиться і неславить між людьми. На той час Григорій Гаврилик був у селі війтом, тобто начальником громади, і на думку братів понаставляв усюди своїх людей, навіть поштаря. Поштар несе листи просто до вітчима, а вітчим не дає читати листа братам. Тому, коли щось хоче написати Іван Франко до братів, то нехай пише на адресу вуйка Павла в Ясеницю Сільну, а не в село, бо Гавриликові ті листи поштар передасть.

Наступні листи, які збереглися, вже стосуються суперечки з Григорієм Гавриликом. Онуфрій до дрібниць оповідає Іванові Франкові всі кривди, які зазнав від Григорія Гаврилика та від брата Захара, котрий допоминається своєї частки грунту від нього, бо той користується цим грунтом. Ніяк не можуть розділитися брати і ніяк не можуть погодитись. Тільки суд! Тільки адвокати.

З листів можна дізнатись, що після Євгена Олесницького вів справу адвокат Адольф Сибаль, який також не задовільнив братів, котрі думали, що їх підкупив Григорій Гаврилик. Очевидно, й Адольфу Сибалю було зрозуміло, що претензії братів легко розв'язати, чи точніше задовільнити, не буде так легко і наполягали, щоб вони мирним шляхом поділились грунтом.

Обставини склались так, що братам у Нагуєвичах стало після цього всього жити тісно. Іван Франко разом з Онуфрієм продали своє поле і купили собі грунт у селі Підгірках, що коло Калуша. Наступні листи Онуфрія вже писані з цього села над річкою Лімницею та високим Долом.

Той період, що тривав між розподілом майна та перенесенням Онуфрія до Підгірок, доповнюють листи Захара. Писав він, дописував Гринь, а також сусіди, які знались на грамоті.

З листів Захара стало відомо, що згідно з угодою, Григорію Гаврилику дісталась земля від кузні аж до Радечівського лісу, осідок з будинками та ще два кусники поля. Не може наскаржитись брат Захар братові Іванові, яким мерзотником виявився брат Онуфрій з дружиною, котрі його перед братом Іваном намагаються показати злодієм та марнотратником, хоча все є навпаки. Дісталось Захарові тільки сім пальків грунту, а Онуфер так його застрашив, що він згодився на це поле. В свою чергу Онуфрій запевняв, що Захарові дісталось дуже добре поле, найкраще з усього, що було у спадку. Вимагає тепер від братів Івана та Онуфрія брат Захар, щоб ті додали йому до виділеної пайки землі ще два кусники на валу і малий пастівник, а також землю від дороги до кузні, бо інакше він не заспокоїться.

Лист Захара Франка до Івана Франка від кінця 1901 року дає повні підстави вважати, що Іван Франко намагався якось втихомирити і погодити братів. Захар навіть у листі нагадує, що колись Іван Франко в листі оповідав їм про 14 братів Гораків, які мирно і гарно розділили між собою батьківський спадок без суддів та адвокатів.

Онуфрій у суперечці завжди твердив, що йому має належати більший і кращий кусень поля, бо в нього семеро дітей і кожному потрібна допомога, і кожного потрібно вивінувати. Захар заперечував і казав, що він так само має семеро дітей і не може своїх дітей впустити на жебри. Захар переконує Іван Франка, що Онуфрій підступом та обманом вициганив собі від нього значно більшу і кращу пайку грунту з батьківського добра. Якщо тепер Онуфрій не поверне йому того, що забрав обманом, і не віддасть поля від дороги по кузню, а також поле на валах, то буде йому і всім гірше.

Брати вгомонились і поділились лише годі, коли пізнались, що виїзд комісії, щоб розділити братів, буде дуже дорогим і шкіра не вартує виправи. Захар дістав те, що просив.

Питання розподілу грунту є основною темою листів братів до Івана Франка. Описуються всі претензії, всі сварки і всі бійки, тільки нічого нема про сім'ю, події в селі, як це було в листах Григорія Гаврилика. Кожен з братів намагається переконати Івана Франка, що він найкращий, або ж кращий за іншого. Скаржиться Захар, що Онуфрій став великим багачем і став за рахунок пограбування його, Захара, бо от був занадто легковірний, не вмів відразу постояти за себе, а тепер через те став бідаком. Бо тільки подумати: посів Онуфрій внаслідок того три чвертки батьківського грунту, пшениці однієї має до 20 кіп, то значить 1200 снопів, жита 50 кіп, а про овес, то вже й не треба нічого казати, бо і так все зрозуміло і видно по його худобі. Все по йнакшому в Захара. Посіяв тільки чвертку пшениці на своїм полі, а вона не вродилась, так що нема зерна, щоб засіяти під новий урожай. Нема жита - самий стоколос, вівса може щось і вродило, так інша ж біда: нема кому вижати, бо якраз на той час Захар захворів і пішов до шпиталю в Самбір. Мав хвору ногу. Вдома слаба мама. Робити нікому. Треба найняти женців, а грошей чортма. Пішли на адвокатів. Треба продавати корову і заплатити робітникам, бо іншого виходу нема. Не залишать урожай на пні. Але продаси корову - діти залишаться без молока. Біда. «Біда наша така, - скаржиться Захар, - якої вже не мож» перетерпіти. Процес за грунт тягнувся чотири роки, ніколи не було визначено судового терміну, адвокат виявився підкупленим Гавриликом, а окрім того Гаврилик найняв собі свого адвоката, який добре «править» і виходить, що брати не мають жодного правозахис­ника, а Гаврилик - аж двох. Інші адвокати сміються з цієї метушні і кажуть, що вони б за менші гроші то давно зробили, а не тягнули би роками.

