ЯК ТАМ ЗАРАЗ НА НАШІЙ ГОРІ?

Роман ГОРАК

Окрім отого типового для українського емігранта суму й болю за покинутим батьківським домом «на нашій горі», а також нарікання на гірку одиноку старість на чужині, в листах Василя Франка, небожа Івана Франка, сина його рідного брата Захара, є багато такої інфор­мації про останні дні життя Івана Франка, яка досі не була відома. Саме ця інформація дає цілком інше уяв­лення про той час, свідком і співучасником яких він був сам, аніж спогади людей, які на той час мали ім'я і відпо­відне становище в суспільстві, достатні для того, щоб вірити в правдивість їх слів, але, як потім виявлялось, до даних подій не мали безпосереднього відношення. На жаль, так склалось, що саме їм вірили, і їх спогади закрі­пились в літературі настільки, що стали майже хресто­матійними істинами, з якими важко боротися. Згідно тих спогадів смерть Франка нагадувала смерть батька, яким опікувався мало не кожен у Львові, а особливо той, хто писав дані спогади. На диво, ніхто не просив написати спогади Василя Франка, який був постійно з Іваном Франком і на руках якого він помер. Всі чомусь забули про нього і він взагалі щез з поля зору франкознавства...

Народився Василь Франко 23 серпня 1889 року (архів Дрогобицького Райзагсу, книга народжень с. Нагуєвич 1880-1899 рр., арк. 47), як сьома дитина Захара Франка та Марії Ясінської, дочки Теодора Ясінського та Катерини Лазоришин. З початком Першої світової війни Ва­силя не забрали в армію, але воєнне лихоліття не обминуло ні його, ні його родину. Замість батька Захара Фран­ка його забрала австрійська воєнна інтендатура разом з батьківським возом та парою добрих коней перевезти з Дрогобича аж до російської границі військовий провіант.

На границі йому коней та воза забрали, а замість них видали папірець, щоб місцева влада компенсувала вартість забраного та відправили пішки додому, до якого було не так легко дібратись. Обминаючи військові патрулі, які мали пристрасть стріляти без попередження, а коли дізнавались, що мандруючий є українцем, то й поготів, Василь Франко дібрався до Львова, віднайшов стрийка Івана, тобто Івана Франка, який був дуже хво­рий і ним опікувалась Целіна Зигмунтовська, яку Фран­ко запросив з цією метою до свого дому, та яку Денис Лукіянович назвав «паперовою любов'ю» письменника. Целіна Зигмунтовська разом зі старшою дочкою Софією та молодшим сином Здіславом-Лукашем були на повному утриманні Івана Франка. Звичайно, Іван Франко дуже втішився приїздом небожа, вважав, що його послав йому сам Господь Бог, і 25 липня 1915 року написав листа дирекції Львівської поліції з проханням відшкодувати збитки, завдані військовиками його братові Захарові, та допомогти дістатись додому Василеві Франкові в такий небезпечний час. Василь Франко в поліції нікого не застав, а тому повернувся до хати стрийка знову. Занепокоєна конкурентом на спадок, не вельми коректно почали поводитись Целіна Зигмунтовська та її діти, а тому Іван Франко з певних причин попросив залишити її свою оселю. Целіна з дітьми покинула дім Франка, але посе­лилась неподалік - через кілька хат на вул. Софії. 25 липня 1915 року Іван Франко звернувся з проханням до поліції, щоб вона дозволила залишитись небожеві у Львові. «Я тим часом - писав І. Франко, - повідомив його вітця про побут у мене, а йому запевнив у себе місце послугача на необмежений час». Про перебіг подаль­ших подій можна дізнатись з листа Івана Франка до криворівнянського ґазди Василя Якіб'юка, який гостив хво­рого письменника напередодні війни, від 4 грудня 1915 року. «Коли, нарешті, - писав І. Франко, - літом явився в мене син мого брата, 17-літній парубок з Нагуєвич, я був рад, що він мусив лишитися ві Львові, відправив у вересню паню Зигм. з дітьми зі свого дому (Здісь, не попрощавшися навіть зо мною, вибіг наперед, пристав­ши до польського легіону) і лишився дома вдвійку з бра-таничем. Ми прожили як два пустинники до половини цвітня, а тоді на налягання лікаря д-ра Овчарського та опікуна перейшли на життя до приюту для укр. січових стрільців, ул. Петра Скарги, ч. 2 А, де жиємо й досі».

Приют той був у колишній Студитській семінарії, вівся за рахунок українського громадянства, в ньому Франко отримав окрему кімнату. За свідченням завідуючої Приютом Ірени Домбчевської (Ірена Домбчевська. Захист Українських січових стрільців у Львові. - В-во «Франкова криниця», Трускавець, 1993 р.), велося Фран­кові тут добре, здоров'я його значно поліпшилося, але от у ніч на 1 березня 1916 року він втік додому. З ним пішов і Василь Франко, який через багато років про цю втечу оповів в одному зі своїх листів, які сьогодні публікуються. Вся справа зі втечею виглядала зовсім інакше, без отого символічного ореолу, яким вона супроводжувалася постійно в нашому франкознавстві.

Навіть після цього доктор Броніслав Овчарський (див. Роман Горак. Меценат-Бідняк.-В-во «Неділя», Львів, 1994 р.) не припинив своєї опіки над хворим і за його дорученням доглядала за Іваном Франком медична сестра Софія Монджейовська (див. Роман Горак. Софія Монджейовська - одна із сотні тисяч безіменних... В-во «Франкова криниця», Трускавець, 1993 р.).

Вдома 9 березня 1916 року Іван Франко склав свій заповіт (тестамент), про який багато оповіли самі учас­ники цієї події та інші люди. Цілком інакше трактуван­ня дав цьому актові присутній при цьому Василь Фран­ко в одному із листів. Після смерті Івана Франка Василь Франко змушений був повернутись додому. Надходила весна, треба було орати землю і дбати про хліб насущ­ний. Допомоги батько не мав вже ні від кого. Тепер відо­мо, що таки Василь Франко написав спогади про останні дні Івана Франка і навіть послав їх для публікації у збірнику «Дрогобиччина - земля Івана Франка», яка вийшла 1973 року в Америці, однак із незрозумілих при­чин укладачі цього збірника не опублікували його і доля спогадів довший час залишалась невідомою.

Дуже часто, особливо останнім часом, у багатьох виданнях наводиться фотографія із Щедрого вечора 1916 року із Приюту, на якій поруч з Франком є Василь Франко. Такий скромний парубок з Нагуєвич...

Після повернення додому працював на фабриці дис­тиляції нафти в Дрогобичі «Польмін». 29.П.1924 року (тут і далі посилання на відповідні метричні книги, які зберігаються в Дрогобицькому Райзагсі) одружився з Марією Шимків, яка народилася в Підбужі 8.10.1898 року. Молоде подружжя деякий час квартирувало, а відтак збуду­вало свою хату коло вокзалу, яка на сьогодні не збереглась. 26 серпня 1925 року у Франків народився перві­сток, якого назвали Богданом, але йому не судилось дов­го жити: через два дні по народженню він помер. 27 вересня 1926 року народилась дочка, яку назвали Мирославою, а за нею народився 29 квітня 1928 року Ярослав Франко. Він прожив тільки місяць і помер 24 травня 1928 року. Трохи довше пожила четверта дитина Надія Франко. Вона народилась 24 липня 1929 року і померла 12 жовтня 1932 року. П'ятою дитиною була Неоніла-Марія, яка народилась 9 лютого 1935 року.

Останнім у родині був хлопець, якого охрестили Зеновій-Захар (останнє ім'я в честь діда), який народився 6 квітня 1937 року.

Сім'ї було сутужно, а тому Василь Франко радо по­годився на пропозицію Петра Франка поїхати з ним і працювати за контрактом у Харкові. Ледве вирвався потім з цього «пекла на землі». Знову працював на «Польміні».

Відчуваючи прихід «визволителів» Василь Франко з сім'єю виїхав 5 серпня 1942 року з України. До 1945 року жили в м. Козель у Польщі, а відтак, перед приближенням радянських військ, переїхали у Баварію, в м. Швабмінхен, де мешкали з січня 1945 року до осені, а відтак до 1946 року в містечку Фіссені, що також у Баварії.

Опісля сім'я жила в Міттенвальді, де в основному скупчилась українська еміграція. Жили, звичайно, в та­борах для переміщених осіб. 1951 року сім'я отримала дозвіл на прожиття в США, куди й виїхала. Зупинилась в містечку Когоуз, що біля Нью-Йорка. 1955 року прибу­ли до Нью-Джерсі. Виїджаючи на захід, Василь Франко в Нагуєвичах зібрав людей на мітинг і застеріг їх перед приходом «визволителів», яких добре знав по Великій Україні. «Будете жито у фляшки закопувати, аби вижи­ти», - казав. Кликав до себе вже з еміграції брата Мико­лу, але той відповів, що залишиться вдома, бо не хоче шукати щастя між чужими людьми. Невдовзі дізнався Василь про трагедію своєї родини.

Запросила його в Америку з Німеччини, де був на той час, рідна сестра Анна, яка вийшла заміж за одно­сельця Сольвара ще в 20-х роках. Листи Василя Франка з того часу - це суцільний біль за втраченою батьківщиною, нарікання на долю не­потрібної нікому в чужому світі одинокої людини, якою себе постійно відчував.

Боявся писати до рідних «на гору» в Нагуєвичах. Щоб не тероризували їх. І коли тільки стало можливим, написав, але через Анну Сольвар, яку вважали без­грішною перед радянською владою.

Відтоді й зав'язалось листування з племінником Михайлом Франком, сином брата Миколи, розстріляного в Чорткові німцями.

Немає в біографії Михайла Франка нічого особли­вого. Все, як в інших його ровесників. Народився він в Нагуєвичах перед самим Спасом 16 серпня 1938 року (архів Дрогобицького Райзагсу, книга народжень 1930-1944 рр, арк. 344) Батько якраз почав класти нову хату на новому обійстю. З приходом більшовиків став головою сільради, а з приходом німців перейшов на нелегальне становище, хоч його кликали виїхати в тил. Не почував себе винним, щоб аж втікати перед кимось. Перехову­вався на хуторі Багна, що в лісі коло У рожа. На тому ху­торі жив родич - Йосиф Гомзяк, який був одружений із Євфрузиною Франко, дочкою Григорія Франка, старшо­го сина Захара Франка та Тетянн Лялюк.