Село живе тим процесом. Розносяться різні чутки. Про них і пише стрийкові Іванові син Захара Гринь. Кажуть, що свій грунт Іван Франко дарував Гавриликові (ніби то сам Гаврилик таку чутку пустив між люди), то знову, що грунт Гаврилик заінтабулював на доньку.

В листах Захара висвітлюється і процес продажу землі в Нагуєвичах, і купівлі грунту в Підгірках. І тут брати не погодились, а ще гірше розсварились. Захар був за те, щоб продавати всю землю, яка є в нього і Онуфрія, купити грунт у Підгірках і там справедливо, порівну, розділити його між собою. Тобто половину Захарові, половину Онуфрові, бо так восторжествує потоптана справедливість. Вже що було, то було, хтось мав більше, бо був спритніший, хтось мав менше, бо був дурніший, а тепер усе поділене, як належиться. Проти цього категорично Онуфрій зі своєю розумною жінкою. Ніякого рівномірного розподілу: хто скільки вніс грошей у загальну казну, той стільки буде мати грунту на новому місці. «Онофер, - пояснює ситуацію Захар Франко, - тримає 31 пальку грунту. І Ви 31 маєте, а я маю всього 7 пальків. Також каже нам продавати самим. Я би казав так: спродати всю отчизну нашу, все: і Ваше, і Онофрове і моїх тих 7 пальків разом усе спільно, але купити там спільно, але так, аби один продав 62 пальки сам, а другий тих 7 сам, то зле, бо єден був би дідом, а другий паном». Справедливо буде новий грунт розділити рівно на три часті: Іванові одну, Захарові другу, а йому, Онуфрові, третю. «Чи я не Ваш брат, - пише Захар Іванові Франку, - чи міні ся не належит ніц, лиш тих 7 пальків, чи я уже такий нещасливий на світі, що я гейби який чужий? Чи то, що ся робит, то більше ніц, як тільки братової формація там у Вас на мене, що Ви оба з Онофром не маєте серця на мене, бо братова рада би сама зажерти все».

Вся справа ще в тім, що проти поїздки з Нагуєвич була дружина Захара. Не хотіла їхати межи чужі люди в далекі краї. Мало того, не хотіла продавати свого грунту, який дістала у посаг. Ставало зрозуміло, що і в Підгірках між братами не буде миру, а тому їхати Захарові, обділеному братами і долею, було нічого. Йому треба було залишатись у Нагуєвичах. Він вирвав від Онуфрія поле від дороги по кузню, на котрій планував поставити собі хату. Але й тут Онуфрій не захотів дармо віддавати той кусень грунту і Захарові довелося за нього заплатити 300 ринських. Мислив, що зможе стодолу переробити під хату, але ні - Онуфрій на зло взяв і порубав її. Аби не скористався деревом Захар. Скаргам Захара нема кінця. Не може простити собі, що мав «таке мягке серце» і колись пошкодував вітчима та братів та не захотів взяти відразу всю свою пайку, а залишив. Тепер його обійшли, обікрали, зневажили. Опісля Захар Франко оповідав, що купити в Підгірках грунт нарадив йому все той же Афанасій Мельник з Волі Якубової. Поле належало одному судді. «Онофро з Іваном продали свій грунт у Нагуєвичах за 6 тисяч срібних ринських (гульденів), а купили за 8 тисяч, хоч той суддя хотів 8200. Грунту було сорок моргів. Іван свої гроші дав Онофрові, кажучи: «Будеш мені віддавати, як будеш мати». І так перенісся туди Онофро з жінкою і дітьми. Іванові віддав він 400 срібних ринських (гульденів) і більше не віддав, хоч мав віддати ще 3600.

З листів, які писав Іванові Франкові, виходить, що грунт у Підгірках він напитав сам, а потім дав добрі гроші, щоб поїхали туди і все добре ті люди дізнались та оцінили землю. Справді, мав намір поділити по-братньому з Онуфрієм, але й тут Онуфрій виявився спритнішим і відштовхнув Захара. «Забрав тепер все, - скаржився в листах Захар Франкові, що нашого вітця все до дрібки, мені не лишив за макове зерно. Що маю робити, коли він єст голоден і, видит сі, не буде ситий ніколи. Я не раз бідував дуже з голоду з дітьми, а він не дав мені хоч 2 чвертки бульби. А я мушу позичити не раз від чужого на якийсь час. Роздумуйте то самі, бо я не маю понятіє в своїй голові. Я сам не раз надумувався про якийсь грунт і акурат винайшлося, а не мені, а ненажерливому брату, с котрим бідував дуже всі роки, а ще мене хотів обійти в суді з мертвов кістков, аби мене затуманило зовсім». Є таке повір'я, що коли обійдеш когось з кісткою з мерця, то спантеличиш жертву зовсім.

На тому, властиво, і припиняється листування Захара Франка з Іваном Франком. Чувся Захар ображеним на братів. На Івана особливо, бо не вступився за нього, а тримав руку з Онуфрієм та його жінкою.

Збудував Захар хату там, де у Франків була стодола, а потім продав грунт, який відвоював у братів, під дитячу захоронку. Хату розібрав і перенісся трохи нижче громадської криниці коло валів.

Замість Захара час від часу до Івана Франка писав і Григорій, син Захара. З тих декількох листів відомо, що не був задоволений грунтом та полем Захар. Хотів продати їх і купити десь краще. Григорій Франко вже збирався женитись, вибрав собі сусідську дівчину Марію, покійного Трохима Лялюка. Вона була кругла сирота і мала назначеного опікуна, який, як пише Григорій, що хотів з нею, то й робив. Тобто знущався. Григорію до «женячки» треба було два роки, відслужити військо, ну а потім уже женитись Марися обіцяла чекати на нього, але щоб уникнути знущання опікуна на час служби Григорія у війську, то просив Григорій забрати її у Львів. Най буде стрицеві служницею!

Наступна вістка з родини Захара стосується 18 жовтня 1909 року. Григорій Франко запрошує Івана Франка з родиною до себе на весілля. Мало це весілля відбутись 21 листопада, на Михайла. Женився, однак, Захар не з Марисею Лялюк, а з її сестрою Татяною...

Зберігся ще один лист від Захара, котрий писали Іван Риб'як, щоб Іван Франко допоміг їм, селянам Нагуєвич, в припиненні москвофільської агітації в селі, а підтримав їх кадидатуру на посла до парламенту Семена Вітика. Про землю Захар більше нічого в листах до брата, до якого звертався на «Ви», не згадував...

Наскільки тема землі щезла з листів Захара, настільки активно розігралась вона в листах Онуфрія.

7 вереснем 1903 року датується перший лист Онуфрія Франка, написаний до Івана Франка з Підгірок. Він приїхав на оглядини грунту. Який грунт дізнатись з листа годі. Як і годі дізнатись, чи сподобався він Онуфрію. Зате тут гарна річка Лімниця і можна буде ловити рибу. Не то що потічки в Нагуєвичах. Нехай брат Іван приїжджав, разом підуть на рибу.

Очевидно, що земля сподобалася Онуфрові. Тепер постало питання продажу землі в Нагуєвичах. Цьому і присвячені його листи від початку 1904 року. Спочатку траплявся купець з Білини, котрий за все: і за поле, город і будинки давав 5000 ринських. Здавалося, що це добрий інтерес, але Онуфрій вирішив, що більше заробить, як буде продавати поле кусниками. Виявив бажання придбати поле в Онуфрія та Івана Франків сусід Іван Добржансь-кий. Хоче купити третину поля і дає 4800 ринських. Вже дав завдатку 100 корон. За другий кусень поля він дає 300 ринських і дав завдатку 60 корон. Кусник поля бере Гайгель, сусід. Згодились на 1000 ринських, але ще завдатку не дав. Підрахував Онуфрій, що тільки за дві третіх грунту йому заплатять 5950 ринських. А якщо добре взятись за справу, то можна взяти два рази більше. Але от біда! Ще перед незгодою з Гавриликом купці не давали Онуфрієві дороги перейти - так хотіли купувати від нього землю, а тепер, коли вже та земля його, то не поспішають. Хочуть спеціально збити ціну, щоб купити найдешевше, бо Онуфрієві вкрай потрібні гроші, аби заплатити першу рату за землю в Підгірках. Ситуація ускладнюється. У Підгірках вимагають грошей, бо як їх не буде, то продадуть землю комусь іншому. Купців є, нема що казати.

Іван Франко мусив виручити брата. Позичив гроші під проценти. Отримавши завдаток, а також обіцянку, що всі гроші будуть виплачені вчасно, «пані з Підгірок» впустила Онуфрія на землю. 1904 року, за тиждень перед польською (латинською) пасхою, Онуфрій з сім'єю переїхав на постійне мешкання в Підгірки. Не прийшов його провести вітчим. Про нього взагалі брати тепер забули. Ні згадки у листах про Григорія Гаврилика, ніби вже його не було...

Не прийшов провести Онуфрія і Захар. Не хотів більше бачитись зі своїм кривдником.