Навесні 1942 року Михайло Франко захворів, про що дізнався батько і прибіг до хворої дитини з Урожа. Про його прихід було повідомлене гестапо колишнім заступником Миколи Франка по сільській раді Дмитром Хом'яком. Миколу схопили, чотири місяці тримали в тюрмі у Дрогобичі, відтак відправили в Чортків, де на­прикінці грудня 1942 року розстріляли.

ЛИСТИ ВАСИЛЯ ФРАНКА

№ 1

Неварк, 3/5, 1967 р.

Дорогі мої!

Щиро Вам дякую за ваші листи, які я недавно отримав. Прикро мені читати ті листи, в яких так багато нарікають на Юльку. Правда, що вона така прикра була ще від малої, видно, що така вже і помре. Дуже мені жаль Рузі, то є Владка мами, та одна була доброї вдачі.

І якжеж та Юлька жиє тепер сама? Дивно... Маючи внука коло себе і того вигнала з хати...

Ох, як я рад би полетіти там хоч на день, два і подивитись на те все так дороге мені і рідне. Та дарма, шкода про те і думати.

Дорогий Михасю, про ту тужливу трагедію твоїх родичів ми знали ще в Німеччині. Здається, що то Рузя написала до нас в листі про те, що твого батька німаки замордували. А я до твоєї мами написав тоді листа співчуття, з терновим вінком. Бо ж знаю, яку тернову дорогу він мусів перейти аж до останньої хвилини свого життя. А через рік часу припадково я довідався від одного чоловіка про розстріл твоєї мами в Дрогобичі під ратушом в крузі 18 молодих мущин і вона одна жінка. Боляче. А найбільше боляче було за тими  сиротами. Стефцю я пару разів бачив то і дещо запам'ятав, але тебе ні, бо ти тоді мешкав в колисці і я причув ваше нещасне дитинство, а все ж таки думав, що вами новоприбулий уряд заопікуєся, а виходить, що ні. Можливо, що Юлька діставала і на вас деякий гріш, але що ж: гріш грошем, гріш лакома річ. Єго треба сховати, ви, діточки, ідіть голодні спати.

Так воно в світі було, є і буде вічно. Ніхто того не перемінить. Є тут ще з нашої родини моя рідна сестра, а твоя цьоця, але вона інвалідна, стратила пам'ять і десь її син віддав до дому старців, і я тим часом не знаю, що з нею дієся.

Вона мала 3 синів, але вони вже виховані по тутеш­ньому, - словом американи, і відколи сестра захорувала, від того часу я з ними не стрічався і не знаю, що там - в них дієся. А тепер щодо себе. В мене також є троє дітий: дві дочки і один син. Одна дочка і син женаті, працюють вже для себе і своїх дітий.

В дочки є двоє діток, а в сина одно, отож маю троє внучат. Та, на жаль, вони не всі коло мене, бо дочка з чоловіком і дітьми виїхала відтіля дуже далеко, яких 700 миль. Єї чоловік дістав там роботу по своєму фаху як інжінір шкляних виробів, а тут коло нас таких фабрик нема, отож був змушений їхати там, де вони є. А син жиє коло нас, і пхаємо біду наперед. А одна дочка хоровита на астму... Ця вже лишиться інвалідом до кінця житя.

А ми старі на тій мізерній пенсії і отак собі живемо. Не живемо, але і не бідуємо занадто. І раді були б і вам дечим помогти, так тут одна є важна перешкода. А саме: дуже велика, як для мене, оплата. Ніяк валютові кінці не в'яжуться, можливо, що ще колись дещо спроможемося вам дещо післати.

На тому кінчу тих пару рядків тієї бацьканини, бо ж то не письмо, а одна бацьканина. Старість і рука відмовляє послуху.

Здоровлю Вас всіх щиросердечно.

Оставайтесь з Богом здорові.

Твій стрийко Василь.

Напиши, прошу тебе, як звалася ця улиця, дежиєте, за Польщі.

Приватний архів Михайла Михайловича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист писаний на аркуші з учнівського зошита в лінійку кульковою ручкою. Чорнило фіолетове.

№ 2

23/8 1967 р.

Дорогий Михасю!

Щиро тобі дякую за листи і за твою добру пам'ять про мене.

Дуже я радий з того, що маю когось близького на сьвіті. На жаль, що я тої радости не можу добрим ділом висказати, застарий вже і немічний. Ти там хоч маєш деякі життєві новости і маєш про що написати в листі, а я туть дійсно не маю чим поділитись з тобою. От так не жию, а животію з дня на день. Нікди не йду, не їду між люднй, тому що я інвалід на слух, 80 процент не чую, от тільки що в неділю іду на годину до церкви, щоби не нудилось в хаті, і то всі мої розривки, бувають тут дуже часто якісь народні ювілеї, сьвята, концерти тощо, але я не йду, бо через брак слуху не хочу собі жалю завдавати, що я там був, а нічого не чув.

А тепер щодо Гані. Вже кілька років минуло, як мав нагоду єї відвідати в Торонті. Вона вже коло одного сина, купили собі досить гарний домик. Син єї, невістка і внуч­ка дуже гарні і ввічливі люди. От так і познайомились, і вже час від часу ми переписувались, і та наша приязнь тревала зо два роки, і десь вона стрінулась з одною па­нею, і ця пані наговорила їй всяких нісенітниць про мене. Ця пані була завідователькою приюту січ. стрільців у Львові, і коли Стрийко Іван захорував, тоді доктор заре­комендував Стрийкови перейти до того приюту, де буде мати відповідну прислугу, ну і лікарську безплатну поміч, одже мій Стрийко на те згодився під умовою, що мене ніяк не хоче від себе пустити додому до Нагуєвич. Отжеж ми оба в тім приюті перебували цілу зиму. Не можу сказати, що в приюті було зле (навпаки), було, як на тодішній воєнний час жилося нам дуже добре а взглядно хорому. Майже щоденно приходив головний лікар і приписував всякі нові медикаменти і радив, що з тим робити... І так ми перебули в приюті до місяця Марта. Над­ворі було ще досить зимно, сьніг, мороз. Одної ночи мій Стрийко розбудив мене і сказав, щоби я вбирався і йшов найти фіякра і то за всяку ціну. Була саме друга година по півночі і ще сказав мені, що ми мусимо тої ночи опу­стити приют і перейти до власного дому, а було то досить далеко приют від нашого дому, і я послухав, вийшов на головну улицю, а там ні живої душі не було і я так троха походив і вернув назад до хати. Мій Стрийко вже був радий, що є звощик, а коли дізнався, що нема, то й насварив на мене і сказав, що мусиш найти, бо я мушу сьогодні звідти вийти. Що воно таке було і по сьогодні не знаю. Це була таємниця, яку Стрийко забрав з собою, отже фіякра я не знайшов, а поїхали ми в 6 годині рано трамваєм. Я відчував нашу біду, що вдома нема нічого ні палива, ні жадних харчів. І так з великим трудом добились ми до своєї хати, а в хаті вовки трублять і зимно. І треба було якось зарадити лихови. В першу чергу зробити тепло, а друге роздобути щось з харчів, за які тоді у Львові було дуже тяжко. З теплом дав я собі скоро раду, виліз на грушку, зрубав кілька гиляк, поламав одно старе кресло і вже було тепло, а тоді ходив до магістрату, щоби нам пустили воду додому і видали нам харчові картки.

Ця пані називалась Ірена Домбчевська і вона ту цілу немилу історію розказала Анні та ще з непотрібним додатком, що Франко міг ще багато дечого написати, ну і прожити ще з кілька років довше, а через того хлопчиська сталася неминуча катастрофа.

Знаю, що для пані Ірени ця подія була дуже немила, бо якжеж, з-під єї заряду, з-під єї руки та опіки Франко був змушений вночи втікати з приюту. Що ж на те люди скажуть? Я їй вірю, співчуваю, але що ж я в тім винен? А Стрийко мені заказав, що про те ніхто не сьміє знати, щоб я нікого не розбудив під час шукання фіякра. Я пев­ний, що якби був хтось розбудився, то Стрийка були б звідти не пустили, отжеж я виконав те, про що Стрийко мене так благально просив, щоби нікого не розбудити. Та ще одну брехню пані Ірена причепила, що Франком в приюті була велика полегша в його фізичнім здоровлю, що вже вставав з ліжка, сідав коло стола і дещо писав. А я скажу, що то все неправда, бо стан єго здоровля не поправився, а з кожним днем погіршувався.

Дорогий братанку, якщо тобі ця подія імпонує, то я другим разом напишу продовження, руки в мене трясуть­ся. Пишу, як курка лабов. Не знаю, як ти то будеш читати.

Ганя по тій стрічі з Домбчевською написала мені листа та такого образливого, що я читаючи єго спрів, не знав, де собі містя найти, но і розуміється, я їй відписав мабуть що останнього листа, бо не вірю, що між нами ситуація поправиться. Буде тому яких 3 місяці як в Нев-Йорку відбулась досить велика і богата змістом Академія в честь і річницю Франка і було в нашій газеті, що на ту Академію приїздила Франкова дочка Анна. Я мав охоту з нею там стрінутися, але її не було, не приїхала.

Буду на тім кінчати. Про домашні справи нічого не пишу, бо нема нічого такого цікавого... Ви там тепер жиєте близько моєї хатини, яку я сам збудував. Єї певно вже там нема, але радий був би тебе колись при нагоді відвідати і ту місцевість, то є між колійовими дорогами: одна іде до Борислава, а друга до Стрия, а в тім клині було там тоді 5 хат. Між ними моя одна. Там жиє моєї жінки сестра, називаєся Павліна Газяк, от вона би тобі дещо розказала, а про той куток, де я прожив кілька років.

Здоровлю тебе з родиною щиросердечно.

Приватний архів Михайла Михайловича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист писаний на двох аркушах у лінійку кульковою ручкою. Чорнило сине.

№ 3

Неварк, 19/2 1968 р.

Дорогий братанку!

Лист від тебе я отримав і знимки також, за що тобі щиро дякую. А те, що я не відписував досить довгий час, то вибач, було в мене дві причини.

Перше: я хорував дов­гий час перед і по сьвятах, і то досить тяжко.

Думав, що то прийшов мій конець життя мого. І на нинішній день почуваюсь не зовсім добре. Найгірше, що руки мої відказують послуху, трясуться і тому була затримка тобі відписати. А друга причина, то є те, що побоююсь за тебе, щоби тобі не пошкодило де в чому, бо знаю, що тамтешня влада не любить того. Ти нам дав цікаву річ про те, як там Ви святкували Різдв'яні свята.