Усе до дрібки забрав з обійстя Онуфрій. Потім оправдовувався перед Іваном Франком, що пані все поспродувала і він мусів везти все своє. Тому й брав кожен дріб'язок. Що не міг забрати, то пороздавав на збереження сусі­дам. Спересердя Захар, люто ображений на брата, пішов до сусідки, яка взялась зберігати Онуфрієву бочку, і добре відлупцював її.

Лист від 24 квітня 1904 року повідомляв, що за грунт у Нагуєвичах Онуфрій уже трохи грошей зібрав, але не повністю.

Незгода між братами не щезає навіть на відстані. Коли Онуфрій дізнається, що Захар просив в Івана Франка, щоб той дав йому частку свою в хаті, то обуренню Онуфрія нема меж. «Не знаю, - пише він Іванові Франку, - як он ся може о тоє у поминати, єсли взяв білшу част маєтку, які ми оба маєм, а для чого він не хотів своє майно спродати і до спілки третьої части іти, але зістав там і ми дали більше, як 100 з. р., а єще купил від нас кавалок поля, за котрий давали нам 400 зл., а він узяв за 250. Термін минув і нич ми не заплатив і другі не виплачуют, хотяй пишу до них та ані ся не одзевают. Не знаю, що маю з ними робити».

При кінці червня 1904 року Онуфрій повідомив Івана Франка, що «свою вітчину» вони продали за 5500 ринських. З тих грошей мають лише 2000 ринських, а решту ще не повіддавали сусіди, які купили поле.

Не поспішали добрі сусіди, бо не мали. На початку жовтня цього ж року Онуфрій скаржиться Іванові Франку, що ті, що купили землю і дали завдаток, решту грошей не віддають, а тому він мусив їхати аж у Нагуєвичі і зі всіма мав розмову. Нічого з того не вийшло. Один Захар, брат, дав 280 ринських, хоч мав дати 300. За підписання контракту потрібно заплатити 500 ринських, але власниця грунту в Підгірках підпише той контракт лише в цьому випадку, якщо готівкою буде 4000 ринських. Врешті дякуючи тому листу відомо, що в Підгірках Онуфрій Франко купив грунт у пана, який писався Віктор Крупа. Він помер, а пані хотіла швидко все спродати і виїхати до Львова. Земля в цих районах була відносно дешевою. Вся справа в тім, що при кінці минулого століття почався масовий виїзд селян в Америку. Як свідчить історія, першою рухнулась за океан Калущина. Селяни майже за безцінь продавали свої землі, щоб купити квитки-шіфкарти і виїхати шукати кращої долі. Вартість землі катастрофічно падала і невдовзі опинилась вся земля у спритних руках колишніх корчмарів. Крім того, і знайти купця на неї було нелегко. Корчмарі вичікували, коли вартість стане дуже низькою..

Заробити грошей у Підгірках Онуфрій з родиною не міг. Та й приїзд був не вельми вдалий. Від самого початку одні тільки збитки. От купив корову за 90 ринських, а тепер можна купити таку ж за 30 ринських.

Купівля грунту в Підгірках мало не розорила господарство Онуфрія. Він прекрасно розумів, що без допомоги Івана Франка йому не вибратись з боргової ями. На той час Іван Франко сам був у великих боргах. На вулиці Понінського у Львові він збудував будинок, землю під який купив ще 1898 року. Саме на нього пішли всі гроші, які були в сім'ї, але й їх виявилось недостатньо, а тому мусив на кабальних умовах позичити в банку. Так і помер і не зумів повернути позичене. Сім'я цілий час жила під страхом ліцитації. Тільки війна та розвал монархії врятували її від того.

На кожні майже свята - Різдво та Великдень - пише Онуфрій листа до брата, поздоровляє його зі святами і запрошує Івана Франка хоч раз приїхати і подивитись на свою «вітчину». Не поїхав ні разу, хоч потім писали і запрошували вже сини Онуфрія. Діти Франка приїздили, а він ні... Час від часу пише Онуфрій, що передав Франкові у Львів якоїсь фасольки мішечок, то мішечок муки. Щоб якось вилізти з боргів, продав Онуфрій одну третю грунту і третину худоби. Окрім того, одна корова по первім теляті здохла. Знову шкода на господарстві.

1907 року, тобто на третій рік господарювання Онуфрія в Підгірках, у нього на господарстві було дев'ять корів і двоє коней. Одного коня звали Мірза, а другого Міцько. Три корови того року мусив продати.

Нарешті страшна трагедія. Параліч рук у Івана Франка. Потрібне негайне лікування. Потрібні гроші. Ніхто не приходить з допомогою.

Іван Франко в скрутній ситуації. Онуфрій не може повернути борг, хоч він йому про це нагадує. Запевняє брата, що врожаю не було ні в минулому, ні в позаминулому, ні в теперішньому році. Вода з дощів усе позамулювала і позабирала бульби. Тяжка зима збавила озимину, особливо жито. А окрім того Онуфрій почав будівництво стодоли, а на неї також потрібно грошей, бо то для господарства, так що, брате, потрібно почекати. Про ковальство Онуфрій забув. Не ставив кузні. Про рибальство ні. Лімниця, Богу дякувати, була повною риби.