Тут такого святкування нема, правда, що тут два тижні перед Різдвом народ декорує свої доми ріжнокольоровими електричними світлами, так що девкотрім домі сьвітиться кождого вечора кілька сот лямпок, це є назовні, а внутрі обов'язково є ялинка також до смаку прибрана і та прекраса треває повних 3 тиждні. Їхати вечером улицями є на що подивитись. Різдво тут обхо­дять тільки один день. Коляду можна почути лише в церкві, а по хатах чи попід хатами з колядою тут того нема в моді. Сего року була в нас в хаті одна групка дівчат студенток з колядою, і то все. А натомість молодь ба­виться по клюбах та в народних домах. Молодь всюди своє найде, лиш старшим нема просьвітку: тільки до церкви і з церкви, тілько розваги, що в кождій родині є теле­візія і сиди в хаті та псуй собі старі очи, та й дивись на всякі дурниці, а кому це надоїло, то іде десь до кнайпи або в кіно. Літом то трохи краще проходять сьвяточні дні. Одні ідуть до парку в холодок, а іньші ідуть над море купатися, а ще інші то куди попало. Гірша справа є ту, якщо приходить 3 дні вільні від праці, тоді небезпечно десь їхати автом, ану ж трафиться якийсь босяк п'яний, що їде повз нормальну швидкість і впоре десь в друге авто, де люди невинно гинуть, а є тут подібних випадків дуже багато.

Дорогий Михасю, ти пишеш, що ти є довжником нашим. Нічого подібного навіть не думай. Ми тут має­мо, що післати, і я рад би-м кождому помогати там чим-будь, щоб тілько не було такого здирства, як там у вас. Є тут ріжиі люди з Європи і майже всі посилають дещо своїм кревним, і вони не вірять і сьміються з нас, якщо їм сказати правду про те, що ми, українці, платимо ней­мовірну високу сплату, бо аж 15 разів більше від поляків і іньших. Маю ту сусіда поляка, який часто посилає пач­ки рідним в Польщу. Він платить за нормальну вагу пач­ки 5 дол. А щоб цю саму пачку післати там до вас, то нас коштує 70-80 долярів. Оджеж, то є понад моїми силами. Є тут люди молоді або в середньому віку, мають добру роботу, добре заробляють, то ті можуть собі позволити і післати рідним якусь посилку бодай раз кождого місяця, а ми обоє старі, діти наші мають вже своїх дітий, від них помочі я не маю, а з тієї пенсиї, яку дістаємо, то ледво вистачає на прожитя.

Подаю Вам, усій нашій родині, сумну вісточку про те, що моя сестра", а твоя тьотя Анна перед Різдвом по­мерла. Лишила трох синів, але ці єї сини вже не нале­жать до українського народу, звихнені.

З Канади від дочки І. Франка дістав я листа, де опи­сала про відвідини в Нагуєвичах, отже, між іньшим, згадує про Юльку, що там десь бігає за нею, хотіла ма­буть де про що поговорити, а, може, і просити дарунок, та, на жаль, каже, що до Нагуєвич я приїхала з порожнов валізков, бо що мала, то роздала у Львові і в Києві. Даль­ше пише і жалуєся, що наша родина така погана, що всю­ди лізе і просить, бо її хтось там в селі напатякав про те, що Юлька їздить аж до Львова і там просить з черги вже трету хату.

Мене це обурює, бо ж знаю, що Юлька, яка вона там не була б, не дістала ні одної хати, бо ж там ніхто хат не роздає.

І щось там в листі згадує про Гаврилика, нашого діда нерідного. Мабуть це будуть Кушнірі, які зістались по Гавриликові на нашій прабатьківщині. Я їх пам'ятаю ще як були малими. Це непевні людці з них повиростали і вони є заздрісні Юльци, що вона дістає якусь там пенсию. Отож, напевно, що вони таких дурниць наговорили перед гостею з Канади і тепер вона нарікає, що наша родина погана і нікчемна.

А тепер хочу тебе дещо спитати: як там зараз на нашій горі? Хто помер? Хто ще жиє з тих старших? Як там Николай Добжанський, що сталося з єго жінков Рузев Хомяк? Як там В. Дудяк, ну і чи жиє ще Н. Дро­гобицький з-під самого Діла, Юліан Риб'як, Дидннський, ну і взагалі згадай про кожду хату нагорі, для мене буде цікавий спомин.

А також не забудь згадати звідкіля та з якого роду твоя дружина. Як це все я буду знати, то мені буде зда­ватися, що жию між вами. Не знаю, як ти розбереш того мого листа, ніяк не можу, рука прожить.

Була в нас друкмашинка укр. писання і тому 2 роки, як нас обікрали злодії, яких тут не бракує. Забрали нам річей вартости яких 2000 долярів. Така машинка туї коштує 90 дол., купити єї мій син Зенько не хоче, бо він рукою добре пише, а я не в стані сам собі купити і так якось докапарю свого віку.

Здоровлю Вас всіх щиро.

Ваш кревний Василь.

Приватний архів Михайла Михайловича Фран­ка. Рукопис. Оригінал. Лист на двох аркушах по­штового паперу в лінійку писаний кульковою руч­кою. Чорнило сине.

№ 4

Неварк, 23.9.1968 р.

Дорогий братанку!

Отримав я від тебе два листи, на які я невспромозі тобі відписати. Перше, може, і лінивство є причиною до того. Друге - нема що такого цікавого писати, ну і тих знимок я не мав, про які ти просив в попереднім листі, аж вчера мій син зробив ті дві і невдачні, погані, аж встидно мені їх посилати, а зрештою яка фігура така і знимка.

Дорогий Михасю, я мав нагоду пізнатися туть з одним чоловіком, інтелігентом, він є родом з Дрогобича. Він пише історію галицького спорту з-перед воєнних часів, отже ему ходить про сина нашого стрийка Івана Петра, бо ж Петро займався спортом у Львові і був організатором спорту. Отжеж, туть ходить о те, чи він жиє, чи і загинув. Отож прошу тебе перевідай, а може і так знаєш, що з ним є. Бо туть були про Петра ріжні неоправдані слухи. А ми хотіли би подати до тої історії правдиво, без фальшу.

Я маю переконання про Костя Дидиньского. Я чув від людий, що він загинув, а тим часом я довідався, що і є тут в Америці, і недалеко від нас. Я передав ему ій адрес і наразі не маю від него нічого. Здичавів чоловік, чи що таке, не знаю. Парвда..., що я йому не рівня, бо ж він ходив і вчився у вищих школах, може гордий своїм знанняя. Але я якщо буду мати нагоду, то я єго сам відвідаю чи він собі того бажає, чи ні.

З тих знимок не сьмійтесь, бо за 50 років і ви такі подібні будете. Старість не радість, з кождим днем почувась гірше на здоровлю і силі, якої зроду не мав подостатком... І колись несподівано ляжу на вічний спочинок в чужій землі, бо вільної своєї не дочекаюсь. Такі є вигляди на будучність.

Здоровлю тебе з твоєю родиною щиросердечно.

Якщо будеш в Нагуєвичах, здорови від мене всіх.

Твій стрийко Василь.

Приватний архів Михайла Михайловича Фран­ка. Рукопис. Оригінал. Лист на одному аркуші уч­нівського зошита в лінійку. Кульковою ручкою. Чор­нило фіолетове.

№ 5

Неварк, 16/12, [19] 68 [р.]

Дорогий братанку!

Листа від тебе я отримав, за що тобі дуже дякую. З того листа я мало довідався про Петра І. Франка, ну але меньше з тим. Знаю, що єго нема в живих, а ціла подія, яка сталася з ним, належить до таємниці, тому не диву­юся, що ти нічого не згадав про єго трагедію. Туть люди ріжно говорять про те, так що не знати кого слухати, кому вірити. Петрова сестра Анна, яка жиє в Канаді, мовчить, нічого про те не згадує, хоч вона напевно все знає, та най там, для мене ця неприємна справа залишиться в сек­реті.

Коло мене не все в порядку. Я на старості літ стра­тив 75 процентів слуху і через те нікуди й між люди не йду, сиджу в хаті. Туть дуже часто відбуваються імпре­зи, концерти та ріжні культосвітні вечори, а я змушений сидіти в хаті, бо чого ж іти, як нічого не чую, не розу­мію, їздив я до спеціаліста-лікара і цей сказав, що на те ради немає, хіба що треба замовити собі два апарати для обох вух, але ж ті апарати мали би коштувати звиш 1000 долярів, а де їх взяти? То є така сума, що я не можу і мріяти про те. Тут не є Європа. В Європі є каса хорих, та каса хорих своїм коштом направляє людське здоровля, а її тут треба все дуже солено платити, і я так лишаюся інвалідом до кінця житя мого. Дуже мені прикро, що живучи тут в найбогатшій країні і не маю спроможносте подати вам там хоч би мінімальну поміч. Бо ж знаю, що звідтам люди посилають своїм рідним всякого роду поміч, і ніхто звідтам, не пише, що того їм непотрібно. А я знаю, що там навіть дуже потрібна поміч, бо ж там здавна була нужда, а тепер тим більше.

Знаю про те і відчуваю, що там вся моя родина нарікає на мене за те, що я жию в Америці і забув про Вас. Ні, Михасю, не забув я нікого і нічого. Я вам всім співчу­ваю у вашім житю та горю, бо знаю, як то тяжко, як нема в що одягнутись, чим хату огріти та дечим поживитися. Мені треба би продати хоч 20 чи коло 30 років, стати до праці, заробити гроший, тоді міг би-м час від часу деко­му з вас поміч подати. Та біда в тім, що то тільки безплідні мрії, бо такого базару нема нігде, щоб роками торгувати, а їх в мене є забагато і через них і мені тяжко жиєся. Америка для молодих.

Здоровлю тебе щиросердечно як рівно ж твою дру­жину і Ваших діточок. При нагоді поздорови від мене свою сестру Стефку.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на одній сторінці шкільного зошита в лінійку кулько­вою ручкою. Чорнило чорне.

№ 6

Неварк, 24/7, [19] 69 [р]

Дорогий братанку Михасю!

4 місяці минає, як я отримав від тебе листа, за якого тобі щиро дякую по такому довгому часі, все якось так складалось, що все з дня на день відкладав той час тобі відписати, все було щось на перешкоді, як не хороба, то щось іншого. Бо ж в між тім часі і хороби в мене не бра­кувало. Майже місяць був я в безнадійнім стані, так що здавалось прийшов для мене конець, але якось при Божій і лікарській помочі пройшло, так що тепер вже можу пройтися з внучками до парку троха погуляти.

Я зараз і того не маю, бо не маю з ким іти до парку, тому що мій син має 2 тижні вакаций і забрав всю роди­ну, і виїхав в гори, щоб там провести задовільно свій річний відпочинок. А я остався сам в хаті і при тій на­годі, не маючи ніяких перешкод, сів при столі і взявся нашкрабати до тебе тих пару слів.

Прийшов для мене туть критичний час, бо до часу моєї хороби я мав ще сяке-таке заняття. Їздив я автобу­сом щоденно до праці в фабриці, де виробляють білярди. Не знаю, чи тобі ця назва «білярд» зрозуміле, бо із-за моєї пам'яти там того не було, хіба по великих каварнях у Львові та іньших великих містах. Тепер тут зайшла на них мода, так що кожда корчма обов'язково мусить мати бодай оден такий білярд, бо інакше до него ніхто не зай­де на шклянку пива, як нема білярда, а тих шинків тут є сотки тисяч, так що мій працедавець робить великий інте­рес. Отже ж ту фабрику ліквідують, тому що там буду­ють великі доми, а наш жидок побудував собі нову фаб­рику, але далеко, відціля буде аж 25 миль. Отже ж то не для мене їздити до роботи так далеко. Треба бути моло­дим і мати авто, і то вприкриться їздити щоденно такий шмат дороги.

Я особливо не мав в него людского заробітку, за те мав щоденне заняття, щоб дома не сидіти не нудитись бездільно. А тепер не знаю, що з собою робити. Мабуть треба іти на ту голодну пенсию і так віку доживати. Нудь­га... страшна нудьга. День роком стає та на те тут ради нема. Є тут таких, як я, дуже багато, сидят по парках, одні в домини, другі в карти дурака грають, то й мені до такого житя треба привикати. Маємо з України сумні вісти про ту страшну зливу і повінь. Сподіваюсь, що ти мені дещо ясніше опишеш про ту подію. Нещасний той наш нарід, не тілько сучасність, але і природа карає з невідомих причин і за що? Бувають і тут якісь несамо­виті надприродні явища зливи та гурагани і от тому три тижні, як навістив гураган ту місцевість, де жиє наша дочка Ніля, то є Огайо. Страшні спустошення наробило, хати поруйнувало, дерева поламало, повивертало і лю­дей богато є ранених.

Перед кількома днями приїхала до Америки наша близька сусідка з Дрогобича, але з нас ще ніхто з нею не бачився, тому що вона перебуває в Невйорку в своєї доч­ки, а друга єї дочка жиє тут в Неварку, але я їх в неділю не бачив нікого, мабуть виїхали десь в гори. Вакацийний час. Тут так люди наші жиють, що тільки в неділю коло церкви можна когось стрінути. А в цю пору і того нема, бо все виїхало в гори, як в нас казали сільські люди: нюхати свіжий люфт, бо міста тут дуже занечищені тими автомобілевими газами. А їх тут є не тисячі, а мілійони.

Ну і буду на тому кінчати.

Здоровлю тебе з дружиною та Вашими діточками щиросердечно.

Твій ст[рийко] Василь.

Я тепер буду мати богато вільного часу і хотів би-м написати до твоєї сестри Стефи, та не знаю єї адреси, то є назвиска по чоловіку, тому прошу напиши мені єї ад­рес.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на двох сторінках поштового паперу в лінійку кульковою ручкою. Чорнило синє.

№ 7

Неварк, 23/12 [19] 69 [р].

Дорогий мій братанку Михасю!

Перш за все прошу пробачити з тим, що я так довго не відписав тобі на твойого листа. Була тому і деяка при­чина, але по більшій части моє власне лінивство. Я ма­лював майже цілу ту осінь свою хату, яку набув собі на старости літ клопіт, бо наймити маляра я не в спромозі, тому що тут сезонові робітники дуже дорогі, а саме 4-5 доляра за годину. Отже, за три години 40 долярів. Отже ж взявся я сам за ту роботу і зробив помаленьку якнайк­раще, бо то для себе. Зате руки, ноги відповідали тяжко, бо ж така робота не на мій вік, а коли приходила неділя, то я рук собі не чув, то й до писаня не було охоти.

Набули ми ту хату вже буде три роки тому і то необ­хідно треба було її купити, а саме тому, що в чужій хаті ввесь час треба бути невільником, ну і рент платити кождого місяця це також не належить до приємности, а най­гірше те що щось там господарям не вподобалось і він виповідає мешканя і йди тоді шукай собі, де хочеш, пе­ревезися, мордуйся - і те все так нам надоїло, що не було іньшої ради, як набути собі власний куток, де би чоловік почував себе вільним.

Але й так біда від мене не відчепилася. Як ще-м пра­цював, то тоді якось латалося діри. А зараз відколи не працюю, приходить скрутно, бо маємо ще довг в банку за той дім. Не знаю, як воно там піде дальше, сподіюсь, що без більших клопотів не обійдеся. Є нас тут дрогобичан досить богато розпорошених по Америці і ті наші краяни задумали видати книжку споминів повіту Дрогобиччини і десь на весні мала би вийти з друкарні готова, і я також дав свої спомини мого перебування у Львові коло Стрийка І.Франка, не знаю чи схотіть цей спомин надрукувати, тому що я нарушив деяких осіб, які були під тодішній час, як мені так і Стрийкові немилі, бо ж то були особи популярні інтелігенти у Львові і тому, мож­ливо, що мій спомин відкинуть. Якщо в тій книжці не буде чогось такого, щоби було противне для сов. влади, то я пришлю і для тебе одну на спомин, побачимо, чи то буде щось варте.

Через 2 дні у нас туть будемо святкувати вимушене Різдво Христове. А 6 січня будемо сьвяткувате друге Різдво Христове разом з православними в їх церквах. Ми, українці, дуже богаті на всякі роздори та на власне свиньство, яким би можно взаємно брат братови дошкулити. Про себе не маю що писати богато, бо мені лишила­ся тільки нудота. Читаю богато та біда, що нема щось цікавого до читання.

Я на щось сьвіже цікаве не можу спромогтися, купи­ти. Маю декілька книжок з Рад. Союзу, але їх читати не­рви не витримують. Дуже богато хвальби, поминаючи правду. Почитав я їх кілька штук, але ні словечка нема в них згадки правди. Тої правди, яку власними очима ба­чив і пережив.

Отож і буду кінчати. Здоровлю Вас всіх щиро.

Ваш В.Франко.

Моя жінка післала тобі якийсь там дарунок. Якщо дістанеш єго, то відпиши, то не є гварантовано, може і пропасти.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний м двох сторінках поштового паперу в лінійку крь-твою ручкою. Чорнило фіолетове.

 №8

Неварк, 10/9,1970 ДО

Дорогий братанку!

Щиро дякую тобі за листа, якого я отримав від тебе. Як рівно ж і за ті вісти, які ти час від часу подаєш мені з рідних сторін. Ця остання вістка про смерть моєї сест­ри досить тяжка на мої зболілі нерви, але що ж - на те ради нема. Так сьвіт іде, і ми всі в майбутньому туди підемо. А все ж таки жаль, бо ж то була остання моя сестра. Най же ж їй буде пером земля.

Що до мене відноситься, то можна сказати без змін. Одна нудьга без заняття сидіти в хаті. Деколи їдемо з моїм сином в гори. Він купив в горах домик і їздимо єго направляти. Найгірша справа для мене те, що задалеко. Треба їхати автом 3 години в одну сторону, а 3 назад і це для мене затяжко, мучить мене так довга їзда. В тих го­рах богато наших людей побудували і дальше будують для себе гарні невеликі домики, то є тілько на літо, бо зимою там нема нікого. Люди ті переважно з Невйорку. Вони змушені літом з тих хмародерів втікати з міста десь в гори, щоби хоч два дні в тиждні подихати сьвіжим повітр'ям.

Отож мій син зробив дурницю, тому, що ту, де ми жиєм, хмародерів нема і повітр'я можливе, і нема потре­би кудись втікати в гори. Але ж для молодих то є велика розкіш як небудь, куди небудь, аби лише їхати якнайдаль­ше. Можливо, що я вже застарий, пережиток, і не похва­люю таких річей, а друге є те, що в мене із серцем не в порядку. Лічити єго не в моїй спроможносте. Тут такі речі надто коштовні і треба терпіти, докі дасться, бо все одно, як не тепер, то згодом треба переставитись на лоно Авраама, звідки вороття нема. Чи маєш які відомості з Калуша? Як там і хто ще жиє з нашої родини?

Тепер щодо тої книжки. З тим ціла тут біда, а голов­не гроші, мають вже зібрано около 8 тисяч долярів і то ще замало, треба ще яких 3-4 тисячі. І де їх, і як їх роздо­бути, то не знаю. Ця книжка не є присьвячена тільки для спомину Франка. В ній будуть спомини цілого повіту, а зокрема міста Дрогобича, всякі культ. освітні справи. То тілько я подав свій спомин про мої переживання у Львові зі Стрийком. Зрештою не знаю, може і ще хтось щось згадає про Франка. Другий мій коротенький спомин я подав про часи польсько-німецької війни та знищення німецькими бомбами рафінерії Польмін, коло якої ти тепер живеш. Це(й) спомин я назвав - Останні дні польського пановання в Дрогобичи. Якщо в тій книжш не буде чогось такого, що могло би бути противне там­тешній владі, то я пришлю, лиш не знаю, чи і сам доче­каюсь єї виданя. Всяко може бути.

Зокрема дякую за знимку, Маєш гарну дружину, а ще гарніші діточки.

Здоровлю вас усіх щиро.

Ваш незабутий Василь.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на одній сторінці паперу в клітинку кульковою руч­кою. Чорнило фіолетове.

№ 9

Неварк, 4 квітня [19] 71 [р].

Мої дорогі!

Пробачте мені старому за лінивство. Вже буде приблизно 3 місяці, як я дістав від вас листа і по сей день не спромігся відписати на него. А чому саме? На те питання богато би треба відповісти, але краще те все промовчати, бо ті відповіді не дадуть ні вам, ні мені полекші. Було би все добре, наколи б я був сьогодні молодший і працював, було би про що тоді і щось написати і вам там усім деколи і дечим помогти, так як мої сусіди часто ви­дають поміч своїм рідним. Та, на жаль, не всім тут су­дилось бути такими щасливими, що мають можливість і дати поміч рідним там в Україні. Є богато таких, і я, старого дрантя, які доживаємо свого віку на тій голодній пенсиї і по одному відходять на лоно Авраама. Мої сусіди обоє працюють, дітий не мають, добре за­робляють, то ж мають можливість помогти своїм рідним. Ще хоч би не така оплата, то можна би ще колись щось зарадити з тим. Товар не є тут дорогий. Тільки та про­клята оплата ріже мою совість, з якої можна би вильляти і цілий том написати того, що наболіло. Біда, що не можна.