1909 року дійшло до критичного загострення стосунків між Іваном Франком та Онуфрієм. Іван Франко зрозумів, що Онуфрій не поверне боргу. Мало того, розуміючи, як потрібні гроші братові, Онуфрій ще набирається до того відваги і пише Франкові листа, в якому просить, щоб Іван Франко добре вивідав, яке там поле в Уграх коло Вараджина продається і за скільки, бо він мав би охоту його купити. Діти ж підростають, треба всіх вивінувати! Мав Онуфрій ще боржників. Серед них Івана Добржанського в Нагуєвичах. Він не віддав ще за грунт 400 ринських. 18 січня 1909 року в Дрогобичі відбувся суд в справі повернення боргу. Інтереси Івана Франка захищав його опікун Карло Бандрівський. Справа цього позову зберігається у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка. Це були єдині гроші, які дістав Іван Франко зі своєї спадщини...

Після суду Онуфрій починав випрошувати в брата, щоб ту землю, яка в Підгірках є і на котру він ні разу оком не кинув, записати на його дітей. Онуфрій починає розсилати листи з тим проханням до Андрія Коса, Карла Бандрівського, але вони мовчали. Мовчав і Франко. Онуфрій ставав усе настирнішим. Він побоюється, що хворий брат може померти, бо так сер­йозно хворий, що грунт може перейти в інші руки, хоч знав, що в такому випадку все майно Франкове перейде до його дітей, котрих було четверо: Андрій, Тарас, Петро та Анна.

У справу залучаються діти Онуфрія. Вони також починають вмовляти в справі перепису землі і дітей Івана Франка. Яків Франко, син Онуфрія, пише листа до Тараса Франка, аби він приспішив далі справу, бо от чогось тягнеться вона.

Контракт на Підгірки був і в Онуфрія, був і в Івана Франка, як обидвох рівноцінних покупців землі. 1912 року чогось дуже захотілось мати контракт Івана Франка Онуфрієві. Він просить його вислати в Підгірки. Має щось подивитись. Івана Франка цей вчинок брата просто дуже вразив...

І нова земля в Підгірках не стала землею обітованою для Онуфрія і його родини. Не тримала вона при собі синів Онуфрія. Найперше покинув її син Антін. Поїхав в Америку на зарібки. Поривалися в далекі краї й інші діти.

Ні, таки всупереч загальноприйнятому твердженню про часте перебування Івана Франка в Підгірках, листи Онуфрія та його дітей до Івана Франка не підтверджують цього, бо чого б то Онуфрій постійно запрошував брата приїхати і хоч раз подивитися на свою отчину? Сини Онуфрій просять Тараса і Петра, щоб вони, як будуть їхати в Підгірки, хоч раз привезли з со­бою батька. Так гарно в Підгірках. Околиця нагадув Нагуєвичі, навіть гірський кряж Долом називається. Можна купатись у прекрасній річці Млинівці і ловити рибу в Лімниці, про яку й досі кажуть, що це найчистіша річка в Європі, хоч цьому важко повірити тепер, коли навколо хімія. Була в Підгірках Ольга Франко, були діти, збирали гриби та лікарські рослини, ловили рибу й купались, але Франка не було. Не міг приїхати? Не міг погодитися, що вже нема вітцівської землі, що брати зрадили їй і він також? Хіба не боліло те, що не могли погодитись між собою і жерлись, поки не втратили те, що дістали від батьків? То тільки троє їх було, а що говорити про народ узагалі? Сумні рефлексії і не більше...

Достеменно відомо, що ні разу не побував в Підгірках Захар. Не були і його діти. Мали великий жаль до Онуфрія, бо вважали, що він та його дружина обдурили їх і скривдили.

Час від часу в Нагуєвичі приїздив Онуфрій, щоб забрати борги у своїх покупців. Особливо на перших порах. Чи вступав до Захара? Кажуть, що ні. Брати не хотіли знатись. «Добре жилося Онуфрієві, - оповідав записувачам спогадів Захар Франко, - поставив там стодолу, ковальства не робив. Аж з початком світової війни десь у марті пішов на рибу і, розібраний, вліз у зимну воду й з перестуди умер. Небіжчик любив ходити на рибу, як я або Іван. Ходити на рибу для Івана було найбільшою примністю. За Онуфром помер найстарший син його».

Оту кузню не міг пробачити Онуфрію Захар, а особливо Григорій Гаврилик. Не могло пробачити й село, бо вже надто звикло до неї і до вигоди, яку мали з неї. Тільки пізніше, коли до дочки Захара Юлії пристав за зятя Йосиф Даніцький з хутірця Олексіяти на Самбірщині, запрацювала нова кузня - уже перед Першою світовою війною.

Яків Франко, найстарший з синів Онуфрія, як свідчить метрика смерті, котру нещодавно вдалося відшукати в архівах Калуша, помер 5 жовтня 1913 року. Того ж року, навесні, помер і син Івана Франка Андрій. По його смерті батько чувся ніби чужим на цій землі. Андрій був для батька руками. Яків мав 27 років. Причина смерті - дезинтерія. Був неодруженим.