Дорогий Михасю! Чи маєш які відомости з Калуша з Підгірок? Хто там ще жиє з наших кревних? Що до мене, то от так собі, не живу, а доживаю. Здало би ся більше дбати і направляти своє здоровля. Я терплю на серце, а лікувати тут тото нещасне серце, то не в моїм стані. Тут треба мати добру кішеню на докторів. Ту хто не має доброго здоров'я, а хоче лікуватися, а ще як не має доброго заробітку, то пропав, нема виходу. Тут не Європа. Заняття моє тепер є богато читати і з дитиною сидіти в хаті, закі надворі холодно, а як потепліє, то будемо втікати до парку засьміченого з цілого сьвіта ріжним народом, який ріжниться расово і одягом. Є на що нади­витись, одна перешкода є незнання мови. Бракує мені і книжок до читання, вже-м перемолотив все, що було в нашому посіданю, а тепер мій син купує книжки з Ук­раїни наших письменників, але та література не для мене, забогато засьмічена.

Жиє тут коло мене чоловік родом з Кропивника, на-зиваєся Юркевич. Може твоя дружина Марійка знає та­кий рід. Було б мені бажаним взнати родинне назвиско твоєї Марусі. Не так мені, а тому чоловікови. При нагоді не забудь надмінити дівоче назвиско Марусі. Кінчу цю нудну розмову свою з вами.

Здоровлю сердечно, як рівнож діток Ваших.

Василь.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на одній сторінці паперу в клітинку кульковою руч­кою. Чорнило фіолетове.

№ 10

Неварк, 10/2,1972 р.

Добрий день Вам, мої дорогенькі!

Я думав, що Ви десь переїхали далеко поза Україну, і тому не було до мене від Вас ніякої вістки. Ми вже зачали непокоїтись і тому навіть сьвяточної карточки Вам не післали, бо думали, що там щось в непорядку. Якби щось подібного сталось з мойого боку, то й нічого див­ного, бо я вже старий пережиток, словом інвалід, але ж Ви обоє молоденькі. Зрештою, Бог з вами. Певно, що була якась причина тільки, що тяжко відгадати цю причину, а їх так богато тих причин тепер на сьвіті.

Коло нас тут все в порядку. Молоді живуть. Старі животіють. Так воно на сьвіті було, є і буде, як довго сьвіт існувати буде. Щодо здоровля, то не можна сказати, що зле, але й не зовсім добре. Ось на самий Сьвят-вечір за­сіла наша вся родина за столом і подали вечеряти, нараз почувся крик... Наша найстарша дочка Мироська хорує ціле своє житя на астму, і саме під час вечері напав єї атак, і треба було їхати з нею до шпиталю, а там дали їй застрик і якось успокоїлось. Зате традицийна Сьв. вече­ря була для всеї родини зруйнована.

Я вже думав, що нам обоїм приходить час проща­тись з тим сьвітом, бо коло мене також щодо здоровля справа погана із серцем. Ця хороба також норовиста, відбувається атаками, як коли слабше, а деколи сильні­ше і вона, ця хороба, мене так фізично зруйнувала, що я тепер почуваюсь цілком непотрібним нікому, тільки що може ще й кому заваджаю.

Зима в нас того року прекрасна, бо ж до 7 лютого сьнігу майже не було. Тепер маємо трошка сьнігу, для дітвори санкуватися замало того сьнігу і мусять сидіти в хаті, бо нема по чім санкуватись. Може ще впаде на радість малим.

Минулого тиждня тут виглядало цілком на весну, а вже сей тиждень подібний на зиму, бо є трошки сьнігу. Погода дуже лагідна, цілими днями сонце сьвітить, тільки не гріє, повітр'я настільно холодне, що той сьніжок тримаєся білий. Морозу майже нема. Але можливо, що ще прийде сьніг з морозами на мій клопіт відкидати сьніг та робити стежки довкола хати, бо то моя робота, яка мене до загибелі мучить. А зробити єї за мене нема кому.

Про смерть Тараса в Києві ми тут чули зараз пару днів пісьля єго смерти. Про таких людий вістка скоро обходить ввесь світ через радія, а з радія перехапуют га­зетярі і то йде дуже скоро.

Отож наразі кінчаю свою базгранину, з якої буде Вам тяжко дещо розібрати. Здоровлю вас обоїх з діточками щиросердечно.

Ваш кревний Василь.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на одній сторінці в клітинку кульковою ручкою. Чор­нило фіолетове.

№ 11

Неварк, 22/8, [19] 72 [р].

Добрий день Вам, Дорогі мої!

Перш усього прошу вибачення за те, що так довго не відписував на твого листа. Причин на те було богато, а головне моя недуга серця. Я вже був майже в безнадій­ному стані, але сусіди порадили піти до одного лікаря українця, який недавно приїхав сюди з Польщі, і я пішов до него. Показалось, що цей лікар за фахом хірург і на такі серцеві хороби не визнається, але на всякий випа­док написав рецепту до аптики, і я одержав около 20 штук малих пігулок і почав їх приписово заживати і ста­лося дивне диво, моє серце успокоїлось і почуваюся за­раз краще, як було перед тим, тільки не знаю, як надов­го. Бо та хороба є химерна. Тут недавно мій сусід і края­нин з Лішнянського передмістя в Дрогобичи поїхав до знакомих на весілля в найкращому стані і там найшла єго несподівана нагла смерть. 8 років молодший від мене, сильної будови, гарного вигляду, і так несподівано поки­нув той ненависний сьвіт через зрадливе химерне серце. І отакого випадку і я сподіюсь. Найбільшого лиха я бо­явся, що в такім випадку не буде присутних моєї роди­ни.

Наш син Зенько виїхав з дітьми в Європу до Німеч­чини та Греції. Там жиє в Німеччині нашої невісти мати, а в Грециї батько і поїхали їх відвідати на цілих два місяці і я тому сумнівався чи я ще їх побачу. Ну а тепер вже ціла та справа наладнується, бо сподіваюсь скорого їх пово­роту. Ті два місяці були для мене дуже прикрі. По-пер­ше, хороба, а друге - відсутність малих дітий, до яких моя старість дуже прив'язана. Ось і зараз. Я би з ними ходив до парку недалечко від нашого дому, але що не маю з ким іти, то мушу сидіти вдома, бо самому іти якось нема охоти. Ще оден тиждень нетерпляче треба чекати на їх поворот. Думаю, що за той час не станеться нічого зо мною поважного. А там най дієся воля Божа. Все одно чи скорше, чи пізніше тієї еміграції не минути нікому. Хрущов хвалився погребти нас тут усіх, а тим часом сам себе погребав, а сьвіт лишився.

Тут тепер гарна погода, але квітень, май і половина червня майже кождого дня падав дощ і було холодно, а зараз від половини червня досить гарячо і брак дощу, який би дуже тепер придався. Щодо тої згаданої книжки Дрогобиччини, то вона ще не вийшла з друку. Сподіває­мося, що скоро буде готова, але не знаю, чи можливо буде таку річ тобі післати, бо в ній, напевно, буде споминів богато з останної війни, бо в тій книжці буде поміщено звищ 80 статей і 80 аркушів, і тому я думаю, що між тим найдуться місьця, які будуть не до уподоби тамтешній владі. Вони там дуже чуйні на такі справи. Зрештою, дасться видіти, та й порадитись з кимсь мудрішим, чи це дасться зробити. Наразі коло нас туть нема нічого нового. От літо минає, а там знову прийде осінь, зима і знов треба сидіти в хаті, бо для мене зима також даєся добре в знаки.

Здоровлю Вас всіх щиро і прошу тебе, Михасю, пиши до нас частійше. Не чекай, аж я щось там надрапаю. Бу­вайте здоровенькі.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на одній і чверть другої сторінки кульковою ручкою. Чорнило синє.

№ 12

Неварк, 13/3 [19] 73 [р].

Добрий день і Вам, дорога моя родино!

Оце я відписую до вас вже на два листи, на які за­ледве можу тепер спромогтися Вам дещо більшого пода­ти до відома про те, що ще до якогось часу дихаю. Отож, коло мене було досить погано з моїм здоровлям, хорую на серце і також задуха мене мучить. Якраз ті дві хоро­би, на які нема ратунку. Може і найшла би ся поміч на ті хороби, але не для таких багатіїв, як я. Ту є добрі лікарі-спеціялисти, але вони і добрі шкурники. Про них я можу тільки мріяти, але не вдаватися до них о поміч. Минулої осени припадково стрінув я знайомого українця лікаря, і він мене намовив піти до шпиталю на збаданя і баданя тяглеся досить довго, так що я полежав собі в тім шпи­талі кілька тижнів, а оце недавно вернув додому, виму­чений, ледви живий, нічо не міг їсти нічо, хоч харч був вибагливий, але то було мало солоне, і я ніяк не міг того їсти і цілком впав зі сил, найбільше ще можу їсти рибу, а більше нічо, тому нема сили ходити. Я не можу ніг підни-мати, а тілько їх волочу.

Отже, тепер п'ятий тиждень перебуваю вдома і по-маленько приходжу до сякого-такого здоровля. Лікар казав відживлятися і я сам знаю, що треба відживлятисі, але на те треба мати гроші і добрий жолудок, аби хотів їсти, а то нема смаку до нічого, що до серця то вже трохи ліпше, я не сподівався, що буде полекша. Але та друга хороба, задуха, лишилась вже сама і на неї в медицині нема засобів, щоби єї вилікувати. Отже, треба терпли аж до самої смерти. Моя дочка Мирося також хоровита на жолудок, не може нічо їсти і має енергію до дуже бо­гато річей що не може їх уживати і їсти, і ще має якусь хоробу, яку називають «гай фівер». Ту є таке зілля, росте дико по лісах і полях, і як воно цвіте, то вона має дуже сильний катер, яких чотири місяці або довше, аж як прий­де сьніг і нараз то переходить. Скільки вже відвідала уже лікарів і спеціалістів і кождий радить щось іншого і то нічо ни помагає. Лікар з того жиє, а за кожду візиту тре­ба солено платити. Думаю того літа поїхати в гори і там в Зеньковій хаті перебути літо, щоби сховатися від людий, тому що дуже погано виглядаю після хороби. Може там в горах хоч трішки поправлюся.

Сего року зими тут майже не було. Увесь час зимо­вих місяців було тепло, лагідно, тілько одної ночи десь вітер назбирав трошки сьнігу і притряс дахи на будин­ках, а рано за яку годину згинув.

Марусю, тобі цікаво, як ми тут сьвяткували, може і добре сьвяткували, але без мене. Я перебув свої сьвята шпитали і не сумував за тим, що я не вдома і не сьвят­кую разом з родиною, бо нема за чим жалувати, а саме тому, що наші галицькі високі духовники знівечили та оплювали самі себе і релігійний стан з переходом на ла­тинській. Не знаю, як хто переживає ту цілу подію, але я їх так зненавидів отих чорноризників, не дай Бог. Але не всіх. Є між ними декількох, що держаться старої віри, і ось так лише добре роздумати над тою каригідною спра­вою і що ж лишаєся? Майже нічого, порожнеча. Зреш­тою, тепер майже цілий сьвіт здурів, запанувала якась страшна ненависть між людьми.         

І ще на одне питання хочу тобі відповісти з поперед­нього листа, а саме яке було літо? І чи було тут досить помідорів? Так, літо відбулося досить можливе, а щодо помідорів, то тут їх ніколи не бракує і зараз можна діста­ти в кождім магазині харчовім. Ті фермери, що плека­ють масово ті помідори, то вони вміють і на зиму загото­вити велику масу, тому що тепер в зимовій порі є добрий заробок на тому товарі. Як виглядає заготовка? Замовляє в заводі паперовім кілька тисяч пуделок, зроблених з прозорого паперу та що крізь него видно, що в поделку є.

Ну, та й наплів же я тобі тут всяких дурниць, будете мати с чого сміятися, а гірше те. Що Вам тяжко буде перечитати ту мою бацьканину. Ще руки не слухають добре, трясуться. Отож, прийміть від мене щире поздоровлення і сердечні побажання.

На все добре.

Ваш стрийко Василь.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на дрох сторінках учнівського зошита в лінійку кульковою ручкою. Чорнило синє.

№ 13

Неварк, 26 / 11, 1978 р

Добрий день, дорогі мої! 

Оце за півроку я нарешті взявся за оту тяжку роботу,  щоби вам хоч подати вісточку про себе, що ще жию.

Минуле літо було для мене дуже важке, а оце теперішня осінь троха ліпше почуваюсь, бо не горячо, але в заміну тепла приходить зима, яка також дається мені в знаки. Найгірше тоді, як випаде білий сніг, тоді треба з ним боротись, поробити стежки, куди потрібно, а вступити мене в тій роботі нема кому. Було би добре, кби взагалі не було сьнігу, так, як минулої зими, деколи вночі пригріє по дахах, а в день і згинув. Але така зима рідко коли трапляється. Це літо я мав щось в роді до­машнього арешту, тому що нікуди не їхав і нікуди не йшов, хоч була нагода поїхати в гори і там побути навіть і ціле літо, але я не міг відважитись на те, тому що-м почувався дуже зле.

Маю тут близько іти до парку і до парку не ходив, тому що треба до парку іти під гору і така подорож мене дуже мучить. Отож і того я мусів собі відмовити і сидіти коло хати. Зате богато книжок перечитав того літа, сва­рили на мене свої і чужі, сусіди, що би-м покинув те чи­тання, бо від того можна і очи стратити, але якось не відчуваю ушкодження на очи. Гірше, що нема що чита­ти. Книжки тутешних письменників дуже дорогі для мене, а так деколи мій син купує по пару книжок з радсоюзу, то з них деякі історичні, що можливо читати, а в більшости теперішнє писання дуже нудне. Здало б ся мати хоч кусок города, щоби було до чого рук приложити, може би так не нудилось, а то сиди і нудьгуй.

Ну і що ж коло Вас чувати? Як живесь? Як там в селі: Чи всі живі, здорові? А зрештою в селі не знаю, чи є ще яка жива людина, яка би мене або я єї знав. Тих, що «добре знав, то їх в живих вже нема, але село велике і, напевно, ще жиють ті молоді хлопці, що будували на роздорожу коло двора тріумфальну браму привитати доро­гих гостий. Гай-гай, та ще зелений... Поганий і сумний спомин насувається, цур би йому та пек, а все ж здаєть­ся, що то так недавно було.

І що ж Вам ще нашкрабати? Було би що і про що, але годі. Здоровлю вас щиро, звертайте увагу на свого синка, що тільки він буде продовжувати наш рід Франків. Відпишіть скоро.

Бувайте здорові.

Ваш В.Ф.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на одній сторінці паперу в лінійку кульковою ручкою. Чорнило синє.

№ 14

Неварк, 30 червня 1974 р.

Дорогі мої Михасю і Марійко!

Дякую за листа, якого я отримав від Вас кілька тижднів тому. А тому, що скорше я не відписав на него, то була досить погана справа зо мною. Я вже довший час хорую на серцеву недугу і то досить поважно. Критич­ний час недуги дещо поліпшився, але як надовго? Лічи­тися тут дуже тяжко або і цілком неможливо для таких, як я з огляду матеріального. Не хочу очернювати таку богату країну, але нігде правди діти, їм ще дуже далеко до країн Західної Європи.

Я лікуюся власними ліками, то є 100-процентовим неробством. Оттак трохи посидіти в холодку, полежати і троха походити, але дуже поволи, бо всякий найменший поспіх спричиняє серцевий атак. Майже цілий червень було тут дуже гарячо, мабуть то тілько для мене, бо люди якось не нарікають. Зокрема я не можу містя собі найти уникнути горяч. А перед нами найгірші ще два місяці - липень і вересень. Як їх перебути, то є велике знак запитання. Мабуть прийде для мене капітуляция і треба буде іти під браму Сьв. Петра. Я вже там бував кілька разів, але Сьв. Петро сказав, що ти ще не скінчив земно­го горя, вертай назад, а як прийде час, ми тебе покличе­мо. І я на той знак очікую. Мабуть він скоро прийде. Оце стілько я намазграв про себе. А тепер зачну дещо про свою родину. Ніля жиє дуже далеко від нас. Як вони там живуть, то не знаю. Можливо, що в наступнім місяці приїдуть до нас на пару днів в гості. Мирося бідує на свою давну хоробу астму і ходить два-три дні на тиж­день до роботи в швальній фабриці і там заробляє стілько, що має на лікаря і лікарство, яке мусить приймати що­денно, і дещо собі купує потрібне з одежі і харчів, які їй дозволено споживати. Вона так жиє, щоби не згинути. Велике щстя має, що якось віднайшла доброго лікаря-спеціаліста від тої хороби і тепер сяк-так може жити, але перед тим, не дай Бог, як вона тяжко мучилась.

Тепер щодо Зенька. Той теж загнався під дурного хату. Коли був сприятливий час, як для него, так і для мене вчитися, то тоді він більше думав про женячку. Школу занедбав, а натомість мусів відбути 3 роки при війську і там найшов своє щастя і привіз з собою чорт зна що воно таке якесь нелюдяне. Мають двоє діток, дівчат, старша Тамара ходила цей рік до школи, а тепер відвезли її в гори до табору пласту. Меньша Зірка та вже виховується коло мене. Маю з нею розривку і потіху на старості літ. Дуже мила дитина. Мати їх ходить два-три дні тижнево до роботи, як жіноча фризиєрка і крутить жінкам волосся і не зле там заробляє. Одно лихо, що не вміє ощадно жити, пускає той запрацьований гріш на всяку непотріб, і того всякого дрантя всюдий повно, як в якім магазині. Хотяй то все є дрібниці, але скомасувати те все, то вийшло би на кілька сот долярів, викинених як в болото. То само дієся з єї одежов. Не дай Бог, вона сама не знає, скільки в неї того всего накопичилось.

Одним словом, нездала баба, та й він недалеко відхи­лився від неї. Вони, не знаю для чого, ще і доси вжива­ють між собою німецьку мову. Чомусь їм та чужа мова миліша, як своя рідна, помимо того, що ні він, ні вона не мають нічого спільного з німаками. Є тут богато наших мущин женатих з німками, але вони вже не є німками. Дуже добре говорять по-українськи і також належать до всяких українських товариств, а тим більше взірцевими господинями в себе в хаті.

Зенько працює у великій фабриці, де виробляють всякого рода електричні речі, як телевізії, радія, холо­дильники і богато іньших речей. Він там працює як крес­ляр. Наважився догнати втрачений час в школі. Сумні­ваюся, чи ему та наука щось дасть, бо єго зілячко не дає ему спокійно вчитися, бо треба в хаті порядок зробити, а відтак їхати з нею та дітьми до ресторану з'їсти обід, бо пані не змогла за цілий день зготовити обід вдома. А вер­тають ся додом пізненько, так що вчитися вже ніколи, бо треба спати. Але він береся з лихом і їздить до школи три рази в тиждень, а що з того вийде, то покаже будучність. Я напевно не діждуся побачити і почути про вислід єго змагань, бо єму ще треба так змагатись 2-3 роки, пока дожене належні години научаня. Можливо, що дещо поправить свою будучність або викине пару тисяч долярів, як в болото. А за таку науку також кажуть солено платити.

З Юрчуком я не мав і не знаю чи буду мати нагоду з ним поговорити. Зрештою, шкода з ним заходу, то є людина без осьвіти, звичайний собі селюшок і такому тут добре жити. Я не можу обігнатися від усяких дачок-драчок на всякі організації, яких тут є до біса, але Юрчука ніхто не знає і не скаже: дай. Жиє собі чолов'яга, як.в Бога за дверима. Навчили єго тут прекрасного ремесла і добре заробляє, але поза хатою та пекарнєв, він ніде не показується між людий. Не знаю, як ти даси собі раду з тов багранинов, що я тут понашкрабував. Руки відказу­ють послуху. Мабуть відчувають вічний спочинок, а жал­ко, хотів би-м ще трохи пожити та побачити ту книжку Дрогобичан, якщо вийде колись на сьвіт. Годі єї дочека­тись, бракує ще грошей. Ну, так оставайтесь здоровенькі.

Здоровлю Вас усіх щиро.

Ваш ст[рийко] Василь.

Приватний архів Михайла Миколайовича Франка. Рукопис. Оригінал. Лист написаний на двох аркуша паперу в клітинку кульковою ручкою. Чорнило фіолетове.

№ 15

Неварк,23/П [19] 74 р.

Дорогі мої!