Правда, мав намір одружитися з Марисею Дзундзою. Але не дозволив йому Онуфрій. Марися була всього-навсього служницею, а Яків господарський син, на сорока моргах поля... Дівчина залишилась покриткою, а родина до Марисі не хотіла признаватись.

Онуфрій помер 28 липня 1913 року. Перед сином. Так свідчить документ. Пише той же документ, що помер від запалення нирок. На той час Підгірках був Тарас Франко. Послав батькові телеграму, щоб приїхав на похорон брата. Кажуть, що Іван Франко був, навіть показують стежку, якою вертався з цвинтаря: проте документальних свідчень ніяких. Невідомо і з ким міг приїхати, бо нікого з синів на той час не було вдома. Сам вирушити в дорогу не міг.

По смерті Онуфрія листування Підгірок з Франком не припиняється. Пишуть уже Онуфрієві сини. Збереглись листи тільки від Михайла Франка. Вони датуються 1915 роком, їх зміст звичайний: родинні справи, війна і по­бажання добра та здоров'я стрийкові, стрийні та братам і сестриці Анні. І знову запрошення приїхати в Підгірки...

Ніхто з Онуфрієвої родини не був на похороні Івана Франка. Була війна і далека дорога до Львова. Своїм заповітом Іван Франко дарував свою землю нащадкам брата Онуфрія, але з умовою, якби ті хотіли продавати землю, то мусять грошима поділитися з дітьми Захара Франка. «В рівних частях».

На батьківському обійсті в Підгірках залишився син Антон. Десь на початку 30-х років батьківська хата йому видалася затісною і він її перебудував. 1947 року майже всю родину Онуфрія Франка вивезли на Сибір. За участь у русі опору. Все, що залишилось, було розграбоване. Навіть корчі на городі. Після повернення усе довелося починати від початку.

Перша світова війна знову звела Івана Франка із родиною. При наступі австрійська армія забрала в Захара Франка коні та віз, щоб підвезти амуніцію. Разом з кіньми та возом забрала й сина Василя, який ще був замолодий, щоб йти до армії. Як потім виявилось, один кінь був Захара, а другий його сина Григорія, який уже оженився і котрому Захар записав усе своє поле. Гринь обіцяв не кривдити братів та сестер і помагати їм.

Василя з підводою забрали десь аж під Чортків, там коні і підводу забрали, Василю видали якийсь папірець на компенсацію і нагнали додому. Йти було дуже небезпечно, але все-таки хлопець якось дібрався до Львова, напитав, де мешкає Іван Франко і прийшов до нього. В хаті Франка нікого з домашніх не було. Анна в Києві, сини на війні, дружина на Кульпаркові в лікарні. Франко сам. Мусив узяти на помешкання Целіну Зигмунтовську з дочкою та сином. Перед тим, ще на початку війни, він змушений був покинути свій дім і знайшов притулок у свого шкільного товариша Йосифа Рейхерта, судді на емеритурі. Суддя жив також сам, а тому харчувалися у Целіни Зигмунтовської, що мешкала неподалік. Тепер запросив її до свого дому.

У листі до Василя Якіб'юка, господаря в Криворівні, в якого останнім часом зупинявся, Іван Франко писав: «Я прожив, від половини грудня 1914 року сім місяців з мамою Здіся (Целіною Зигмунтовською - авт.), з його сестрою та ним самим сім місяців і мушу сказати, що однією з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене. Коли, нарешті, літом явився в мене син мого брата, 17-літній парубок із Нагуєвич, я був рад, що він мусив лишитися ві Львові, відправив у вересні паню Зигм. з дітьми зі свого дому. Ми прожили як два пустинники до половини цвітня, а тоді на налягання лікаря д-ра Овчарського та опікуна перейшли на життя до приюту для укр. січових стрільців, ул.Петра Скарги, ч. 2 А, де жиємо й досі».

Залишити отак просто в себе хлопця Іван Франко не міг. Був військовий час, тому 25 липня 1915 року написав листа директорові Львівської поліції з проханням допомогти племінникові повернутись додому залізницею. «З оцим листом я послав Василя Франка зараз друго[го] дня по його приході до Львова до поліції, але він не міг доручити його нікому, а я сам обезсилений хворобою не міг піти з ним і не мав нікого, хто би міг заступити мене. Я тим часом повідомив його вітця про його побут у мене, а йому запевнив у себе місце послугача на необмежений час». Останні рядки писались вже 10 серпня 1915 року.

Невдовзі з Нагуєвич Іван Франко дістав листа. Захар Франко дивувався яким чудом опинився в стрийка його син і просив про все докладно оповісти. Василь все-таки був потрібний вдома. Так вважав батько, бо, по-перше, бра­тові, тобто Іванові Франку, отримувати хлопця буде важко, а, по-друге, є робота в полі і треба до неї рук. Про те, в якому стані Іван Франко, а також, що він сам і цілком не володіє руками, Захар Франко, очевидно не знав.