Пробачте мені за те, що я так довго Вам не відпису­вав. Раз тому, що не було і про що писати, а друге тому, що я чекав на ту книгу, яку назвали Дрогобиччина земля Івана Франка. Назва нічого собі, на мою думку добра, але сама назва те ще не все. Я від себе написав до тої книги 3 статті. Перша, то був мій найцінніший спомин про моє перебування у Львові коло нашого Стрийка І. Франка в роках 1915-1916 під час сьвітової війни. Зас­тав я єго самого без родини, бо дружина єго була хора в закладі. Дочка в той час перебувала десь в Києві, а сини при війску на війні, а коло него перебувала старша пані полька з двома дорослими дітьми. І та польска родина жила собі, як у Бога за пазухою, бо ж наш Стрийко давав їм ціле отриманя. Наколи стрийко їм виповів мешканя і вона вибралася, ми лишилися оба. Я дуже скучав за се­лом, але Стрийко просив, благав мене, щоби я не лишав єго на неминучу загибель і я був змушений з ним зали­шитись аж до єго смерти. Не буду про те дальше писати, бо то є досить довга статя, яку Богом і мною прокляті редактори, які себе назвали як редакцийна колегія, а цю мою статтю відкинули і не надрукували в тім збірнику Дрогобиччини. А я на таку нагоду чекав з тим споми­ном майже 55 літ, щоби той спомин вмістити в добре безпечне місце, бо газета то пусте місце на такі речі. Хтось прочитав, а хтось ні і газета йде на смітник. А вже таку книгу ніхто не викидає і такий спомин лишиться на довгі часи, але, на жаль, так не сталось, як я собі бажав. По­гані чорні духи і тут мене переслідують і постарались умовити ту кляту ред-колегію, щоби той мій спомин не допустити. Чорними духами я називаю таких людий, які мали такі переконання як наш Єгомость в селі, які дуже не любили і сьогодні не люблять ідею Івана Франка. Щоби тобі зрозуміти те все, то тобі треба би перечитати цілу тут статю, тоді може дещо второпаєш, але я маю надію, що ця статя буде друкуватись у Львові, бо саме в той час, коли мав я неприємности із своїми редактора­ми, я дістав листа з Канади від Анни Ключко, то є моєї двоюрідної сестри. Вона пише, що дістала зі Львова ли­ста від якогось письменника. Він просить, щоби вона в порозумленю зі мною подати ему відповіли на єго питаня із житя І. Франка останного року. Рівно ж і Анна ба­жала собі довідатись дещо про те, що я там написав до тої книги споминів Дрогобиччини. Отож я вирішив і післав їй цілий той рукопис, а вона най з того використає, що їй потрібне, бо вона також щось там собі записує, а відтак най відішле цілий той рукопис до Львова тому пись-менникови, а він найде там все, що ему буде потрібне до єго твору, бо я більше до того всего не маю що додати. Як він там цей мій спомин прийме, не знаю. Може також ви­кине на сьмітя як тутешні викинули. Побачимо.

Сегодня я дістав від сестри Анни листа. Хвалить, добре написано, без усяких прикрас. Щодо прикрас, то я хоч би хотів, тож не втну нічого, бо на те треба мати бо­дай середну осьвіту, якої я не маю. Може тому і мій спо­мин відкинули, що не має теперішнього характеру і не був до вподоби панам редакторам.

Друга моя статя була спомин з 39 року, про зруйно­вану німцями рафінерію нафти, там де ви тепер жиєте. Я дав назву тій статі Конець польського панованя в Дрогобичи. За ту статтю я дістав похвалу в часописах за те, що ця подія і опис всім сподобались. Трета моя статя була коротка згадка про село Ясеницю. Коротка тому, що я був замало обізнаний із життям того села. Я дещо знав з оповідань про те, як там полагоджувано вежі не­порозуміння, адже для всяких таких справ вживали вони бойкот, того, хто провинився. То був дуже добрий спосіб полагоджувати всякі непорозуміння в селі без суду. І ту статю половину відкинули тому, що дальше починалось про бойкот Отця пароха і на тому місци зробили стоп, мов ножицями втяли. Це є робота чорних духів.

Дорогий Михасю! Ти просиш, щоби тобі прислати знимку на пам'ятку. Я тебе розумію і знаю, що така па­м'ятка повинна бути в нас, та, на жаль, моя фізіономія не дозволяє мені давати комусь другому таку погань, щоби там хтось сьміявся з такого поганого вуйка в Америци. Аж ніяк мені мої теперішні знимки не надаються до таких пам'яткових речей. Мої знимки ще за молодих літ були погані, а тепер? Мені соромно про те згадувати. Не люблю нічого в папірець завивати, найшов якусь ма­леньку, їй вже було зо 20 літ. Якщо хочеш, то дай її там побільшити, а ні, то викинь до печкі.

Здоровлю Вас щиро всіх і бажаю всего добра. Про­шу о відпис.

Ваш Василь

Рукописний фонд Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, відділ фондів музею-садиби Івана Франка в Нагуевичах. Вст. 2291, інв. 737, ор. Рукопис. Оригінал. Лист писаний на двох сторінках паперу в лінійку кулькою ручкою. Чорнило синє.

№ 16

Неварк,4/4,[19]75р.

Дорогі мої, прошу пробаченя за мою недбалість, що так довго не відписав до Вас пару слів, про те, що ще живу. Бо більше нема про що писати. Я ввесь час сподівався діста­ти якусь відомість з Канади від Гані, але від неї нема нічого і не знаю, чи вона той мій рукопис вислала до Львова, чи ні. Вона також має свої клопоти. Десь там їхала із своїм сином автом і мали ексидент - зудар з другим автом і побила собі голову, а в додатку в себе в хаті впала на сходах і ще поправила, і тепер часто тра­тить пам'ять і відчуває біль голови. Я знова не пишу до неї, щоби не подумала, що забагато їй докучаю. Звичай­но, в такім віку людина часто западає в нервову хворобу.

До Гані писав зі Львова якийсь письменник Коцю­ба. Про такого я ще не чув. Я ще якийсь час зачекаю, а згодом треба буде до неї написати і спитати, як справа стоїть з тим усім. Зле, що не маю адреси до того Коцюби. Найкраще було би з ним полагодити ту справу. На жаль, адреси його не маю. А справу ту залатати моя совість мене змушує, бо коли я того діла не доведу до кінця, тоі ніхто не доведе, а шкода щоби така річ пам'яткова пропала.

Щодо І. Чаплі, на мою думку, то є справа цілком ясна. Якщо він не мав би своїх заслуг з минувшини, то він напевно там би не поїхав, але він був певний себе про те, що єго ніхто не буде зачіпати. Він мусів себе обез-печити, і їхав собі як недоторкана особа. Ця бестия є хитра, як Лис Микита. Гроший йому не бракує, рідну маму з чоловіком загнав на кладбище, дім продав і було за що відгуляти золотий шлюб, і поїхали собі цілком явно з добрим документом відвидіти рідні сторони.

Коло нас туть все по-старому, без змін. Зими того року так якби і не було. Повітря холодне, але сьнігу, морозів не було. Здоровля моє погане. Я не думав, що я ще ту зиму пережию. А зараз друге питаня, як гаряче літо перебути.

І на цьому буду закінчувати свою розмову з вами, думки не підходять, старість своє робить. Я тут мав чотирьох мущин добре обзнайомлених і майже всі відійшли, а мене найбільше анемічного лишили на ще більшу нудьгу, бо не маю з ким дещо поговорити.

Мої дорогенькі, остаюсь до Вас з пошаною і любов'ю. Здоровлю Вас щиро. Вам жичливий Василь. Бажаю Вам веселих свят. Христос воскрес.

Рукописний фонд Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, відділ фондів музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах. Вст. 2289, інв. 735, ор. Рукопис. Оригінал. Лист писаний на одній сторінці паперу в лінійку кульковою ручкою. Чорнило синє.

№ 17

Неварк, четвер 18 грудня [19] 75 р.

Дорога моя родино!

Не гнівайтесь на мене за те, що я так довго не писав до Вас. Не писав тому, що не було писати щось цікавого, а друге те, що хорую на задуху і серце, майже ціле літо пересидів коло хати і розмовляю з тим, що є в книжці, бо з живими людьми не розмовляю тому, що не чую, і ніхто не хоче зо мною говорити, тому що не вміє або не хоче голосно говорити.

Дуже прикро мені через те, але на то ради нема, тре­ба вже так доживати свого віку.

А ту ще й зима зачинає докучати і то гірше, як літо. Треба богато палити в хаті, а паливо тут дуже дорого кош­тує. Не знаю, чи дасться мені ту зиму перебути, чи ні. Здається, буде тяжко.

Дорогий Михасю, я колись обіцяв тобі переслати той свій спомин з мого перебування у Львові. І я той рукопис післав до Анни Ключко в Канаді, бо вона хотіла пере­вірити чи нема чогось противного для неї в тім моїм спо­мині. Я їй радив, щоби вона сама вислала той рукопис до Львова, але так не сталось. Через якийсь час мій ру­копис приманджав назад до мене із листом, в якім дістав-єм від неї похвалу за досить добре написаний спомин, але що до висланя єго до Львова, то ти мусиш сам ріши­тися, бо я не хочу, щоби хтось на мене нарікав. А за якийсь час і я сам роздумав і охолов. Знаю з досьвіду, що кождий редактор чи хоч би там не був, бодай трошки схоче дещо змінити, а там крім редакторів є богато ріжних цен­зорів і кождий схоче щось відняти або додати і обску­буть цей спомин, як мокру курку. Отже наразі ця справа буде спати якийсь час, залишу ту справу синови, най він тим займеся, якщо буде на те кращий час.

Зле робиш, Михасю, що не пишеш до мене частіше, хоч те наше писаня не дає нам великої радости ані при­бутку, а все ж таки добре є мати від рідних якусь вісточ­ку, яка би вона не була сумна чи весела.

Здоровлю Вас всіх щиросердечно. А як будеш в селі на Різдво, то також прошу поздоровити від мене всіх, які ще хоч трішки мене пам'ятають.

Рукописний фонд Львівського літшратурно-меморіального музею Івана Франка, відділ фондів музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах. Вст.

2290, інв. 736, ор. Рукопис. Оригінал. Лист писа­ний на аркуші в лінійку кульковою ручкою. Чорни­ло синє.

№ 18

Неварк, 16 квітня [19] 76 р.

Дорогі мої, отримав я Вашого листа, за що щиро Вам подяка від мене. Я поки що животію. Дуже тяжко приходилось мені переживати цю зиму, помимо того, що того року зима тут була легка, без сьнігу і сильних морозів. Холоду не бракувало. Ще й тепер холодно, хоч сонце сьвітить кождого дня, але не гріє. І на те прийде час, що пригріє, тоді настане друга проблема, як горяче літо перебути? І так воно іде це людске житя.

Що до самого спомину, то я думаю відложити ту спра­ву на майбутнє. Зрештою і про те думаю, що ту справу повинен був залатвити в живі очи чи позаочно сам наш Стрийко Іван. А він, навпаки, про такі справи свої мов­чав і все забрав із собою на личаківський цвинтар.

Я мав би ще декілька меньших споминів досить ціка­вих і пекучих подати до загального відома, але? Знаю, що і так, що в мої слова ніхто не повірить. Чому? Та тому, що якби про те написав якийсь титулярний пан, то тоді іньша справа повірити чи не повірити, а то кождий чи­тач спитає хто то подав таку несенітницю надрукувати. Ага, та це той хлопчисько неслухняний з Нагуєвич, про якого вже давно був спомин пана Барана, адвоката зі Львова, ну і деяких панів і львівских пань і богато іньших, які також подали [у] своїх споминах про те, що у Львові тоді з Франком перебував якийсь сельський хлопчисько не дуже слухняний та лихо з ними. Я тоді там зробив три дуже шкідливі для себе помилки. І перша є та, коли мій дядько наказав мені шукати фіякра вночі, бо ми мусимо виїхати поночі додому. Отже мені треба було повідоми­ти доктора і завідательку приютом і най були би вони ломали собі голову тим, що дальше робити. Така була моя перша помилка, чому я так не зробив? Друга помил­ка сталась тоді, коли пан Бандросскі привів трох панів і робив тестамент з майном Франка і там знайшов ма­леньке непорозуміння для мене, а саме: пан Бандросскі, як опікун і диктатор Франка диктував той тестамен, як ему вподобалось. Дочку Анну цілком казав відкинути від спадку майна. Мені було жаль за нею, бо чому? Чому, за що було робити їй таку кривду? Може якраз для неї та частина батьківщини стане їй в пригоді, бо ж ніхто з нас не знає, де кому прийдеться жити. Тут я зачав протесту­вати. Оставалась ще та частина нікому не офірована і тут пан Бандросскі найшов вихід. Ту четверту частину подиктував поділити між двох братів: Онуфрія в Калуші і Захара в Нагуєвичах. А тому, що пан Бандросскі і мене зненавидів так як і Анну, то і тут найшов ганебний спосіб, бо сплата тої 8-ї частини мала наступити, тоді як Онуф­рія діти будуть цей маєток продавати. Отже я як несьвідомий в таких справах зрозумів, що пан Бандросскі нас усіх загнав в тім тестаменті під дурного хату. А мойому татови показав шановний мій Стрийко велику вспілу дулю. На тобі, мій наймолодший братіку, дулю за те, що ти дав мені в прикру годину свого хлопця послушного, тільки не практичного і замало осьвіченого. Бо він пови­нен був поступати більше відважно, практично. А я, як я, нездара, і тут я провалив велику помилку, бо коли я зачав домагатись хоч маленької поправки в тім теста­менті, бо з того документу малі діти могли посьміятися, тоді пан Бандросскі зірвався, якби го гадюка вкусила, і викинув мене за двері, і в тім моменті я мав право відограти значну ролю в моєму житі. Треба було змусити панів відчинити двері і сказати: якщо я тут непотрібний і мене викидають як собаку, то я вам, пани, заваджати більше не буду у вашій тяжкій праці. Кінчайте свою диктаторсь­ку працю, а я їду до свого села Нагуєвич, а ви, стрийцуню, також бувайте здорові і простіть, бо може я вас чим обидив, чи образив, а те, що я відходжу, то тут і ваша вина. І я певний того, що пан Бандросскі був би сказився або повісився. Бо що ж в такім випадку він бідний мав робити? Хіба післати тим часом свою паню для обслуги хорого. Це була моя 2 помилка, яку я так ганебно прогавив, та таких помилок в мене є ще більше, але про те треба устно поговорити, бо для мене дуже тяжко те все на папері виложити.

Здоровлю вас усіх щиро і бажаю веселих свят.

Ваш Василь.

Рукописний фонд Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, відділ фондів музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах. Вст. 2292, інв. 738, ор. Рукопис. Оригінал. Лист писаний на аркуші та половині з нього на папері в лінійку кульковою ручкою. Чорнило синє.

Цього голодного 1942 року, коли по хліб з Нагуєвичі ходили на Поділля, 7 липня помер Захар Франко (ЦДІА України, м. Львів, фонд 201, опис 4а, справа 4030, арк. 15). Мати Михайла Франка, а дружина розстріляного Миколи Франка, Євфрузина з Кімаковичів, ризикуючи собою та дітьми, з початку переслідувань євреїв переховувала їх у себе ї за доносом фольксдойчерів за це була розстріляна в Дрогобичі 16 червня 1944 року.

Сиріт взяв до себе Михайло Гром, який був одружений з наймолодшою дочкою Йосифа Даніцького та Юлії Франко Настею. Там, у маленькій хатчині на Війтовій горі в сім'ї, яка налічувала більше десяти осіб, і минуло дитинство Михайла та його сестри Стефанії. В холоді та голоді, хоч Михайло Гром чим міг тим допомагав сиротам і вони до сьогодні кличуть його батьком. Він помер нещодавно, 12 вересня 1996 року. Був добрим столяром і робив труни, в яких поховано не одне покоління в селі і тим у ті роки утримував сім'ю.

Державі було байдуже до долі сиріт. Не була віднесена до Праведників Світу Євфрузинія з Кімаковичів Франко.

В холоді й голоді, в страсі перед постійними облавами, вбивствами як з боку більшовиків, так і УПА, боязню перед колективізацією і минуло дитинство Михайла Франка. В 1952 році сиріт забрала до себе на протилежний кінець Нагуєвичі Настя Тимишин, рідна сестра матері. В Михайла Грома вже не було де яблуку впасти...

З даного питання Михайло Франко звернувся в посольство Ізраїлю, звідки отримав наступну відповідь: «Посольство государства Израиль в Києве переслало Ваше письмо, в котором Вы рассказываете о том, что Ваша мать спасла еврейскую семью. Благодарим Вас за информацию. К сожалению, Яд Вашем не в состоянии помочь Вам най­ти зтих людей, так как мы не располагаем подобннми сведениями, а без свидетельства спасенних мы е можем быть уверены в справедливости Ваших слов.

С уважением Катя Гусарова. Русская секция отделения «Праведников Мира».

Відповідь некоректна. Кожен в Нагуєвичах знає і був свідком того, за що розстріляли в Дрогобичі Є. Франко. Для «Русской секции» це очевидно не грає жодної ролі.

Після закінчення десятирічки у 1955 році Михайло Франко пішов учитися в технічну школу в Бориславі, а по її закінченні скерований на будівництво машинобуді­вного заводу в м. Кисільовську, що в Сибірі. Там працю­вав до липня 1957 року, потім повернувся додому, але змушений був виїхати на роботу в шахти Донбасу, звідки був покликаний в армію. Демобілізувався у 1960 році. Приїхав у Нагуєвичі. Знайшов роботу в Дрогобичі на долотному заводі електрозварювальником. 21 жовтня 1961 року одружився ж Марією Ланців з Нового Кропивника. Жили в типовому гуртожитку на околиці. Вже був син Микола, який народився 11 вересня 1962 року. Він по закінченні історичного факультету Львівського універ­ситету вчителює в Дрогобицькій СШ № 5 і на території України є чи не єдиним, хто носить ім'я Франко. Друга дитина Франків Леся Франко народилась 21 липня 1868 року, після закінчення факультету іноземних мов працює на долотному заводі в Дрогобичі перекладачем. Замужем за Ігором Лесиком. У Михайла Франка від дочки двоє онуків: старша Юля Лесик (нар. 22.05.1989 р.) та молод­ша Христя (нар. 5.04.1993 р.).

Тільки дякуючи приїздові в Нагуєвичі дочки Івана Франка Анни Ключко з Канади, сім'ї Михайла Франка дали хату в типовій хрущовській забудові. Ціле життя пропрацював на долотному заводі.

Листування зі стрийком Василем Франком 1976 року обірвалось: на листи ніхто не відповідав. Стало зрозумі­ло, що стрийка вже немає. Всього 18 листів та п'ять карток з поздоровленнями з нагоди свята Різдва та Вели­кодня.

На святкування 140-річчя від дня народження Івана Франка з США несподівано приїхали дочки Василя Франка Неоніла та Мирослава, які відвідали у Львові музей Івана Франка і зустрілись з його працівниками...

Багато питань і багато чого прояснилось. Василь Франко помер 12.05.1980 року. Похований в Бавмбруку на відомому цвинтарі. Написав спогади про Івана Фран­ка, які ніхто не захотів надрукувати, бо компрометували деяких живих на той час осіб. Зокрема не бажано було розповідати той факт, що жив Франко дуже бідно і йому не вистачало хліба, тому написав листа до брата Захара, щоб той допоміг харчами. Лист був переданий через од­ного тодішнього патріота, який відвідав Захара, оповів йому про біди з братом, а той з останнього стягнувся і напакував цілий міх продуктів до Львова. Через деякий час патріота віднайшли і той пояснив, що по дорозі до­дому погубив хліб та інші продукти. Редактор книжки «Дрогобиччина - земля Івана Франка» радив зняти ба­гато фактів з тієї статті, проте Василь Франко відмовив­ся. Спогад залишився серед його паперів.

Найстарша дочка Василя Франка Мирослава не вий­шла заміж. Вилікувалась від астми. Неоніла Франко 30.04.1960 року вийшла заміж за Ярослава Когута з Над­вірної (23.03.1931 - 23.05.1984 рр.). Має двох дітей. Доч­ка Любомира народилась 8.07.1961 року. Вийшла заміж нещодавно за Василя Кучерина. Онуків поки що немає. Син Неоніли Мирослав народився 15.07.1963 року. Ще не одружився. Зиновій-Захар Франко одружився з Тонею Ляскаріду, яка народилась 27.05.1939 року в Мітген-вальді. Мають двоє донечок: Тамару (нар. 4.08.1964 р.) та Зірку (нар. 26.11.1968 р.). Обидві вже замужем. Тоні Ласкаріду грекиня. Говорить тепер по-українськи. Всі Франки говорять рідною мовою.

При публікації листів Василя Франка до Михайла Франка правопис та інші особливості стилістики збере­жено. Певні редакційні втручання зроблено у простав­лянні апострофа. Підкреслення окремих слів та фраз є авторськими.

Роман ГОРАК

Яким ГОРАК