Для того, щоб бути у Львові, Василеві потрібна була метрика, і Іван Франко написав у Нагуєвичі, щоб її вислали. З нею вийшло не все гладко. Священиком в Нагуєвичах був тоді о. Михайло Єднакий, затятий москвофіл, як і його дружина, сестра єпископа Ю.Пелеша. За його москвофільство австріяки засадили шановного отця в таборі Талергоф. Село залишилось без священика, тому за метрикою довелось йти до священика в Медвежу. Там па-рохом був Олександр Яців, який і дав метрику, не друковану, бо такої не мав, а писану від руки.

Не в руку залишився Василь у Львові при стрийку. Тут, у Нагуєвичах, якраз будують дорогу, міг би хлопець попрацювати і заробити трохи грошей, а так що? Іван Франко вислав братові на запомогу 20 корон. Той подякував.

Певно, як Василь дармує там у Львові (бо у Львові всі дармують!), то нехай їде додому. Стільки роботи при хаті, стільки роботи!

Останній зі збережених листів Захара Франка до Івана Франка датований 29 вересня 1915 року. В листі перед тим, очевидно, Іван Франко просив брата підгодувати для нього порося, бо тяжкі воєнні часи і годі де дістати м'яса. Відповідь була сумна. Захар писав, що може вигодувати хіба одне порося для себе, а два - для себе та брата, не може. Важкі зараз часи. Годі самому вижити, Гринь би вигодував, але пришліть йому гроші відразу за двоє поросят. Одне коштує 60 корон, а так відгодоване на тримісячне порося коштує цілих 200 корон.

Це був останній лист Захара до брата.

Ніякої вістки не мав Іван Франко про Григорія Гаврилика. Може й писав до нього, але той уже не відписував. Постарівся вже. Вже не міг працювати, як раніше. Хворів. Та й роки брали своє: мав уже поза сімдесятку. На селі ще такі діди працюють в полі, але Григорій уже не міг. Закрився весь в собі. Слова з нього не витягнеш. На старість почав курити. Гримали на нього вдома, щоб був обережніше з тим куривом, бо може хату запалити. Хіба до біди треба багато?

Тоді дибав до річки. Сідав над потічком таки насупроти своєї хати і думав. Довго. Аж до вечора. Тоді вертав домів. До людей ні слова. Та й з ним не дуже встрявали у розмови.

Боліло серце Івана Франка за Захаром. Чувся якимсь винним перед ним за те, що сталось. Намагавоя чимось направитии, чимось допомогти...

...Шостою з черги дитиною Захара був син, якого назвали Іваном і котрий народився 12 лютого 1896 року. Був дуже здібною до науки дитиною, а тому після нормальної школи в Дрогобичі він поступив самотужки в Дрогобицьку гімназію, в якій колись вчився його стрийко, який писався так само, як і він: Іван Франко. Від нього до стрийка і збереглось 12 листів. Зрозуміло, що зворотніх листів не збереглось жодного. Збереглась лише одна-єдина фотографія. Коли був при війську на війні...

Перший лист датований 24 червнем 1910 року. Ні брат Григорій, який узяв усю землю і обіцяв допомагати йому вчитися, ні тато, не хочуть допомагати хлопцеві. Просить Івась стрийка, щоб написав Гриневі листа, щоб той змилосердився над хлопцем і дав йому можливість учитися. І ще: «прошу пришліть мені пару корон на які книжки». Жив хлопець у бурсі завше напівголодним.

Стрик гроші прислав. Тепер можна купити книжки для науки. До бурси його прийняли за 30 корон місячно, але й тих нема. Тато їх не має. То ж вартість третини поросяти.

Вислав стрик гроші на черевики племінникові, потім на книжки, потім...

Потім Іван Франко вирішив узяти племінника до Львова. Брат Захар категорично відмовився платити за навчання, а синові дуже хотілося вчитися. Невідомо, що сталося, але не взяв Іван Франко племінника до себе.

1913 року знову проблеми. Знову тато не має грошей платити за бурсу. Хлопець збився з ніг шукаючи собі лекцій, щоб хоч якось вижити і закінчити школу. Ніхто йому не може допомогти. Ні вчителі, ні товариші. Ні черевиків, а вже зима, ні плаща, постійно голодний, постійно невпевнений у завтрішньому дні. Чим ближче до закінчення - тим важче. Ситуацію постійно рятує Іван Франко. Посилає гроші на книжки, черевики. Отак і дійшов до шостого класу. Чи міг мати здоров'я? Ще залишилось два роки, щоб закінчити гімназію, але почалася війна. Івана забирають до війська. Однак дозволяють приїхати на урльоп і скласти екзамени за шостий клас. Саме в той час і написаний лист, який датований 18 вереснем 1915 року. Цей лист цікавий тим, що в ньому є продовження історії з братом Василем, який залишився при Франку у Львові та коні, які від нього забрали. Гроші за коні по тій довідці, яку дали Василеві, вернули. Але в хаті почалося пекло. Не міг Гринь з батьком поділити грошей. Захар вважав, що його кінь молодий, кращий, а тому має коштувати більше. Гриня кінь був старий, тому мав коштувати менше. З тим ніяк не міг погодитися Захар.

Івась їхав на фронт з болем в душі.

В армії виявили, що хворий на сухоти. Іншого й очікувати не можна було. Пішов у лікарню. Діагноз підтвердився. Його листи до Івана Франка дивовижно спокійні. Що ще недовго на тому світі прийдеться жити він знав і розумів. Військова комісія утвердила, що ще може служити. В канцелярії. Його думки про дім, про те,що лишив там. «В нас дома, - пише стрикові, - знов процеси о коня Гриньового. І не мож голоті тихо посидіти, а й мусять адвокатів годувати. Годі дурневі до амбіції промовити. Каже, що його кінь пішов до того самого пана, що й татів. Що за невдячність! Щоб з чужим, то би-м не дивувався, але з батьком таке виробляти, то вже край! Таж якийсь син! Напишіть Ви що до них. Ми переносимося до Перемишля, до 2 грудня маємо бути на місці». Лист датований 11 листопадом 1915 року.

З-під Перемишля вернувся уже зовсім не до життя. Кашель, яким захлинався, і кров з горла. Через десять днів по поверненню додому помер. На двадцять третьому році життя 21 жовтня 1918 року. Голосив Захар за сином, що даремно вчився і мучився. Бо забрала його та наука зі світу.

Василь Франко пробув з Іваном Франком у шпиталі для стрільців, а відтак вернувся зі стриком додому. Був присутній при тому, як Іван Франко складав заповіт. Кажуть, що був ображений, коли дізнався, що всю землю в Підгірках записав стрийко Онуфровим дітям.

Доля Василя склалась напрочуд дивно. По смерті Івана Франка вернувся з батьком, який був присутній на похороні, додому, знайшов роботу в Дрогобичі на фабриці «Польмін», де рафінували нафту, одружився, мав діти. Потім син Івана Франка Петро загітував його поїхати з ним на Радянську Україну. Згодився. Працював у Харкові. Заробляв добрі гроші. Бачив хвалений більшовицький рай і тотальний голодомор. Ледве вирвався назад додому. Не став чекати визволення і виїхав в еміграцію. Жив у США з жінкою та дітьми. Там і помер. Коли - досі невідомо.

Земля Якова, що дісталась у спадок дітям, не притримала їх при собі. Лише на хвилю притулила їх до себе, а потім як мачуха розіпхала по усюдах. Без жодного милосердя. Розуміли, що втратили щось дуже важливе для себе. Карались опісля.

Може й тому прийшов на отче обійстя Іван Франко, щоб розкопати засипану криницю. Може в притьмареному від болю мозкові зродилась думка, що саме та земля поверне йому сили і він стане здоровим. Мав тільки 57 років. Виглядав цілком старим. Змученим і потріпаним життям.

Хотів відкопати криницю. Потрібно було тільки одного; щоб подав рискаль Григорій Гаври лик. Чогось саме до нього звернувся, а не до когось іншого. Мав уже хату і мешкав поруч Захар. Чого не пішов до Даніцьких, до сина Захара Григорія, який мешкав уже на валах?

Хто його тепер знає, яке правильне має бути закінчення легенди про криницю на подвір'ї Якова? Дав Григорій рискаль чи ні? Що перемогло: глибока образа чи милосердя? Образа і біль були великі...

Ні, він мусив принести рискаль. Він мусив дати його пасербові, який виглядав насупроти нього, спрацьованого і згарованого працею Григорієм Гавриликом, дідом. Для чого давав? Знав же, що чуда не станеться, знав, що з тої затії нічого не вийде... Щоб показати, що його любов до пасерба, якого мав завше за рідного сина, була більша за ту образу і біль, яку завдали йому? Він мусив показати, що його любив...

Григорій Гаврилик помер знеславлений. Нащадки братів не скажуть про нього доброго слова. Ніхто не буде знати, де його могила.

7 липня 1942 року від голоду помер Захар Франко. На старість, повідають люди, мало не ходив по селу з торбами.

У січні 1943 року був розстріляний його син Микола.

16 червня 1944 року була розстріляна в Дрогобичі на ринку дружина Миколи Франка.

До 125-ліття від народження Івана Франка на занедбану садибу Якова Франка прийдуть люди, відкопають криницю і на диво всім знайдуть ключ, який у дитинстві опустив у криницю малий Мирон. Він не зіржавів. Це справжнє диво. Минуло майже 120 років. Мечі за той час стають купкою ржі. Ключ був майже як новий.

З криниці вдарив міцний струмінь води. Чистої і доброї. Уже назавжди...

Оновлено 17-03-2020
© 2020. ОУНБ iменi I. Франка